Принципова неможливість пізнати природу людини породила потребу в виявленні і осмисленні найбільш тривких та найістотніших ознак людського існування, на основі яких можливі вичленення та ідентифікація Homo Sapiens з-посеред всього розмаїття існуючого. Сукупність найтривкіших та найвиразніших ознак або й атрибутів буденного існування людини прийнято позначати поняттям «становище людини» з подачі Ханни Арендт.
Становище людини – сукупність обставин існування людини, що стоять за її самореалізацію як подвійно унікальної істоти: унікальною за своєю родовою приналежністю та унікальною за своєю індивідуальною неповторністю.
Першопочатково до обставин становища людини були зараховані «приземленість», «народжуваність», «смертність» та «множинність».
Приземленість – сприйняття і переживання себе людиною як суто земної істоти, як такої, що спроможна жити і відтворювати себе винятково в земних умовах. Принаймні, ані науці, ані міфології чи релігії не відомі приклади існування людини поза земними умовами. Тим більше, наскільки є доступною інформація, численні експерименти щодо започаткування життя ссавців, в тому числі людини на орбіті Землі не дали позитивних результатів.
Приземленість найвиразніше сполучена з «тілесністю» людини, її біологічним функціонуванням і відтворенням відповідно до особливостей людського роду. Окрім того, приземленість найповніше відповідає відчуттю, а отже і переконанню в дискретності «я» – відчуттю обмеженості власним тілом та локалізації мисленнєвих процесів і самоусвідомлення в конкретному тілі.
Народжуваність – потенція індивіда відбуватися як унікальна незводжувана до жодної іншої людська цілісність, що в процесі самореалізації здатна закладати власний проект самої себе. Народжуваність найповніше відповідає спроможності людини започатковувати щось нове, особливо саму себе, а також проявляти ініціативність та дієво ставитися до самої себе і світу.
Фізично народитися людиною ще зовсім не значить відбутися людиною. Для цього необхідно народитися повторно – набути властивість бути соціальною істотою, що здатна відтворювати щонайменше базові моделі поведінки і світоглядні установки, притаманні соціуму. Зупинка розвитку людини на даному етапі становлення, що притаманно левовій частці населення, характеризує її як посередню, пересічну, безликого представника мас з огляду людства або буття.
Серед населення є й ті, хто «народжується» втретє – відбуваються як геніальні, талановиті та неповторні індивідуальності. Залишаючись все тими ж заклопотаними істотами зі звуженою свідомістю, вони все ж демонструють вершини розвитку окремих людських спроможностей або специфічну, унікальну як для пересічної людини, їх комбінацію. Саме народжені втретє задають «еталон» людських спроможностей в межах культурного простору, наочно відтворюють орієнтири становлення і розвитку людства.
Цілком ймовірно, будь сукупність максимальних спроможностей людини в усіх сферах її діяльності і проявах властива окремо взятому індивіду, вона б виказувала б обриси досконалої людини, когось чи чогось, що перебувало б за межами роду Homo Sapiens.
Смертність – осмислене сприйняття власної конечності, вихід за межі циклічного розвитку роду шляхом лінійного розгортання індивідуального існування в приватну історію. Усвідомлення людиною власної конечності на приватному рівні стоїть за пошуком змісту індивідуального та колективного існування, спробами пролонгації індивідом існування за межею фізичного життя або пошуком форм продовження існування після смерті.
В залежності від того, яким є домінантне бачення постфізичного «майбутнього» індивіда або життя після життя (чи смерті), формується відповідне ставлення до самого життя та визначається його зміст на приватному і колективному рівнях. Для тих, кому цінне безсмертя, а це перш за все давні греки та народи з подібним розумінням суті буття, домінантою є слава – продовження індивіда в пам’яті інших. Хто ж «цінує» райську вічність, той переймається спасінням душі всіма можливими і неможливими способами. Кому відкрилася істина, той вже не переймається нічим.
