Під поглядом твоїм худенькою рукою

Враз петельки на блузі загубить...

Я хочу бути жінкою слабкою,

Хай судить той, хто вміє лиш

судить.

Жить, як годиться, не своєю волею,

На східцях лікоть мужній відчувать.

І тяжко-тяжко гинути, щоб солодко

Все ж кимось порятованою стать.

Прийди! Явися! Легко й ненатужно

Все замість мене виріши за мить.

Мене ж, як завжди, називають

мужньою,

А мужнім легше, що там

не кажіть.

У мужніх жили і серця волячі,

Шлях тільки вгору знає

їхній віз.

У мужніх, кажуть, то така вже вдача

Везти й терпіти (хто б іще

так віз?)

А я й терпіла. Німо і затято.

Лиш нерви напинались раз у раз.

А я й везла. І був тяжким

не надто

Мені дорогоцінний мій баласт.

Але жило десь у завулках сну,

Тихцем жило звірятко сумнооке,

Смоктали всохлий корінь полину

І звалось те звірятко –

Одинокістю.

З ним не було ніяк у нас ладу.

– Ну добре, – мовлю, – ну не буду

більше.

Я на столі вечерю розкладу,

Я приготую усміх наймиліший.

І захмеліє гість не од вина.

І стане гість невідворотно

владним,

І буде вечір край мого вікна

І голубим і вміру зорепадним...

Коли ж від уст

уста остигнуть

грішні,

За хвильку знов почується мені:

Від сорому розпачливе й невтішне,

Моє звірятко плаче уві сні.

І я збагну: пора згортать сувої

Своїх сумних нездійснених надій,

Що важко бути жінкою

слабкою.

Що легко так – вже не позаздрю їй.

 

***

Кіньми дикими стоптана і засніжена,

Стала безвість край вікон мого мовчання…

Я тобі полишаю на спомин ніжність

Рук моїх і мого кохання.

 

Потім щирість, як лезо – в будення піхви,

Буде слово ходить у півправди ризі.

Я тобі полишаю на спомин гріх мій,

Що жар-цвітом шалено цвіте на кризі.

 

Грою в чесність невдало мічене,

Дзвінко пада з руки кільце.

Насміється превесело ніч невінчана

Дневі судному у лице!

 

***

Мені приснилося, що я тебе забула,

І ніби дощ снується на ріллю.

І вітер до лиця намоклі щоки тулить,

А я любила – й більше не люблю.

 

І щось немов забула – й не згадаю,

І вчора ще крізь сиводення тло

Все поспішала, а тепер не знаю,

Куди й навіщо поспішать було.

 

І погляд чийсь, у смерку промайнулий,

Мене так гірко в чомусь дорікнув…

Мені приснилося, що я тебе забула,

Нехай би краще ти мене забув!

 

***

Спиню, зухвала, на тобі свій зір,

Подумаю: "А що, як покохати,

До тебе словом, зором возсіяти,

Птиць запустить на всю небесну шир?"

 

На хвильку задивлюсь в твоє лице,

Подумаю: "Цей путівець зірчастий

І небо, небо солов'їне це –

Що, як до ніг тобі уклінно скласти?"

 

Але метнеться погляд десь убік,

Твій погляд наполоханий і ниций.

О, бог з тобою, вбогий чоловік,

Навіщо справді тобі небо й птиці?

 

КАРБИ СОНЯЧНОГО СЕРПНЯ

Цикл

 

 

А ще душа не чула засторог,

Ще потрясінь душі не віщували

Ні гул сосни, ані зірниці спалах,

Нічний – і вічно схожий на пролог.

 

Ще не передчувалася та мить,

Ота сльоза, той сміх – до заклинання!

Було так легко жити без чекання,

І без кохання – так спокійно жить.

 

Душа свій тихий світик берегла,

І так себе від струсів боронила!

Не знала… ще її не освятила

Жага пекельним дотиком крила.

 

Жила собі. Тверезих мислей стрій

Ще був мені підвладним до сьогодні.

Та серпень був уже невідворотним,

Мій сонячний, ірпіньський серпень мій!

 

З-за лісу мчав, як повінь золота,

І ніс обом вготовану нам стрічу.

І стало пізно враз відводить вічі

Й від уст його – свої жаркі уста.

