Що ж це ви так, браточки, заповзялись?
Поламали хребет і стоптали душу,
І содіяним, о, як зловтішно впились!
Тож поставлю на стіл я свічу печальну.
Приберу я, немов до Великодня, дім.
Я наллю вам, браточки, вина поминального.
Пом'яніть мене словом незлим.
А мені так спокійно вже! Двері сінешні
Причиню за собою без слів, без слів.
О, як легко повірить в життя тамтешнє
Тим, хто в цьому житті не жив!
Тільки раз озирнувсь на своє попелище,
На погаслу свічу озирнусь – тільки раз,
І долине до вас моє тихе:
– За віщо?
Я ж любила... любила вас.
***
Я з другом посварилася своїм.
Біда. Ми стільки років з ним
дружили.
Нас і смаки, і погляди ріднили,
І от у сварці котрий день із ним.
Ні, він мені лихого не чинив,
І пасквілів не слав мені на службу,
Й не кидав каменя в святу криницю дружби.
Він – лиш промовчав.
Очі вбік одвів.
Коли словес брудних
стискався круг,
Коли на мене ворог зводив наклеп,
Промовчав друг. Не заступивсь.
Заклякнув.
Тепер кажу: чи був у мене
друг?
***
Якщо ж тихцем
Чи, може, мимохідь
Тебе посмію лжею осквернить,
На вогнекрузі явищ і подій
Не підведусь на голос повен свій,
Тоді скарай без болю і жалю,
Тоді зсуши навік мою ріллю,
Дощем камінь на мене упади…
Та знов,
Та знов
Із праху підведи!
***
Друзів моїх світлі імена…
Вимовлю й почую: десь у тиші
Продзвенить, обізветься струна
Голосом високим, найніжнішим.
І тоді ословиться душа,
Так, аж наче небом завесніє.
І тоді їй стане враз чужа
Буднів тих обридла веремія.
Друзі, вже біліє десь юга,
Далі наші замітає віхтем.
Все частіш до мене не встига
Хтось із вас хоча б на мить забігти.
Ніколи… Ах, відаю й сама,
Як то сердце в поспіху аж коле.
Лиш не захлинулось би ридма
Від утрат…. Страшних утрат… ніколи!
Друзі, так багато в світі бід!
Щось вони нас надто полюбляють.
Але сурми вже хіба не грають
З тих відважних наших юних літ?
Прикладу до уст блискучу мідь –
Хай вона вам знову заспіває.
Треба, друзі, мужності, я знаю.
Іноді, щоб навіть просто жить.
Та якщо у чомусь нагрішу
Чи спіткнусь, а чи впаду на прузі,
Я тоді одне лиш попрошу:
– Доле, не залиш мене без друзів!
І якщо густих ночей стіна
Так застине, аж осліпнуть очі,
Друзів моїх світлі імена
Лиш одні в моїх не зрадять ночах.
ТИХЕНЬКИЙ
Я не боюсь ненавісників злих –
Вони відверті в розпалі лихому.
Боюсь тихеньких.
Вкрадливих.
Отих,
Котрі іще й нерідко – друзі дому.
Дух безневиння, миротворства дух,
Довічно мудрий символ "хати скраю".
Але... Але... Чуткесенький на слух,
В умі він все до дрібки прикидає.
Твій кожен "мінус" (і досадний "плюс")
Обчислюється ним ретельно й ласо.
Тихенький все намотує на вус
До часу. Так. Все-все лише до часу.
У храм, де ти завжди лиш сам на сам,
У схов, де бережеш свої святині,
Він прослизне одного разу тінню –
І спорожніє твій високий храм.
І вже тоді схоплюйся, кричи –
Скептичний глузд тобі відкаже:
"Пізно".
Бо сам – ти ж сам! – лукавцю дав ключі,
Сам відмикать навчив замки залізні.
Тоді, тоді, як бід і самоти
Тебе так тісно обступала скруха,
Згадай: йому звірявся в болях ти,
А він лиш тільки те й робив,
що слухав.
Так слухав, наче похабцем вузли
В'язав із ненаситтю потайною.
І ти вже Троя. Пам'ятаєш Трою?
Її – також зсередини взяли.
***
Ти бережи свій спокій. Головне,
Я стверджую, це – берегти свій спокій.
