Що таке проростання зерна?

Це ривок! Це порив. Це долання.

І завжди, і завжди воскресання!

Й перемога – така хмільна!

 

Що таке проростання зерна?

Це отак, крізь облогу ночі,

З небуття мовчазного дна

Сонцю навстріч розплющити очі,

 

З-під землі, де пітьма й тишина,

Раптом вибухнуть мужнім сходом…

Це і є проростання зерна,

Це і є здобування свободи!

 

***

 

Жита! Гінкі у ріст ідуть жита,

Шалено котять обрію під груди.

І височіють помислами люди, –

Така над ними сходить висота.

 

Тут у безсмертя вірують своє,

Гінкий вершечок котрого – тополя.

От тільки пам'ять – обеліск край поля –

Ніяк боліти не перестає…

 

ЖИТА КОЛОСЯТЬСЯ

 

Жита колосяться, жита.

Одквітувало. Віддощило.

Вгорі веселка золота

Жита на ріст благословила.

 

Жита колосяться, жита.

Й думки колосяться гарячі.

Заколосилась висота

Земних надій твоїх, сіваче.

 

І зачудовані міста

Позупинялись понад полем,

Бо ж ген колосяться жита –

О, не зломіть смаглявий колос!

 

Десь перепілка пить пита.

Питає вічність: "Котра днина?"

Жита колосяться, жита,

Ось в чому зміст і суть незмінна.

 

В той червень теж гули жита,

Та вмить злягли, свинцем побиті.

Мов людська пам'ять, вироста

Високий обеліск у житі.

 

Читайте тишу! Й світ чита.

Читають сторожкі ракети,

Бо ж так колосяться жита

Й так житньо дихає планета.

 

Планета… тиша… висота…

Все так буденно й так високо.

Жита колосяться, жита.

Тож підійти жнивам за строком.

 

За строком – думка золота,

І серпень пломінкий, і слово.

Жита колосяться.

Жита –

Думок одвічний заголовок.

 

ХЛІБ

 

 

Хліб твориться, як вірші.

Не раптово.

В трудах високих і прозріванні віч.

О, не зрони із уст лихого слова,

Коли саджає жінка хліб у піч!

 

О, відступися, вся на світі лжа,

Отут, коло ясного дому,

Де визріва опарою діжа,

Де задум хліба визріва вагомо.

 

Чи вистояв, а чи не перестояв,

А чи заміс не надто був крутий?

Бо хліб – то творчість.

Мірою якою

Своє "доволі" вивіриш у ній?

 

І ось нарешті!

Ця напруга діб

Минеться враз, не полишивши сліду,

Коли на ранок жінка явить світу,

Неначе твір найкращий, – хліб.

 

Мовляв: "Дивіться, а таки збулось!"

Сміється хліб в пахких долонях жінки.

В цю мить його, напевне, хтось

Із сонцем порівняє дзвінко.

 

Щоб сонце, сонце, як за морем грім,

Знов вибухало в заздрості шаленій,

Бо не його підносять молодим,

Бо не його цілують наречені.

 

 

В подертому кошику хліб принесли

із крамниці.

І як же він пахнув! Надіями, степом,

пшеницею.

Як солодко мріяв про стіл, до обіду

накритий!

А хліб поламали і кинули свиням

в корито.

Бо, кажуть, від хліба добріє і м'якшає

сало.

Втішалося свинство, аж хрюкать на мить

забувало,

Від радощів черевних раптом ставало

аж косим…

А він же, той хліб, – сподівання чиєсь

і недосип,

А мати ж, його упустивши, було

цілувала,

А я ж на долівці колись його крихти

збирала.

 

ПОЛИНИ

 

На відкосах піщаних, край сіл і доріг,

Поросли, загірчили собою півсвіту.

Полини, полини, у степів своїх

І в своєї землі не чужі ви діти.

 

П'ю устами я вашу земну гіркоту,

В серці степу відлунить шорстке стомов'я,

Я гірким полином при дорозі зросту –

І земля не обійде мене любов'ю.

 

ШИПШИНА

 

Край саду, де чорніють ріллі,

О листопадовій порі,

Ой, на шипшинове весілля

Та й прилітали снігурі.

 

Було в музики їй запрошено

З повіту дальнього югу.

Цвіла в коралових розкошах,

Немов пожежа на снігу.