В цілому ж на рівні буденної людини усвідомлення власної конечності може підштовхнути її до вибору двох умовно діаметрально протилежних життєвих орієнтирів: або до самозанурення, або до реалізації себе в публічному просторі. Приміром, якщо, на думку М. Гайдеґера, усвідомлення власної смертності спонукає людину до самозанурення та нехтування публічним, то для Г. Арендт навпаки – людина, розуміючи власну конечність прагне продовжити себе в речах, що породжуються винятково публічною сферою, а саме в історіях та низці дій, що вона їх започаткувала.
Різниця між physis та nomos в грецькому мисленні відображає фундаментальну опозицію між тим, що Арендт називає бажанням громадян набути світового безсмертя, (що досягається через слово та дію), та філософським досвідом вічності, який може трапитися лише поза сферою людських справ та осторонь множинності людей (Вілья Дана). Це спонукало до відкриття внутрішнього простору, як «…місця абсолютної свободи в середині людського “Я”…”, який “…був відкритий… тими, хто не знайшов для себе місце в світі…» (2, 155).
Множинність – зумовленість індивіда присутністю інших; специфіка прояву людського існування як неспростовно колективної істоти, коли існування інших створює відповідні умови для набуття індивідом необхідного саме йому життєвого досвіду. З цих позицій людство – це інтегрований простір, умова і обставина становлення людської ідентичності: особистості, індивідуальності. Воно представляє частину Природи та Буття, що виокремила себе з цілого і перемістила в штучну сферу власного існування – культурний або й цивілізаційний простір.
Зумовленість індивідуального існування присутністю інших легко помітити, якщо звернути увагу на фактично постійний внутрішній діалог, що його веде кожен індивід в своїх думках. Довільно уникнути такого діалогу жодній буденній людині не під силу, хоча саме життя потурбувалося про те, аби за певних обставин пересічна людина «впадала в транс», уникаючи діалогу, як зрештою і всякого потоку думок, та доторкалася до реальності, або того, що прийнято називати Вічністю, Невимовним, Незбагненним. Тож, навіть, залишаючись на одинці, людина завжди перебуває в лоні інших, за надто рідкими випадками «трансу».
Ймовірно, найбільш повно з позицій філософії суть множинності розкрив М. Гайдеґер, спираючись на ідею «Dasein» та її модуси, а саме: «власний» спосіб буття Dasein та «невласний» спосіб буття Dasein. З позицій фундаментальної онтології ці два модуси Dasein є операційними механізмами узгодження індивідуальної окремішності та оточуючого світу. На рівні способу «невласного» буття Dasein індивід оперує виробленими в поколіннях загальноприйнятими моделями поведінки і реакціями на зовнішні подразники, тоді як спосіб «власного» буття Dasein стоїть за проявами суто індивідуального на відміну від родового покликання людини, а також за виробленням нових моделей поведінки в умовах нових реалій і обставин. До речі, на думку Гайдегера, людина, аби сповна «зануритися у» чи пройнятися «власним» буттям Dasein, має постати обличчям перед Ніщо або смертю. З позицій же дійсної практики говорити про повне «занурення» індивіда у «власне» буття Dasein можна за умови, коли його увага цілком переключається на те, що відбувається безпосередньо «тут і тепер», стираючи «картини» минулого і майбутнього. Діючи ж «наавтоматі», індивід перебуває в сфері функціонування модусу «невласного» буття Dasein.
