Основні показники зниження собівартості продукції.

Статут підприємства

Будь-яке підприємство (добровільне об'єднання підприємств) діє на підставі власного статуту, тобто певного зібрання обов'язкових правил, що регулюють його індивідуальну (їхню сукупну) діяльність, взаємовідносини з іншими суб'єктами господарювання. У статуті підприємства визначаються: його точне найменування та місцезнаходження; власник (власники) або засновник (засновники); основна місія й цілі діяльності; органи управління та порядок їхнього формування; компетенція (повноваження) трудового колективу та його виборних органів; джерела та порядок утворення майна; умови реорганізації і припинення існування.

Колективний договір

На підприємстві важливу соціальну роль відіграє колективний договір — угода між трудовим колективом в особі профспілки та адміністрацією (власником чи вповноваженим ним органом), що укладається (уточнюється) щорічно і не може суперечити чинному законодавству України.

Колективним договором регулюються виробничі, трудові та економічні відносини трудового колективу з адміністрацією (власником) будь-якого підприємства, яке використовує найману працю. Колективний договір, як правило, складається зі вступної частини, що знайомить трудовий колектив із напрямками розвитку та вдосконалення виробництва (діяльності), умов праці і культурно-побутового забезпечення працівників, а також кілька розділів із конкретними зобов'язаннями адміністрації за основними напрямками діяльності колективу.

Госп кодекс України

Кодекс визначає основні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійсн госп д-ті між суб’єктами господарюв. Та інш учасниками відносин у сфері господар. Має 9 розділів.

4. Виробнича структура підприємства. Загальна структура підприємства.

Під структурою будь-якого підприємства заведено розуміти його внутрішній устрій, який характеризує склад підрозділів і систему зв'язків, підпорядкованості та взаємодії між ними. 1. Залежно від підрозділу, діяльність якого покладено в основу виробничої структури, розрізняють цехову, безцехову, корпусну та комбінатську виробничі структури. За цехової виробничої структури основним виробничим підрозділом є цех, тобто адміністративно відокремлена частина підприємства, що в ній виконується певний комплекс робіт відповідно до внутрішньозаводської спеціалізації. За характером своєї діяльності цехи поділяються на основні, допоміжні, обслуговуючі та побічні. За формою спеціалізації основних цехів розрізняють технологічну, предметну та змішану виробничі структури. Ознакою технологічної структури є спеціалізація цехів підприємства на виконанні певної частки технологічного процесу або окремої стадії виробничого процесу

Ознакою предметної структури є спеціалізація цехів на виготовленні певного виробу або групи однотипних виробів, вузлів, деталей з використанням різноманітних технологічних процесів та операцій. Залежно від наявності основних і допоміжних процесів розрізняють підприємства з комплексною та спеціалізованою структурами виробництва. Підприємства з комплексною виробничою структурою мають усю сукупність основних та допоміжних цехів, а зі спеціалізованою структурою — лише частину.

Загальну структуру створює сукупність усіх виробничих, невиробничих та управлінських підрозділів підприємства. Підприємство очолює директор Першим заступником директора є головний інженер Економічну службу на підприємстві очолює головний економіст Головне завдання начальника виробництва — це забезпечення виконання планів підприємства Заступник директора з кадрових і соціальних питань відповідає за реалізацію кадрової політики підприємства. Маркетингові функції вивчення попиту, ринків збуту, реклами, просування товарів, а також матеріально-технічного забезпечення виробництва покладено на заступника директора з комерційних питань.

5. Форми добровільного і інституційного об`єднання підприємств.

Підприємства (організації, фірми) мають право на добровільних засадах об'єднувати свою науково-технічну, виробничу, комерційну та інші види діяльності, якщо це не суперечить чинному антимонопольному законодавству. асоціації— найпростіша форма договірного об'єднання підприємств (фірм, компаній, організацій) з метою постійної координації господарської діяльності корпорації — договірні об'єднання суб'єктів господарювання на засаді інтеграції їхніх науково-технічних, виробничих та комерційних інтересів консорціуми — тимчасові статутні об'єднання промислового й банківського капіталу для досягнення загальної мети концерни — форма статутних об'єднань підприємств (фірм), що характеризується єдністю власності й контролю картелі — договірне об'єднання підприємств (фірм) переважно однієї галузі для здійснення спільної комерційної діяльності — регулювання збуту виготовленої продукції трести — монополістичне об'єднання підприємств, що раніше належали різним підприємцям, в єдиний виробничо-господарський комплекс синдикати — організаційна форма існування різновиду картельної угоди, що передбачає реалізацію продукції учасників через створюваний спільний збутовий орган або збутову мережу одного з учасників об'єднання. В Україні поряд із добровільними створюються й функціонують так звані інституціональні об'єднання, діяльність яких започатковується в директивному порядку міністерствами (відомствами) чи безпосередньо Кабінетом Міністрів України. До таких належать виробничі, науково-виробничі (науково-технічні), виробничо-торговельні та інші подібні об'єднання (комплекси, центри), що інтегрують стадії створення (проектування), продукування, реалізації та післяпродажного сервісного обслуговування виробів тривалого використання.

6. Підприємницька діяльність як сучасна форма господарювання. Принципи здійснення, форми, типи і моделі підприємницької діяльності. Правове забезпечення підприємницької діяльності.

Підприємництвом, як правило, називають ініціативно-самостійну господарсько-комерційну діяльність окремих фізичних та юридичних осіб, що її цілком зорієнтовано на одержання прибутку (доходу).

Основними функціями підприємницької діяльності заведено вважати: 1) творчу — генерування й активне використання новаторських ідей і пілотних проектів, готовність до виправданого ризику та вміння ризикувати в бізнесі (підприємництві); 2) ресурсну — формування й продуктивне використання власного капіталу, а також інформаційних, матеріальних і трудових ресурсів; 3) організаційно-супровідну — практична організація маркетингу, виробництва, продажу, реклами та інших господарських справ. До цих принципів належать: 1) вільний вибір бізнесової діяльності; 2) залучення на добровільних засадах ресурсів (грошових коштів і майна) індивідуальних підприємців та юридичних осіб для започаткування й розгортання такої діяльності; 3) самостійне формування програми діяльності, вибір постачальників ресурсів і споживачів продукції, установлення цін на товари та послуги, наймання працівників; 4) вільне розпоряджання прибутком (доходом), що залишається після внесення обов'язкових платежів до відповідних бюджетів; 5) самостійне здійснення підприємцями — юридичними особами зовнішньоекономічної діяльності. Класична модель підприємницької діяльності незмінно орієнтується на найефективніше використання наявних ресурсів підприємства (організації). За такої моделі дії підприємця чітко окреслено: аналітична оцінка наявних ресурсів; виявлення реальних можливостей досягнення поставленої мети бізнесової діяльності; використання саме тієї реальної можливості, яка здатна забезпечити максимально ефективну віддачу від наявних фінансових, матеріальних і нематеріальних ресурсів. Інноваційна модель підприємництва передбачає активне використання переважно інноваційних організаційно-управлінських, техніко-технологічних і соціально-економічних рішень у сфері різномасштабного бізнесу. Практика господарювання підтверджує можливість здійснення двох основних видів (типів) підприємницької діяльності — виробничої та посередницької.

