Загальна характеристика мідного віку

Мідний вік, або енеоліт, у межах території України датується IV-III тисячоліттями до н.е. У країнах Стародавнього Сходу він розпочався понад 5 тис. років тому, а окремі мідні вироби знаходять тут ще раніше, навіть у шарах середини VI тисячоліття до н.е. (Яримтепе в Іраку, Чатал-Гуюк в Туреччині) чи кінця VIII тисячоліття до н.е. (Алі-Кош в Ірані).

З енеолітом пов'язана велика кількість відкриттів і нововведень. Людство опанувало перші метали — мідь і золото. Перша мідь була самородна, знаряддя з неї ковані. Але скоро люди навчилися плавити цей метал з руди. Виникають копальні. Одну з них, що датується IV тисячоліттям до н.е., досліджено, наприклад, в урочищі Аї-Бунар у Болгарії. Тут відкрито великі виробітки мідної руди, виявлено знаряддя праці — рогові кайла, мідні сокири, а також кераміку. З самородного золота в мідному віці виготовляли прикраси.

Виникає орне землеробство з використанням тяглової сили бика. Доказом цього є знайдена на одному з поселень культури лійчастого посуду у Польщі (Кржниця Яра) глиняна статуетка — бики в ярмі. Румунські палеозоологи встановили деяку деформацію шийних хребців у биків, що ходили в ярмі.

З'являється колесо, а відтак — гарба, в яку запрягали також бика. Зображення таких двоколісних гарб є, наприклад, на плитах Кам'яної Могили поблизу Мелітополя. У курганах ямної культури виявлено рештки дерев'яних гарб. Вперше на території України їх знайдено в кургані Сторожова Могила поблизу Дніпропетровська. Тепер таких знахідок відомо багато. Лише однією Каховською експедицією у 1973 р. було виявлено 29 коліс від возів.

У мідному віці коня привчають до верхової їзди. Важливу роль у прирученні коня відіграли племена середньостогівської і ранньоямної культур степової зони Східної Європи.

Удосконалюється керамічне виробництво, з'являються гончарні печі, залишки яких виявлено, зокрема, у трипільців. Поширюється і розвивається прядіння і ткацтво. Входить у практику циліндричне свердлення кам'яних порід за допомогою порожнистого свердла, що застосовувалося найчастіше при виготовленні бойових сокир-молотів.

Трипільська культура

Трипі́льська культу́ра, культу́ра Кукуте́ні (рум. Cucuteni, або культурна спільність «Кукуте́ні-Трипі́лля») — археологічна культура часів енеоліту, назва якої походить від назви тоді села Трипілля на Київщині (у вказаній «розширеній» назві культури присутня ще назва румунського села Кукутень). Культура набула найбільшого розквіту між 5500 та 2750 роками до н. е., розташовувалась між Карпатами та річкою Дніпро на території сучасних України, Молдови та Румунії, займаючи територію загальною площею понад 35 тис. км². У часи розквіту цій культурі належали найбільші за розміром поселення у Європі: кількість жителів деяких з них перевищувала 15 тис. осіб.Трипільська культура є однією з основних давньоземлеробських культур мідного віку. Трипільські племена займали простори Східної Європи від Дніпра до Карпат, від Полісся до Чорного моря і Балканського півострова. Розвивалася ця культура в IV–III тис. до н. е. (протягом 1500–2000 років) і пройшла в своєму розвитку три етапи — ранній, середній та пізній. В Україні виявлено величезну кількість — понад тисячу пам'яток трипільської культури. Вони згруповані у трьох районах: найбільше в Середній Наддністрянщині та Надпрутті й Надбужжі, менше у Наддніпрянщині. Так, очевидно, були розселені об'єднання племен.

Однією з особливостей трипільської культури була величезна територія поширення (близько 190 тис. км².). Жодна з європейських розвинених землеробських енеолітичних культур не могла зрівнятися з нею ні за площею, ні за темпами поширення. Під час свого найбільшого розквіту (наприкінці середнього етапу) населення на всій території трипільської культури становило на думку одних вчених близько 410 тис. чоловік, а на думку інших щонайменше 1 млн.Проблема походження трипільців не до кінця з'ясована. Більшість археологів схиляються до думки, що основу ранньотрипільської культури становили південні землеробсько-скотарські племена культур балканського походження, які, однак, в процесі поширення на нові східні території включали в себе на різних етапах елементи місцевих неолітичних та енеолітичних культур.