 

І як від того пломеню втекти?

Вже обійняв так гаряче – нестерпно!

Прости мені… я не хотіла, серпню.

Я так хотіла, серпню мій… Прости.

 

За те, що в сні, за те, що навіть в сні

Цей день, цю мить, цей сплеск передчувала,

Прости за те, що всі твої начала

Були ще до початку у мені.

 

 

І так восходили вони,

аж губи терпли –

Моя любов,

моя біда,

мій ніжний серпень,

Аж било в дзвони голубі

високе небо,

І не устигла я біді

сказать: – Не треба! –

Жбурнула серце в клекотінь

спекот гарячих…

Було так радісно йому ставать незрячим!

 

 

І видався щедрим – на жарти й на пісні –

Той вечір, півонії золотіший.

І ми не од сонячних вин хмільні –

Од віршів були ми хмільні, од віршів!

 

І свій нам в усьому бачився зміст.

– Святкуймо! – очам проказали вічі, –

Цей вечір! І небо! І друзів приїзд!

І нашу, і нашу з тобою стрічу!

 

О, як же химерно і довго як

Її нам обом готувала доля!

І душі морозила, ніби вишняк,

Жбурляла не раз ув обійми болю.

 

Ладнала – й розводила знов мости,

Придумала нам це спекотне літо.

І ось: – Мій невигаданий, це ти?

Як страшно було тебе не зустріти!

 

"Святкуймо!" – гукнула за лісом даль,

Хитнулась без вітру каштана галузь.

Ми так святкували – аж наша печаль

Із нами, із нами разом сміялась.

 

Цей вечір, і дотик – найперший! – руки,

І слово, як рибку, грайливу у вершах.

Коли ще веселі були такі?

Не знаю! Не відаю! Все – уперше!

 

На обрії дня, на тонкій межі,

Зірницями – вперше отак пломеніло.

І сходило ген на краєчку душі,

Й коханням назвать себе вже просило.

 

 

Бідо моя, любовонько моя,

За що мені ти суджена, питаю?

Цих днів така щаслива крутія,

А що там, що по ній – десь там, не знаю.

 

Журбо моя, печаль моя, скажи,

Ти на якім мені явилась крузі?

На лист опалий, наче на ножі,

Ступаю боса й весело сміюся.

 

Сльозо моя, мій безуме, невже,

Невже я й справді не жила донині?

Лиш тільки й знала про життя чуже

Давно відомі надивляти фільми.

 

Ще не цвіло, не золотіло так –

Журбою, щастям, ніжністю, сльозою.

Мій рідний (час крізь пальці, наче мак),

Дай надивлюся… Ти іще зі мною?

 

Так близько десь гуркочуть поїзди

Нагадуванням тоскним про розлуку.

Молюсь відчайно на твої сліди,

Іду наосліп в добрі твої руки!

 

І мовлю щось, і щось кажу невлад,

Аж губи, чую, у нестямі шерхнуть.

Слова – мої – як буйний зорепад,

Але послухай, таж на те і серпень!..

 

 

Пахнуть зів'ялі трави.

Потяг удаль продвигтів.

Серпню мій золотавий,

Що ж бо ти наробив?

Душу мою навіжену

Кинув у пломінь руж…

Серпню, іди до мене!

Серпню, не смій, не руш!

Краще нехай холодна

Віє в лице юга.

Я і сама сьогодні

Близько так від гріха.

Тільки б твойого неба

Не потемніла креш.

Бачиш, сміюсь до тебе

Й плачу – до тебе теж.

Сам ти в усьому винен,

Сам ти цього хотів.

Нащо свою полинну

Доленьку розповів?

З болем, немов зі скарбом,

Як тепер маю жить?

Нині щасливим карбом

Мітить обох нас мить.

При урочистім плині

Літніх оцих зірок,

Серпню, від днів осінніх

Й приморозків – на крок.

Пощо було не знати

В радощах засторог?

Завтра запросить плату

Доля і з нас обох…

 

 

Посеред ночі,

Посеред ночі,

Дощ під вікном на кошачих лапках.

Посеред ночі,

Посеред ночі,

Серце прокинулось і заплакало.

 

Посеред ночі

Втішала грою,

Бавила зіркою, що у небі.

