Окресліть вихідні філософські ідеї Арістотеля

Арістотель (384—322 рр. до н.е.) провів в Академії Платона близько 20 років і мав славу одного з найкращих його учнів. Але, прийнявши цілу низку думань вчителя, Арістотель не прийняв його теорії ідей (“Платон мій друг, але істина дорожча”). Арістотель проголосивши, що ідея та річ — це ті ж саме, тільки річ існує у реальності, а ідея — у нашому пізнанні і позначає передусім не єдине, а загальне в різних мовах. Якщо ідея і річ тотожні, то пізнання слід спрямувати на вивчення внутрішньої будови мов та їх причин і дій. За своєю будовою речі складаються з матерії і форми. Матерія є пасивним матеріалом; поза формою вона лише чиста можливість; разом із формою матерія постає у визначеності матеріалу (субстрату) для певної форми (як мідь, глина, мармур для скульптора). Отже, дійсність мов більше пов'язана з формами, що їх продукує “форма всіх форм”, або світовий розум, який, мислячи собі самого, й утворює усі можливі форми. Буття ж конкретних мов зумовлене дією чотирьох причин: причина матеріальна, формальна (вже згадані), причина дійова (з'єднує форму та матерію) і фінальна, або цільова причина. Остання, за Арістотелем є найважливішою, бо вона визначає місце конкретної речі в універсумі, тобто її сенс та виправданість. Рух мов зумовлений насамперед тим, що всі сморід прагнуть виконати своє призначення.

Ототожнівши річ та ідею, Арістотель справедливо вважав, що мі можемо здобувати певні знання про реальність, оперуючи лише ідеями і не звертаючись до мов. Він створив науку про закони та форми правильного мислення, назвавши її логікою. У основу логіки покладено вчення про три форми (поняття, судження та умовиводи) та про три закони мислення (закон тотожності предмету думання, неприпущення суперечності та виключеного третього). Крім того, Арістотель розробляв етику, політію, поетику, вчення про душу. У 335 р. до н.е. він відкрив в Афінах свою вищу школу під назвою Ліцей.

Платон і Арістотель — неперевершені мислителі античної філософії їхні думання багато в чому визначили і визначають духовну атмосферу Європи, а їх учення окреслюють гранично відмінні орієнтири європейського мислення: Платон розробив екзистенціально-містичний тип мислення, багато в чому образний, символічний, Арістотель — стиль раціонально-логічний, чіткіший та детально продуманий.

 

 

10. Якимі булі найперші особливості та здобутки філософських шкіл пізньої античної філософії? Яка з цих шкіл видається Вам найбільш цікавою? (античної філософії: школи ідеї, передставники)

Філософія завершального циклу античної філософії була чітко орієнтована на захист окремого індивіда у умовах поступового руйнування класичного античного полісу (Олександр Македонський завоював не лише більшість полісів, а й колосальні території за межами Греції, створивши грандіозну імперію). Пізня антична філософія поставала індивідуалістичною, суб’єктивно забарвленою. Через це тут не стільки продукували нові ідеї, скільки використовували вже наявні (епігонство), які часто сполучали між собою без достатньої внутрішньої єдності (еклектика). Зупінімося на ідеях найавторитетніших шкіл цього етапу.

Більше поширеним у цю епоху був стоїцизм, що його заснував Зенон-стоїк (340—265 рр. до н.е.). У Рімі його послідовниками булі Луцій Ганною Сенека (4 р. до н.е.—65 р.), Епіктет (5—138) та Марк Аврелій Антонін (121 — 180). Стоїцизм також зазвавши людину до життєвої мудрості та самовладання, але з позиції зовсім іншого розуміння і буття і людини. Скептики вважали, що весь світ пронизаний єдиним потоком вогняної пневми (дихання), що неце всьому закон і частку. Дія долі неминуча й невблаганна. Тому людині не варто впадати у відчай, адже змінити частку неможливо. (“Того, хто бажає, частка приваблює, того, хто не бажає, штовхає”). Стоїки пояснювали своє думання притчею про карету та собаку: собака прив'язаний до карети, що їде; як би не смикався пес, рух визначає карета, тому втрачають сенс смикання, опір руху, відчайдушні крики. Через це і людині у її відношенні до долі лишається одне: визначити внутрішнє ставлення до того, чого змінити не можна. Гідне для людини ставлення до будь-чого — спокій, незворушність, зберігання внутрішньої автономії. Стоїки сприяли систематизації філософського знання; сморід поділили філософію на фізику, логіку та етику, залучивши до логіки і розуміння пізнання.

Неоплатонізм довів до ретельних деталізацій і логічної стрункості провідні думання Платона. Вусі сутнє являє собою результат виливання (еманації) Єдиного, яку тотожне благу, не знає ніякого ушкодження та змін. Деремо продуктом Єдиного постає світовий Розум, у деяких тлумаченнях — Дух, а він еманує у світову Душу. Душа оживляє все сутнє, роблячи світ внутрішньо пов'язаним. Через душу все, що існує прагне повернутися до вищого — до Єдиного, бо там його вихідна батьківщина, його корені. Людіна ж являє собою уособлення світобудови, бо до її єства входять тіло, душа та розум; останній і дає людині спрямування — прагнути до єдиного, до блага. Основні творці неоплатонізму — Плотін (205—270) та Прокл (412—485).