7. Організаційно правові форми підприємницької діяльності.

В Україні поширено здебільшого три основні організаційно-правові форми підприємницької діяльності: 1) одноосібна власність; 2) товариства (партнерства); 3) корпорації (акціонерні товариства).

переваги	недоліки
• Простота заснування • Повна самостійність, свобода та оперативність дій підприємця • Максимально можливі спонукальні мотиви до ефективного господарювання • Гарантоване збереження комерційних таємниць	• Труднощі із залученням великих інвестицій та одержанням кредитів • Повна відповідальність за борги • Неможливість спеціалізованого менеджменту • Невизначеність терміну функціонування

• Широкі можливості виробничої та комерційної діяльності • Збільшення фінансової незалежності й дієздатності • Велика свобода дій та більша продуманість управлінських рішень • Можливість залучення до управління товариством професійних менеджерів

• Загроза окремим партнерам через солідарну відповідальність, тобто можливість банкрутства через професійну некомпетентність одного з партнерів • Збільшення ймовірності господарського ризику через недостатню передбачуваність процесу та результатів діяльності

• Реальна можливість залучення необхідних інвестицій • Більша можливість постійного нарощування обсягів виробництва чи послуг • Існування тільки обмеженої відповідальності акціонерів • Постійний (тривалий) характер функціонування

• Наявність розбіжностей між правом власності і функцією контролю діяльності • Сплата більших податків через оподаткування спочатку прибутку, а потім одержуваних дивідендів • Існування потенційної можливості посадових осіб впливати на діяльність корпорації у власних інтересах

8. Виробнича і посередницька діяльність підприємств.

Виробнича підприємницька діяльність може мати основний чи Допоміжний характер. До основних належать види підприємницької діяльності, у процесі якої створюються й реалізуються готові До кінцевого споживання вироби. Допоміжними вважаються види підприємництва, що мають не тільки уречевлений, а й неуречевлений характер, тобто інжинірингова, консалтингова, лізингова, Маркетингова, проектувальна, факторингова та інша подібна діяльність. Фізичні чи юридичні особи, які репрезентують інтереси виробників або споживачів, заведено називати посередниками. Виходячи з цього основною метою посередницької підприємницької діяльності є інтеграція економічних інтересів виробників і споживачів.

Однією з поширених форм посередництва є агентування, тобто форма господарювання, за якої агент (посередник) діє від імені та на користь відповідно виробника або споживача (принципала).

9. Підприємницькі договори. Типовий зміст, загальні і специфічні умови договору. Партнерські зв`язки та угоди. Основні напрями співпраці партнерів.

Договір (контракт, угода) — це форма документального закріплення партнерських зв'язків (предмета договору, взаємних прав та обов'язків, наслідків порушення домовленостей). Він опосередковує взаємини в процесі праці, виробництва і реалізації продукції чи надання різноманітних послуг.

Будь-який договір складається з преамбули (вступу до договору), основної і заключної частин. Преамбула має містити: чітку назву договору; місце і час (дату) укладення договору; зазначення факту укладення договору згідно з умовами, викладеними в його тексті; юридичну назву сторін договору (партнерів).

Основна частина договору неодмінно охоплює специфічні (характерні для конкретної угоди) і загальні (стандартні) умови. До специфічних умов договору належать: 1) предмет договору й кількість товару; 2) якість товару; 3) ціна товару; знижки або націнки, якщо те чи те застосовується; 4) засадні умови поставки; 5) форма оплати; 6) термін поставки; 7) маркування, упаковка, тара; 8) порядок здавання-приймання товару; 9) відповідальність сторін; 10) додаткові застереження, якщо такі є. Загальні умови включаються до всіх договорів незалежно від їхньої специфіки. Такими умовами є арбітражні приписи (застереження) і перелік форс-мажорних обставин, з настанням яких виконання договірних зобов'язань припиняється на час їхньої дії.

Взаємини між підприємцями, які оформлені договірними відносинами, характеризують партнерські зв'язки

Виробнича кооперація — здійснення замкнутого виробничого циклу готового до споживання продукту всіма партнерами спільно

Управління за контрактом — форма партнерських зв'язків, здійснюваних через передачу одним підприємцем іншому «ноу-хау» управлінського характеру і забезпечення тим іншим інвестування процесу практичного його використання; за своєю сутністю її можна вважати експортом управлінських послуг

Підрядне виробництво характеризує форму юридично оформлених взаємин між підприємцями, відповідно до якої один з них здійснює цільове виробництво продукції на пряму вказівку іншого.

Бартерні операції (бартер) — форма реалізації укладеної угоди в натуральній формі згідно з попередньо узгодженою номенклатурою обмінюваних товарів, а також узгодженими строками взаємних поставок продукції.

Комерційна тріангуляція полягає в тім, що до бартерних операцій залучається ще й третій партнер (чи більше), якщо цього потребує пошук необхідного продукту (товару).

Угоди про встановлення прямих зв'язків — партнерські зв'язки суб'єктів господарювання, що базуються на безпосередній співпраці в конкретній сфері діяльності.

Форвардні угоди є документально оформленими договірними взаємовідносинами, що потребують термінової практичної реалізації.

Звичайна угода — це загальновизнана універсальна угода про купівлю-продаж, за якої партнерські взаємини оформляються у вигляді договору поставки певного товару.

10. Міжнародний бізнес: поняття, суб`єкти, типи, види та форми.

Сучасний етап розвитку світової економіки характеризується інтенсивним розширенням міжнародної підприємницької діяльності, тобто діяльності, що здійснюється через науково-технічну, виробничу, торговельну, сервісну та іншу взаємокорисну співпрацю суб'єктів господарювання двох чи більше країн (міжнародних партнерів). Суб'єктами міжнародної підприємницької діяльності є фізичні особи — громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, що мають діє- і правоздатність;2) юридичні особи, що зареєстровані в Україні та постійно перебувають на її території;3) структурні одиниці суб'єктів господарської діяльності іноземних держав (дочірні фірми, філії, відділення, представництва);

11. Спільні підприємства.

Міжнародним спільним підприємством (МСП) вважається організаційно-правова форма поєднання зусиль різнонаціональних партнерів у сферахінвестування, управління, виробництва продукції чи надання послуг, торгівлі, використання доходів, розподілу підприємницьких ризиків тощо. Попередні переговори щодо створення МСП, як правило, завершуються підписанням партнерами протоколу про наміри, в якому мають бути зазначені: а) загальні обсяги виробництва і поставок продукції на внутрішній та зовнішній ринки; б) розмір статутного фонду з виокремленням часток партнерів у ньому; співвідношення між власними й позиченими коштами; можливий банк-кредитор; в) наявність місцевої кваліфікованої робочої сили та потреба в залученні іноземного персоналу; г) організація продажу виробів, післяпродажного технічного обслуговування та тривалість останнього; д) трансферт (репатріація) прибутку іноземного партнера.

Основним установчим документом для створення МСП служить його статут, що має визначати: предмет і цілі діяльності, місцезнаходження, склад засновників; розмір статутного фонду і часток партнерів у ньому, порядок його формування; склад і компетенцію органів управління, порядок прийняття рішень: процедуру припинення діяльності (ліквідації).

