Напливе, захльосне, засліпить...
Жовтий серпень. Зелена тераса.
Поруділа сосни верховіть.
І здаля – хтось до тебе гукає
І узгірком збігає крутим...
Спомин, спомин, останній мій раю,
Не зруйнований ще ніким.
Там лошатко молочнооке
Ген вибрикує у траві.
Там ще сонце жарке і високе
Й, Боже мій, там ще всі живі!
І нікого з-за крайчика літа
Ще не кличе додому путь.
Там ще душу твою не вбито,
Душу – потім твою уб'ють.
***
Дві пори року у моїм саду,
Весна і осінь стрілись, обнялися,
Аж лазурово проясніли висі,
Дві пори року у моїм саду.
Зустрілися ще й дві пори доби:
Ранковість і смагляве надвечір'я,
При злагоді і золотій довірі
Зустрілися ці дві пори доби.
І жовкне лист, і знов біліє цвіт,
І круг новий душа розпочинає,
Й надієчку на плід новий плекає...
І жовкне лист... і знов біліє цвіт.
***
Посиджу отут, під осіннім цим небом,
Де сухо над плесом шумлять комиші,
Так мало, так мало, мій Господи, треба
Тому, хто нажив тільки те, що в душі.
Побуду отут. Суєті і відчаям
Зчужіла уже, і тихенько зітхну.
Я хлібом черствим погодую чайок
І друзів померлих своїх спом'яну.
***
На дощовому небокрузі
Останній лист відзолотів
І не лишилося ілюзій
Відносно себе – й поготів.
Чи й не набуток – нервів скирти
Й хвороб три тонни про запас.
А брехням світовим не вірити –
Так то давно вже, люба, час.
Твій хист? Кому той хист убогий
Дав сили підвестись з колін.
В безвиході вказав дорогу?
Ну а інакше – нащо він?
Щоб на оцім пекельнім крузі –
Марнот своїх носить печать?
Запитую. Коли ж навчуся
Одвіт хоча б собі давать?
***
Густа жовтавість річкового пляжу.
Хвиль прибережних темна каламуть...
Ах, ця традиція осінніх вернісажів!
Не дай їй бог відміненою буть.
Не дай хоч раз один та не відбутись
Жаркому дійству вересня в садах.
Ця кольорів і фарб збунтована розкутість –
Мов чийсь веселий відчайдушний крах.
Вогнем – за вітром, золотом – на вітер!
І не лишить нічого про запас.
Ах, ця традиція осінньої палітри
Так витрачатись неощадно враз!
Являти пристрасть в полум'ї калини,
У хмарний день – сонцями яскравіть,
І раптом взяти – й сумом журавлиним
Себе, себе, саму себе згасить.
Цей кущ вогню біля вікна мойого
На однозначнім тлі грядущих зим –
Душе моя, для спалаху нового
Ще раз хоча б запричаститись ним.
ПРОЗОРІНЬ
А в душі і просторо, і чисто.
Зліг вітрів передзимовий раж.
У саду осіннім палять листя –
То справляє осінь свій шабаш.
Відгоріло, згасло... Тільки зрідка
Спалахне ще в попелі жарінь.
Світло як, і як далеко видко
Крізь душі і саду прозорінь!..
***
На стужнім вітрі скрижаніла гілка,
Торкнешся гілки – тоскно продзвенить.
Це не зима. Це передзим'я тільки.
А вже сніжить.
А вже в душі сніжить.
І що ж тепер? У неї поміж віт
Співуче птаство позвивало гнізда,
Тепер, зимо, вже пізно, мовлю, пізно!
Там діти вже являються на світ.
Ці пізні діти – мій останній рай.
Що, що про це ти знаєш, відьмо
п'яна?
Зима в одвіт: – О, дай на них
погляну!
Поколишу... хоч раз єдиний дай!
***
Так терпко пахнуть квіти на грядках,
Жіночий сміх когось бентежить грою.
І крил чаїних неповторний змах!
І мовив хтось: "Перед грозою…"
Невже? Цей дивовижний смак вина,
Цей сон пальчат в дитини під щокою,
І небувала світу тишина –
Невже, невже перед грозою?
Так розум людський стрімко звисочів!
Притих уперше біль вдови старої,
Й це незбагненне буйство кольорів –
Хто, хто сказав: "Перед грозою"?
Ще тільки-но розгін взяло перо.
Земним тяжінням повняться ранети.
Пребудьте в мирі, всі земні прикмети,
Але оті лиш, котрі на добро!
Є звичних явищ значення просте.
Тож, пам'ять, не смути прозорих течій.
Хай день яскріє й означа лиш те,
Єдино те, що буде світлим вечір,
Що біла тінь – то чайка угорі,
Що тиша – то від музики столунна!
А жінка ця, що так сміється юно,
Сміялась вічно у любовній грі.
***
Час проминає, чи ми проминаєм,
Як проминає оцей листопад.
Болісно досвіду набуваєм,
Ним скористається хто? Навряд.
Голос минає в осінньої птиці
В пізньому смерку посеред заплав.
Все промине... Лиш єдине лишиться:
Небо, в якому той голос звучав...
НА ВИХІД КНИЖКИ ЛЕОНІДА КИСЕЛЬОВА "ОСТАННЯ ПІСНЯ"
А жилося хлопчику так розкуто,
Віршами горло повнилося вщерть.
Кров його червону з'їдала люто –
Вже тоді з'їдала біла-біла смерть.
Міста перечитував сторінки
затерті
(Хлопчику було двадцять два)
На краю безодні, в переддень
безсмертя
Говорив єдино потрібні слова.
Гірко, якщо ідуть від тебе.
Страшно, якщо навік…
Дощ, як слова,
(Їх сьогодні не треба).