Залишаючи поза обговоренням цілий ряд побічних питань, покликанням яких, очевидно, є такий собі спосіб захистити «переваги» повсякденного життя, можна лише сказати, що відмовляючись від або уникаючи «власного» способу буття як усвідомленого ставлення до своєї екзистенції, індивід в такий спосіб тяжіє до економного використання досить обмежених власних ресурсів або власної сили. Прорив до «власного» способу буття вимагає концентрації колосальних зусиль, необхідних для подолання наявних стереотипів, відпрацювання нових способів поведінки і мислення, а головне – пробудження в собі нових «органів» сприйняття, недоступних для пересічної людини. Реалізувати чи не реалізувати себе в цьому напрямку вирішує сам індивід. В своєму існуванні кожен представник людського роду, за винятком обділених здоровим глуздом, на певному етапі свого життя безпосередньо стикається з цим питанням. Для Гайдеґера такого роду ситуація, що є екзистенційно забарвленою, має цілком виправданий характер і набирає вигляду постання індивіда перед судом власного сумління. Сумління у Гайдеґера має трансцендентний характер і є незводжуваним до жодного з феноменів. Його функція в сфері людського буття – повернути людину обличчям до свого онтологічного джерела, до Ніщо.
Далі, за межі спекулятивно встановленого факту постання перед Ніщо, буденне людське мислення вийти не може. Тобто індивід стикається з фактом обмеженості людського розуму, разючою неспівмірністю спекулятивних істин та досягнень людини в області практики. Гайдеґер жодним чином не обмовляється про те, що саме має робити чи, навпаки, не робити людина, аби постати обличчям перед Ніщо або перед смертю, яка «…наперед конституює цілісність тут-буття, так що воно володіє відповідними частинами, тобто способами бути, тільки на основі цієї цілісності» (13, 329).
Єдиний надійний спосіб досягти «власного» способу буття за Гайдеґером полягає в набутті індивідом граничної можливості смерті, що є «…способом буття тут-буття, за якого воно так собі просто відкидається до самого себе, - цілком і повністю, так що навіть спів-буття в його конкретності стає іррелевантним» (13, 335). Для пересічної людини, непосвяченої в премудрості сакральної практики, набуття граничної можливості смерті може мати місце лише за збігу обставин, які не піддаються її свідомому контролю – стан тяжкої хвороби, пряма загроза життю тощо.
Ні суїцідальна поведінка, ні штучно створені обставини, за яких виникає загроза життю, ні механічне введення себе в стан зміненої психічної діяльності за допомогою психотропних речовин не наближають людину до граничної межі смерті, а лише викликають сильні внутрішні переживання. Це значить, що пересічна людина, будучи теоретично наділеною потенцією досягти «власного» способу буття, на практиці такої можливості позбавлена, якщо тільки вона не знайде спосіб вийти за завісу буденності.
Зрештою, в своєму поєднанні обставини становища людини стоять за перманентним відтворенням ноосфери або штучного світу людини та відповідають звичному для буденної людини способу існування; дозволяють їй реалізуватися як соціальній істоті та створюють необхідне підґрунтя для переходу в інший стан буття, за якого людина відкриває свою природу або остаточно деградує і розпорошується в Космосі.
Цитати до роздумів.
«Становище людини …не те саме, що й природа людини, а сума всієї людської діяльності і спроможностей людини, які відповідають становищу людини, але не є чимось, що подібне до людської природи» (1, 23).
«Становище людини має містити в собі ресурси опору та відродження і бути сполученим з трансісторичними рисами людського буття, притаманними способу усталення життя у більшості смертних істот» (12, 147).
«...Обставини людської екзистенції... ніколи не зможуть “прояснити” чи відповісти на запитання ”хто ми” хоча б тому, що вони ніколи повністю не зумовлюють нас» (1, 24).
«Диво, що рятує світ та сферу людських взаємин від їхнього “природного” руйнування – це факт народжуваности, в якому онтологічно закорінюється здатність діяти» (1, 190).
«Ти завжди вільний передумати і обрати для себе яке-небудь інше майбутнє або яке-небудь інше минуле» (4, 51).
«Смертність людей полягає у тому, що індивідуальне життя, яке можна сприймати як індивідуальний шлях від народження до смерті, походить з біологічного життя. Це індивідуальне життя відрізняється від усіх інших речей прямолінійним напрямком руху, який перетинає циклічний рух біологічного життя» (1, 30).
«Смерть існує не як протилежність життю, а як її частина. І живемо ми, вдихаючи її в свої легені, ніби найдрібніший пил» (9, 15).