Після завершення переговорів і підписання установчих документів здійснюється реєстрація МСП у відповідному органі загальнодержавного управління

В Україні вже намітилися певні тенденції щодо розвитку МСП. Основними з них треба вважати:

• активізацію, що постійно зростає, кількісного розвитку різно-профільних спільних підприємств з частковим чи повним іноземним капіталом;

• переважання партнерів із промислово розвинених країн, що пояснюється передовсім стратегічною орієнтацією таких держав, ^а також достатністю й мобільністю їхнього капіталу експортного спрямування;

• створення МСП переважно на двосторонній основі та для здійснення промислової діяльності;

• надто обережне ставлення іноземних партнерів до вкладання великих за обсягом інвестицій у спільне підприємництво за браком надійних гарантій їхнього правового захисту;

12. Особливості управління як системи. Планування, організація, мотивація і контроль як основні функції управління підприємствами. Поняття і теорико-методична основа класифікації методів управління.

Під системою розуміють сукупність взаємозв'язаних в одне ціле елементів. Управління, яке (в широкому розумінні) є діяльністю, спрямованою на координацію роботи інших людей (трудових колективів), також є складною системою. Функція планування — процес визначення мети діяльності, передбачення майбутнього розвитку та поєднання колективних (індивідуальних) завдань для одержання очікуваного загального результату. Кожна операція трансформаційного процесу повинна мати свого носія, тобто виконуватися певним елементом даної системи. Отже, реалізація трансформаційного процесу передбачає також визначення того, хто саме має виконувати ту чи ту конкретну операцію і як виконавці мають взаємодіяти між собою. Ці процеси характеризують сутність організації як функції управління.

Мотивація — це, власне, причина, яка спонукає членів трудового колективу до спільних погоджених дій, аби забезпечити досягнення поставленої мети. Для того, щоб запобігти появі зовнішніх перешкод і можливих відхилень від очікуваних результатів діяльності системи, керуючий елемент повинен встановлювати параметри діяльності ефектора, вимірювати досягнуті результати роботи, порівнювати їх із запланованим обсягом, за необхідності — коригувати діяльність, накопичувати досвід для вдосконалення планування. Саме цим пояснюється необхідність виконання керуючим елементом контролюючих функцій.

Методи управління — це способи впливу на окремих працівників і трудові колективи в цілому, які необхідні для досягнення цілей фірми (підприємства, організації). Економічні методи управління — це такі методи, які реалізують матеріальні інтереси участі людини у виробничих процесах (будь-якій іншій діяльності) через використання товарно-грошових відносин. Соціально-психологічні методи управління реалізують мотиви соціальної поведінки людини. Практична реалізація соціально-психологічних методів управління здійснюється за допомогою різноманітних засобів соціального орієнтування та регулювання, групової динаміки, розв'язання конфліктних ситуацій, гуманізації праці тощо. Організаційні методи управління — це комплекс способів і прийомів впливу на працівників, заснованих на використанні організаційних відносин та адміністративній владі керівництва. Зміст регламентних методів полягає у формуванні структури та ієрархії управління, делегуванні повноважень і відповідальності певним категоріям працівників фірми, визначенні орієнтирів діяльності підлеглих, наданні методично-інструктивної та іншої допомоги виконавцям. Розпорядчі методи управління охоплюють поточну (оперативну) організаційну роботу і базуються, як правило, на наказах керівників підприємств (організацій)

13. Сутність і параметри організаційної структури управління підприємством. Основні типи організаційних структур управління.

Організаційна структура управління будь-яким суб'єктом господарювання — це форма системи управління, яка визначає склад, взаємодію та підпорядкованість її елементів. В організаційній структурі управління тим чи тим суб'єктом господарювання кожний її елемент (виробничий або управлінський підрозділ) має певне місце й відповідні зв'язки з іншими елементами. Лінійні зв'язки виникають між підрозділами та керівниками різних рівнів управління. Міжфункціональні зв'язки мають місце між підрозділами того самого рівня управління Функціональні зв'язки характеризують взаємодію керівників, які виконують певні функції на різних рівнях управління, але між ними не існує адміністративного підпорядкування.

Лінійна організаційна структура управління — це така структура, між елементами якої існують лише одноканальні взаємодії. За такої організаційної структури управління кожний підлеглий має лише одного керівника, який і виконує всі адміністративні та спеціальні функції у відповідному структурному підрозділі.

Основою функціональної організаційної структури управління є поділ функцій управління між окремими підрозділами апарату управління. Відтак кожний виробничий підрозділ одержує розпорядження одночасно від кількох керівників функціональних відділів. Лінійно-функціональна організаційна структура управління спирається на розподіл повноважень та відповідальності за функціями управління і прийняття рішень по вертикалі. Вона дає змогу організувати управління за лінійною схемою, а функціональні відділи апарату управління підприємства лише допомагають лінійним керівникам вирішувати управлінські завдання. Дивізіональна організаційна структура управління базується на поглибленні поділу управлінської праці. За дивізіональної структури кожний виробничий підрозділ корпорації (концерну) має власну достатньо розгалужену структуру управління, яка забезпечує автономне його функціонування. За дивізіональної структури управління групування видів діяльності суб'єкта господарювання здійснюється із застосуванням принципу поділу праці за цілями. За матричної організаційної структури управління поряд із лінійними керівниками підприємства й раціональним апаратом управління виокремлюють (формують) ще й тимчасові предметно-спеціалізовані ланки — проектні групи. Проектні групи утворюються зі спеціалістів постійних функціональних відділів і лише тимчасово підпорядковуються керівнику проекту. Після завершення робіт над проектом вони повертаються до своїх функціональних підрозділів.

14. Прогнозування як наукове обгрунтування можливого стану суб`єктів господарювання. Принципові основи планування.

Прогноз— це спроба визначити стан якогось явища чи процесу в майбутньому. Процес складання (розробки) прогнозу називають прогнозуванням. Прогнозування розвитку (стану) підприємства або організації— це наукове обґрунтування можливих кількісних та якісних змін його (її) стану (рівня розвитку в цілому, окремих напрямків діяльності) в майбутньому, а також альтернативних способів і строків досягнення очікуваного стану. • адекватність об'єктивним закономірностям розвитку — виявлення та оцінка стійких взаємозв'язків і тенденцій розвитку об'єкта; Процес прогнозування завжди базується на певних принципах. Головними з них є такі: • цілеспрямованість — змістовий опис поставлених дослідницьких завдань;• системність — побудова прогнозу на підставі системи методів і моделей, що характеризуються певною ієрархією та послідовністю; • наукова обґрунтованість — усебічне врахування вимог об'єктивних законів розвитку суспільства, використання світового досвіду; • багаторівневий опис — опис об'єкта як цілісного явища і водночас як елемента складнішої системи; Залежно від джерел інформації, технології її обробки та одержаних результатів економічні методи прогнозування поділяються на дві порівняно великі групи: 1) фактографічні; 2) евристичні. Фактографічні методи прогнозування базуються на використанні фактичних матеріалів, що детально характеризують зміни в часі всієї сукупності чи окремих ознак (показників) об'єкта прогнозування. Основними в цій групі є методи: екстраполяції, функцій, кореляційно-регресійних моделей. Евристичні методи прогнозування передбачають здійснення прогнозних розробок за допомогою логічних прийомів і методичних правил теоретичних досліджень. Конкретні методи прогнозування цієї групи охоплюють дві підгрупи —інтуїтивні та аналітичні. З-поміж основних методів першої підгрупи виокремлюють методи експертної оцінки й «мозкової атаки», а другої — методи морфологічного аналізу, побудови «дерева цілей», інформаційного моделювання, оптимізації.

