Всю ніч і хурделило, і шаліло

В степу, попід вікнами, у душі,

Заметами вкрило так біло-біло,

Хоч реквієм чорний по них пиши.

 

На ранок утишилось. Відгуляло.

Сліпить понад лісом блискуча гладь.

Подумала – сніг, а воно фіалок,

Фіалок звелася відважна рать.

 

ПРИРОДА

 

Життєві драми, біль утрат

І вічна непоправність вчинку…

Та вибредав з наметів сад,

Весна вкрадалась крізь шпаринку.

 

Та невблаганно раз у раз,

Мов почуття, скрипали води.

В своїй байдужості до нас

Вона права була, природа.

 

З води і сонця, як дитя,

Щомиті зводила фортеці.

Було б збережене життя.

Все інше… інше – прикладеться.

 

***

 

Іще не вірю... Шелестить крильми,

Снігами сходить рано так –

на подив.

Виходжу із оточення зими,

Як батько мій з вогню колись

виходив.

Іще не знаю, чи вони тривкі –

Оцих вітрів південних переваги.

Виводжу із кільця свої полки

Під небом лазуровим, як під

стягами.

Знекровлені, із безліччю утрат

(Та й то сказати – добре пошматало),

Полки мої ще вийдуть на парад.

Та нині мало нас, о, як нас мало!

Такий жорстокий випав нам рубіж,

Так очі нам стьобала завірюха!

Але хіба ми нижче стали духом,

Хіба ми стали вірою слабкіш?

Вслухаюсь у синичний передзвін,

Весні тверду шукаю доказовість.

Трава в саду. Під панцирем крижин

Така в трави стосила вибуховість!

Не озирайся – накажу собі.

І все ж я там немало полишила.

Там по судьбі – чи не моїй судьбі? –

Сурма печальна

вже не раз бриніла.

Але про те –

про те ні слова більш.

Сьогодні я випалюю у небо

Свій давній-давній,

ще зимовий вірш,

Мов кулю, котру бережуть для себе.

Ударить залп. Засвітить далина.

Й моїм полкам назустріч вимчать вишні.

І я скажу: – Дивіться – це весна.

Так, це весна. Це до своїх ми вийшли.

 

***

 

Щось мені весна наворожила,

Шлях додому,

сонця з-під крила,

Черемховій хузі, саду білому

Душу на заклання віддала.

І душа зітхнула і скорботні

Розімкнула вустонька (жива!),

Що то вона вимовить сьогодні,

Втішні чи знайде кому слова?

 

***

 

Уже й не боляче, й не тужно…

Зайшли дощі за оболонь.

Кущів калинових потужний

Цвіте вогонь,

Цвіте вогонь.

 

Сухим вільшаником нечастим,

Крізь лісу парость молоду,

Мов до високого причастя,

До нього йду,

До нього йду.

 

І простяга мені навстрічу

Свої жаркі сузір'я віть.

Іду свої остиглі вічі

Й гіркаву душу відігріть.

 

На синім вітрі скрижанілу,

Несу в устах крижинку-сміх.

Я стільки літ своїх спалила

В шуканні істин золотих.

 

Ішла від трав, що край дороги,

Від зір ішла – аби збагнуть,

Свого призначення земного

Шукала суть,

Шукала суть.

Та ось прийшла й, немов на святі,

Вся-вся задивлена стою:

Горить калинове багаття

Червоним дивом у гаю.

 

СОЛОВ'ЇНЕ КРЕЩЕНДО

 

І відлунює, й дзвонить,

і в серці береться на щем,

Тишу ніжності залпами – всю! –

розбиває дощенту.

Солов'ї, солов'ї під зеленим

травневим дощем!

Спопеляючи душу,

гримить солов'їне крещендо.

Спить мій любий,

до мене схилившись плечем.

О, як повно у сни йому

дзвону натрушують віти!

Солов'їного щастя

палким найніжнішим плачем

Так боюся я

любого розбудити!

 

***

 

Любов моя, любовонько, – грішу!

Печаль моя, печаленько, – сміюся!

В долонях світ осяяний ношу,

А в ньому хмари, явори і гуси.

 

Надіє, о надієчко, – мовчу.

Спокутонько, спокуто, – ще покаюсь!

А доти, мов запалену свічу,

Я бережу од вітру грішну зав'язь.