«Ідея смерті – це єдина річ, що присмиряє наш дух» (7, 19).
«…Думки про смерть – це досить життєствердні думки» (14, 27).
«Першопочатково смерть є носієм сумніву як для віруючого (розкриваючи зненацька провали в божественному космічному порядку), так і для атеїста, який, зіткнувшись зі смертю, відчуває моральнісну недостатність матерії і, спонукуваний цим стимулом, починає вигадувати дещо трансцендентне цієї матерії» (8, 157).
«У людині інакшість, яку вона поділяє з усім, що існує, і відмінність, яку вона поділяє з усім живим, стає унікальністю (uniqueness), а людська множинність і є парадоксальною множинністю унікальних істот» (1, 135).
«Жодна людина не може бути суверенна, бо не людина, а люди заселяють землю – і не через, як це стверджує традиція від часів Платона, обмеженість людської сили, що робить її залежною від допомоги інших» (1, 180).
«Вмирання схоже на занурення в глибоке озеро жаркої днини. Виникає шок від різкого холоду, на секунду біль від цього, а потім сприйняття – це плавання в реальність. Але після великої кількості повторів навіть шок пом’якшується» (4, 172).
«Коли Єва була в Адамові, не було смерті. Потому як вона відокремилась [від нього], з’явилася смерть. Якщо вона знову ввійде в нього і він її прийме, смерті більше не буде» (3, 98).
«Немає нічого, що могло б позбавити смертне тіло від смерті, але є дещо, здатне відсунути загибель, повернути молодість і продовжити коротке людське життя» (Парацельс).
«Життя – це повне забуття джерела, а смерть – пригадування. …Чим би не було ваше життя, смерть проявляє це» (11, 10).
«Людина, яка бачить, не має більше активного інтересу до оточуючих його людей. Бачення вже відволікло його абсолютно від усього, що він знав раніше» (7, 66).
«З самого початку світу був лише один безмежний Хаос мороку і тьми. Один всемогутній Бог розумів та знав, що Хаос – то всепоглинаюча тьма, яка оповила темним мороком огонь і воду, небо і землю, так, що в тій величезній безодні не було ні кінця, ні краю» (5, 15).
Література.
1. Арендт Г. Становище людини. – Л.: Літопис, 1999. – 254 с.
2. Арендт Х. Між минулим і майбутнім. – К.: Дух і література, 2002. – 241 с.
3. Апокалипсисы. Евангелия. Трактаты. К., 1999. – 457 с.
4. Бах Ричард. Иллюзии. – М.: ООО ИД «София», 2006. – 176 с.
5. Войтович В.М. Сокіл-Рід. Легенди та міфи стародавніх українців. Рівне, «Оріана», 1997. – 332 с.
6. Гильдебранд Д. фон. Метафизика коммуникации. – СПб.: Алетейя, 2000. – 373 с.
7. Кастанеда Карлос. [Сочинения]. Т. 1-2: Т.2: Отдельная реальность. – К.: София. – 479с.
8. Моромарко Микеле. Масонство в прошлом и настоящем: Пер. с ит. М.: Прогресс, 1989. – 304 с.
9. Харуки Мураками. Норвежский лес. М.: ЭКСМО; 2003. – 174с.
10. Ницше: pro et contra: Антология. – СПб.: Издательство Русского Христианского гуманитарного института, 2001. –1075 с.
11. Ошо Раджниш. Искусство умирать. М.: «Нирвана», 2001. – 176 с.
12. Рікер П. Передмова до становища сучасної людини. // Навколо політики. – К.: Д. Л., 1995. – 335 с.
13. Хайдеггер М. Пролегомены к истории понятия времени. – Томск: Водолей, 1998. – 383 с.
14. Шарма Робин. Святой, Серфингист и Директор. – М.: «София», 2007. – 304 с.
15. Шах И. Путь идиотов. – К.: София, 1994. – 128 с.
