Історія розвитку соціальної допомоги та підтримки починається з часів, коли турбота про непрацездатних цілком покладалася на сім'ю. Якщо сім’я не могла надати підтримки, людині допомагала церковна громада.
Початком законодавчого встановлення соціального захисту можна вважати 1601 рік, коли в Англії королева Єлизавета видала "Закон про бідних". Згідно з цим законом полегшити долю бідних мали церковні парафії. Допомога бідним у Сполучених Штатах наслідувала головні риси єлизаветінського “Закону про бідних”. Зубожілі отримували невелику допомогу, але в зв'язку з цим вони мусили терпіти покарання за найменше порушення правил [64].
Добродійність як соціальне явище з’явилося у східних слов'ян у VII-VIII віках. З виникненням у IX ст. Древньоруської держави князі прагнули надавати допомогу хворим та убогим. Князівська добродійність виражалася в роздачі милостині, “годуванні на своєму дворі”, влаштуванні притулків. Відповідно до релігійних норм головним опікуном бідних вважалося духовенство. При численних монастирях створювалися богодільні, сирітські притулки, інвалідні будинки та інші добродійні установи.
У цілому XVIII ст. – початок XIX ст. були часом становлення державної системи соціальної допомоги, яка діяла під керівництвом спеціальних адміністративних управлінських органів. Вона складалася переважно з добродійних установ закритого типу. У другій половині XIX ст. почалося реформування цієї системи, яке виразилося в децентралізації управління соціальної сфери. Активно ріс добродійний рух. Як свідчать статистичні дані, тільки протягом 1898 року добродійні товариства та заклади надали допомогу 7 мільйонам людей, задовольнили 20 млн. разових звертань.
У другій половині XIX ст., крім суспільної, приватної і церковної добродійності, подальший розвиток соціальна сфера набула у вигляді пенсій і одноразових допомог, які отримували державні та військовослужбовці.
Таким чином, вітчизняний історичний досвід державного, суспільного і приватного захисту містить немало позитивного.
Початком розвитку сучасної системи соціального захисту вважається кінець XIX – початок XX ст., тобто період інтенсивного процесу індустріального розвитку і зростання чисельності працівників найманого труда. Збільшення найманих працівників супроводиться змінами вікової структури працездатного населення: в його складі систематично підвищується частка людей похилого віку, що потребують соціального захисту. Працююче населення також вимагало захисту у випадках втрати доходів через хворобу, інвалідність, у разі втрати годувальника, втрати роботи.
Таким чином, на зміну доктрині самодопомоги, сімейного забезпечення та доброчинності прийшла система соціального захисту, яка декларувала відповідальність усього суспільства і держави за добробут його членів. У 1919 році в рамках Версальського договору було створено Міжнародну організацію праці (МОП). Цього ж року було розроблено й прийнято перші конвенції МОП у питаннях робочого часу в промисловості; охорона материнства; праця жінок у нічний час; мінімальний вік прийому на роботу в промисловості тощо.
Період Другої світової війни був ознаменований створенням нової концепції соціального захисту. В 1941 р. у Великобританії утворено Комітет соціального страхування та союзних служб, очолюваний У. Беверіджем. План соціального забезпечення У. Беверіджа передбачав рівність прав усіх громадян на соціальні виплати, захист особи від усіх випадків втрати заробітку, а також однаковий для всіх розмір державних пенсій і допомог [64].
За більш ніж сторічну історію існування в різних країнах світу соціальне забезпечення та соціальний захист неодноразово змінювали свої функції, форми і схеми фінансування, але їх мета залишається колишньою – поліпшення життя людей. Сучасні системи соціального захисту розвинених країн є досить міцними, що пов'язано з усвідомленням необхідності створення соціальних амортизаторів ринкових ризиків.
У СРСР проблема соціально-правового захисту населення як самостійна не розглядалася, оскільки внутрішніми характеристиками соціалістичної системи були повна зайнятість, безкоштовні охорона здоров'я та освіта, гарантованість державних пенсій тощо. Тому соціальний захист зводився до вузьких питань соціального забезпечення громадян (пенсійне забезпечення, державне страхування трудящих, окремі види забезпечення з державного соціального страхування).
