Так почалося: серцеві на денце

Зоря упала, мов у став крихкий.

І спалахнуло, і запрагло серце

Крутого злету у зеніт крутий.

 

А як скінчиться?

В круговертях світу

Наклекотиться серце, мов орля.

Та враз обірветься і десь впаде у жито,

А хтось живий подумає: зоря.

 

***

Пісне, посестрою любою

Встань, мов криця, проти лиха.

Над білою і над згубою

Регочись, моя утіхо!

 

Щоби, сміхом грізно зборене,

З нами лихо засміялось.

Смійся, пісне, над покорами,

Що біді не уклонялись!

 

Засліпи зіниці бризками,

Мов травневими сонцями.

Ну, а плакать – так не слізками,

А жагучими сльозами.

 

***

 

Я так люблю – мов до болючого

Щодня пекельний біль тулю.

Я так живу – немовби свічечку

Супроти сонечка палю.

Вночі над осіянним аркушем

Хилю замислене лице.

Я знаю: десь на світі є вона –

Душа, якій потрібно це…

 

***

 

Хто кораблем, ну, а хто тільки човником,

Хто полоненим, а хто завойовником,

Ще й через рифів коралових леза

Входимо в брами твої, поезіє.

 

І зачинаєм нові держави

З іменем "Користь" чи, може, "Слава".

Я ж зачинаю державу серця,

Ніжністю в мене держава зветься.

 

Там при думках моїх стиглі висі.

А на грядках на политих – місяць.

А попід обрій – рахманні ріллі,

Там і вигнанець – досвітній біль мій.

 

***

Хтось у чуттях мілких, а хтось у зрадах

Злочинно губить свого неба суть:

Немає лиха – лишенько вигадують,

Нема жалю – самі його зовуть.

 

А я мовчала вперто і затято,

Спивала вікон світло голубе.

А я взяла і вигадала свято –

Тебе, моя поезіє, тебе!

 

***

Чого ж іще? Позбутися б утоми,

І знов – у вірші впасти,

як у гріх.

Та прийде час – і вже пора додому,

Туди... Туди, до берегів своїх.

 

На ті пекельні кола, де щодня

Дай тільки боже сили зціпить зуби.

Вже стільки друзів падало

з коня!

Лице життя – воно буває грубим.

Свій зашморг, свій намилений

бува,

Затягне так тугесенько на шиї.

Та дійсність, мабуть, тим уже права,

Що солодко брехати не уміє.

Чого ж іще? Згорни свого блокнота.

Джерельним струмом остуди лице.

У домі цім так ладилась робота!

Ну, що ж, подякуй долі

і за це.

 

***

 

Яка ж бо невситима ти єси,

Поезіє!

Невже тобі ще мало?

Ти в гуркітливе огнище сльози,

Мов грішницю, не раз мене жбурляла.

І знов свою підносила свічу,

Випалюючи двоє крил для лету.

І ось – я вже у небі! Вже лечу!

Ну що від мене хочеш нині ще ти?

О, по яких лиш вселюдських шляхах

Ти не водила серце навіжене!

Вже стало воно сивим, наче птах.

Ну що ти хочеш нині ще від мене?

Щодня гостріше зору твого кут,

Та не прошу помилування в тебе.

До тебе йду –

як вперше, йду на суд…

Ну, що тобі від мене знову треба? –

Відповіла: – На схрещенні подій,

В жару вітрів і пристрастей гарячих

Мені ще треба усміх бачить твій.

Крізь тисячі трагедій –

усміх бачить.

 

ДО ПОЕЗІЇ

 

Наче бранка,

З лицем натхненним

На тортури твої ішла.

Над рядком непросохлим

Тебе в безсиллі,

Многотерпну,

Тебе кляла.

 

І горіла, і в болях диких

На скрижалях твоїх

Пеклась.

Відрікалася тричі.

Чому ж і разу

Ти від мене

Не відреклась?

 

***

Дитя здаленіле й чуже,

Моє ти безрадісне слово.