Планування є, власне, процесом визначення цілей, що їх підприємство передбачає досягти за певний період, а також способів досягнення таких цілей.

Найважливішим принципом планування є вибір та обґрунтування цілей (цілепокладання), кінцевої мети, результатів діяльності підприємства. Чітко визначені кінцеві цілі є вихідним пунктом планування.

2. Ефективність і реальність планів значною мірою залежить від ступеня реалізації принципу системності. Цей принцип передбачає, щоб планування охоплювало всі сфери діяльності підприємства, усі тенденції, зміни та зворотні зв'язки в його системі. 3. Однією із найважливіших вимог до планових рішень є забезпечення оптимальності використання застосовуваних ресурсів. Використання ресурсів підприємства має орієнтуватись на потреби, умови та кон'юнктуру ринку, інтенсифікацію виробництва, запровадження досягнень науково-технічного прогресу, максимально повну реалізацію наявних резервів як суто виробничих, так і організаційних тощо. 4. Важливою якісною характеристикою плану є його збалансованість, тобто необхідна та достатня кількісна відповідність між взаємозв'язаними розділами й показниками плану. Перспективне планування на підприємстві охоплює довгострокове (стратегічне) і середньострокове. Довгостроковий план виражає переважно стратегію розвитку підприємства, у ньому використано рішення, що стосуються сфер діяльності та вибору її напрямків. Середньостроковий план — це, власне, деталізований стратегічний план на перші роки діяльності підприємства.Поточне планування полягає в розробці планів на всіх рівнях управління підприємством та за всіма напрямками його діяльності на більш короткі періоди (квартал, місяць).

15. Система планів підприємства. Методи планування діяльності підприємства.

Планування діяльності підприємства здійснюється за допомогою різних методів. Вибираючи ці методи, необхідно виходити з певних вимог до них. Методи планування мають: по-перше, бути адекватними зовнішнім умовам господарювання, особливостям різних етапів процесу становлення та розвитку ринкових відносин; по-друге, якнайповніше враховувати профіль діяльності об'єкта планування та різноманітні засоби досягнення основної підприємницької мети — збільшення прибутку; по-третє, відповідати видовим ознакам плану, що розробляється. Дослідно-статистичний (середніх показників) метод передбачає для встановлення планових показників використання фактичних статистичних даних за попередні роки, середніх величин. Більш обґрунтованим є факторний метод планування, згідно з яким планові значення показників визначають на підставі розрахунків впливу найважливіших чинників, що обумовлюють зміни цих показників. Найбільш точним є нормативний метод планування, суть якого полягає в тім, що планові показники розраховуються на підставі прогресивних норм використання ресурсів із врахуванням їхніх змін в результаті впровадження організаційно-технічних заходів у плановому періоді. Суть балансового методу полягає в розробці спеціальних таблиць-балансів, в одній частині яких із різним ступенем деталізації показують всі напрямки витрачання ресурсів згідно з потребами, а в другій — джерела надходження цих ресурсів. Інші методи: табличний, лінійно-графічний, ресурсний, цільовий…

16. Бізнес – планування: сутність і призначення. Типовий зміст і методика розробки окремих розділів бізнес – плану.

Бізнес-план (БП) підприємства чи організації — це письмовий документ, в якому викладено суть, напрямки і способи реалізації підприємницької ідеї, охарактеризовано ринкові, виробничі, організаційні та фінансові аспекти майбутнього бізнесу, а також особливості управління ним. Конкретними цілями розробки БП як багатофункціонального документа є: • налагодження ділових стосунків між підприємцем і майбутніми постачальниками, продавцями та найманими працівниками; • проектування системи управління започатковуваним бізнесом у конкретній сфері діяльності; • своєчасне передбачення можливих перешкод і проблем на шляху до успіху організації власного діла; • формування та розвиток управлінських якостей підприємця; • перевірка життєздатності підприємницької ідеї ще до її практичної реалізації.

Типовий зміст: резюме, галузь фірми та її продукція, дослідження ринку, маркетинг-план, виробничий план, організаційний план, оцінка ризиків, фінансовий план. Загальновживана логіка розробки БП підприємства (організації) передбачає послідовне здійснення таких дій: 1) вибір продукції (послуг) для ринку;2) дослідження ринкового середовища для майбутнього бізнесу;3) вибір та обґрунтування місця для розміщення фірми, яка вперше розпочинає свою діяльність;4) прогнозування можливих обсягів продажу продукції (надання послуг);5) визначення виробничих параметрів майбутнього бізнесу;6) розробка цінової та збутової політики;7) обґрунтування вибору організаційних параметрів фірми;8) опис потенційних ризиків і дій для їхньої мінімізації;9) оцінка фінансових параметрів бізнесу;10) узагальнення висновків з основних положень бізнес-плану.

17. Поняття, змістова характеристика та окремі види інноваційних процесів.

У загальному розумінні інноваційні процеси, що мають місце в будь-якій складній виробничо-господарській системі, є сукупністю прогресивних, якісно нових змін, що безперервно виникають у часі та просторі. Результатом інноваційних процесів є новини, а запровадження їх у господарську практику визнається за нововведення. Технічні новини і нововведення проявляються у вигляді нових продуктів (виробів). технологій їхнього виготовлення мі. опік виробництва (машин, устаткування, енергії, конструкційних матеріалів). Види: економічні — методи господарського управління наукою та виробництвом через реалізацію функцій прогнозування і планування, фінансування, ціноутворення, мотивації та оплати праці. оцінки результатів діяльності; 2. соціальні — різні форми активізації людського чинника (професійна підготовка й підвищення кваліфікації персоналу); 3. юридичні — нові і змінені закони та різноманітні нормативно-правові документи, що визначають і регулюють усі види діяльності підприємств та організацій.

Якщо локальні нововведення ведуть переважно до еволюційних перетворень у сфері діяльності підприємств і через це не справляють якогось істотного впливу на ефективність функціонуванні та розвитку цих підприємств,, то глобальні, що здебільшого є революційними (принципово новими), кардинально підвищують організаційно-технічний рівень виробництва, а завдяки цьому забезпечують суттєві позитивні зрушення в економічних і соціальних процесах. 4. технічні; 5. організаційні.

18. Сутнісна характеристика інфраструктури підприємства. Виробнича і соціальна інфраструктура.

