Ще видих один. Ще одна передчасна

Сивинка на скроні… Дописано вірш.

Лишилося підпис поставити власний,

Лиш підпис. Нічого більш.

 

Поставить ім'я, мов ступить од колиски.

Мов коло життя ще одне перейти,

І рідне дитя за гріхи материнські

Голеньким

на суд на людський повести.

 

***

 

І ось межа – я зупинюсь на ній.

Ось аркуш – я на нім поставлю крапку.

А те, що сталось, сталося не раптом...

Так довго йшла в пустелі я оцій!

В мені росла утома спровокла,

Свинцем важучим наливала душу.

Собі я говорила вкотре:

"Мушу!" –

Ось і дійшла. І ось-таки дійшла.

Десь чути близько тихий плеск води.

А хтось проціджує із усміхом зневаги:

"Дійти ріки й загинути від спраги –

Вона була вигадниця завжди..."

 

***

 

Натомиться серце. Притупляться болі.

Відсіються друзі (все рідше листи).

Не густо лишиться наїдків у долі –

На стіл поминальний лише нашкребти.

 

Я щось говорила – та де оте слово?

Я плакала – де та пекельна сльоза?

Лишилось мені це вікно вечорове

Та лист, що повільно за ним пригаса.

 

Кінчається з долею давня чвара.

Загублено вічної спірки зерно.

Життя – нагорода, а чи покара,

Я вже не питаю давно, давно.

 

Десь там, за межею, всі-всі одвіти.

А доти... поглянь: це вечірнє вікно –

О, дай йому, доле, подовше вогніти!

Кому помолюся, як згасне й воно?

 

***

 

Чого ця галич в небі розкричалась,

Ще й повсідалась хмарою в саду?

Це сите каркання, немов базарний галас,

Яку мені передріка біду?

 

Віщує холодів близьких навалу,

Їдких дощів непроханий прихід.

І вже вода в цебрі засумувала,

Ключам пташиним задивившись вслід.

 

Зімну в руках сухе стебельце м'яти.

Віддухмяніло – жаль – перецвіло,

Ну що ж… Вже нам не вперше зимувати,

В собі – не вперше добувать тепло.

 

СНІГ

 

Наснився сніг.

У чорному безсніжжі

Я хочу снігу світлого, як ніжність.

Так безнадійно, наче на біду,

Я хочу снігу й снігура в саду.

 

Сплатив пожертву клен останнім листом.

Я марю снігу озорінням чистим,

Коли так біло і в очах безмеж…

Але немає снігу. Й саду теж.

 

І снігурів немає прудкокрилих.

Ми перед снігом чимось завинили,

Десь вічні їх порушили круги –

За дальню даль пішли від нас сніги.

 

Пішли, як діти, на людей в образі.

Та ми біду свою збагнем не зразу.

Лише тоді збагнем її, тоді,

Як прийде час безумствувать воді.

 

Як голубами заворкочуть стріхи.

Тоді й запросиш, але вже не снігу –

Запросиш перших пролісків. Отих,

Що йдуть лише з колисок снігових.

 

***

 

Чи то війнув снігами небосхил,

Чи то так сумно розкричалась галич?

Мені вже ані синяви, ні крил

Не обіцяє ця груднева далеч:

Душа ріки під кригу вся пішла.

Дзвенить на вітрі комишина тонко.

Та квітне, квітне синім ополонка

І точить в небо цівочку тепла…

 

***

 

І не шерхне роса.

І не грає на хвилі весло.

Із воронячих гнізд

видувають вітри тепло,

Із усіх чотирьох та й куточків світу,

Із долонь і волось видувають

духмяність літа.

Здрастуй, біле засніжжя!

Добридень і вам, снігурі!

У ранковому небі – дві білих крихких зорі.

На зустрічних вітрах

над остудою ріль,

над імлою,

Так, як ми, на очах на людських

з тобою...

 

***

 

Сніги упали лебедями білими,

На сині кручі – сторожкими крилами,

На ліс вечірній – голосом здаля,

Бринінням ледве чутним – на поля.

Сніги упали білими зигзицями

На зруб кленовий, що біля криниці,

На душу – озорінням голубим,

Тонкою тінню білизни у дім.

Сніги, сніги... Чому такі неранні?

На хліб і плід – людськими сподіваннями,

Що з-під руки зорять на виднокіл,

Сніги – до мене аркушем на стіл.

 

НАДІЯ

 

Скажений сіверко таки чогось навіє,

Всі небосхили повстю затягло.

Надієчко, сумна моя надіє,

Моя тінь снігів, бліде твоє чоло.

 

Надієчко, у білих снігопадах

Вже подумки живе й моя душа.

Нам так хотілось золотого саду,

А сад ядуча виїла іржа.

 

Чекали плоду, сподівались літа,

А замість літа надійшла зима.

Серед весни, посеред білоцвіту...

Звідкіль? Коли б хоч відала сама.

 

Цей лютий сіверко чогось таки навіє

Упереміж із пасмами снігів.

"Ти все ж надійся, – я скажу надії, –

А раптом ще й навіє солов'їв".

 

***

 

Крізь ніч, котра муром круг дому німіє,

Крізь цю затяжну непогідь

Пробивайся до мене, надіє,

Дай сили іще пожить.

 

Не страшно, як серце недуже

Затисне враз болю стобальний шквал,

Страшна людських душ глухота байдужа

Й хамла войовничий оскал.

 

Не страшно – ця невідь за що спокута,

Це вергання брил, це стотоння бід,

А страшно – гукати, гукати й не чути

На голос, на поклик не чути одвіт.

 

***

 

Заметіль попід вікнами –

Білим колесом,

Джерело та з-під каменю –

Людським голосом,

Дзвоном віт

Яворова моя рідня,

Озивайтесь до мене

Щодня,

Щодня.

Перед очі суворі мого сумління

Повертайте мене на шляхи крижинні,

Де туманисько днів моїх косить траву,

Де надія на мене лукавить брову,

Де зірниця новий обіцяє спалах.

Озивайтесь до мене, мої начала,

Й ти, пташиних зіниць глибочінь брунатна…

Доки спрагла душа ще відлунювать здатна.

 

***