8) Населення культури лійчастого посуду

На початку III тисячоліття до н. е. на сучасній території Західної Волині, в басейні Західного Бугу і далі на захід (у сучасних межах Польщі) проживала група племен з дуже своєрідною, оригінальною культурою, різко відмінною від культури сусідніх пізньотрипільських племен. Вона належала до одного з найбільших енеолітичних племінних об'єднань Центральної Європи, пам'ятки якого від характерного посуду з лійчастою шийкою дістали умовну назву культури лійчастого посуду.Населення цієї культури, яке прийшло на територію Західної Волині з північного заходу, звичайно обирало для своїх поселень місця, зручні для захисту від можливого нападу чужих племен. Для більшої безпеки свої периферійні поселення вздовж Західного Бугу вони обносили ровами та валами. Основними галузями господарства племен культури лійчастого посуду були землеробство та скотарство. Як і в трипільських племен, землеробство у них велось з використанням рала та тяглової сили. Незаперечним доказом використання худоби в господарстві є знахідки на поселеннях цих племен багатьох кісток волів, а також скульптурного зображення спарених в ярмі волів. Для зберігання збіжжя на поселеннях викопувалися спеціальні зернові ями, стіни яких обпалювалися. Мисливство та рибальство мали допоміжне значення. Асортимент виробничого та побутового інвентаря племен культури лійчастого посуду майже тотожний з пізньотрипільським, що пояснюється однотипністю господарської діяльності. Зате зовсім іншою як за формою, так і орнаментацією була кераміка. На відміну від яскравої трипільської кераміки, глиняний посуд племен культури лійчастого посуду вражає своєю строгістю, витриманістю форм і орнаментального стилю. Гончарі культури лійчастого посуду створили серію оригінальних, характерних лише для цієї культури форм посуду, переважно кубків з дуже своєрідними крилоподібними ручками, посудин з вузькими шийками та рельєфними дископодібними виступами на них — ковнірами. Заглиблений, нерідко заповнений білою пастою орнамент на чорній лощеній поверхні посудин виглядав чітко, контрастно. Як і в інших енеолітичних землеробсько-скотарських племен, у населення культури лійчастого посуду, крім керамічного, розвивалися кременеобробне, косторізне, ткацьке та металообробне виробництво. Майстри-кременярі добре розумілися на різних гатунках кременю, відповідно використовуючи їх для виготовлення різноманітних знарядь праці та зброї. Знайдені на поселеннях культури лійчастого посуду ливарні формочки свідчать про місцеве виготовлення мідних знарядь та прикрас.Населення культури лійчастого посуду за рівнем свого господарського та культурного розвитку мало чим поступалося перед пізньотрипільськими сусідами. З часом між населенням цих культур встановилися тісні добросусідські взаємовідносини, які, очевидно, спочатку мали форму обміну. Так, на поселеннях культури лійчастого посуду були знайдені шліфувальні плитки, виготовлені з пісковику, родовища якого знаходились у Верхньому Подністров'ї, де тоді проживали пізньотрипільські племена. З часом зв'язки обох культур ставали дедалі тіснішими і набували характеру постійних безпосередніх контактів. Є незаперечні дані, що свідчать про проживання на поселеннях культури лійчастого посуду окремих трипільців. Майже на всіх периферійних поселеннях культури лійчастого посуду, крім розписного пізньотрипільського посуду, набув поширення типовий трипільський розпис брунатною фарбою на посудинах лійчастого посуду. Тут будуються наземні житлові споруди трипільського зразка. Ці та інші факти можна пояснити лише тим, що на поселеннях культури лійчастого посуду проживали певний час окремі трипільці, завдяки яким деякі трипільські виробничі прийоми та досвід стали надбанням місцевого населення. Не виключено, що ці контакти між населенням обох культур мали форму шлюбних стосунків. Такі добросусідські взаємовідносини між населенням обох культур існували протягом тривалого часу. Історична доля племен культури лійчастого посуду виявилася спільною з долею пізньотрипільських племен. Приблизно наприкінці III тисячоліття до н. е. їх підкорили прийшлі з північного заходу племена культури кулястих амфор, які з часом стали господарями на всьому Лісостеповому Правобережжі України.

Культура кулястих амфор

Інша культура, поховання якої здійснювали у мегалітичних (складених з великих брил) гробницях, досліджена на Заході України. З розпадом спільноти Кукутені-Трипілля терени Волині та Галичини знову стали відкритими для інтенсивних північно-західних впливів, що знайшли логічне втілення в міграції носіїв культури кулястих амфор. Вони заселили не лише згадані регіони, а й Правобережний Лісостеп та Полісся, вийшовши в районі Києва на лівий берег Дніпра. Окремі комплекси цієї культури виявлені в районі Чернігова (Гришівка) і навіть Смоленська. Матеріали поселення Гришівка засвідчують контакти мігрантів з неолітичним населенням ямково-гребінцевої кераміки. На півдні Лісостепу групи населення кулястих амфор увійшли в контакт із племенами ямної спільноти. Українські пам'ятки віднесено до східної групи культури кулястих амфор. З Верхньої Наддністрянщини вона поширилася на терени Молдови. Середня група охоплювала терени Польщі, а західна — Північну Німеччину. Загалом же ареал цієї культури простяться від Ельби до Дніпра, поступаючись у першій половині III тис. до н. е. за площею лише ямній спільноті.Перші згадки щодо кам'яних скринь із кулястими амфорами дійшли до нас від часів Хмельниччини, але наукове дослідження цих споруд розпочалося лише у другій половині XIX ст. польськими археологами (А. Кіркор, Г. Оссовський). Виділив культуру кулястих амфор німецький дослідник А. Гетце в 1900 р. У 20-ті роки XX ст. до вивчення пам'яток долучилися українські археологи (С. С. Гамченко, І. Ф. Левицький). У другій половині XX ст. найбільший внесок у вивчення східної групи культури кулястих амфор зробив львівський дослідник І.К. Свєшников, а нині їх системно вивчає Маржена Шмідт із Познані.Свою назву культура дістала за характерними формами посуду — кулястими амфорами з невеликими вушками на плічках. Походження цієї культури нині пов'язують з теренами Польщі, де її датують 2900—2000 pp. до н. е. Часовий діапазон східної групи обмежують серединою — другою половиною III тис. до н. е. Вона змінює локальні групи пізнього Трипілля, передуючи культурам шнурової кераміки. Культура кулястих амфор репрезентована в Україні поселеннями, похованнями у скринях, окремими знахідками. Із семи поселень (переважно на Волині та Житомирщині) досліджувалося В. Коноплею та І. К. Свєшниковим Межиріччя в Рівненській області, розташоване на першій надзаплавній терасі правого берега р. Стир. На площі селища виявлено чотири напівземлянки овальної форми. Розміри найбільшої з них — 4,7 х 2 4 м. В її заповненні знайдено фрагменти посуду, крем'яні знаряддя праці, кістки тварин та скупчення деревного вугілля.