Не брязкіт мечів – тільки уст

кам'яне ціпеніння,

Не заспіви сурм – лиш наказ: "Не схиляйся

і стій!"

І знай: якщо завтра я день свій зустріну

мужнінням,

Це значить, що виграно ще один бій.

А пазурів хижих кільце шаленіє і тисне,

А ранку багрець провіщає вже битву нову!

Та знай: якщо завтра народиться ще одна

пісня,

Це значить,

я знов у тій пісні живу!

 

ДРАКОН

 

Ще рано бити у святкові дзвони

І сниво, сниво надивлять нове:

Злетіла тільки голова дракона,

А тіло ще в соку, іще живе.

 

Вичікує, причаєне – ще диха,

Й докіль нас перемоги дух п'янить,

Все відповзає – так тихенько-тихо

До голови: "Ще приросте, заждіть..."

 

***

 

Роби своє.

Ладнай своє суденце,

А там, дивися, й на погоді вже.

Не возлюби страждання, моє серце.

Як десь тихцем – таки підстереже.

 

Слова свої отруйні, як гриби,

Воно тобі так легко продиктує.

А я кажу: не всує, ні, не всує

Ця трудна путь долань і боротьби.

 

О, не зречіться тих молитв, уста,

Що в мить свою урочу проказали!

Ця відчайдушна кроку висота –

То висоти ще вищої начало.

 

В дні затяжних важких своїх невдач,

Коли розбито вщент усі загати,

Я затамую в горлі тихий плач

І солов'я плачем не дам злякати.

 

ІРОНІЧНЕ

 

Коли безсила і недужа

Повіки з ночі підвела,

Спитав у мене день байдужий:

– Ну, як стішки? Ну, як діла?

 

– Та все, – сказала, – якнайкраще,

Верстаю шлях свій у майбуть.

Ось тільки нежить непутящу –

Найтяжче! – сил не маю збуть...

 

***

 

Солодкий щем похвал і нагород?

Не відаю, дитя моє, не знаю.

Щем перестиглих у душі гіркот –

З ним день у день встаю і засинаю.

 

Той дивний щем! Його нам полиша

Одвічна незавершеність роботи

Та як не просить ласощів душа –

Для мене найсолодша ти, гіркота!

 

***

 

Доле, що, вже лічиш свої кляті трофеї?

Може, й так... Перед очі така круговерть!

Коли поїзд твій сходить зненацька із рейок –

Все летить шкереберть. Все летить шкереберть.

І летить під укіс твоє небо з птахами,

І душа, і душа теж летить під укіс.

Але це – лиш чиясь особистенька драма,

А ніяк – аж ніяк – не епохи зріз.

Їй, епосі, і клопоти епохальні

Й ломок, ломок крутих епохальний розмах.

Я ловлю голоси її – ближні, дальні –

Щось солоне на зранених чую устах.

Круто дибиться світ в тектонічних розломах,

Стрімко мінить історія свій анфас,

Не без жертв, не без втрачених вір, відомо,

Ну а б'є – так по комусь із крайніх – по нас!

І не так воно просто стезю подальшу

На отих перехрестях та й розвертать.

Тихо як! Під укосом без тіні фальшу

Сокирки синім полум'ям пломенять.

І пахтить так задушливо поруч ромашка...

І спираюсь я ліктем на груддя земне.

Може, ще підведусь – з-під уламків... тяжко...

Може, встану іще...

Хтось гукає мене.

 

НА ЦВИНТАРІ

 

І рідні не плачуть. І сурми не грають.

Вінки паперові... Маленька труна.

– Кого то ховають? – Убогу ховають,

Оту, горбатеньку. Жила тут одна.

 

Стояла у чергах. По ній двоноге

Топталося бидло по імені люд.

Кричало: – А йшли б ці калічні... к Богу!

За ними якраз щось ухватиш тут.

 

...Водила хлоп'я, їй у спину прискали

Смішечками вулиця і під'їзд:

– Оно воно, збоку. Іч, зирить вовчиськом

З-під лоба. Теж куце таке на зріст.

 

І нащо тепер воно кому треба?

Та десь одвезуть у сирітський дім.

...Промов не було, поглядали на небо,

Що зранку дощем посівало нудним.

 

Горбка нагорнули. Для цього діла

Знайшлися десь двоє старих алкашів.

Десятку взяли. За впокоєння тіла

І заодно за помин душі.

 

Допізна на цвинтарі спорожнілому

Лунали жвавенькі їх голоси.

Гукнули хлоп'я (між гробків бродило),

Дали йому хліба і ковбаси.

 

Про матір питали, питали про школу.

В одвіт – тільки схлип спромоглися почуть.