Інфраструктура підприємства — це комплекс цехів, господарств і служб підприємства, які забезпечують необхідні умови для функціонування підприємства в цілому. До виробничої інфраструктури підприємства належані підрозділи, які не беруть безпосередньої участі у створенні профільної продукції, але своєю діяльністю створюють умови, необхідні для роботи основних виробничих цехів. Соціальна інфраструктура забезпечує задоволення соціально-побутових і культурних потреб працівників підприємства. Для досягнення високих виробничо-господарських результатів важливо створити комфортне соціальне середовище, сприятливий психологічний клімат у трудовому колективі й соціальну мотивацію праці, тобто сформувати активно функціонуючу соціальну інфраструктуру. Усе це безпосередньо впливає на рівень продуктивності праці та кінцеві результати діяльності підприємства.

Необхідними умовами нормального перебігу виробничих процесів на підприємстві є: постійне підтримування в робочому стані машин та устаткування, інших засобів праці; своєчасне забезпечення робочих місць сировиною, матеріалами, інструментом, енергією; виконання транспортних операцій та інших зв'язаних з ними робіт. Усе це має здійснювати ефективно діюча система технічного обслуговування виробництва. У межах системи технічного обслуговування виробництва виконуються такі функції:

• ремонт технологічного, енергетичного, транспортного та іншого устаткування, догляд за ним і налагоджування;• забезпечення робочих місць інструментом і пристосуваннями як власного виробництва, так і придбаними (купленими) у спеціалізованих виробників;• переміщення вантажів, виконання вантажно-розвантажувальних робіт;• своєчасне забезпечення виробничих цехів (дільниць, окремих виробництв) сировиною, основними та допоміжними матеріалами, паливом;• складування та зберігання завезених (придбаних) матеріальних ресурсів, а також напівфабрикатів, окремих складальних одиниць, готових виробів. Соціальні потреби працівників підприємства охоплюють широке коло питань: поліпшення умов праці та охорони здоров'я, побуту працівників і членів їх сімей, соціально-культурного обслуговування. Забезпечення соціальних потреб трудових колективів здійснюється сукупністю певних підрозділів соціальної інфраструктури підприємства, до складу яких можуть входити: 1) їдальні, кафе, буфети; 2) лікарні, поліклініки, медпункти; 3) власні житлові будинки, заклади побутового обслуговування; 4) школи, професійно-технічні училища, факультети та курси підвищення кваліфікації;5) дитячі дошкільні заклади, бібліотеки, клуби (палаци культури) 6) бази та будинки відпочинку, спортивні споруди тощо.

19. Капітальне будівництво

Формування, відтворення й розвиток виробничих та інфраструктурних об'єктів здійснюються в процесі капітального буд-ва, яке об'єктивно вважають специфічним елементом інфраструктури П. Капітальне буд-во — це процес створення нових, реконструкції, розширення й технічного переоснащення діючих виробничих та інфраструктурних об'єктів П або інших первинних суб'єктів господ-ня. До сфери капітального буд-ва відносять: 1) спорудження будівель та об'єктів виробничого та невиробничого (соц.) призначення; 2) монтаж виробничого й невиробничого устаткування та інших засобів праці й соц. д-ті; 3) проектно-пошукові та інші підготовчі роботи, зв'язані зі спорудженням нових і реконструкцією функціонуючих об'єктів виробнич. й соц. призначення; 4) капітальний і відновлюваний ремонти будівель і споруд виробнич. та соц. призн-ня.

Конкретизація завдань плану капіт. буд-тва і доведення цих завдань до виконавців здійснюється за допомогою титульних списків будівель. Титульний список — це плановий документ, в якому встановлено строки початку й закінчення буд-ва (розширення, реконструкції) об'єктів, їхню потужність, загальні витрати на спорудження, на будівельно-монтажні роботи, щорічні розміри введення в дію осн. фондів, названо підрядні та проектні організації, що виконуватимуть відповідні роботи, а також постачальників устаткування

Капіт. буд-во (розширення, реконструкція) об'єктів будь-якого призн-ня може здійснюватися двома способами: підрядним і господарським. Підрядний спосіб буд-ва — це здійснення робіт постійно діючими будівельними і монтажними організаціями (підрядчиками), які виконують відповідні роботи для різних замовників за договорами підряду.

Господарський спосіб буд-ва означає виконання всього комплексу робіт самим забудовником (П, організацією) власними силами. У цьому разі П. забудовник виступає в ролі керівника буд-ва й виконавця будівельно-монтажних робіт одночасно. З цією метою воно створює на період буд-ва необхідний апарат управління та виробничу базу, здійснює на тимчасовій основі наймання необхідних працівників і залучення відповідної будівельної техніки.

20. Поняття персоналу. Категорії персоналу підприємства. Чинники, що потребують урахування у процесі розрахунків необхідної чисельності персоналу підприємства. Визначення чисельності працівників.

Персонал підприємства — це сукупність постійних працівників, що отримали необхідну професійну підготовку та (або) мають досвід практичної діяльності. Згідно з характером функцій, що виконуються, персонал підприємства поділяється здебільшого на чотири категорії: керівники, спеціалісти, службовці, робітники. Керівники — це працівники, що займають посади керівників підприємств та їхніх структурних підрозділів. До них належать Директори (генеральні директори), начальники, завідувачі, керуючі, виконроби, майстри на підприємствах, у структурних одиницях та підрозділах; головні спеціалісти (головний бухгалтер, головний інженер, головний механік тощо), а також заступники перелічених керівників.Спеціалістами вважаються працівники, що виконують спеціальні інженерно-технічні, економічні та інші роботи: інженери, економісти, бухгалтери, нормувальники, адміністратори, юрисконсульти, соціологи тощо. До службовців належать працівники, що здійснюють підготовку та оформлення документації, облік та контроль, господарське вслуговування (тобто виконують суто технічну роботу), зокрема —діловоди, обліковці, архіваріуси, агенти, креслярі, секретарі, друкарки, стенографісти тощо. Робітники — це персонал, безпосередньо зайнятий у процесі створення матеріальних цінностей, а також зайнятий ремонтом, переміщенням вантажів, перевезенням пасажирів, наданням матеріальних послуг та ін.

За визначення чисельності на перспективний період необхідно враховувати фактори зовнішнього середовища, а саме:• ринкову кон'юнктуру, зв'язану з тим чи тим видом діяльності;• циклічність розвитку економіки, передбачення можливого загального економічного спаду;• регіональні особливості ринку праці (переміщення виробничих потужностей в регіони з нижчою вартістю праці);• державні (урядові) програми, замовлення, контракти (згідно з останніми підприємство зобов'язане створювати нові робочі місця); • юридичні аспекти (закони, договори з профспілками і т. ін.), що регулюють трудові відносини, захищають інтереси окремих 80 категорій населення та працівників;• можливості використання тимчасового наймання працівників, надомної праці.

де Е— повна трудомісткість виробничої програми планового року нормо-годин;

Т _п—розрахунковий ефективний фонд часу одного працівника, годин;

К_вн—очікуваний коефіцієнт виконання норм.

де t — планова трудомісткість одиниці г'-го виду-виробу, нормо-годин;

m_t— кількість виробів /-го виду, одиниць;

_n— кількість видів виготовлюваних одиниць.