Усе ніби сказано вже,

Навіщо являєшся знову?

 

На схилі осіннього дня

Що мовлять гіркі твої губи?

Моя ти єдина рідня,

Моя ти остання погуба...

 

***

 

Сьогодні здалося: моїх пісень,

Мойого початку всихають ріки.

З тобою розсталась лише на день,

А серцю примарилось, що навіки.

Навіки утрачено слова зміст,

І колір навіки злиняв у неба.

 

Високий до серця людського міст,

Поезіє, як же мені без тебе?

 

ДО СЛОВА

 

Прийди мені,

Прийди мені,

Прийди

З-під ясних зір

І тихої води,

З-під сивого пташиного крила,

З-під каменю й весла!

Я з матір'ю волію розмовлять.

Хай вод вечірніх буде світла гладь.

Крізь білі хуги й вогняні сліди –

Прийди мені,

Прийди мені,

Прийди!

Прийди мені,

Прийди мені,

Прийди,

Омані русла перегороди,

Даруй думкам і просторінь,

І вись,

За слабшого в дорозі заступись.

За слабшого в дорозі заступись,

Високим зором в правоті світись.

Щоб лис – та не замів мої сліди,

Прийди мені,

Прийди мені,

Прийди!

 

СЛОВО

 

День, як зізнання у любові,

Весь розпрозоривсь і навис.

Ще квітнуть зорі, і в діброві

Зозулі ще не одцвілись.

 

День як вітрило, що під вітром.

Спить у дуплі підозра сов,

І хтось дорогу з повен відрами

Моєму слову перейшов.

 

Прийшло воно у світ копати

Дзвінкі криниці людських душ,

З криниці напувать зернята,

І небо, й карі стебла руж.

 

О, не згірчив би хто джерела,

А віть би віттю проросла!

Присіло словонько веселе –

Ропу втирає із чола.

 

СЛОВО

 

 

Грати словом – долею грати.

Різні в нього бувають майстри.

Можна слово привчити

на бровах стояти

Чи котитись плескачиком із гори.

Розім'явши у пальцях, як мокру глину,

Можна з нього зробити свистка,

І тоді хай яка б там лиха година –

Знай свищи та втинай гопачка.

Схочещ – буде тобі од води тихіше

Й мелодійне таке на слух,

Сам незчуєшся, як заколише,

Як приспить поволі твій дух.

З ним, із приспаним, кажуть, легше.

Вже ніщо не пече й не болить.

А при зустрічі шефовій тещі

Вчи поклони – здаля ще – бить.

На трапеціях збитих істин

Пріснуваті робить віражі…

 

Слово, слово моє пречисте,

Кинь мене на свої ножі!

За пекучу безжальність мого наговору –

Не повстанеш на мене хіба?..

Вік вичавлюю з тебе

німу покору,

Слово, вичави з мене самої раба!..

 

 

От і посиділи вдвох. От і вигасла ватра.

"Слово, – питаю, – ти знов, ти і зараз у мандри?

Ти і тепер до трудного чийогось порогу,

До сподівання й віри, до болю людського?"

Так повелося. Саме ті шляхи обирало.

Лиш посивілим од болю до мене вертало.

Перед людьми у тяжкім, неоплатнім боргу,

Слово моє, я й сама вже як вишня в снігу.

Бризне остання іскрина вогню під золою.

"Слово, – кажу, – я ще не набулася з тобою.

Та просурмила тобі із-за обрію путь.

Що ж, попрощаймось. Я вірю: на тебе ждуть.

Дам тобі хліба – надій і терпіння – в дорогу,

Жменьку ще теплих вугіль із багаття оцього,

З ними іди до людей і не скупо ділись,

Так, як ділились, із нами ділились колись.

Пайку голодну та й переділяючи круто,

Ситими духом тому й не уміємо бути.

Час, моє слово. В оцю непогідь дощову

Час і мені вже розпалювать ватру нову".

 

***

І тиші плескоти зелені,

І гріх розпачливих проклять –

Так хочеться мені по йменню

Все-все устигнути назвать!

