Встановлення радянської влади в Україні привело до повної політизації філософії. Філософію проголосили суто "класовою" наукою, теоретичною і методологічною основою марксизму. Передусім була "переосмислена" історична філософська спадщина кінця XIX – початку XX ст. Проблеми розвитку української національної ідеї, національних інтересів, національної свідомості були визнані ворожими новій ідеології. Філософія поділилася на "наукову" (марксистську) та "ненаукову" (буржуазну). У цей же час в Україні починає працювати один з геніальних учених, філософів сучасності В. І. Вернадський.Володимир Іванович Вернадський (і863—1945) — мислитель, натураліст, засновник учення про біосферу та ноосферу. Головними працями, які репрезентували його філософські погляди, стали «Наукова думка як планетарне явище», «Хімічна побудова біосфери Землі та її оточення», «Філософські думки натураліста». У цих та інших працях В. Вернадський ставить перед собою й вирішує одну з найскладніших проблем сучасного природознавства й філософії — причини виникнення та розвитку живої матерії, роль живої речовини на Землі та в космосі. Мислитель робить такі висновки: 1) жива матерія втикає в процесі взаємодії атомів та ізотопів з певною мірою необхідності (життя в космосі, а разом і на Землі, не є випадковим, а має закономірний характер); 2) жива матерія прискорює еволюційні процеси на Землі за рахунок акумульованої космічної енергії, завдяки живій речовині енергія з космосу не зникає в космічному просторі, а акумулюється на земній поверхні (трансформується в силу, що долає хаотичність і сприяє виникненню центрів упорядкованості і організації); 3) Космос і Всесвіт постійно впливають (взаємодіють) на живу речовину на Землі. У результаті виникає біологічна еволюція, яка приводить до появи біосфери — планетарної оболонки Землі, в якій міститься життя, вона є каталізатором та акумулятором сонячної енергії. Біосфера стає системою, яка розвивається за рахунок самоорганізації та самовідтворення життя. Позаяк космічна енергія є вічна, то існування життя на Землі також нічим не обмежене; 4) з виникненням і розвитком людини виникає ще один могутній фактор впливу на біосферне існування — розум людини. В. Вернадський писав, що під впливом розуму, наукової думки цивілізованого суспільства біосфера переходить у нову якість — ноосферу. Ноосфера є сфера концентрованої діяльності людини, яка організована на основі розуму з метою щонайефективнішої трансформації природи згідно з інтересами людської цивілізації.
Теорію ноосфери в сьогоднішньому світі вважають однією з найвідоміших концепцій першої половини XX ст. у розумінні розвитку матеріальної сфери Землі Філософія під поняттям «ноосфера» розуміє новий тип енергії як конгломерату біологічної, біохімічної та розумової енергії (до якої належить енергія культури і наукової діяльності). Однієї з функцій ноосфери є її інтегративні можливості. Тому В. Вернадський уважав, що силами ноосфери можна ліквідувати дисгармонію реального життя, суперечливість розвитку сучасної цивілізації. Умовами становлення сучасної ноосфери з можливістю подальшого виконання її інтегративної функції стають: єдність усього людства, трансформація засобів зв ’язку та обміну, відкриття нових джерел енергії, свобода наукового пошуку, підвищення матеріального рівня життя трудящих, рівність людей усіх рас і релігій, виключення війни з життя суспільства. Учений спрогнозував дві можливі моделі розвитку ноосферних процесів:
1) апокаліптичний, згідно з яким розум може знищити сам себе;
2) конвергенційний — гармонійне поєднання всіх типів енергії, які потрапляють на Землю (коеволюційний розвиток).
У зв’язку з реальною загрозою апокаліптичного сценарію виникає потреба в реалізації спеціального екологічного імперативу, який би наклав певні обмеження на діяльність і поведінку людини в планетарних масштабах. Ноосфера повинна керуватися найвищим рівнем моральності, яка стає основою трансформації всього буття сучасної цивілізації з орієнтацією на ідеали коеволюційного розвитку. Вячеслав Казимирович Липинський (1882—1931) — представник консервативної традиції в українській політичній У своїх працях В. Липинський постав перед нами не лише як перший український історик, який проаналізував історію української держави, а й як глибокий знавець проблем становлення та розвитку державності. Сутність цієї оригінальної концепції полягає в тому, що за часів Хмельниччини зародилася (в загально окреслених обрисах) найбільша ідея української політичної думки: ідея незалежності й самостійності української держави. Як історіософ В. Липинський утверджує державницький погляд на історію України, а саме: епоха козаччини була епохою української державності. Учений переконував, що держава є націотворчим чинником і що повноцінна нація може бути створена лише тоді, коли існує держава. Українська нація роз’єднана політично, ідейно й культурно. Щоб не загинути назавжди, вона мусить створити свою державу, свою єдину національну державну ідею, яку в формі національно-державної незалежності мають поляки, чехи, угорці. Особливого значення В. Липинський надавав монархії як необхідному етапу становлення й розвитку держави. Крім того, цементує державу месіанська ідеологія, яка тлумачиться мислителем як віра в наперед визначене призначення українського народу в історії сучасного світу і його можливості стати головною рушійною силою в боротьбі за незалежність і свободу. У поглядах та оцінках на проблему нації й держави та в багатьох інших питаннях В. Липинський суттєво розійшовся з іншим державником —Дмитром Донцовим (1883—1961). Якщо перший і йшов «через державу до нації» («спочатку буває держава, а потім нація», то другий — «через націю до держави»), один був подвижником консервативно-монархічної думки, другий — революційної. Характерною рисою філософії як ідеології Донцова є теза, що все життя українців має йти згідно з найсуттєвішими філософськими істинами. До них Д. Донцов відносить ідею націоналізму, яку тлумачить на засадах філософії Ніцше. Основою національної ідеології є воля нації до життя, влади, експансії. Загальнонаціональна ідея допускає нетерпимість, фанатизм у боротьбі за національну незалежність. Д. Донцов уважав, що головною рушійною силою в історії є національна еліта, яка ставить перед народом стратегічні й тактичні завдання (планує життя для майбутніх поколінь). Народ тільки тоді може перемогти, коли його світогляд пов’язується з питаннями влади (принципом волі) й створення такої форми господарювання, яка революційно підносить ефективність процесів соціального життя. Особливий інтерес становить творчість Дмитра Чижевського. Освіту він здобув у Петербурзькому та Київському університетах. Після закінчення навчання він працює доцентом Женевської вищої школи, а потім і Київського педінституту. У 1920 р. Чижевський їде в Німеччину, де слухає лекції К. Ясперса, Е. Гуссерля, М. Хайдеггера. З 1924 р. Чижевський викладає у Празькому університеті (з 1927 р. – професор цього університету). Особливо вагомий внесок зробив Чижевський у вивчення історії української та російської філософії. Цьому питанню присвячені такі його твори: "Нариси з історії філософії в Україні", "Філософія епохи реалізму" та ін. Велику дослідницьку роботу він провів при вивченні впливу німецької філософії на Росію та Україну. Багато працював Д. Чижевський і у сфері вивчення етнонаціональних характеристик філософських знань. Таким чином, українська філософська думка кінця XIX - початку XX ст. знаменувала новий етап розвитку філософської культури на основі досягнень тогочасних природничих і суспільних наук.