де m0 — кількість об'єктів, що обслуговуються П_зм — кількість змін роботи на добу; К_ю— к коефіцієнт переводу явочної чисельності в облікову, який

розраховується за формулою — плановий процент невиходів робітників на роботу;

Н_о6 — норма обслуговування одного агрегату (машини) — кількість об'єктів на одного робітника.

21. Нормування праці.

Нормування праці – встановлення обґрунтованих співвідношень між мірою праці і мірою витрат на неї. Нормування праці хар-зує трудовитрати визначеного обсягу роботи за певн. період часу в заданих умовах д-ті.

Норми праці:

• норма часу – необхідні витрати часу на виконан.одиниці роботи одним чи декількома прац-ми: Тшт= Топер + Тобол + Твідп + Тпз/n

Тшт – норма штучного часу, нормо-годин; Топер - оперативний час, нормо-годин; Тобол – час на обслуговування роб.місця, н-годин; Твідп - час на відпочинок і особисті потреби,н-годин; Тпз – підготовчо-заключний час на партію деталей н-годин; n – кіл-ть деталей в партії, шт.

Топер= tосн + tдод, де tосн –осн.час на один виріб,н-годин; tдод – додатковий час на один виріб,н-годин.

• норма виробітку – к-ть одиниць роботи, що повинні бути виконані за одиницю часу (годину, рік…), обернено пропорційна нормі часу. Нвир=1/Тшт

• норма обслуговування – число об’єктів, що повинні бути обслугов.за одиницю часу одним чи декількома працівниками.

• норма часу обслуговування – вирати часу на обслуговування одного об’єкта.

• норма чисельн-ті працівників – необхідна к-ть працівників для виконан-ня передбаченого обсягу робіт за одиницю часу.

• мікроелементне нормування встановлює міру дій працівника, деталізованих на мікроелементи, тобто найпростіші рухи за короткий момент часу.

22. Продуктивність праці як економічна категорія. Методичні підходи до розрахунку продуктивності праці на виробничих підприємствах.

Під продуктивністю праці як економічною категорією заведено розуміти ефективність (плодотворність) трудових витрат, здатність конкретної праці створювати за одиницю часу певну кількість матеріальних благ. Рівень продуктивності праці визначається кількістю продукції (обсягом робіт чи послуг), що виробляє один працівник за одиницю робочого часу (годину, зміну, добу, місяць, квартал, рік), або кількістю робочого часу, що витрачається на виробництво одиниці продукції (виконання роботи чи послуги). Різноманітність підходів до визначення рівня продуктивності праці залежить від специфіки діяльності тих чи тих підприємств або їхніх підрозділів, від мети розрахунків та базується на методичних особливостях. Натуральні показники виробітку найбільш точно відображають динаміку продуктивності праці, але можуть бути застосовані лише на підприємствах, що випускають однорідну продукцію Трудові показники потребують добре налагодженої роботи з технічного нормування та обліку праці. Переважно їх використовують на робочих місцях, дільницях, цехах, що випускають різнорідну продукцію, та за наявності значних обсягів незавершеного виробництва, яке неможливо виміряти в натуральних та грошових одиницях.Найуніверсальнішими, а тому й найпоширенішими, є вартісні показники виробітку. Вони можуть застосовуватись для визначення рівня та динаміки продуктивності праці на підприємствах з різноманітною продукцією, що випускається, і послугами, що надаються.

23. Чинники зростання продуктивності праці.

Цілеспрямоване управління продуктивністю праці, розробка конкретних програм ефективнішого використання трудового потенціалу підприємства (організації") потребують класифікації чинників її динаміки. Всі чинники зростання продуктивності праці поділяють на дві узагальнюючі групи — зовнішні та внутрішні. До_групи зовнішніх чинників належать ті, що об'єктивно перебувають поза контролем окремого підприємства (тобто чинники загальнодержавні та загальноекономічні — законодавство, політика і стратегія, ринкова інфраструктура; макроструктурі зрушення в суспільстві; природні ресурси), а до внутрішніх — ті, на які підприємство може безпосередньо впливати (характер продукції, технологія та обладнання, матеріали, енергія; персонал, організація виробництва й праці, система мотивації тощо).Усі чинники, що істотно впливають на продуктивність праці, можна об'єднати в такі групи:• матеріально-технічні (удосконалення техніки й технології, застосування нових видів сировини та матеріалів тощо);

• організаційні (поглиблення спеціалізації, комбінування, удосконалення системи управління, організації праці тощо);• економічні (удосконалення методів планування, систем оплати праці, участі працівників у прибутках тощо);• соціальні (створення належного морально-психологічного клімату, нематеріальне заохочення, поліпшення системи підготовки та перепідготовки персоналу тощо);• природні умови та географічне розміщення підприємств (цю групу факторів виділяють та аналізують переважно на підприємствах добувних та деяких переробних галузей промисловості).

24. Мотивація як процес стимулювання людей до ефективності трудової діяльності. Поняття оплати праці. Тарифна система.

Соціально-економічною основою поведінки та мотивації активізації зусиль персоналу підприємства (організації), що спрямовані на підвищення результативності їхньої діяльності, завжди є мотивація праці.

Система мотивації характеризує сукупність взаємозв'язаних заходів, які стимулюють окремого працівника або трудовий колектив у цілому щодо досягнення індивідуальних і спільних цілей діяльності підприємства (організації).Система мотивації на рівні підприємства має базуватися на певних вимогах, а саме:

• надання однакових можливостей щодо зайнятості та посадового просування за критерієм результативності праці;• узгодження рівня оплати праці з її результатами та визнання особистого внеску в загальний успіх. Це передбачає справедливий розподіл доходів залежно від ступеня підвищення продуктивності праці; • створення належних умов для захисту здоров'я, безпеки праці та добробуту всіх працівників;• забезпечення можливостей для зростання професійної майстерності, реалізації здібностей працівників, тобто створення програм навчання, підвищення кваліфікації та перекваліфікації;• підтримування в колективі атмосфери довіри, заінтересованості в реалізації загальної мети, можливості двосторонньої комунікації між керівниками та робітниками. Економічні (прямі) методи мотивації: відрядна, почасова оплата, участь у прибутках, оплата навчання; економічні (непрямі): пільгове харчування, доплати за стаж, пільгове користування житлом; не грошові: збагачення праці, гнучкі робочі графіки, програми підвищення якості праці, охорона праці.

Оплата праці — це будь-який заробіток, обчислений, як правило, у грошовому виразі, що його за трудовим договором власник або вповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу або надані послуги. Оплата праці складається з основної заробітної плати й додаткової оплати праці. Розміри оплати найманого працівника залежать від результатів його праці з урахуванням наслідків господарської діяльності підприємства. Основна заробітна плата працівника залежить від результатів його праці й визначається тарифними ставками, відрядними розцінками, посадовими окладами, а також надбавками й доплатами в розмірах, не вищих за встановлені чинним законодавством.Рівень додаткової оплати праці здебільшого залежить від кінцевих результатів діяльності підприємства. Зазвичай до додаткової оплати праці відносять премії, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, а також надбавки й доплати, не передбачені чинним законодавством або встановлені понад розміри, дозволені останнім. Реалізація відтворювальної функції заробітної плати передбачає встановлення норм оплати праці на такому рівні, який забезпечує нормальне відтворення робочої сили відповідної кваліфікації та водночас дає змогу застосовувати обґрунтовані норми праці, що гарантують власнику отримання необхідного результату господарської діяльності.