 

Ще не світало.

Ще мені в очах

Химерна ніч так дивно колобродить:

А що-то вродить – мужність а чи жах,

Безвір'я а чи віра – що-то вродить?

 

Я до надії притулюсь чолом,

Я до любові припаду устами.

Вже дозрівають в неї під крилом

Бої останні з блиском і громами.

 

А явір та крізь хмароньку тече,

А хмара сонцем вже от-от проллється.

Ще не світало. Не смеркало ще.

Ще тільки дума думою печеться.

 

***

 

Ми поверталися з весни.

Із березня. З його прологу.

Нам розлютована зима

Враз перерізала дорогу.

 

Десь там, де навхрест два шляхи,

Десь там, за круторогим валом.

Сиділа в засідці і от –

Наскочила і закружляла.

 

Ми поверталися з весни.

Із лісу. І були веселі

Від пахощів трави й бруньок,

Як від зеленої купелі.

 

І марно, марно нам шляхи

Перекривала сніговиця:

У нас шаленої весни

Було вже повно у зіницях.

 

КАПІЖ

 

Прокинулась опівночі й не знала,

Хто так раптово розполохав сни.

Німіла. Дослухалась. Заклинала:

"Явись, розгадко! Вийди з таїни!"

 

А то капіж.

На обережних лапках

Ходив іще несміло під вікном.

І ворухнулось серце з того крапу,

Уже готове прорости стеблом.

 

А то капіж.

Тихцем собі навшпиньках

Пробіг під сніг по теплих жолобках.

І ворухнулись губи.

І барвінком

Солодка зваба сходить на губах.

 

Ця юна зваба й обіцяння квіту.

І вранці слово – як веселий стриж.

Гадала, їх і громом не збудити,

А бач, так легко розбудив капіж.

 

ПОВІНЬ

 

Ревло, хребти здіймаючи горбато.

Несло крижини, паркани, гілки.

За вигоном, що зразу коло хати,

Ішла вода, шукаючи ріки.

 

І лячним був той дикий вибух шалу

І чорний вал у пінистім стрибку.

Дитинство любе, ти отам стояло,

Пригадуєш, он на отім горбку.

 

І не було вже ні землі, ні неба,

Лиш десь іржало злякане лоша.

Але струмила, мчала вже на гребені

Твоя шалена вражена душа.

 

Душа вжахнулась, і душа співала,

Об вістря криги розбивалась в кров,

І в розпачі під льодом потопала.

І виринала.

І струмила знов.

 

Так – аж донині.

О далека весно!

О вічна звабо рідних берегів!

Тече потік і пінисто, і весело.

Струмить жага поміж його валів.

 

***

 

І знов атака і бої…

Скресала річка в канонадних вибухах.

Сніг віддавав позиції свої,

Біг ручаями, відповзав по вибалках.

 

Сніг залягав в яругах-бліндажах,

Сніг рятувавсь од весняного пломеню.

Під гамір цей і цей веселий жах

Смоктав бурульки хлопчик-промінь.

 

Гуло й шуміло так, немов ішлось

Про зміну не пори, а влади.

І сонячно салютувала брость

Бруньок пальбою понад автострадою.

 

Перемогло. Скінчилось. Із дворів

Потоки чисті сміття вимели.

Земля здіймала віти ясенів.

Немов знамена – перемоги символи.

 

КРИГОЛАМ

 

Коли у прагненні свободи

Закови криги рвуть річки,

Коли поздиблюються води –

Тоді всі греблі на тріски.

 

Тоді – нема воді зупину:

Знесе і дамби, і мости,

Тоді, дай, Бог, хоч на хвилину

Її на розум навести.

 

Щоб міри – та не перебрати

В жадобі помсти, у ривку,

Й дитинку-віру не злякати,

Що ген стоїть на тім містку.

 

Вода права. Їй на відлигу

Так довго ждалося. Вона

Так нажилась уже під кригою

Й напомиралася сповна.

 

О, той, хто знав зими закови,

Жорстокий тиск її пера,

Коли в неволі й думка, й Слово,

Той мовить: – А таки ж пора.

 

Тепер – чекай подій великих

На страх і острах берегам.

Це крилогам.

Це йде по ріках

Грімкий, могутній криголам.

 

***