– Додому? – звіря шарпонулось. – Ніколи!

Спровадять у бурсу. У бурсі б'ють.

 

І кріпшав у сутінках дух горілчаний,

І дощ не кінчав моросіння дрібне.

І плакало ангелів двоє п'яних

В безсиллі дитя врятувать земне.

 

***

 

Скоринкою болю, відбитком печалі

Десь вирине з серця, як зойку, луна...

На цвинтарних плитах читаю скрижалі,

Забуті читаю чиїсь імена.

 

О, скільки їх тут – ні кінця, ні краю!

А ти, ти сама чи жива ще десь є?

Я вже не здивуюсь, якщо прочитаю

На пліснявім камені ймення й своє.

 

ОСОБИСТІСТЬ

 

Повториться із кокона мотиль,

І сміх, і колір золотої рожі,

І навіть біль мій, потаємний біль,

У серці іншім повторитись може.

 

Повториться: як на містку різьба,

В осіннім смерку елегійні гуси,

І цих світанків крапля голуба...

Лиш я, – така, як є, – не повторюся.

 

Подібним буде рук летючих злам,

І снів, і слів благословення тихе.

Та, бач, не діставатиме очам

Мойого смутку і мойого сміху.

 

Повториться сльозинка золота

І уночі мій гарячковий шепіт.

Але не духмянітимуть уста

Так, як мої, веселками і степом.

 

То буде інша – юна і стрімка,

Над летом вій – шалені брови-дуги,

Але збагніте: я – це ж та ріка,

Яку не дано переходить вдруге.

 

***

 

Я не люблю статичність фотокартки,

Застиглий жест, глянцовані кряжі, –

Залишить пам'ять тільки те,

що варте,

Лиш те, що вкарбувалося в душі.

 

Залишить – над піщаною косою

Чаїних крил дзвінкий, сліпучий змах,

Та присмак хвилі, хвилі золотої,

Мов сліз твоїх,

у мене на губах.

 

***

 

Я прийду до вас трепетним шумом листу,

Крапом неба на ваші пахкі спориші,

Стану словом, бо слова правдиво

чистого,

Знаю, треба вам для душі.

Я зійду вам сріблястою місяця

скибкою

Над зіниченьки ваші і тихий сум,

Стану гамору – стрінути мить

задум;

Першим громом, сивин

звечорілих димом,

Життєдайним дощем

із нічної пітьми.

Ви ж приходьте до мене людьми

земними,

Люди, люди, прийдіть людьми!

***

 

Так зиму прожили –

в два голоси, в два серця,

В два горечка, що ув одне злилось.

Аж мінилось душі, видзвонюючи, денце,

А вже на тому денці квітло щось.

Те "щось" то раптом бралося на морозь,

То мало кароокість нас обох,

Шукало собі імені якогось

І, щасне, завмирало від знемог.

О тиша наших довгих вечорів

Зі сповідями, ніби в час останній!

Так біль до болю спрагло говорив –

Не знав іще такого сподівання.

І схоже це на музику було,

Народжувану з голосу і з тиші,

Вона бриніла, як тоненьке скло,

І снігу за вікном була тихіша.

В ній – таїна, з печальними очима

Була якась предивна таїна.

Над нашим домом цілу довгу зиму

І день і ніч цвіла зоря одна.

Була робота? Так.

Нам до вподоби

Обом, обом життя й роботи смак.

Бо трудність "вчора" золотої проби

На нас таки залишила свій знак.

А ще було в нас диво –

в півгодини

Їзди за місто

був зимовий ліс.

О, як ми буксували між беріз!

І зовсім не боялись. Ні грамини!

При зірці, при однім батьківським імені

Відважніші чи будемо коли?

Так зиму прожили.

Тепер скажи мені,

Хіба ми не щасливо прожили?

А вже снігам, розталим при дорозі,

Жаль, серце, надійшов-таки відхід.

Це вперше так: у квітня на порозі

Дивлюсь печально я снігам услід.

 

***

 

Осідають сніги.

Вже сьогодні не їхня пора.

Знов ріка молодою з-під криги вийшла.

В синє плесо, мов дітвора,

Забрели край городу вишні.

Підійшов до води юний обрій води попить,

Надимає на ньому сорочку вітер.

З-над високу його блакить

В думах сіл уже сходить жито.

О такій молодій-молодій порі

Б'ють крильми голосистій півні на комині.

З-під землі,

З-під крила,

З-під зорі

Трав густих насуває гомін.

І не знає душа,

де обіймуть її береги.

І не знає любов, як сказати про себе…

Осідають важкі сніги.

Та зринає все вище небо.

 

***