Назвать – мов кулею поцілить,

Назвать – як істини дійти.

Десь біль неназваний аж квилить

В їдких зубах у німоти.

І потім, як крізь дикі терні

Понять, означень і наймень

Дійти до золотого зерня,

Що ніс в собі прожитий день.

І наче загадку сувору,

Враз серед ночі зрозуміть:

Оте, що так болить ліворуч, –

Це серце день у день болить.

А день, а пшениці, а літо,

А дум високоплинний злам!

Молюсь: нагороди, мій світе,

Нагороди мене ім'ям!

Бо дуже страшно у далекість

Неназваною відійти!

Бо в мене ж і дощі, й лелеки,

І місяць в небі золотий.

Назви! Ну хоч зорі пилиною,

А ні – то голосом трави,

Короткочасною сніжиною

А чи хвилиною назви!

Я в полудень зеленоокий

Розтану на губах твоїх.

А ти почуєш: ізвисока

Хтось юний розсипає сміх.

 

***

Так многозначно гримало у висях,

Промовити хотіло. Спромогтися.

На відкриття,

пророцтво

чи зізнання?

На перший вірш

чи то на вірш останній,

Вірш – наче юний епохальний грім:

Отак, щоб враз у слові у однім

Усе сказать, всього себе явити,

Комусь уста гарячі освіжити…

Й не спромоглося. Глухо відкотило,

Лиш на міський газон,

рудий від пилу,

Зронило важко три свинцеві

краплі,

Мов узяло й поставило три

крапки

На обіцянні, котре не збулось.

І жаль, і жаль.

Так жаль мені чогось…

 

В ТОЙ СВІТЛИЙ ДЕНЬ…

 

В той світлий день, тих кісок білих двійко,

І світ – такий широкий! – у вікні…

Маленька гостя, дівчинка латвійка,

В той день читала Райніса мені.

Мов прихиляла обрій свій до мене,

А вже зоря займалася на нім.

В цю мить, таку високу і натхненну,

Щасливим був мій український дім.

О, в домі цім при вічності й лелеках,

При серці й яблуневості суцвіть

Було так лунко, просторо і легко

Латвійській мові золотій дзвеніть.

Назвалася дніпрова течія

Нараз ріднею дубултинським соснам.

Маленька гостя, посестро моя,

Святись твій рід гінкий і високосний!

Святись його високої душі,

Дітей його золотоденна вродо,

Святися, слово, що не знає лжі,

В устах дітей не знає переводу.

Я вірю, вірю в синю плинність вод,

Я вірю в даль пташиних перелетів,

Якщо отак, лиш мовою поетів,

З народом рівний розмовля народ!

Моїх дітей прекрасен також рід,

Своя в них мова колиски колише.

Та голос твій, мов гілочка у тишу,

Уже вростає в мій зелений світ.

Все глибше корінь (крізь такі глибини!),

Вже віть із віттю мову почина.

Мені читала Райніса дитина.

Мені буйнішав світ біля вікна.

 

ДІВЧИНКА МУЗА

 

З мокрим пасмом, у мокрій блузі,

Вся пропахла дощем терпким,

Капці скинувши, дівчинка Муза

Вбігла боса до мене в дім.

 

Дощ у коси їй срібні ниті

Вплів так густо, що аж мигтить.

Вбігла дівчинка дощ пересидіти

І, звичайно, погомоніть.

 

Про поезію і генетику,

Про погоду і про любов,

Про здобутки нові косметики

І про вірші, звичайно, знов.

 

Говорила, що втратив розум

Через неї один поет:

Написав анапестом прозу

Й хореїчний створив сонет.

 

Модних тем сновидінь і магій

Теж торкнулися мимохідь.

А над містом громи-трудяги

Труб лунких прочищали мідь.

 

Скоромовкою і зі сміхом

Сповістило дівча між тим,

Що втекло воно з грецького міфа,

Що пренудно стає у нім.