Лист облітає з осик.
Чутка, як завше буває з чутками,
Жаль, перебільшеною не була…
Нині я над його сторінками
Втрату вдруге пережила.
Днів сповідальних
Жорстока милосте,
Це на кряжу твоїм
Слово – ой рано, так рано! – явилося,
Строго сказало: – Ходім.
Думаю, тихо стуливши повіки:
Що коли б не помер?
Став би пігмеєм той,
Хто великим
Себе уявля тепер.
Древо, беззахисне наше древо
Не об'їдала б отак черва…
Дощ. Над землею осіннє мрево.
Дощ. І безсилі слова.
…Я не прийду до його могили.
Там – тільки тлін і прах.
Розчерком болю
Путь його білу
Вималюю в небесах.
Раптом почую:
В траві холодній
Коники дзвонять малі…
Щось мені так сьогодні
Порожньо на землі!
ПОМИРАЮТЬ ДРУЗІ
Вибухає страшно. Полиніє димом.
І ніяке слово більше не втіша.
Помирають друзі.
Кожен раз із ними
Сестронькою милосердя
помира душа.
Як же так, – кажу собі, –
дорогого друга
Тілом не зуміла власним захистить?
Поцілую в очі... Озирнусь
із тугою...
Світе порожнілий мій,
як же тепер жить?
Порожньо у серці. Чорними воронками
Доокіл поглянеш – порожніють дні.
Помирають друзі... Тихо, тужно, тонко
Тане звук обірваний десь у вишині.
Не на полі житньому, не в степу полинному –
На міському цвинтарі пагорб у вінках.
Помирають друзі?
Ні, кажу я, гинуть.
Раптом... Як від кулі... Гасне світ в очах.
Падають на сходинках,
ув одвічнім поспіху
(вік – мов куца версточка, справ – без меж).
Від чийогось наклепу –
як від пострілу,
Й часом від байдужості гинуть теж.
Друзі, ну навіщо це –
надривати жили?
А жили б ощадливіш – довше б
прожили.
Тільки жить ощадливо ви хіба
уміли?
У високих пристрастях
вік себе пекли.
Опаде од вибуху листя на березі.
Тужно зойкнуть луни
в ближньому гаю.
В кого влучить завтра?
Хто із нас на черзі?
Край воронки серця власного стою.
НЕ ВІРИТЬСЯ…
Наталі Кащук
Не віриться…
Вже відійшло,
Сяйнуло ясно так на прузі:
Палке Наталине чоло,
П'янливість віршів, липень, друзі.
Не віриться…
Невже було?
В соснових нетрях трунок глиці,
І зливи срібної крило,
Й за лісом – спалахи зірниці.
Вночі від лампи на столі
Стежина світла – в сад, у літо,
І чеберяйчики малі
Десь там, невидимі, у квітах…
Це все не вперше: таїна
Ірпінського зачарування,
І зливи, й сосни, й тишина!
Та все боюся, що востаннє…
Кого тепер моє житло
Своїм натхненням причащає?
Все-все лишаю, як було,
І все з собою забираю.
Йому крізь довгу незабудь
Ще квітнути, бо ж недоквітло,
І стежкою довіку буть
Отою… котра вся – зі світла.
***
Братові
Цей перестиглий дух
зів'ялого шалфею –
Щось є, напевне, приворотне
в нім…
Ти плачеш? Плачу й я.
Над першою твоєю
Сльозиною, над відчаєм твоїм.
Вслухаюсь... Впізнаю.
(Ось зараз потяг скрикне).
В твоїй – упізнаю гірку свою
печаль.
Це ворожба дерев, і ліхтаря
за вікнами…
Це дому ворожба, оманлива,
на жаль.
А хочеш, хочеш знати, що затим?
Що буде потім (я колись те знала)?
Ти надіп'єш вина, і полиском жарким
Так душу обпече – ще так
не обпікало.
І дзвони продзвенять,
і болю у душі
Восходження таким
щасливим буде!
А я й тепер на цій своїй межі,
На цій крутій
ніяк його не збуду.
Я з ним живу. Його ім'я –
любов,
Таке сліпуче навіть в сяйві
деннім.
Ти плачеш? Плачу й я,
і гину знов,
І воскресаю знов у тому
йменні.
І келих свій тобі до уст несу –
О, він і нині повен весь до краю! –
І гірко мовкну. І твою сльозу
Цілую тихо – і благословляю…
ДРУЗЯМ
Вже домівка моя печальна
Самотою встає в очу.
Заспівайте мені на прощання,
Заспівайте – а я помовчу.
Про лелек з далекого краю
Та про те, що був люб козак.
А чи то від пісень – не знаю –
Щось в душі захурделило так.
Скоро десь під машинними скатами
Листу зрине легка крутія.
Навстріч вибіжить чаєчка-мати –
Я подумаю: мати моя...
***
Ах, друзі, така в мене сталась подія,
Неждана, негадана, як завжди!
Сади зацвіли! В пелюстковій завії,
У біло-рожевій пливуть сади.
Ах, друзі, так дзвонить на скроні жилка,
Так з розуму зводить цей плин – течія!
І квітне відчахнута кимось гілка
На звалищі хмизу – душа моя.
***
Гукни – в яру озвуться луни,
Лоша у далях проірже.
Пора закоханостей юних
Минає – чи минула вже.
Сьогодні перед вами грішна,
Я прагну, друзі, самоти,
Щоб нелукаво і неспішно
З собою мову повести.
Межа… Немов якась віднині
Крута перейдена межа.
Уже мені лісів осінніх
І птаства мова не чужа.
А хтось у вересневій тиші,
У товаристві неба й трав
Мені сказав: "Живи простіше…"
Так ненав'язливо сказав.
***