Корінним образом змінилося положення більшості населення в пострадянській Україні. За сучасних умов більшість населення потребує соціального захисту: до пенсіонерів та інвалідів додалися мільйони безробітних, вимушених переселенців, демобілізованих військовослуж-бовців, бездоглядних тощо.
Таким чином, соціальний захист повинен функціонувати як цілісна система направленої дії суб’єктів, що займаються виробленням правових норм та соціально-економічних заходів, на об’єктів, потребуючих захищеності.
Суб’єктами соціального захисту є державні структури, органи місцевого самоврядування, громадські організації та фонди, профспілки, союзи й асоціації підприємців. Принципом діяльності суб’єктів соціальної підтримки є, по-перше, адресність їх допомоги і можливість її надання незалежно від соціального статусу об’єкта, по-друге, публічність діяльності як метод створення громадської думки та виховання людини.
Об’єктом соціального захисту може бути все населення або будь-який громадянин, окремі групи населення (військовослужбовці, працівники освіти, охорони здоров'я і культури тощо), соціально-вразливі верстви населення (багатодітні сім'ї, інваліди, пенсіонери, безробітні тощо).
Більш глибоке вивчення соціального захисту потребує проведення аналізу його організаційно-правової структури, яку можна представити у вигляді чотирьохрівневої системи: [56]
1) рівень державного управління – містить заходи та дії глобального характеру, спрямовані на управління соціальним захистом усього населення України, визначає загальну лінію розвитку соціального захисту населення;
2) рівень галузевого управління – являє собою соціальний захист за професійною ознакою, включає мережу відомчих соціальних установ, де заходи носять прикладний характер;
3) рівень регіонального управління – включає заходи щодо соціального захисту населення, які враховують регіональну специфіку, природні умови, соціально-економічне розміщення продуктивних сил, етнічно-національні фактори та містить конкретні регіональні програми соціального захисту населення, що узгоджуються з державними;
4) місцеве управління соціальним захистом – включає заходи, спрямовані на реалізацію соціального захисту на рівні міст і районів, що носять винятково прикладний характер.
Державна соціальна політика на загальнонаціональному рівні реалізується за допомогою державних органів соціального захисту. До законодавчих органів відносяться Президент України, Верховна Рада, комітети Верховної Ради України з питань соціальної політики і праці, зі справ пенсіонерів, ветеранів і інвалідів. Безпосереднє управління соціальним захистом населення України здійснюється за допомогою виконавчих органів державного рівня: Кабінет Міністрів України, Міністерство праці та соціальної політики, Рада у справах інвалідів при КМУ, Управління з питань соціальної політики при КМУ та ін.
Галузеве управління соціальним захистом здійснюється міністерствами і відомствами України. Органи соціального захисту представлені профспілками, їх компетенція яких поширюється на підприємства галузей. Заходи щодо соціального захисту працівників знаходяться в компетенції підприємств і регулюються за допомогою колективних трудових договорів.
Основною задачею регіонального управління соціальним захистом є реалізація державної соціальної політики в окремих адміністративно-територіальних одиницях України. Для цього в структурі органів місцевого самоврядування створені відділи і управління по соціальному захисту населення.
Місцеве управління соціальним захистом населення діє в рамках регіонального. Система органів управління складається з районних і міських установ соціального захисту, аналогічних за змістом регіональним органам. Місцевий рівень є останнім у вертикалі системи соціального захисту населення і виконує специфічну роль сполучної ланки між об'єктом соціального захисту – населенням – і всією системою соціального захисту [56].
Важливим елементом функціонування системи соціального захисту є принципи, на яких вона будується. До них можна віднести:
загальнодоступність соціального захисту для всіх громадян;
наявність законодавчо встановлених засад соціального захисту;
законодавчо закріплена міра відповідальності суб’єктів соціального захисту щодо забезпечення гідного рівня життя населення;
відповідність основних норм соціального захисту рівню економічного розвитку.
Реалізація вищезазначених принципів потребує удосконалення та реформування в Україні системи соціального захисту.
