Ти перестраждай. Ти переплач.

В муках перекрай себе жорстоко.

Точку болю віжкою познач,

Та завчи навік гіркі уроки.

 

Ти збагни (хай не тепер – колись),

Як то страшно буть німотним прахом,

І промов... І духом підведись

Зі свойого болю, як із плахи.

 

***

 

Перебуду. Перемовчу.

Перетерплю і ці напасті.

Віджаріє сльоза в очу,

Сил набравшися, не упасти.

 

Хтось із друзів майне в юрбі,

Озирнеться – й хутенько далі.

Відмахнуся. Нехай собі!

Всяк гаразд на свої печалі.

 

Що кому прогугнявлять вітри,

Що кому настрекочуть сороки,

Глеком глиняним із гори

Ех, пущу із гори високої!

 

Брата кревного настромлять

Вже не вперше комусь на вила.

Змию смутку з лиця печать,

Вранці знову візьмусь до діла.

 

Ні добра, ані зла в судьбі

Не применшивший разу міри.

Перебуду, – скажу собі, –

Лиш не збути б своєї віри.

 

***

 

Цей день – головокружний твій зеніт.

Зітри сльозу. Хай буде погляд

ясен.

Вже колисає теплі гнізда

ясен,

Сам гінко звівшись

на підгрунті літ.

Прийшла година думці золотій

Розкрить уста, уста свої студені.

Цей день – твоє жагуче одкровення,

Спивай його! Він весь до краплі

твій!

Ще сонях так не цвів.

Ще під кущі

Не заповзали тіні так лякливо.

Цих кольорів і фарб жарке

огниво

Тобі не дасть заснути уночі.

А там, десь там, на тому путівці,

На тихім крузі, при сивинах строгих,

Я знаю, знаю, відблиск дня

оцього

Ще возсіяє в тебе на лиці.

 

***

 

Сльозо моя, уже ти віджаріла.

І ствердла. І в собі спинила мить.

Пекло ропою. Вогнищем палило.

Боліло... Чи й тепер іще болить?

Пливли ув оˊці хмари і дерева,

І мало все в собі глибинний зміст.

Був день, як міст через ріку вогненну,

Мить – і схитнеться... і впаде той міст.

Все тільки мало стати

через край.

А доти – так дзвеніли в леті крила!

Ти ще не впала... Десь іще бриніла...

Мить – і палкий займеться небокрай.

І скрикне птах. І станеться обвал.

Бо і терпіння й болю вже по вінця.

Весь вік з очима долі наодинці –

І від очей тих – вік! – учвал, учвал!

Сто океанів, сто материків,

Гіркавих збагнень, віри і терпіння –

В одній сльозі, в однесенькій сльозині...

Аж погляд, чую, – погляд спорожнів.

Сльозо, горючий каменю ти мій,

Вже відпалала й посвітліла з часом.

Скажи мені: в оправі золотій

Чому б тоді не стати за окрасу?

О, глиб твоя кому іще сяйне

Своїм трагічним і щасливим сховом?

Сльозо моя, молю лиш про одне:

Аби в мені не вибухнула знову.

 

***

 

Питають не затим, щоб відповідь почути,

Приходять не затим, щоб розділить біду.

Цю істину давно уже пора збагнути,

А я (невже?), я ще і досі жду

На слово, хоч одне, щоб не було байдуже,

На жест, хоча б один, котрий не був би гра?

І плаче щось в душі, немов дитя недуже,

І звуком золотим без одзвуку вмира.

О, гру оцю ненавидячи люто,

Вчусь правилам її сама я мимохіть:

Питаю – чи затим, щоб відповідь почути?

Приходжу – чи затим, щоб лихо розділить?

 

***

 

Слова, слова, слова, а треба Слова,

А треба Діла – вже давно пора.

Та знов несамовитість мітингова

Комусь сорочку злісно роздира.

 

І знову під альтернативним стягом

Стіна іде запекло на стіну.

І всяк про люд. Його, його лиш благо

Месій відважних позбавляє сну.