 

Ах, подумаєш, чи й не злочин –

Сачконути разок в кіно!

І сміялись лукавством очі,

І вмивалось дощем вікно.

 

Та улітку дощі – як гуси,

Глядь – і зникли за небокрай.

Підхопилася дівчинка Муза:

– Ой, біжу ж я! Прости, бувай!

 

І нема. Тільки ноги босі

Десь у віддалі лопотять,

Тільки пахощі кіс і досі

У кімнаті моїй стоять.

 

Тільки чую: жала гостріший

Серце раптом проймає щем,

Бо ревную її до інших,

Бо не знаю, чи прийде ще.

 

ОДА БЛОКНОТУ

 

Ні з ким повік не поділюсь невдачею,

Йому всіх мислей передам ключі.

Лежить він чистий, як душа дитяча,

Пришестя слів причаєно ждучи.

 

Отож воскресни, одо, і воздай-но!

Він був учора лісом говірким.

І зеленів так юно-геніально,

І долом слався, мов зелений дим.

 

Поміж гілок, занурених у синь,

Йому дрозди навішували гнізда.

Він лісом був. І бродить лісу тінь

По сторінках замислених і чистих.

 

А он, дивіться, білка золота

З дупла на гілку скочила стрілою.

Він лісом був. І холодить уста,

Мої уста смолистий трунок хвої.

 

І що йому суєтне і дрібне! –

Він світу ніс очищення предивні.

Він мав своє призначення земне

І був із тим призначеним нарівні.

 

Сьогодні весь у втіленні новім

Нехай же буде в міру многотерпним!

Я заселю його птахами рим

Й озеленю думок гіллястим шерехом.

 

І буде слово, і луною – сміх,

І між верхів'я – золоте осоння.

І будем ми виборювать озонність

Людської віри й помислів людських.

 

Так легко буде дихатись навкіл,

Так повно дні нам виповняться змістом!

Схилилась ода на робочий стіл,

Заслухалася ода шумом листу.

 

ГРАМАТИКА

 

Ось тут, поглянеш, кома не на місці.

А там думки пізнаєш не свої.

І висновок, як кажуть, не за змістом,

Й немає крапки над болючим "і".

 

О слів, о думки золота оправа,

Граматико! А ти не все простиш.

Ми часто-часто пишем не за правилом

І не по правді дієм ще частіш.

 

Ми прорахунки і свої невдачі,

Як несуттєве, у лапки берем,

А потім утридорога виплачуєм,

А потім довго гіркоту їх п'єм.

 

І вже немає часу на путяще

Хоча б одне єдине "п'ять".

От на кінці невдалому хіба що

Поставить крапку

Й аркуш розірвать.

 

***

 

Не пишеться, а думається тільки,

Пашить у очі осінь багрецем,

Вночі був дощ. Осики мокра гілка

Мені струснула краплі на лице.

 

За містом ліс проріджений стоїть

Вже по коліна в золотих червінцях,

Негоду він надумав задобрить,

Він од зими надумав одкупиться.

 

Та ним лише дихніть – і гіркота

Його безвір’я на уста впаде вам.

Даремно, ліс! Хай одкупом свята

Не забрудниться врода ця жовтнева.

 

Ти краще спалахни іще жаркіш,

І стій під вітром, і гори, як ватра!..

Не пишеться, а думається лиш,

Писатись буде вже, напевне, завтра.

 

***

 

Дитинча сусідське захворіло,

За стіною в мене дитинча.

Котру ніч, мов чаєня безсиле,

Гірко так заходиться в плачах.

Прислухаюсь – аж тамую подих:

Що, ну що таке йому болить?

Застудилось? Капосна ж погода!

Та й хвороб, дай бог, перелічить.

Подзвонить? Спитають: – Хто така ви? –

Відступлю розгублено на крок:

– Від застуди добре чай на травах…

І настій з березових бруньок… –

У люстерко глянувши, змарніла,

Одверну лице своє бліде…

Дитинча сусідське захворіло.

Й ось – до рук робота не іде.

 

***