Функція стимулювання зводиться до того, що можливий рівень оплати праці має спонукати кожного працівника до найефективніших дій на своєму робочому місці. Регулююча функція оплати праці реалізує загальновживаний принцип диференціації рівня заробітку за фахом і кваліфікацією відповідної категорії персоналу, важливістю та складністю трудових завдань. Соціальну функцію заробітної плати спрямовано на забезпечення однакової оплати за однакову роботу.

Тарифно-посадова система, основні елементи якої такі: тарифно-кваліфікаційні довідники; кваліфікаційні довідники посад керівників, спеціалістів і службовців; тарифні сітки й ставки; схеми посадових окладів або єдина тарифна сітка. Тарифно-кваліфікаційні довідники

— це збірник нормативних актів, що містить кваліфікаційні характеристики робіт і професій, згруповані за виробництвами та видами робіт.Кваліфікаційні довідники посад керівників, спеціалістів і службовців є нормативними документами, в яких подаються загальногалузеві кваліфікаційні характеристики цих категорій працівників.Тарифна сітка встановлює відповідні співвідношення в оплаті праці працівників різної кваліфікації. Важливим елементом тарифної системи є тарифна ставка. її абсолютна величина визначається згідно зі встановленим державою мінімальним розміром заробітної плати, тобто таким, що нижче за нього вже не можна платити працівникові за виконану норму робочого часу.

25. Форми й системи оплати праці робітників.

Основними вимірниками результатів (затрат) є кількість виготовленої продукції (обсяг наданих послуг) належної якості або витрачений робочий час, тобто кількість днів (годин), протягом яких працівник фактично був зайнятий (працював) на підприємстві (в організації). Такому поділу вимірників затрат праці відповідають дві форми заробітної плати, що базуються на тарифній системі, — відрядна та почасова.

За відрядної форми оплата праці проводиться за нормами й розцінками, установленими на підставі розряду працівника. За почасової форми заробітної плати оплата праці робітників здійснюється за годинними (денними) тарифними ставками з урахуванням відпрацьованого часу та рівня кваліфікації, що визначається тарифним розрядом. Почасова форма заробітної плати застосовується тоді, коли недоцільно нормувати роботи (наприклад, операції контролю за якістю продукції) або вони взагалі не піддаються нормуванню, оскільки зміст і послідовність виробничих операцій часто змінюються. Системи: За прямої відрядної системи заробіток працівника розраховується множенням кількості одиниць виробленої продукції (v) та розцінки за одиницю продукції (р₀). За непрямої відрядної системи заробіток працівника залежить не від його особистого виробітку, а від результатів праці працівників, що їх він обслуговує

Заробіток робітника {D_mc) за цієї системи розраховується за формулою

де s — погодинна тарифна ставка; t — фактично відпрацьована кількість годин цим робітником; к_т — середній коефіцієнт виконання норм виробітку всіма робітниками, що обслуговуються.

За відрядно-преміальної системи заробіток працівника Ф_впс) складається з відрядного заробітку (p_ov) та премії (т) за досягнення певних результатів:

D_впс = p_ov + m.

Відрядно-прогресивна оплата праці передбачає оплату робіт, виконаних у межах встановленої норми (и_о) за звичайними відрядними розцінками р, а робіт, виконаних понад нормативний (базовий) рівень (и.), — за підвищеними розцінками (р₍) залежно від ступеня виконання завдання. Відрядно-прогресивна оплата праці передбачає оплату робіт, виконаних у межах встановленої норми (и_о) за звичайними відрядними розцінками р, а робіт, виконаних понад нормативний (базовий) рівень (и.), — за підвищеними розцінками (р₍) залежно від ступеня виконання завдання. За простої почасової оплати заробіток працівника (D_nn) розраховується множенням годинної тарифної ставки відповідного розряду (s) на кількість відпрацьованих годин (t):

У почасово-преміальній системі певною мірою усунуто цей недолік. За цієї системи окрім тарифного заробітку {s • t) працівник одержує премію (т) за досягнення певних кількісних або якісних показників. Загальний заробіток (D _ем) визначається за формулою

Різновидом почасово-преміальної є система оплати за посадовими окладами, що застосовується на підприємствах усіх галузей економіки. За цією системою оплачуються працівники, робота яких має стабільний характер.

26. Фонд оплати праці і методика його розрахунку.

Оплата праці складається з основної заробітної плати й додаткової оплати праці. Розміри оплати найманого працівника залежать від результатів його праці з урахуванням наслідків господарської діяльності підприємства.

ФОНД ОПЛАТИ ПРАЦІ - загальна сума грошових коштів на виплату заробітної плати робітникам. Розрізняють: плановий-зарплата яка передбачена планом на 1 рік, фактичний-фактична нарахована заробітна плата

Види фонду оплати праці:

-Прямий (основний фонд)

-Погодиний фонд-це основний фонд+доплати

-Дений - годиний фонд+доплати за відпрацьований час

-Річний (місячний) – це денний фонд оплати праці+доплати

27. Матеріальні активи як сукупність виробничих фондів. Класифікація основних фондів. Первісна, відновлена і залишкова вартість основних фондів.

Виготовлення продукції (виконання робіт, надання послуг) здійснюється в процесі взаємодії праці людини та певних засобів виробництва. Останні за своїм матеріально-речовим складом становлять виробничі фонди підприємства, усю сукупність яких поділяють на основні та оборотні. Основні фонди — це засоби праці, які мають вартість і функціонують у виробництві тривалий часу своїй незмінній споживній формі, а їхня вартість переноситься конкретною працею на вартість продукції, що виробляється, (на платні послуги) частинами в міру спрацювання. Оборотні фонди — частина виробничих фондів у вигляді певної сукупності предметів праці, елементи яких цілком споживаються в кожному виробничому циклі, змінюють або повністю втрачають натуральну форму і переносять всю свою вартість на вартість продукції що виробляється (на вартість платних послуг). Класифік осн фондів: перша — будівлі, споруди, їхні структурні компоненти й передавальні пристрої;друга — автомобільний транспорт, меблі, побутові електронні, оптичні, електромеханічні прилади та інструменти, включаючи ЕОМ, інші машини для автоматичного оброблення інформації, телефони, інше офісне обладнання;третя — основні фонди, не включені до першої та другої груп.

Первісна вартість основних фондів — це фактична їхня вартість на момент уведення в дію чи придбання. Відновлена вартість основних фондів — це вартість їхнього відтворення за сучасних умов виробництва. Вона враховує ті самі витрати, що й первісна вартість, але за сучасними цінами. Залишкова вартість основних фондів характеризує реальну їхню вартість, іще не перенесену на вартість виготовленої продукції (виконаної роботи, наданої послуги). Вона є розрахунковою величиною і визначається як різниця між повною первісною (відновленою) вартістю та накопиченою на момент обчислення сумою спрацювання основних фондів.