 

Во благо люду піп склада молитву,

Про благо люду чеше словоблуд.

То битва йде. Важка за владу битва,

Стоїть за гомілками в черзі люд.

 

МОНОЛОГ СКЕПТИКА

 

Ви любите театр?

В. Бєлінський

 

І сповідати сумно, й не сповідувать...

Іще учора об землю одних,

А вже нових собі плекаєм ідолів,

Бо нам ніяк, нам – ну ніяк без них.

 

Бо нам така, видать, судьба (чи колія) –

Нових кумирів викликать на кін

І вид переробляти, вид історії:

Один – сьогодні, завтра – інший він.

 

І знов питанням Гамлета морочити

Геть почманілі голови людей:

"Буть чи не буть?..." Тепер спитати хочу вас:

Ви любите театр сумний оцей?

 

ТРАГІЧНИЙ ЛІТАК

 

Перед стрибком у ніч (а може, в смерть?),

У порожнечу, в безвість, у нестяму,

Відчуй-но ще раз твердь попід ногами –

Вона обманна і хистка ця твердь.

 

На цьому божевільнім літаку

Тебе так довго навсібіч жбурляло,

І тільки віра на ногах тримала

У тому крутосхилистім витку.

 

Він заблукав, трагічний твій літак,

Зі шляху збився у густих туманах.

Хто йому креслив путь його обманну –

Мрійник? Фанат? Безумець? Маніяк?

 

Який рвучкий – цей протяг між зірок!

Але... але ти збагненим вжахнися.

І крок зроби. (Ти вже не помилишся).

Хай навіть смерть. (То буде теж твій крок).

 

***

 

В бібліотеку Блока

коней армійських заводили.

В білих палатах Зимого

справляли свою нужду.

Такою була омріяна,

виждана їх свобода –

За довгі роки терпіння

брати безжально мзду.

І – плакали ваші панські,

пещені ваші ренклоди,

Як бучно сокира мужицька

справлятиме в них свій бал.

Дивлюсь у твоє обличчя.

Молюся за тебе, народе,

Аби у твоїй подобі

себе не явив вандал.

 

НЕ КЛИЧ...

 

Не клич мене на волю. Задарма.

Народжені у рабстві з ним зріднились.

Коли із панських рук приймали милість,

Була душа впокорена й німа.

 

Свободою не знаджуй. Чи дано

Мені пізнати, що таке свобода?

Її повітря не пила я зроду,

Незвиклих – валить з ніг її вино.

 

Не клич мене. Зогнилі від іржі

Ці кайдани навіщо з ніг ізбито?

О, що робити з волею, скажи,

Коли у рабстві звик одвіку жити?

 

Та коїться незбагнене. Бряжчать

(Невже?) кохані засуви в'язниці.

О, дай мені навіки в ній лишиться,

Бо ж на мені печать – її печать.

 

Та чую: ніби коник десь ірже.

І пахне степ... і далечінь походу.

І пізно все: ця проклята свобода

Із пітьми ген таки озвалась вже!

 

НАРОД

 

Хай живе соціялістичне

будівництво!

З предсмертної записки М. Хвильового

 

Схилявся й вірив – Боже мій, у кого?

Складав молитви – ідолам яким?

Фундаменти увічнення свойого

Вони кріпили кістяком твоїм.

 

Їм, постаттю і жестом збронзовілим,

Ти оди, оди пристрасно співав.

Вони – тобою колії мостили,

По котрих поїзд у комуну мчав.

 

Вони, немов худобу, батогами

Геть гнали тебе потоптом у рай,

Й білів той шлях до раю... не снігами.

Був щедрим служки-смерті урожай.

 

І зрікся ти... І спопеліла ватра

Твоєї віри і заклань твоїх.

І ти спізнав випробування правдою –

Воно чи не найтяжче між усіх.

 

І ти прокляв їх. Монстрів тих неситих,

Ти, ними упосліджений, прокляв,

І в гніві став, як тур, несамовитим

І невблаганним у зневірі став.

