Не гнітись голизною тоскною

Клена шерхлого край вікна,

За Дніпром, за Сулою, за Ворсклою

Розпрозорилась далина.

 

Стала рано душа дорослою,

Нелегкі її письмена.

За Дніпром, за Сулою, за Ворсклою

Ген цвіте її далина.

 

РІКИ

 

 

А над ріками думи і гуси,

Гуси й думи, немов сніги.

Плинуть ріки стрімкими руслами,

Пізнають свої береги.

 

А на березі – чуйні радари,

Телевежі, тополі й шлях,

Й білий прадід мій білим садом

Водить спомин на поводах.

 

А на березі сіється жито

Й переорюється стерня.

Плинуть ріки несамовито,

І мудрішають ріки щодня.

 

В генах рік оцих, мислю мічених,

Звідки, світе, з яких віків

Це уміння знаходити вічно

Чисту правду своїх морів?

 

Ким закладена від учора

Їхня голосу спільність, ким?

Чує крапля півшепіт моря,

Чує море краплини грім.

 

Задивлюся в її глибини,

Бачу долю у ній свою,

При надієньках при калинових.

При зозуленьці у гаю.

 

Все грімкіш і глибокіш русла, –

Так морів назріває мить.

Плинуть думоньки, думи-гуси,

Прагнуть в бурях морських спочить.

 

 

У кожної ріки свій голос,

І мова в берега своя.

Струмить – аж в'яне січнів морозь –

Своїм законом течія.

У кожної ріки пороги

І русла вигини свої,

Як долі озаріння строге.

Як ті над берегом гаї.

І хвиля вранішня до вітру

Словами власними рече,

Так нелукаво і нехитро,

Так многомудро, як тече.

У молодих прозріннях віку,

В пориві зрошень і зачать,

Коли клекочуть буйні ріки,

Тоді всі греблі стугонять.

Отож вслухайтеся, народи,

І прихиляйте знов уста

До рік своїх. Бо з них і врода,

І сила ваша вироста.

Спивайте голосу їх, люди,

Що струменить у майбуття:

В нім правота найвища суду,

І честі в нім незабуття.

І легко так слова прозорі

Течуть з водою до цебра,

І я щаслива: в краплі моря

Є присмак і мого Дніпра.

 

 

Даремно все: гребельки, і загати,

І мудра коректура берегів…

Текла ріка, і бавились хлоп'ята

На гребені трагедій і віків.

 

І грізно відбивалися у ній

Важкі громи, прогнівлені не вчора,

І шлях мій аж під обрій золотий,

І душ високих золоті собори.

 

А он, дивіться, іволга в гаю,

А он уста, то в усміху, то в болю…

Тече трудна народу мого доля.

Ніхто не спинить долі течію.

 

І чую, човен сплескує веслом.

Нам правда й честь завжди була підмогою.

І біла чайка сонячним крилом

Благословля мою дорогу.

СТЕЖКИ

 

З безлюдним степом сам на сам,

Наблуканий між сухогруддя,

Довірся, друже, тим стежкам,

Що кружеляють на безлюдді.

 

Від суєти грімких доріг,

Від житла людського неблизько,

Мчать – і нараз гальмують біг,

І мовкнуть біля обеліска.

 

І знову

круто

під укіс

Коноплями, солончаками.

Але – вподовж чи впереріз –

Все врешті-решт виходить прямо.

 

Та все ж устигнеш – біс йому! –

І ноги збить, і в розпач впасти,

І мислей обблукати тьму,

І путь свою в душі проклясти.

 

І вже подумать, що не та,

Що помилився від начала.

А стежка – з яру та в жита –

Мчить, як сумління їй вказало.

 

Мета поставлене, як завжди,

Вся якось раптом, вся відразу:

Село, веселий дзвін води,

І під ногами – стрічка траси.

 

А десь – луна людських розмов

І запах житяного хліба.

Дістався. Виблукав. Дійшов.

Таки не помиливсь. А міг би.

 

Весь – наче в світлому диму,

У подиві і в потрясінні.

А все тому,

А все тому,

Що довіряв своїй стежині,

 

Малій судинці золотій…

Од світанкового прологу –

О певне, що не вперше їй

Виводить людство на дорогу.

СЕЛО

 

Один перелітний птах ще не робить весни.

Народне прислів'я

 

У думах про весну і про тепло,

В турботах про машини і насіння

Замріялось на мить моє село,

Заслухалося трактора гудінням.

 

У хлопців знудьгувались по керму

Темнаві од засмаг торішніх руки.

Та поле – прокидається. Йому

Давно життя вчувається вже стукіт.

 

Ще тиждень –

І поверне на тепло,

І зачарують ріллі кучеряво,

І розпочне моє нове село

Свою одвічну хліборобську справу.

 

Ще поле міцно спало, а воно

Жило в передчутті своїм таємнім

Тієї миті, коли знов зерно

В його надії упаде недремні.

 

Бентежність слова теплого "дощить",

Чекання жнив – усе це потім буде.

Та мить таку на світі пережить –

Хіба не щастя пережити, люди?

 

Так гостро, як у всі свої віки,

І кожної весни немов уперше…

Стоять посеред вулиці дядьки,

Стоять, угору голови задерши.

 

Там, угорі, сидить на дроті шпак.

Прибувши із далекого крайсвіту,

Співає дзвінко, голосисто так,

Весну, напевне, квапиться зробити.

СОЛОНЧАКИ

 

Брат мій менший копає твердий солончак.

Втім, не те, мабуть, слово, їй-богу, "копає", –

Гатить, врубується, лопати переломлюючи держак,

Груддя, стеблами трав пересноване, вивертає.

О, як стогне, рвучись, те правічне стебло,

Не стебло – перепалених нервів плетиво!

Брат жорстким рукавом витирає чоло.

Хоч би хвильку передиху дав собі – де там!

Мов змагається з кимось (на життя а чи смерть?)

Мов затявся на щось (світить погляду блиск гарячий).

Отака непіддатна – ця сива камінна твердь,

Отака непоступлива солончакова вдача!

Ген стривожений кібець над нами кружля,

Зависає низько по-осінньому небо.

– Уявляєш, – кажу, – ця солона земля

Не була ще ні разу копаною до тебе.

Тут шугали татари й половчаки,

Виступала під сонцем сіль земного гіркавого поту,

Тут спресована пам'ять – важка робота.

Ну, а надто, як густо вона проросте

Болю давнього стеблами так, як у тебе. –

Але годі. Щось мовила я не те.

Говорити про біль і про пам'ять – не треба.

А навкіл починає тим часом смеркать,

І закурює брат – ну, нарешті! –

свою сатанинську "Приму".

– Наробився донікуди? – я, щоб сльози сховать,

Спересердя на нього гримаю. –

Світ, кажу, – ще не бачив таких братів.

І від кого в тобі отака злоуперта вдача?

То, напевне, від них. Від солончаків.

Більш – немає від кого наче…

 

***