28. Фізична суть техніко – економічного старіння знарядь праці та форми запобігання цьому. Амортизація основних фондів.

Необхідною передумовою нормального перебігу відтворювальних процесів є постійний облік ступеня спрацювання (старіння) та амортизації основних фондів. Техніко-економічне старіння основних фондів — це процес знецінення діючих засобів праці до настання повного фізичного спрацювання під впливом науково-технічного прогресу. Воно характеризується поступовою втратою засобами праці своєї споживної вартості внаслідок удосконалення існуючих та створення нових засобів виробництва, запровадження принципово нової технології, старіння продукції, що виробляється з допомогою цих засобів виробництва. Фізичне спрацювання та техніко-економічне старіння діючих знарядь праці можна усунути частково або повністю, застосовуючи різні форми відтворення.

Амортизація основних фондів—це процес перенесення авансованої раніше вартості всіх видів засобів праці на вартість продукції з метою її повного відшкодування. Для відшкодування вартості зношеної частини основних фондів кожне підприємство робить амортизаційні відрахування, тобто встановлює певну грошову компенсацію відповідно до розмірів фізичного спрацювання й техніко-економічного старіння. Ці відрахування включають до собівартості продукції, реалізують під час продажу товарів, а потім накопичують у спеціальному амортизаційному фонді, що служить відновленню основних фондів.

Амортизаційні відрахування обчислюють за певними нормами, які характеризують щорічний розмір відрахувань у відсотках до балансової вартості основних фондів. У практиці господарювання можуть застосовуватися методи рівномірної (лінійної), подвійно-залишкової і прискореної амортизації.

Метод рівномірної (лінійної) амортизації передбачає перенесення балансової вартості основних фондів на собівартість продукції, що виробляється (послуг, що надаються), протягом амортизаційного періоду (нормативного строку служби) засобів праці за однаковими нормами амортизаційних відрахувань. Норми амортизаційних відрахувань за методом подвійно-залишкової амортизації встановлюються через подвоєння норм, обчислених за методом рівномірної амортизації, але не щодо балансової, а щодо залишкової вартості основних фондів. При цьому мають використовуватися такі норми прискореної амортизації відповідно до року експлуатації засобів праці: перший — 15%; другий — 30%; третій — 20%; четвертий — 15%; п'ятий — 10%; шостий і сьомий — 5%

29. Соціально – економічне значення і системи показників ефективності відтворення та використання основних фондів.

Забезпечення певних темпів розвитку і підвищення ефективності виробництва можливе за умови інтенсифікації відтворення та ліпшого використання діючих основних фондів підприємств. Ці процеси, з одного боку, сприяють постійному підтримуванню належного технічного рівня кожного підприємства, а з іншого—дають змогу збільшувати обсяг виробництва продукції без додаткових інвестиційних ресурсів, знижувати собівартість виробів за рахунок скорочення питомої амортизації й витрат на обслуговування виробництва та його управління, підвищувати фондовіддачу і прибутковість. Система показників, яка може вичерпно характеризувати ефективність основних фондів, охоплює два блоки: перший — показники ефективності відтворення окремих видів і всієї сукупності засобів праці; другий— показники рівня використання основних фондів у цілому та окремих їхніх видів. Показники, що характеризують рівень ефективності використання основних фондів, об'єднуються в окремі групи за ознаками узагальнення й охоплення елементів засобів праці. Економічна суть більшості з них є зрозумілою вже із самої назви. Пояснень потребують лише деякі, а саме: - коефіцієнт змінності роботи устаткування — відношення загальної кількості відпрацьованих машинозмін за добу до кількості одиниць встановленого устаткування;

- напруженість використання устаткування (виробничих площ) — випуск продукції в розрахунку на одиницю устаткування (загальної або виробничої площі); - коефіцієнт інтенсивного навантаження устаткування — відношення кількості виготовлених виробів за одиницю часу до технічної (паспортної) продуктивності відповідного устаткування.. Показники ефективності відтворення: коефіцієнт оновлення визначається відношенням абсолютної суми введення основних фондів до їхньої наявності на кінець року, а коефіцієнт вибуття — відношенням обсягу вибуття основних фондів до їхньої наявності на початок року, що унеможливлює порівнювання цих відносних показників.

30. Елементний склад оборотних фондів. Нормування матеріальних витрат.

Оборотні фонди — частина виробничих фондів у вигляді певної сукупності предметів праці, елементи яких цілком споживаються в кожному виробничому циклі, змінюють або повністю втрачають натуральну форму і переносять всю свою вартість на вартість продукції що виробляється (на вартість платних послуг). До складу оборотних фондів включають: виробничі запаси; незавершене виробництво та напівфабрикати власного виготовлення; витрати майбутніх періодів. До вир запасів належать запаси сировини, основних і допоміжних матеріалів, покупних напівфабрикатів, палива й пального, тари, ремонтних деталей і вузлів, малоцінних інструментів, господарського інвентарю (реманенту) та інших предметів, а також аналогічних предметів, що швидко зношуються. Незавершене виробництво — це предмети праці, обробку (переробку) яких не завершено підприємством. До напівфабрикатів власного виготовлення відносять ті предмети праці, що їх повністю оброблено (перероблено) у даному виробничому підрозділі підприємства, але які потребують дальшої обробки в інших підрозділах. Витрати майбутніх періодів — це грошові витрати, які зроблено в даний період, але які буде відшкодовано за рахунок собівартості продукції (роботи, послуг) у наступні періоди. До них належать витрати на підготовку виробництва, освоєння випуску нових виробів, раціоналізацію і винахідництво, придбання науково-технічної та економічної інформації, передплату періодичних видань тощо.

Визначення потреби підприємства в сировині та інших видах матеріальних ресурсів здійснюється за певними нормами їхніх витрат. Норма витрати того чи того виду матеріальних ресурсів — це гранично допустима величина витрати на виготовлення продукції за умов конкретного виробництва з урахуванням застосування найпрогресивнішої технології та сировини (матеріалів) найвищого ґатунку. У практиці господарювання використовують три основні методи нормування витрат матеріальних ресурсів: аналітично-розрахункові, дослідно-лабораторний, звітно-статистичний. Аналітично-розрахунковий метод базується на глибокому аналізі та техніко-економічному обґрунтуванні всіх елементів норми з використанням найновіших досягнень техніки і технології виробництва. Користуючись дослідно-лабораторним методом, норми витрат визначають з допомогою проведення низки дослідів і досліджень; його використовують, головне для нормування витрати допоміжних матеріалів та інструменту Суть звітно-статистичного методу нормування полягає у встановленні норм витрат, виходячи зі звітних даних про фактичне витрачання ресурсів за минулі роки та очікуваного (можливого) певного зниження норм у наступні роки.

31. Поняття й види нематеріальних ресурсів підприємства. Характеристика об`єктів промислової власності. Інформаційні технології та програмні продукти. Інші нематеріальні ресурси

⇐ Предыдущая 6 7 8 9 101112 13 14 15 Следующая ⇒

Поделиться с друзьями:

Дата добавления: 2017-02-25; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 769 | Нарушение авторских прав

Поиск на сайте:

Лучшие изречения:

1427 -

| 1398 -