Інтернаціоналізація господарського життя почалася наприкінці XVIII – на початку XIX ст. в період промислової революції. Машинне виробництво передбачає виготовлення великої кількості продукції, що потребує чимало сировини і матеріалів, частину яких необхідно завозити з інших країн, а створену продукцію реалізовувати не лише в національних господарствах, а й за кордоном. На нижчій стадії розвитку капіталізму інтернаціоналізація господарського життя здійснювалася у формі інтернаціоналізації процесу обміну, зумовлюючи формування відносин нерівності й експлуатації на ґрунті територіального поділу світу. Міжнародний поділ праці відбувався таким чином, що одна група найрозвинутіших країн (основою технологічного способу виробництва в яких була машинна праця) спеціалізувалася на виробництві промислової продукції, а друга (чисельніша, технологічний спосіб виробництва в цих країнах базувався на ручній праці) спеціалізувалася на виробництві сільськогосподарської продукції й видобуванні сировини. Між промислово розвинутими країнами світу здійснювався перехід від торгівлі кустарними виробами до торгівлі продуктами машинного виробництва, а також переробленою сировиною, завезеною з колоній, інтенсивно розвивалася внутрігалузева предметна спеціалізація, що означало посилення часткового поділу праці між країнами.
На вищій стадії розвитку капіталізму (кінець XIX – початок XX ст.) вивезенням капіталу, утворенням міжнародних монополій і завершенням територіального поділу світу розширюються економічні зв’язки між промислово розвинутими країнами і колоніями. Головна форма інтернаціоналізації господарського життя на цій стадії – вивезення капіталу. Цей процес за його реалізації у підприємницькій формі супроводжується будівництвом міжнародними монополіями нових заводів і фабрик за кордоном. Загальний і частковий міжнародний поділ праці доповнюється одиничним, тобто подетальною і поопераційною спеціалізацією. У відносинах між промисловими і слаборозвинутими країнами посилюються нерівномірність та експлуатація, що призвело до перетворення останніх на аграрно-сировинний додаток світового господарства. Країни Африки, Азії та Латинської Америки, які здобули політичну незалежність, для подолання вузької та однобічної спеціалізації національної економіки почали розширювати експорт промислових товарів, і це прискорило процес міжнародного поділу праці. У торгівлі між розвинутими країнами світу посилюється міжгалузева предметна спеціалізація, й інтернаціоналізація обміну доповнюється процесом інтернаціоналізації виробництва і капіталу.
З розгортанням НТР (середина 50-х XX ст.), формування технологічного способу виробництва, що базується на автоматизованій праці, виникнення нових галузей промисловості, в т.ч. науко- й капіталомістких, поглиблюється міжнародний поділ праці (міжнародна спеціалізація, кооперація виробництва), і між промислово розвинутими країнами посилюється науково-технічне співробітництво. Найінтенсивніше розвиваються подетальна та поопераційна форми одиничного поділу праці в міжнародному масштабі (інтернаціоналізація одиничного поділу праці). У світовому капіталістичному експорті в умовах НТР зростає частка наукомісткої продукції. Двома відносно самостійними процесами інтернаціоналізації господарського життя є інтернаціоналізація продуктивних сил та інтернаціоналізація виробничих відносин (економічної власності). Перша передбачає процес інтернаціоналізації кожного елемента цієї системи засобів виробництва, робочої сили, науки, інформації тощо, посилення елементів їх інтернаціонального відтворення. Найрозвинутіші форми цих процесів – у межах ЄС, найдинамічнішим з-поміж них є інтернаціоналізація процесу відтворення робочої сили. Створення спільного ринку робочої сили передбачає вільне переміщення працівників у межах цього об’єднання, вирівнювання заробітної плати, здійснення єдиної соціальної політики тощо. Інтернаціоналізація засобів виробництва виявляється у створенні спільних підприємств, спільному будівництві виробничих об’єктів, об’єднанні енергосистем тощо. Інтернаціоналізація виробничих відносин (економічної власності) здійснюється в процесі органічного поєднання і злиття сил монополій (у т.ч. олігополій) цих країн, національних держав та наднаціональних органів в єдиний механізм і поєднання відповідних соціально-економічних форм – власності гігантських монополістичних об’єднань, державної та наднаціональної власності. Формується єдиний бюджет для всіх країн ЄС, здійснюються спільні витрати на реалізацію досягнутих угод та проектів. Наприкінці 90-х XX ст. такий бюджет становив понад 100 млрд. ЕКЮ. Інтернаціоналізація господарського життя супроводжується інтернаціоналізацією національних господарських механізмів (здійснення узгодженої фінансово-кредитної, валютної, податкової та інших форм політики). Конкретнішими формами інтернаціоналізації економічної власності є інтернаціоналізація промислового, монополістичного та фінансового капіталу, механізму соціально-економічного поєднання найманих працівників із засобами виробництва. Найшвидшими темпами здійснюється інтернаціоналізація грошово-кредитних ринків внаслідок посилення ролі міжнародних банків, відкриття ними зарубіжних відділень і дочірніх компаній, частка яких становить понад 70% від загальної кількості зарубіжних підрозділів банківських міжнародних монополій.[4]
1.2. Інтернаціоналізація виробництва. Економічні основи міжнародного поділу праці (МПП)
Інтернаціоналізація виробництва — це встановлення безпосередніх стійких виробничих зв’язків між підприємствами різних країн, внаслідок чого виробничий процес в одній країні стає частиною процесу, що відбувається у світовому масштабі. Вона означає не що інше, як поступовий вихід виробництва за межі окремої країни та формування його міжнаціональних форм у рамках світового господарства.
Інтернаціоналізація виробництва — об’єктивний процес, що є наслідком поглиблення міжнародного поділу праці і становить основу розвитку всіх форм міжнародних економічних відносин. Значний вплив на неї справляє інтернаціоналізація капіталу.
Інтернаціоналізація капіталу — це процес переплетіння і об’єднання національних капіталів, що проявляється як у створенні окремими компаніями об’єктів в інших державах, так і в розвитку міжнародних форм зв’язків і контактів між капіталами різних країн. Якщо інтернаціоналізація виробництва є об’єктивною основою інтернаціоналізації капіталу, то в свою чергу остання сприяє поглибленню інтернаціоналізації виробництва, веде до інтенсифікації господарських зв’язків між країнами. Важливу роль у процесі інтернаціоналізації капіталу відіграють вивезення капіталу, міграція капіталу між промислово розвинутими країнами, що посилилась з кінця 50-х pp. XX ст.
Система міжнародних економічних відносин формується на базі інтернаціоналізації продуктивних сил, що, у свою чергу, виростає з міжнародного поділу праці (МПП).
Міжнародний поділ праці – об’єктивна основа міжнародного обміну товарами, послугами, знаннями, розвитку виробничого, науково-технічного, торгового й іншого співробітництва між усіма країнами світу незалежно від їх економічної розвиненості та характеру суспільного ладу. Саме МПП є найважливішою матеріальною передумовою налагодження плідної економічної взаємодії держав у масштабах усієї планети. МПП – цементуюча основа світового господарства, що дає йому змогу прогресувати у своєму розвитку, створюючи передумови для більш повного прояву загальних (універсальних) економічних законів, що дає підставу говорити про існування світового господарства.
