Що ж, ну що ж, із голосу чужого

Не навчусь довіку я співать,

Бо ячать у снах мої тривоги,

Бо розлуки у піснях ячать.

 

Бо сміються зорі ясночолі,

Підійду – і в пісню їх позву,

Бо живуть жалі мої і болі,

Доки я під небом цим живу.

 

Дві півкулі рівні у планети.

Їх у купу ніч єдна і день.

Так і серце. З нього, мій поете,

Все візьми, що треба для пісень:

 

Щедрих днів своїх різноголосся,

Біль таємний і тривоги щем,

Сміх візьми і перші свої сльози,

Ті, що їх любов'ю ми зовем.

 

І неси крізь далі неозорі,

Наче скарб незраджений, неси,

Бо у щастя, в радості, і в горя

Є свої несхожі голоси.

 

Бо, уплівши в пісню їх і долю,

Сам у пісні крилами ростеш,

Бо живуть жалі твої і болі,

Доки ти під небом цим живеш.

 

МУКА ТВОРЧОСТІ

 

На полотнах асфальту й садів черлених,

Стрімко ловлячи дум поетичних лет,

Осінь – майстер задуманий і натхненний –

Пише фарбами свій портрет.

 

Там поставить жовтавого світла блискітку,

Там краплинкою суму густу блакить,

То подивиться здалеку, то ізблизька.

То засвітить, то затінить.

 

І відчаєм раптом, і фарб урочість

Рвучко змиє колючим мазком дощів.

Муко пензля, спокутлива муко творчості,

Як ти схожа на муку слів!

 

БАЛАДА ПРО БЕЗРУКОГО ХУДОЖНИКА

 

А скажіте,

Якого кольору ніжність?

А печаль відлетілого в безвість крижня?

А у серці людському

Нелюдські болі?

Так, на світі усе

Має власний колір.

Вітер – карий,

За вікнами ніч – срібляста.

…Знов безсоння.

І знову цей стукіт частий.

Це вони, дивні гості, –

Страшна покара.

Він жахався –

І ними одними марив.

– Хто ви? –

Й лунко відлунює тиша: "Хто ви?"

– Ми – світанки,

Тобою ненамальовані.

Ми – твої побратими

З фронтів печальних.

Збережи наші риси,

Бо час безжальний!

Ми – сирітство,

Заблукане десь в хуртечі.

Ми – жаркі твої фарби,

Від мук запечені.

Оживи, воскреси нас

Пекельним болем.

Ми ж отак

Не палали іще ніколи!

Напиши,

Дай жагу свою давню втішить.

Так ніхто не писав –

Ти один напишеш! –

Так – до ранку.

Хвилини повзли, мов гарби.

Так щоночі

Його катували фарби,

Кольорами кричали,

Розпачливими кольорами.

З ліжка скочивши,

Дико топтав їх ногами.

І здавалося, краю не буде

Мукам.

Та приснились вночі йому якось…

Руки.

Руки спалені,

Руки нараз воскреслі.

І руками,

Руками

Узяв він пензлі,

Взяв розтоптані фарби

(Щось ударило в груди)

І почав

Так шалено писати, люди!

Біль сирітства,

Заблуканого в хуртечі,

Посивілі світанки,

Від мук запечені,

Бойових побратимів

З фронтів печальних.

Та ударило…

Знов щось у груди шквально.

Поспішай, моя фарбо, –

Мій крик зболілий!

О свята моя фарбо,

Ти все простила?

Зараз

Скаже він,

Іменням своїм назветься.

І не встиг.

І не встиг.

Підірвалось серце.

Як на міні,

У нападах болю частих,

Підірвалося серце його

На щасті.

 

СЛІПІ. ЗА БРЕЙГЕЛЕМ

 

Ось вони йдуть.

У ватазі ідуть одній,

В просторінь втупившись

жахно осклілим зором,

Лиця камінні високо

закинуто вгору,

Шлях посохами обмацують свій.

В них поводир.

О, як вірять вони йому!

Вірою міцно в єство

у єдине злиті

(Прірви близької

іще не вчуваючи миті).

Він проведе.

Крізь пітьму і крізь смерть саму.

Ось вони йдуть,

При убогих своїх торбах.

Що то їм бачиться там,

в їх одвічних ночах?

Що їх веде, так нестримно

і так урочо,

Десь перед зором уявним

ширяючи, наче птах?

Міцно мотуззям

позв'язувані одним

(О, як фатально униз

обривається круча!)

По чагарах по сухих

і по груддях колючих

Йдуть. Безупинно й навально.

Ідуть. За ним.

Зараз провалля,

вже дихає вітром в лице.

Віронько, віро, яка ж ти

безжальна одначе!

