Ціною великих зусиль молодим суверенним державам в основному удалося справитися з задачею задоволення попиту на продукти харчування першої необхідності. Однак у ході її рішення потрібні були кардинальні зміни географічної спрямованості головних зовнішньоторговельних потоків продовольства, і підсилилася залежність цих держав від іноземної продовольчої допомоги.
Посилення залежності країн, що розвиваються, від постачань продовольства ззовні на тлі визначеного прогресу їх власного аграрного виробництва порозумівається складною сукупністю причин.
По-перше, колоніальні держави проводили політику вивозу дешевого зерна й інших продуктів харчування з залежних територій навіть при наявності там серйозного продовольчого дефіциту. Показово, що з колоніальної Індії, де часто траплялися спалахи масового голоду, тільки через Карачі вивозилося на початку XX ст. у метрополію щорічно близько 1 млн. т пшениці, або 20-35% її збору в межах портового хінтерланда. Колоніальна адміністрація звичайно не починала яких-небудь дійових заходів по боротьбі з голодом навіть у загрозливих ситуаціях, тоді як у молодих суверенних державах у подібних випадках додаються зусилля по придбанню продовольства за кордоном, що, природно, одержує відображення в сальдо зернового балансу.
По-друге, землеробство країн, що розвиваються, і особливо його продовольчий сектор як і раніше залишаються ще слабко зв’язаними з ринком. Вагома частина продажів зерна здійснюється селянами для погашення грошових зобов’язань (сплата податків, повернення позичок, відсотків на них і т.п.), а аж ніяк не через наявність товарних лишків. Подібний продаж з «нестатку», наприклад, у країнах Південної і Південно-Східної Азії досягає, а іноді і перевищує половину обсягу торговельних операцій із продовольством.
Молодим суверенним державам за період незалежності вдалося домогтися визначних успіхів у розвитку ряду галузей народного господарства, що привело до збільшення національного доходу, у тому числі на душу населення. У результаті підвищився платоспроможний попит, пропонований у першу чергу на продовольчі товари. Однак і самі селяни прагнуть поліпшити своє харчування. Вони аж ніяк не реагують на підйом цін державою на закуповуване їм продовольство і на видачу позичок для розширення виробництва. Більш того, подібні зусилля можуть навіть викликати протилежний результат, оскільки необхідні грошові кошти селяни в стані тоді одержати при меншому обсязі продажів аграрної продукції.
По-третє, прискорення процесу урбанізації в країнах третього світу привело через різке збільшення чисельності міського населення до настільки ж істотного розширення попиту на товарне зерно, до чого місцеве село виявилося не готове за зазначеними вище причинами. Урбанізація підштовхує не тільки до простого росту потреб у товарному продовольстві, але і до якісної зміни раціону населення. Воно починає пред’являти попит на багато продуктів, що традиційно не вироблялися або вироблялися в явно недостатній кількості в тих або інших країнах, що розвиваються. Загострюється протиріччя між стандартом, що складається під впливом урбанізації, життя і неможливістю його забезпечити тільки за рахунок місцевих ресурсів. Постачання населення продовольством ставиться в велику залежність від внутрішньо-національного і світового обміну.
Нарешті, по-четверте, у землеробстві країн, що розвиваються, збільшується поділ праці і підсилюється порайонна спеціалізація. У результаті додатковий попит на товарне продовольство пред’являють селянські господарства, що включаються у виробництво технічних і інших культур у розрахунку на експорт і задоволення запитів молодої національної промисловості. Визначення оптимального співвідношення між виробництвом аграрних товарів на вивіз, з одного боку, і продуктів харчування для забезпечення внутрішніх нестатків, з іншої, складає на сучасному етапі важкі, потребуючі обліку задачі. Високотоварне, орієнтоване на експорт сільське господарство в третьому світі, особливо плантаційне, перевершує традиційні сільські уклади по досягнутій продуктивності праці. Однак у міру посилення залежності країн, що розвиваються, від увозу продовольства ціни на нього ростуть, і це погіршення умов зовнішньої торгівлі веде до зниження відносної віддачі сировинних галузей сільського господарства. Тому рішення продовольчої проблеми усе більш перетворюється у важливу складову частину загального питання удосконалювання всієї системи міжнародних економічних відносин.
Можна виділити наступні типи країн за рівнем забезпеченості продовольством:
1)Основні експортери продовольчих товарів (США, Канада, Австралія, ПАР, Таїланд, і деякі держави Європейського Союзу);
2)малі країни, що активно експортують продукти харчування (Угорщина, Фінляндія);
3)держави, що випробують дефіцит продовольства, але здатні його придбати (Японія);
4)країни, що ледь забезпечують свої потреби в продовольстві власним виробництвом (Індія, Китай, країни Південної Америки);
5)країни, чия забезпеченість продуктами харчування не робить практично ніякого впливу на глобальну продовольчу ситуацію (Папуа-Нова Гвінея, Ісландія);
6)країни, що випробують дефіцит продовольства й освоюють водні і земельні ресурси для досягнення самозабезпечення (Єгипет, Індонезія, Пакистан, Філіппіни);
7)країни з постійним погіршенням продовольчого забезпечення у розрахунку на душу населення (держави Африки до півдня від Сахари);
8)країни з продовольчою кризою, що зароджується, у яких ріст населення обганяє ресурсні можливості (Гаїті, Непал, Сальвадор).