 

Вгощалось товариство винами,

Всідалось шумно край стола.

Колись вона, оця шипшина,

В раю трояндою була.

 

У прохолоді водограю

Ростила пишно пелюстки.

Троянду вигнала із раю

За те, що мала колючки.

 

І почалось відтоді щастя,

І почалась в той день вона.

О буйна радосте, упасти

В немилість бога-шкарбуна!

 

Їй стужа на відчайну звабу

Медів солодких долила.

Мій світе правий, та вона б вам

Раїв і сотню віддала!

 

За щастя, за найвище свято

В облозі холоду й снігів,

Серед зими нагодувати

Оцих голодних снігурів.

 

ГВОЗДИКИ

 

Гвоздики узимку – сліпучий жар!

Свій погляд відірвеш од них не відразу.

Квіткарко, не дешево твій товар

На нинішніх наших базарах часу.

Квіткарко, півцарства у мене проси!

От тільки не маю, на жаль, півцарства.

Краси,

спопеляючої краси

Все вище,

все вище на світі вартість.

Та людство жадібно у чергу стає,

На холоді парою диха жаркою.

Воно, це натруджене людство моє,

Повір, за ціною таки не постоє,

Бо відає людство всьому ціну

І в чергах за квітами, чергах

тривалих,

Вистоює так, як колись у війну

У чергах за хлібом не раз стояло.

Сьогодні

цей голод його на красу –

Благословись, о святий цей голод!

Я квіти в руках, як удачу, несу

Крізь поглядів захват

і січня холод.

І спраглі до них шепочу слова:

Від стуж навісних

І суєтності вчинку,

Від слів і похвал шкарубких,

як жорства,

Рятуйте мене, о гвоздики, взимку!

Від скепсису гострого, наче лід,

Від сумніву, зболеного до краю,

Так захисту вашого прагне світ,

Так прихистку ніжно у вас шукає!

Гвоздики – хоч погляд від

полум'я мруж.

Від нього іду і жарка і духмяна.

Сьогодні синоптик

послаблення стуж

Навіщував нам з телеекрана.

І вже поміж холоду і снігів

Знов мариться вулицями квітня спалах.

Гвоздики! Йдучи на хуртечі прорив,

Так мало жили. Так яскраво палали!

 

ЖОРЖИНИ

 

Рано-вранці на пружні стеблини

Перший іній морозяний ліг.

Почорніли, зів'яли жоржини

І лягли мені важко до ніг.

 

Лиш одна у промінні холоднім,

Наче згусток червоний, пашить,

Спалахнула, мов ранок сьогодні,

І сьогодні ж із ним відгорить.

 

Є у ній щось до сліз гордовите,

Непокора в поставі стрункій:

У людей, певно, вчилися квіти

Виступати зі смертю на бій.

 

ЕЛЕГІЯ

 

Не литаврів – хотіла б я тиші і голосу.

Не хвали, а вечірньої думи до скронь.

Поливають дівчата в садах гладіолуси,

Поливають роздмуханий вітром вогонь.

 

І так солодко пахне грядками вологими

Й кулешем, що доварює мати стара.

Із криниці зачерпнутий, золоторогий

Молодик бісеням визирає з відра.

 

А на серці – на серці так чуло і зоряно.

Біль, тривоги – усе відійшло.

Вечір тишу, лунким цвіркуном розузорену,

Україні моїй поклада на чоло.

САД

 

Як заздрю я отій маленькій жінці

Із кольоровим садом в голові!

І. Жиленко

 

Його ні край урвища кам'яного,

Ані попід вікнами – віттю у скло,

Ні біло-рожевого, ні золотого

Немає... Нема... Й не було.

 

Зате уві сні, ах, зате в уяві

Він так зацвітав і дзвенів мені,

І тіні мережив свої зеленаві,

І ними бродив по підлозі й стіні.

 

А взимку, в блакитних снігах по груди,

Кмітливих принаджуючи зайців,

У небо, в передноворічний грудень

Він запах кори і бруньок точив.

 

Про сад я вам стільки б могла розповісти!

Вік осторонь від честолюбців і слав,

Він дім замітав по горище листям

І в небо разом із граками злітав.

 

І так захищав мене сад мій дитинно

Від кроку того... на останній межі,

Де попід ногами жахна порожнина

Й навкіл – ні душі, ні душі.

 

***