Нехай біда, як видиво жахне,
В цю мить заходить в дім чийсь одинокий.
Нехай хтось на крижкій своїй межі
Чекає твого стукоту у двері.
А ти неквапно светрика в'яжи
І перед сном смачненько так вечеряй.
Бо що ти – не такий хіба, як всі?
Бо що тобі, – кажи, – найбільше треба?
Нехай комусь в безвихідній сльозі
Скипає і вуглиться віри небо.
Нехай хтось у жертовності сліпій
Весь вік живе, немов на гострім лезі.
Ти бережи, братечку, спокій свій,
А надто в час таких великих стресів.
То не твоє вбивають десь дитя,
То не тебе жахні калічать війни.
Твій дім – фортеця, і твоє життя,
Ти знаєш, в нім захищене надійно.
Твій дім - фортеця. А скажи мені,
Що як посунуть і на нього біди?
Що як і він потоне у вогні?
Що як ніхто вогню гасить не прийде?..
ВИБІР
На друга мого
найжорстокіший зведено наклеп.
Шепнула мені обережність:
"Змирись і заклякни!
Твої донкіхотства –
кому вони, врешті, здалися?
Розумні повинні уміти
іти на мілкі компроміси.
Обдумай і вижди.
Слова пересій через сито.
А друг – таж на те він і друг,
щоб усе зрозуміти!.."
Отак обережність
мене наставляла на розум.
Та враз – голоси
опівночі біломорозяній.
Прочинено двері –
і в клубах молочної пари
Заходять у хату
мої бойовоі комісари,
Презирством до смерті
пропахчені, наче махрою.
Короткою рада була,
як завжди перед боєм.
І чую, питань
постає непрощаюча правда:
"Відступиш сьогодні –
це значить, відступиш і завтра.
Загубиш ти друга –
і буде загублено пісню.
Вичікуєш миті.
А що, коли нині вже пізно?
А що, як вагання
обернуться завтра на сором?"
Вслухаюсь. Німію.
А ніч – наче сповідь сувора.
А ніч у загравах майбутніх світанків
черлених.
Мовчу. Дослухаюсь:
дзвенять нетерплячі стремена.
За двором грозова
відлунює давність війною.
Короткою стріча була,
як завжди перед боєм.
І знов по тривозі
помчали мої комісари.
І вже ані сумніву.
Серця ж бо тільки удари.
І вже обережність розчавлена
в темряві клякне.
Іду. Бо на друга
десь недругом зведено наклеп.
Хай буде і смерть –
лиш не буде у серці вагання.
І стане моїм секундантом
правдиве світання.
ВІДПОВІДЬ АНОНІМУ
Не спиш? Не спи. Яке вже там спання.
Ніч – то твій час. Твій зоряний одвіку.
Ніч – то твоїх покликань час великий.
Вже думка думку знов переганя.
Твори! Загуслим дьогтем обливай
Сусідові своєму хату!
Я думаю: який це, мабуть, рай
Для тебе – так натхненно обливати.
Бо у сусіди – ох же, гад, живе! –
Димар і той-таки на хаті вищий,
Йому біда – і та до рук пливе,
І сам він на протезі од війни ще.
Оно іде… При орденах іде…
Ну, а якщо копнуть? Та звірить факти?
Мовляв, за що? Мовляв, коли і де?..
Копати! О, на це здавен мастак ти!
А не копать, так пазурами рить,
Аби комусь надійну вирить яму.
В цю мить – ти бог! Ти можеш все в цю мить.
Змішати можеш небо із плювками,
Втоптати у багно чиєсь ім'я,
Бо сам, бач, не розжився й на собаче.
Я твій пасквіль одержала. Як бачу,
Тобі чимсь добре насолила я.
Вже, мабуть, насолила тим одним,
Що єсмь.
І знай, і знай: ще довго буду.
Бо маю ймення. Батьківщину, дім.
А ти?
А ти?
Чого гарчиш із буди?
Відкрий лице. Вже йде до скону ніч.
Я говорити звикла лиш нарівні.
Яких на мене витратив ти свіч!
Дарма. Твої уже одпіли півні.
У нас рахунки, кажеш ти, старі,
З тобою? Пробі! Надто честь велика!
З презирством. Із огидою (навіки)
Ім'я?
Читай.
Моє ім'я вгорі.
***
