Добридень, лісе мій! Ну, як тобі живеться?

Десь бродить в нетрях сонце лосеням,

Я мудро це – своє віддати серце

Калиновій сопілці й солов'ям.

 

При вічності й високих небесах

Одні у нас з тобою думи сущі:

Як зберегти оцей озонний дах

І солов'їв, і солов'ят грядущих?

 

Я тишини твоєї не порушу –

О, діти міст так прагнуть тишини!

Ти лиш вогню зеленого у душу

І щебету мені свого хлюпни.

 

Оце і все, чого прошу у тебе…

Вночі мені приснився знову ліс.

Він поспішав з-за синього крайнеба

Й ковток повітря у долонях ніс.

 

***

 

О ліс, веселий мій безбожнику

З імлистими очима лося!

В тобі так дзвінко й переможно

Свої свята справляє осінь.

В надмірнім буйстві кольорів

Іще не вчувши небезпеки.

Цю зміну явищ, фарб і днів

Обом нам святкувати легко.

Здригнувшися на залп рушниці,

Кулик над озером зліта.

Враз дивну важкість живота

Відчула молода вовчиця.

Щось всюди коїться таке

Немислимо-самозреченне.

Себе на спалення жарке

Поприрікали – вкотре! – клени.

Набридло хащі лісовій

Ховать уявні таємниці.

Так синьо далеч прозориться –

Чи не в мені, в мені самій?

І хочеться ронить слова

(Як? Але ж я від слів втомилась!)

Та пізно, пізно.

Назріва,

Уже гряде їх грізна милість.

Щоб знов у серці чаклувать

Так, як чаклує в лісі осінь,

Круг золотих дерев-багать

Скіфянкою рудоволосою.

Вогнем обпалена жарким,

Я повернусь, мій ліс, додому,

Та в сяєві моєї втоми

Всю ніч світитиметься дім.

СОСНИ

 

Вони гули, ні, не гули – музичили,

Так ніжнотонно, рівнозвучно так,

Неначе сотня скрипалів замріяних

Смичками струн тремких торкнулись трепетно, –

А то лиш вітер у бору промчав.

Промчав жагучий – і завмер в гущавині,

Крильми дзвінкими поміж віт заплутався.

А сосни довго ще стоять і ждуть,

Жагою повні тих зізнаь таємних,

Що знов не встигли доказать комусь.

 

***

Повтореносте – світу мого суть –

У погляді, у посміху, у слові.

Тобою мене тяжко дорікнуть,

Так тяжко, як не першою любов'ю.

 

Але жовтавість, але злота пруг

І вранці іній – як усе до речі!

В діброві прілий бродить листя дух,

В ярах туман влягається надвечір.

 

І знов я ладна збожеволіть вкрай

Від кольорів святкових і урочих.

Дивлюсь, а вересневий небокрай

Повторюють так безневинно очі.

 

***

Дні, як завжди, народжуються в гніздах,

Мов ластів'ята, кароокі дні.

Все на порі: і людяність, і пісня,

І у садах ранети запашні.

 

І тільки дай достоятись до часу

Грядущим винам у тугих діжках.

Легка іскринка усміху пригаслого

Знов у серпневих зацвіте очах.

 

Але послухай: на чутких кордонах

Так тихо-тихо шурхотить курай.

А ти вростай-но деревами-кронами,

У голубінь, мій світоньку, вростай.

 

Занурюйся в оцю брунатну тишу,

Бо на порі давно вже ті столи,

Де згодом людство, ополудні сівши,

Таки розв'яже всі свої вузли.

 

Бо, як завжди, не віриться у "пізно",

А віриться в грядущий травень-сад,

Бо повно, ой, як повно ще у гніздах

Маленьких, голомозих ластів'ят!

ПУХ ТОПОЛИНИЙ

 

Сріблом юги заступає вітрини,

Плине в зіниці травневого дня.

Пух тополиний, пух тополиний

В місті моєму, немов наслання.

 

Так безбережно і так безупинно

В двері, в легені, у вірші, в думки!

Пух тополиний, пух тополиний,

Долю свою прокляли двірники.

 

Буде робота до болю у спинах,

Як пересядеться пошесть оця.

Пух тополиний, пух тополиний,

Пух – ані краю йому, ні кінця.

 

В нього занурена, радісна, лину.

Лину крізь біле і голубе...

Кате мій, світе мій тополиний,

Що мені вдієш – люблю тебе!

ЗА МІСТОМ

 

Тут небо, як похмурий дзвін,

Й щетинка голого узлісся.

Тут тільки вогнище калин

Згасить дощі не спромоглися.

Старі, вже злітані бузьки

Ген щось визбирують у полі.

Я теж визбирую – думки

Навпіл із болем.

 

***

Блискавки влучають у дуби,

В блискавок така убивча сила!

Ще й не встигли задиміть чуби,

Ну, а серце вже навік звугліло.