Посеред ночі

Не спало серце,

Кликало серце тебе до себе…

 

 

Ой, лукава звідниця, стежка серед літа!

Хочу тебе, серпнику, та й приворожити.

 

Срібная кліточка, золоті дверцята,

Хочу тебе, серпнику, в себе закохати!

 

Птаха летітиме – пір'ячко загубить.

Буду тебе, серпнику, весело голубить.

 

Сядуть на озеро білі-білі крижні…

В мене ж, мій серпнику, губи наче вишні.

 

Літо в зіниченьках буйно так святкує!

Хто ж тебе, серпнику, ще так поцілує?

 

Ружа червоная, пересохла м'ята.

Чом же ти, мій серпнику, не увійдеш в хату?

 

В оці пташиному – стужавіла просинь.

Милий мій! Серпнику! Ще ж у нас не осінь!

 

 

Що ми з тобою втратили у нім,

У цім житті, на березі оцім,

При майві спек і білої завії?

Уже в зіницях осінь золотіє.

 

А в сміхові – все більше гіркоти.

Так швидко відпливли всі ті мости,

Що нас із другим берегом єднали,

Де перший біль і перший слова спалах,

 

Як спалах голубиного крила…

Одцвівся мак – душа не одцвіла.

Ми втратили, мій любий?

Ні, не вірмо!

Уже травою обростають вирви

 

Вчорашніх найболючіших утрат.

То йде пора, пора осінніх свят.

Од віч її, що над літами сходять,

Своїх очей ми можем не відводить.

 

Бо ми таки несуєтно жили.

Ми на своїй дорозі віднайшли

Високу мужність і високе вміння

Не вірить в щастя – вірити в терпіння.

 

Воно одне лише не зрадить нам!

Мій любий, любий, видно як очам!

І щось війнуло в душу так студено…

Та ні, то лист… То тільки лист із клена.

 

 

Як гірко – цей лист і пригаслі квіти,

Як сумно – вечірнє оце вікно…

Прощаймося, любий. Уже допите

До краплі, до денця терпке вино.

 

Вночі так печально дзвеніло небо

Пташиним крилом побіля води.

Прощаймося, любий. Сьогодні в тебе

Такі нетерплячі всі поїзди.

 

Скажи їм, нехай зачекають хвильку,

Єдину лише – зачекать не гріх.

Я тільки всміхнуся тобі, я тільки

Востаннє до рук пригорнусь твоїх!

 

О, їх мовчазну нелукаву ніжність

Так легко було мені сповідать!

В них сто моїх бід при вечірній тиші

Згасало, як сто багать.

 

Собі, моє серце, беру на спомин

Цих днів відчайдушно одквітлий без,

Тобі залишаю високий пломінь

Душі і своїх небес.

 

Прощаймось… Ні-ні, я не плачу, не плачу,

А ця золота, ця стрімка зоря –

То на дорогу тобі, на удачу,

В удачі так вірю я.

 

Спасибі, мій ніжний (уже за кручі

Серпневості ген відпливає тло)..

Було і щасливо, було й сліпучо,

Болючо – ще так мені не було.

 

 

…А біль (свій біль) я привезла додому.

О, як мій дім від подиву завмер!

– Ось тут, при мислі й небі золотому,

Ось тут, – сказала, – житимеш тепер.

 

А він, дитя неосміліле й досі,

До ніг моїх притиснувся на мить.

Сиріткою спинився на порозі –

І ще не знає, де йому ступить.

 

 

Минеться… З-над осінню цю блакить

Ще, може, раз майне на виднокраї.

Чи скоро? (Ах, чи скоро вже?) Не знаю.

Та відаю одне лиш: відболить.

 

Всміхнеться… На перегранім хмелю

Ще раз хлюпне веселощів у душу.

Я в мислях твоїх ладу не порушу,

Твій дім і спокій твій – благословлю.

 

Віджевріє… Печаллю до повік

Враз припаде – і тихо одквітує.

А я відчую, тоскно так відчую:

Це вже навік. Це вже мені навік.

 

На синій ряст і молоду траву

Впаде так рано поморозь кошлата.

Я буду жить – чи тільки удавати,

Чи тільки уявляти, що живу?..