 

І ти прозрів. І між трьома шляхами

Спинивсь: – Іти – куди ж то нині йти?

О, чим тепер твоя скінчиться драма,

Як сам у себе не повіриш ти?

 

***

 

І кожен був учасником хули,

І камінь свій жбурнуть спромігся кожен,

Коли його вели на суд, коли

Вбік задивлялась вдавано сторожа.

 

І всяк доводив, що у нього цвях –

Луччіш: "Ось нате, ось дивіться!"

І всяк себе вже бачив в орденах

Вознесеним на три службових східця.

 

Бо участь у розіпненні Христа –

Хіба не натяк, щоб за це щось дати?

Лови свою жар-птицю за хвоста.

То шансик твій. Дурний, хто його втратив.

 

І вже лунало десь у тій юрбі,

Що спершу б не завадило й завдатку...

Судить? Суди. Найперше – їх нащадка.

Найближчого. Отого, що в тобі.

 

Якщо ти навіть знав лише мовчать,

Знав тільки тим і бути, що незрячим...

Дивлюсь у дзеркало – й причетності печать

До тих, хто розпинав, боюсь печать побачити.

 

ВОГОНЬ

 

Ревло єзуїтство в сто голів,

Ревло й зміїлось вогнище патлате.

Ану наддай, щоб більше не схотів!

Ану підсип жарку йому під п'яти!

Сичало чорне папство:

О, якби

Хоч слово каяття із уст зомлілих!

Мовчать уста.

А язики злоби

Так хижо-хижо лижуть тіло!

Скалки ідей, шкідливе сім'я смут –

Все у вогонь, щоб дибився до ночі.

Нацькований горлав на площі люд:

– Боговідступник, плюй йому ув очі!

Гуляло... Відгулялося.

Дощем

Геть пригасило вогнища злочинні.

Лише під серцем щось мені пече,

Що так пече мені донині?

 

ДАВНИНА

 

Говоримо про степ і полини,

І сиву давність, що лежить під зорями.

А полини нам пахнуть лиш крізь сни,

А давнину давно вже переорано.

І все, як треба: під музейним склом

Лежать віки онімлені і тихі,

Канцеляриста скріплені пером

Навічно дати, імена і віхи.

Причесаних, у проділях чітких

Їх на зубок, як істину, заучують.

Історію у порційках малих

Вже видають комусь, як тонізуюче.

В сповитку тек років повніє лік.

Все зважено, підшито й занотовано.

А давнина з-під дідових повік

Прогляне враз і мудро, і згорьовано.

А давнина незаймана – звідкіль? –

Враз освятить моєї мови звичність

Глибока, як душі людської біль,

Висока, як лиця її трагічність.

 

КАРІ ЗОРІ

 

Карі зорі, зорі карі –

Спомин серце обпік.

Карі ночі, коні карі.

У степу дівочий скрик.

Копитами у пилюку

Стрічку втоптано з кіс.

Наді мною, наді мною –

Віч монгольських розріз.

Степ, іржання… Біль, задуха

І отава жорстка.

Рота дика і судомна

Затискає рука.

Степ і зорі… Карі зорі…

Де і з ким це було?

Відгуляло, відболіло,

Відійшло, відійшло…

Тільки чую, ніби й досі

Карі коні і храп,

На руках туге мотуззя,

А у роті – кляп.

 

СКІФСЬКА РАБИНЯ

 

Сто тучних стад

приносились у жертву.

Їх сто богів були не в силі зжерти.

І плач лунав сто днів

і сто ночей…

Помер могутній скіфський цар Аттей.

…Й розквітли степом вогнища

заклання,

І сорок діб до місця поховання

Несли царя –

аж меркнули сонця.

І не було процесії кінця.

Поволі піших обганяли кінні,

Ішли на північ жони і рабині.

Жерці і вої – золоті списи,

Скрипучі гарби і важкі вози.

Було землі нечуваним двигтіння,

Було жінок жахливим голосіння,

І плач дітей,

і крик погоничів.

Зачувши мертве, крук у небі мрів.