Отже, можна констатувати: школи завершального циклу булі чітко спрямовані на тих, щоб перетворити філософію на інструмент людського індивідуального самоутвердження. Саме на цьому шляху пізня антична філософія зробила своє основне відкриття: дух може бути автономним від обставин життя, протистояти цим обставинам (за Сенекою, дух сам собі володар). Це відкриття, очевидно, перекидає місток інтелектуальних досягнень наступній епосі — християнському європейському Середньовіччю. Бо саме епоха Середньовіччя, як ніяка інша у європейській історії, була зосереджена на духовному як першому качану буття.
11. Зміні у світогляді під година переходу від античності до європейського Середньовіччя

Основною причиною радикальних змін, що відбулися у світогляді під година переходу від античності до європейського Середньовіччя, було руйнування античного полісу (основної форми державного та громадського життя) як реального грунту всієї античної цивілізації, а разом із ним — руйнування і всього укладу життя. Рімська імперія ввела до свого складу величезну територію з різноманітними етносами, культурами, віруваннями, підпорядкувавши все єдиному центрові. Велічезна державна машина імперії, яка майже вся година перебувала у воєнному стані, перемішувала та перемелювала і людей і культури і релігії, зробивши врешті-решт окрему людину безпорадною та беззахисною. Ні влада, ні заможність, ні високі посади не булі надійною основою для людського життя. Зневірівшись у всьому матеріальному, люди звертали свої подивися та надії до духовного. Тут дуже корисним було відкриття античною філософією автономії людського духу, оскільки воно допомагало людині знайти в самій собі опору задля протистояння життєвим негараздам. Проте філософія була не дуже доступною для широкого людського загалу, тому у Рімській імперії булі поширені містицизм (віра у втручання у людське життя таємних сил), кукси різних богів, величезна кількість яких, до речі, більше заплутувала людей, ніж їм допомагала. Поява християнства добрі вписувалась у загальний духовний настрій епохи, а тому воно досить швидко поширилося в імперії. Бо саме християнство не просто визнало автономію людського духу, а дала їй своє пояснення: у людській душі є частка божественного, тобто абсолютного духу, а могутність останнього була наочно продемонстрована Ісусом Христом. Який, саме тому, що ніс в собі цей дух, пройшов крізь смерть та здолав її. У наслідку вся епоха Середньовіччя жила в умовах домінування християнської релігії в усіх сферах суспільного життя.

Поява та утвердження християнства в Європі призвели до радикальної духовної революції у розвитку європейської цивілізації. Це можна побачити досить виразно через порівняння античного та середньовічного світоглядів за їх основними характеристиками.

Антічній світогляд
1. Політеїзм (багатобожжя).

2. Боги є частиною природи, або уособленням природних стихій.

3. Віхідні якості богів: сила, могутність;

4. Боги впорядковують та оздоблюють світ.

5. Космос, природа — загальні умови існування богів і людей.

6. Людіна спирається у своїх вчинках на знання.

7. Головешці життєве завдання людини — здійснення подвигу.

8. У сприйнятті дійсності акцент падає на зовнішнє; внутрішнє проявляє собі лише через зовнішнє.

9. Люди поділяються за етнічними та родовими ознаками.

10. Панування натуралістичного світосприйняття.

 

Середньовічній світогляд

Монотеїзм (єдинобожжя).

2. Бог є духовною сутністю, яка перебуває за межами світу (трансцендентність).

3. Віхідна якість Бога—любов до людини.

4. Бог творити світ із нічого.

5. Природа не має власної сутності і не може існувати без припливу божественної енергії.

6. Людіна в усьому покладається на віру в Бога.

7. Головешці життєве завдання людини - спасіння душі.

8. У сприйнятті дійсності акцент падає на внутрішнє;

зовнішнє радше заважає правильно зрозуміти внутрішнє.

9. Всі люди є рівними перед Богом.

10. Панування символічного світосприйняття;
Як бачимо, основні світоглядні орієнтири під година переходу від Антічності до Середньовіччя змінюються на протилежні. Людіна Середньовіччя зосереджується на внутрішньому, духовному. Спасіння душі для неї має не лише індивідуальний сенс: рятуючи собі, людина, по-перше, збільшує світовий потенціал добра та світла, а по-друге, сприяє поверненню світу до того стану, в якому він перебував до гріхопадіння. Людське життя набуває цільового спрямування, а історія — вартового виміру, оскільки все людство напружено очікує іншого пришестя Христа. Бог створює світ із нічого і тому останній вся година перебуває на межі буття і небуття. Світ існує лише тому, що Бог тримає його у своїй "десниці". Створеній світ не впливає на Бога, оскільки Бог - це духовна сутність, абсолют усіх абсолютів, сукупність усіх можливих досконалостей. З цієї заподій Бог постає для людини неосяжним і принципово позарозумовим (задум Божий невідомий); Бог лише із власного милосердя та любові може відкрити собі людині і це відбулося, коли Він пославши на Землю свого сина — Ісуса Христа. З іншого боку, кожна людина неце в собі "іскру Божу", тому шлях до Бога лежить через духовне самозаглиблення та самозосередження і, врешті-решт, через самовдосконалення. Відповідно розуміння природи, моралі, людських життєвих обов'язків визначали винятково релігійні догмати (вихідні незмінні положення).

.За часовими межами епоха Середньовіччя охоплює період від падіння Рімської імперії (іноді — від заснування Константинополя), тобто з IV—V ст., до відкриття Америки (або до падіння Константинополя), тобто до XV—XVI ст.

А етапи розвитку середньовічної філософії найчастіше визначають так:

1 етап — апологетика та патристика (II—IX ст.);

2 етап — схоластика та містика (Х—ХУІ ст.);

а) ранні схоластика та містика (Х—ХІ ст.);

б) зрілі схоластика та містика (XII—XIII ст.);

в) пізні схоластика та містика (XIV—XVI ст.). Звернімо увагу на тих, що духовні процеси в процесі формування середньовічного суспільства випереджали соціальні, що засвідчує надзвичайно важливу роль духовного чинника в розвитку історії.