Був поводир. Поводир був у них -

незрячий.

Але сліпі звідки знати

могли про це?

 

ВАН-ГОГ

 

Пробачить квітів добродійність пишна:

Він сонях жовтий над усе любив,

Він колір жовтий, як безумство грішне,

Очима й серцем у нестямі пив.

І жарко-жарко пломенів на скронях,

В зіницях квітнув гарячковий цвіт.

І знов у фарб вогніючім полоні

Сміявся сивий, зігрівався світ.

…Та дійсність міцно (чи не надто міцно?)

Тримала в'язня хворого свого.

Юрба людців, смаків убого-ницих,

Це ти убила, стратила його.

Ти можеш щедру оповісти повість

Своїх убивств, і талану, й надій.

Його ж безумство хай ляга на совість

Тобі, як злочин щонайтяжчий твій.

Та що безумство!

Те безумство – свято,

Бо у нім ліпи й переплявляй серця,

У ньому ночі, соняхи, й горнята,

І небо спрагле, й вогняні сонця.

І в нім – рятунок, благовісний схорон

Для навіжено хворої душі

Од світу, де любов, талан і сором –

Все віддали на розмін торгаші.

От тільки птаство, мов на буйне просо,

Зліта на мозок і щодень дзьоба.

Та пізно все.

Своїх нащадків осуд

Зі збігом часу не прийма доба.

І тільки мріє в світу на долоні,

Лише зорить край обрію мого

У золотому узголов'ї – сонях,

Щасливий витвір безуму його.

 

ВРУБЕЛЬ

 

Роблячи розпис на стінах

Кирилівської церкви в Києві,

Врубель у нападі безумства

знищив одну із своїх

геніальних фресок.

 

Спинись, художнику, спинись!

Ще мить, ще дотик, хай нечутний.

І зломить хворі крила вись,

І світло згустком стане ртутним.

Спинись, художнику, спинись!

Він лячний – цей танок Тамари.

Вже гори, гори, як примари,

Із хаосом душі злились.

Над прірвою, на схилі кручі,

Веде жахний танок душа.

Вже світ – як супісок сипучий.

Спинись!

Ось тут твоя межа.

На сірій купі щебняка

Ридає Демон твій затято.

Бо ж владна Генія рука –

І сотворить, і зруйнувати.

Так легко це – у мить натхнень

Себе нараз відчути богом!

Не поруйнуй в свій восьмий день

Творіння дивного свойого.

 

ПРИЇЗД МОНИ ЛІЗИ

 

Як звертатись до неї, на "ви"

чи на "ти",

Говорити якої епохи стилем?

Ці божественні плечі

у сяєві наготи

Від утоми дорожньої злегка

тремтіли.

Срібний лайнер. Приземлення.

Аеропорт.

Пишний супровід. Преса. Кіно.

Валізи.

Був почесним і довгим машин

ескорт.

Хто ви, хто Ви, немеркнуча

Мона Ліза?

Честолюбка із жестами королев,

Жінка смертна чи ангел в

земній юдолі?

Та прозрів юний Всесвіт крізь

гущу мрев.

Погляд генія впав,

наче вирок долі.

Обіцяють сутанники смертним

суд.

Вам, безсмертній, уже не боятись

суду.

Ви таки пожили і пізнали

люд.

За півтисячі літ надивились

люду.

З Вас розпусник здирав

у думках вбрання.

Вас обожнював німо жилець

мансарди.

Все безумніше вартість –

щодня, щодня.

Ви всміхаєтесь сумно, мовляв:

"Не варто…"

Цей шалений, шалений, шалений

світ!..

Ваш втаємнений погляд нудьгує явно.

Слава… Лемент… І це безкінеччя

літ –

Все набридло рішучо й таки

віддавна.

Так розжарено людства

потік несе!

Впала черга Москві Вами

снить і марить.

Моно Лізо, облишмо!

Облишмо все!

Літо в місті. Мереживо листя,

хмари…

Що Вам пишного залу

врочистий звід?

Літо в місті. Тікаємо в літо,

госте!

Крізь передзвін дощів, що течуть

із віт,

По асфальту, мій світоньку, як

це просто!

Хай про втечу волають газети світу!

Але хмільно від сонця дзвенітиме голова,

Але рвійно по трасі гулятиме вітер.

І загублять зозулі століттям лік.

День відпустки – і хто Вас за

це засудить?

Втеча Лізи. Заждіть, але ж це

конфлікт!

Та конфлікту якраз, як на те,

й не буде.

З шумних площ і пахких

приміських узлісь

Ви повернетесь завтра

у зал свій строгий.

– Літо в місті! – промовите,

сміючись. –

І роса. Геть у росах змочила

ноги…