В день сорок перший

сталось поховання,

І був той день для мене днем

останнім,

Остання та й над обрієм зоря…

Я Камо, Камо.

Я раба царя.

Напівдитя, улюбленка Аттея.

– Улюбленка? Тож будь навіки нею!

Втішай царя коханням

неземним…

Мене укупі поховали з ним.

Жорстоко древній виконано звичай.

І тільки чув хтось – чаєчка

кигиче.

Комусь туманив голову дурман.

Там, де була рівнина,

став курган.

Відтоді в струсах, бурях і

у війнах

Зійшли епохи над горбом

могильним,

Була крута хода тисячоліть.

Але скажіть, скажіть мені,

скажіть,

Коли хоч десь сьогодні із людини

Раба хтось робить пряником

і кпином –

Вам гнівна кров у жилах

не скипа?

То кров моя гіркава, мов ропа.

О, не з легких, кажу вам,

рабства ноша!

Тож через русла стебел

перейшовши,

Це кров моя крізь німоти печать

Щораз бунтує – й не велить

прощать.

 

КУРГАНИ

 

Ось тут зупинюсь і дихну чебрецем

духмяним.

Постою отут, між розгорнутих куп земляних.

Це древній курган. Це розкопують вчені

кургани.

Все менше в степу залишилось курганів отих.

Історія наша, промовисте наше начало,

Я знаю, без них не зведеться майбутнього дім.

Кургани… Кургани…

О, скільки я вас розкопала,

Курганів німотних в душі і у серці своїм.

Шукала я сім'ячко,

макове сім'ячко хисту,

Я тонни і тонни важкі перерила землі.

Чи зійде стеблом? Чи малим продзвенить

мені листом?

Та тінню – утома уже залягла на чолі.

 

ХОХЛИ

 

А люди хазяйські у нас іздавен були,

Все в діло вони, все на користь пускали:

Тьотки булавою у ступі пшоно товкли,

Дядьки на онучі хоругви козацькі рвали.

 

Навчатись культурі й наук здобувать трудних

У школи чужинські свої віддавали діти.

Казали: "Щоправда, не нашинська мова в них –

Так з мови воно, бач, води не пити".

 

А вже як тьотки та й останнє пшоно стовкли,

А вже як дядьки та й онучі останні зносили,

Промовив чужинець:

– Тепер начувайтесь, хохли.

Тепер – звоювати вас пльове діло.

 

А вже, як забуте, як нами забуте було

Й те слово останнє із річища рідного мови,

Чужинцю від сміху аж пупа кольками взяло:

– Та ж нами звойовані вже давно ви!

 

***

 

Пустельне мрево, тануче в зіницях,

Пустельна в Бога під ногами путь...

Пророки новоявлені й провидці

Куди тепер нас, грішних, поведуть?

 

...Ми йшли, нам сил доточувала віра.

Поводирі нам обіцяли рай.

Та встала прірва пащекою звіра –

І то був край. Терпцю і віри край.

 

І вже про рай ніхто не мав і згадки.

В отару збившись, заволав народ.

І хтось з поводирів кричав нам: "Задки!"

А хтось давав команду: "Уперьод!"

 

І доки всяк тягнув свою ідею,

Уже ми чули по собі десь дзвін,

Й донині ждем свойого Моісея,

Щоб вивів нас на путь. А де ж то він?

 

ЩАСЛИВЕ ЗАВТРА

 

Щасливе завтра – вже воно десь поруч,

Уже десь близько той Едемів сад.

Все прямо й прямо, а затим ліворуч,

Ну, а затим ще кроків два назад.

 

Омріяне, обіцяне... Ще трішки –

Й таки щось блисне нам за чверть версти.

Ще б доповзти он до тієї вішки,

Ще б ту баюру та й пе-

ре-

повз-

ти...

По будяках, по болотах і гатках,

Печальних жертв і втрат згубивши лік,

Ми просто в бік не той пішли спочатку,

Лише тепер у той пішли ми бік.

 

Ми доповзем... На ліктях на зідертих.

Бо що душа без віри? Чорний льох...