 

Якщо ж колись моє сумне ім'я

До тебе знов ізлалеку затужить,

Ти знай, ти вір: то ненавмисно, друже,

Навмисно, милий, не посмію я…

 

 

Оце і все, що ти мені лишив

Без права навіть імені назвати:

На паперті передзимових днів

Крихтинки згадок болісно збирати.

Жебрачкою шукаю серед стерні

Хоч би один десь призабутий колос.

Оце і все, що ти лишив мені:

На морозах студить відчайно голос,

У колі друзів байдуже мовчать,

Свій зір від зору іншого відводить.

Та все ж крізь попіл вигаслих багать,

Крізь даль – до тебе усмішкою сходить.

 

 

А більше – нічого мені й не треба.

Кохати лиш. Думать лише про тебе!

Писать відчайдушні тобі листи.

І ждати на відповідь.

(Все-таки ждати… прости).

 

А більше – й не треба мені нічого.

Побути б лише коло слова твойого,

Святковіти ним серед будня й сльоти

Й на вітрі плачем захлинутись нараз.

(Прости…)

 

 

Не згадувать. Закреслити. Забуть…

А він сліпучим сонцем у зіниці,

А він грозою заступає путь,

І кличе, й майвом золотавим сниться.

 

Забути. Раз один перестраждать.

Себе у муках раз перепалити.

А він, як повінь бистра через гать,

Собою знов затоплює півсвіту.

 

Ах, серпню мій, за що така біда?

Вже взяв би й відпустив мене на волю.

А він побіля мене знов сіда

Й знов простягає крайчик свого болю.

 

 

"Не смутись, не жалкуй…" А за чим,

а за чим жалкувати нам?

Що дзвеніла вода так високо

між двох берегів,

Що подумала: терен,

це терен зацвів за хатою,

А воно придивилася –

Іній зацвів?

 

Засміюсь: – Не біда!

Не біда, що душа приморожена

Загляда, як в люстерко,

в свою печаль.

Тільки жаль солов'ят,

солов'ят отих ненароджених –

Ненаписаних віршів жаль…

 

 

Ну що ж, перетужили (в безвук, в ніч),

Переболіли. Й перейшли у слово.

Тепер зітри сльозу, моя любове.

Хай буде ясен погляд твоїх віч.

 

Щасливої твоєї висоти

Душа моя сягнула не раптово.

Тепер ходім. Ходім, моя любове.

Нам і нелегко, і неблизько йти.

 

Хотілось би мені твого крила

Ще хоч би раз відчути опік знову.

Була гіркою ти, моя любове,

І все ж кажу: – Спасибі, що була!

 

Мені б іще на круг зійти оцей,

Щоб враз кущем розквітнуть так терново.

Ми будем жить з людьми, моя любове,

О так, з людьми – кажу – й серед людей.

 

А може, ми зустрінемось іще.

І будуть інші в тебе сміх і мова.

Ось тільки щем… Я підійду, любове,

Й скажу: "А звідки мій у тебе щем?"

МОРЕ

 

Ти як любов. Так лячно в тебе входити,

В твоїм свавіллі грішно поринать!

Віднині буде сіль морського подиху

В моєму подиху споріднення шукать.

 

Цієї солі злотоцінний грам

Так важко добувати з днів прожитих…

Чайки і човен – вірні твої діти.

Я заздрю тільки птахам і човнам.

 

Твою науку разом з ними вчу,

В жарких повторах знемагають губи,

За валом вал, як дні за днями, – руба,

І я на їхнім гребені лечу.

 

ДЕВ'ЯТИЙ ВАЛ

 

Я захлинуся сміхом і відчаями,

Розворожу надуманості сни,

Я далі, далі що не день відчалюю

Від берега спокою й тишини.

 

Бентежжя, слів незнайдених потала –

За валом вал.

Я тишину не зву.

Я дослухаюсь, я дев'ятим валом,

Як сподіванням потайним, живу.

 

На гребнях хвиль, мов на чекання лезі,

Злечу у радість, в синю чистоту,

І хай на мить – себе відчую крезом,

Ковтнувши світу хвилю золоту.

 

І захлинусь і, може, у мовчання,

У безвороть судилось кануть знов –

Дев'ятим валом снять мої чекання.

Дев'ятий вал – моя гірка любов.

 

***