…Падав дуб. Та в передсмертну

мить,

Важко тілом хилячись

гіллястим,

Знав одне лиш: треба

так упасти,

Щоб дубків маленьких

не зломить.

 

***

В зіницях неба квітне юний птах,

Вночі Самара грімкотливо скресла.

А я жила так довго у снігах –

Уже й забула, що існують весни.

 

Повільно прокидається душа –

Десь перший порух чується в горісі…

І тільки час біжить і полиша

Трудні сліди в своїй правдивій книзі.

 

Та раптом, наче поштовх уві сні,

Нежданий спомин (де він жив і досі?):

Які у травні грози запашні!

Які хмільні бувають в серпні грози!

 

ДОЩУ!

 

Дощу б! Так хочеться дощу!

Чекань моїх пересихає донце.

Земля, немов розжарену пращу,

Розкручує над головою сонце.

 

І ти уже давно-давно,

Вичікуючи, дивишся на обрій,

Бо спрагле може всохнути зерно,

А з ним – людські надії добрі.

 

Поміж камінням ящірка – і та,

Мов істини, шукає тіней.

Світ спікся, як спікаються вуста,

Не віднайшовши слів рятівних.

 

Дощу б! І щоб упав не навмання.

Налито вщерть передчуттями тіло.

Як хочеться серед жаркого дня,

Щоб тихо і надовго задощило!..

 

***

Яка була щаслива та гроза,

Над світиком двора – ота гроза раптова!

У сплесках блискавиць купався сум бузковий

І клен себе їх лезом перезав.

 

Гроза – імпровізатор, автор п'єс

Для жерстяних дахів, дощу і грому,

Гримкі акорди беручи над домом,

В екстазі шумно падала з небес.

 

Що то за диво – музика була,

Коли під ринви голосно-співочі

Залізні підставляла мати ночви,

І музика текла, текла, текла...

 

В передзвоні, в перехлюпі її

Вродилося тоді моє найперше слово,

І так було йому і юно, і святково

В тій купелі, в тій шумній течії.

 

Ще не передчуваючи біди

І Дня, коли до того часу стане сивим,

Усе йому в ту мить здавалось дивом:

Кущ, блискавиці, ночви й дзвін води.

 

Не знало, ще не відало воно,

Через які вогненні пройде ріки.

Сказало просто: – Здрастуй, я довіку.

Всміхнулось тихо: – Я – в тобі давно.

 

Й ословилась у нім моя сльоза,

І збагнення сто бід моїх дістали.

Дороги його хресної началом

Була щаслива, давня та гроза.

 

***

Вночі був дощ.

На скопаних грядках

Вода зібралась, як в іржавих ночвах.

Аж раптом, бачу, визвіздилось небо

Й захлюпостались зорі у воді.

 

Земля їх всотувала млосно і повільно,

Як помаранчі сік, як сік морени.

Земля спивала їх, аж доки на губах

Не залишився висохлий пилок їх.

 

І сталось диво:

ранком голубим

На теплій грядці зацвіли красолі.

Вони сміялись карими очима,

А брови їм взолочував пилок.

 

Ніким не сіяні, не саджені ніким,

Тепер я знаю, де беруться квіти:

Їх, певно, юні весняні дощі

З далеких зір приносять нам на землю.

 

***

Горлиці гудуть в моєму краї,

В Присамар'ї горлиці гудуть.

Аж у полі сонях зацвітає,

Аж видніє слова первосуть.

 

Горлиці гудуть в моєму краї,

Плинуть ріки жінці до цебра.

В мить таку – таж навіть мак згасає

З вірою в незнищенність добра.

 

Горлиці гудуть в моєму краї,

І така просторість для думок!

Стала мати – горлиць дослухає:

– Тож-то, видно, рясно діточок!...

 

Мати матір здалеку впізнає,

У любові голос-бо – один.

Горлиці гудуть в моєму краї.

Передумав бить на сполох дзвін.

 

А в очах такого повно дива!

У віки майбутні видно путь.

Думала, чого то так щасливо?

А воно, бач, горлиці гудуть.

НАД САМАРОЮ

 

Над Самарою вись голуба

завесніла,

Над Самарою крила пругкі

продзвеніли.

Птах вертає додому –

на круги своя.

Юно світить ріки течія.

Тут, на березі, снігом так пахне

талим.

Тут, у березні, юність плоти

лаштувала.

Промовлю забуте її ім'я...

Про своє щось видзвонює течія.

 

НАД СИВАШЕМ

 

Над озером, над Сивашем

Небо посивіле,

Дві чаєчки над озером –

Чорна і біла.

Ой, та перша, мабуть, мати,

Що тужить за сином,

А та друга, чайка біла,

То вірна дружина.

Тут колись гули боями

І вода і суша,

Тут поглинуто Сивашем

І сина і мужа.

Нині чайки, тільки чайки

Тужать в оболоні.

То від сліз чи не від їхніх

Ці хвилі солоні?

 

***