Щоб хай не жити, а хоча б померти

У тім щасливім завтра дав нам Бог.

 

ВИЖИВЕМ, БРАТТЯ

 

Гасел – яких тільки, браття, ми гасел не чули!

Закликів – а достобіса ж їх час перетер!

Серед злидення й каліцтв, беззаконня й загулу

"Виживем!" – заклик лишився один тепер.

 

Виживем, браття. Ось тут, на краю безодні,

Та й під негодами й хвищами усіма

Вижити, браття – мета щонайсильніша сьогодні,

Ну, а тоді вже – тоді й помремо легкома.

 

СЛОН

 

В ту мить, пригадує, у ніздрях

Так гарячково вітер згірк...

Його зловили десь у хащах,

А потім продали у цирк.

А потім юрбам на догоду

Взялись премудростям навчать.

Наприклад, під овацій сплески

На тумбі смішно танцювать.

За грудку цукру довго й тупо

Вдягать на голову друшляк,

Для сміху дибати на задніх,

Втинати весело гопак.

В нім втілити єство хотіли

Одухотворене своє...

Хапалась публіка за боки,

Кричала: – Глянь, ото дає!.. –

Бо й справді, честолюбство хтиве

Хіба нам, люди, не втіша

Чиясь принижена покора,

Чиясь пригнічена душа?

І це терпіння, що зі смаком

То шомполу, то калача,

Хіба не тішить? Мілкодушшя

Хіба, скажіть, не улеща?

А вечорами, коли врешті

Таки потягне всіх на сон,

Слона відводять на конюшню,

І засинає важко слон.

І спить у ньому тихий блазень –

Глибоковдячний плід нездар.

І тільки втраченої волі

Не засинає гордий цар.

 

***

 

Якщо в лице стьобнуть наругою,

Я у безсилля на краю

Щоку не підставляю другу,

Сама в одвіт встаю і б'ю.

Свойого ворога, як брата, –

Хто там говорить: возлюби?

Я б'ю навідліг,

б'ю затято –

Такий закон у боротьби.

Його так праведно воздвигнув

Мій день, мій вік… За ним плачу.

Ще уночі душа устигне

Вмить захлинутись від плачу.

 

КОМПРОМІСНІСТЬ

 

Компромісність – дволикий Янус,

Гра дорослих у піддавки.

Я на сотні обставин зглянусь,

Їх умови прийму тяжкі.

Щось там визнаю, щось восславлю,

І в тісній спільності недуг

Другу подумки "п'ять" поставлю –

Справно вміє брехати друг.

Та підспіє лише хвилина,

Звикне жить "так на так" душа.

Компромісність колись у спину

Ще тобі загородить ножа.

 

***

 

Життя моє, міцні у тебе вина,

В них – таїна одвічна, як і ти,

Зі звабом спити чашу до краплини

Й зі страхом – суті не дійти...

 

Життя моє, настояних на травах,

Жарких від сонць і від сльози жарких,

Напівсолодких чи напівгіркавих –

Не знаю вин пекучіш од твоїх.

 

Життя моє, у болях просвітліла,

Вік стоячи на крайчику біди.

Твоїм вином лиш раз я захмеліла.

Зате надовго – чи не назавжди?

 

***

 

Мовчать слова, не навчені лукавить,

Уста, брехні не навчені, мовчать.

І кожен день все вищу ціну править

За хрест отой, що для твоїх розп'ять.

 

І що слова, коли грошва у наступ,

Коли у наступ йде нахабний жлоб,

Душі чиєїсь злото вищих проб,

Кому у вічі нині може впасти?

 

На цьому сатанинському базарі,

Де джинси йдуть із орденами в парі,

Вже голос душу, душу полиша.

На вітрі стужно щулиться душа.

 

Кажу їй: – В цьому храмі, де торгівці,

Затопчуть чобітьмі твої сліди!

Кажу їй: – Душе, о, ходімо звідси!

Питає змерзлим зором: – А куди?

 

ЧАС

 

А це нелегко і непросто часом –

Нав'ючитись багатопуддям часу,

Любов'ю, й болем, і його суворістю,

І сподіванням, і чужою хворістю,

І небом, і тривогами жагучими,

І втіх, і бід гартуючим сполученням…

Та не дрібнимо ми одвіку суті,

Ми в почуттях і в помислах розкуті,

Бо гідна мет високих наша путь –

Ось в чому зміст і ось у чому суть.

Багнет, і сурма, і в поході гасло –

Ти трудним надто мені випав, часе;

Але ж умів – ще як! – на злеті віщім

Ти вмів струною забриніть найвищою.

О, як умів ти мою спраглу душу

Високим словом, як поет, зворушить…

З тих саме пір в душі я і несу

Твою трагічність і твою красу.

 

 

***

 

Час набирає швидкість, як лавина,

Ви бачили стрімку лавину

з гір?

Які вже там чаї

біля каміна.

Справ невідкладних все крутіше

вир,

Ми живемо по вимірах нових

І швидкості, і довжини дороги.

Вік атомний, у швидкостях твоїх

Втрачаєм смак до слова

до людського.

А як то вміли полоснуть

колись

Слова своєю тайною красою:

"Дощить. Гриби у лісі почались.

Ходімте завтра по гриби

зі мною…"

 

***

 

Наталі Кащук

 

Епістолярний час віджив своє,

Не в силі встигнуть за новітнім віком.

Нам так фатально часу нестає

На слово дружнє і листи великі.

 

О, ті неспішні, довгі ті листи –

Ми розучились їх уже писати?

Свій біль, свій щем без тіні суєти

Комусь неспішно переповідати.

 

Звичайний хід звичайної судьби

Оповідать і здогаду не мати,

Яку правдиву до лиця доби

Тобі судилось рисочку додати.

 

І що ж тоді лишиться після нас

В скарбниці дружб, в тайнописах любові?

Два слова в телеграмі: "Всі здорові".

І подих стуж... комусь у душу... враз.

 

ЛИСТИ

 

Із осені і сірої сльоти,

Із днів своїх, захмарених до краю,

На листі на кленовому листи

Пишу – тобі чи іншому? – не знаю.

Як той безсрібник, котрий виміта

Останню дрібку борошна на завтра,

Пишу свого відчайного листа

Про те, що все в житті оцьому – варте.

У вибоях і вирвах чорних путь,

І дні – не так вишневі, як тернові

Перед одним: можливістю не буть.

У слові. У зненависті. В любові.

На пелюстках осінніх цих багать,

На камені і клапті неба сірому

Пишу свою високу світла віру

І радість – вкотре, вкотре! – воскресать.

А там, де пролягала твоя путь,

Місця вогненні позначать кружальцем,

І серцю, серцю на правах страждальця

Не дозволять жорстоким буть.

...О, ті листи на тлі пригаслих днів!

Пишу їх – ніби душу захищаю,

Мов друга в час гіркотний обіймаю,

Аби їх прочитати хто зумів...

 

***

 

Ти не чекай ані слова, ні друга,

Думай, пиши...

С. Йовенко

 

Ще квітне жар невигаслих багать,

А вже дощами насуває осінь.

Та як же так, щоб жити і не ждать,

Не ждать... Нізвідки?.. І нікого?.. Зовсім?

 

То правда: вже ніщо не поспіша

В мені себе випліскувать до краю.

Все рідше, все обачніше душа

Духівників на свій поріг пускає.

 

Щось в ній пішло, мов рибка золота,

На дно саме, на потайні глибини.

Довірливість? Щаслива сліпота?

Була пора в душі – пора дитинна.

 

То так: від гри нещирої в слова

Чесніше і відвертіше мовчання.

Я знаю: друзі зраджують, бува,

А надто, надто в пору втрат останніх.

 

І все ж – цей жар невигаслих багать –

Він так цвіте крізь дощові облоги.

І значить, ще не втрачено нічого,

Допоки слова й друга вмію ждать.

 

***

 

Треба ростити свід сад.

Вольтер