Історія філософії і герменевтика Дільтея

Першим, хто чітко поставив питання про герменевтику як теорію історичного пізнання був В. Дільтей (1833-1911). Його філософська концепція відзначається прагенням доповнити три “критики” І. Канта ще однією – критикою історичного розуму. “Розробляючи пізнання, – пише філософ, – Кант виходив із засад, які у формальній логіці та математиці слугують засобами розгляду проблеми пізнання, формальна логіка в часи Канта вбачала в граничних логічних абстракціях, законах та формах мислення останню логічну основу правдивості всіх наукових законів. Закони та форми мислення, а також, перш за все, судження, в якому, на його [Канта – Д. Ш.] думку, представлені ці категорії, містили умови пізнання. Він розширив ці умови за рахунок тих, які роблять можливою математику. Велич підходу Канта полягала у вичерпному аналізі математичного та природничого знання. Питання стосується того, чи можлива в рамках його понять теорія пізнання історії, яку сам Кант не розробив” [2, 135].

Звертаючись до розробки філософсько-теоретичних основ гуманітарного знання, Вільгельм Дільтей ставить низку засадничих питань: як можлива історична наука?; якими є принципи організації та категоріальна структура історичної свідомості?; чи може людина, сама будучи істотою історичною, пізнавати історію об’єктивно?

Основоположна ідея концепції В. Дільтея полягає у тому, що людина, яка досліджує історію, є людиною, яка творить історію. Важливою категорією тут постає “життя”. Життя, виражаючись зовні через продукти діяльності людей, об’єктивуючись у системах культури, здобуває емпірично фіксовані предметні форми свого вияву. Саме це стає для Дільтея формою реального існування історичного світу, що з’єднує об’єктивні вирази у структурну неперервність.

Основною проблемою, яка з цього постає, є те, що ми тут зустрічаємося все-таки із суб’єктивним самоосмисленням життя окремої особистості. Тому наступним кроком, який робить В. Дільтей є аналіз можливості об’єктивного (наукового) пізнання “...окремих осіб і навіть великих форм одиничного людського буття загалом” [3].

Щоб вирішити це питання, філософ звертається до герменевтики, яка, на його думку, мала стати основою теорії пізнання в історичних науках. Важливою категорією, що тут з’являється, є категорія “розуміння”. Вільгельм Дільтей подає наступну дефініцію цього поняття: розуміння – це процес, що у ньому з чуттєво даних виявів душевного життя ми приходимо до його пізнання. “Розуміння, – пише він, – є набуттям Я в Ти: дух набуває себе, піднімаючись до все більш високих ланок пов’язаності; ця тотожність (Selbigkeit) духу в Я, в Ти, в кожному суб’єкті спільноти, в кожній системі культури, нарешті цілісності духу у всесвітній історії робить можливим взаємовплив різних дій в науках про дух. Тут суб’єкт пізнання єдиний зі своїм предметом, і цей предмет є тим самим на усіх щаблях об’єктивації” [2, 135].

Об’єктивний дух, про який говорить В. Дільтей, – це різноманітні форми, в яких спільнота, що існує між індивідами, об’єктивізувалась у чуттєвому світі. Сфера духу охоплює форми спілкування, звичаї, право, державу, релігію, мистецтво тощо. Об’єднання цих форм є певним зв’язком, в якому рухається історія. Об’єктивація внутрішнього досвіду стає доступною будь-якому члену спільноти, з недосяжного внутрішнього плану переходить у план того, що стає об’єктом розуміння.

Розуміння є засадничою процедурою для усіх подальших операцій в гуманітарних науках. “Подібно до того, як у природничих науках, будь-яке законовідповідне пізнання є можливим лише завдяки вимірювальним та обчислювальним складовим дослідів, а також лише за правилами, що становлять зміст цих наук, так і в гуманітарних науках кожне абстрактне положення, зрештою, можна виправдати лише через його співвіднесення з душевною життєвістю, як вона дана у переживанні та розумінні” [3].

Внутрішньолюдське, об’єктивуючись у культурно-історичному світі, здобуває своє найадекватніше вираження в мові. З цього виходить, що величезне значення для розуміння духовного життя має література у широкому розумінні. Таким чином, розуміння тісно пов’язане з інтерпретацією, тлумаченням. “Тлумаченням, – пише В. Дільтей, – ми називаємо розуміння чітко фіксованих проявів життя, характерне для мистецтва. Оскільки духовне життя лише в мові знаходить своє повне, вичерпне, а тому сприятливе для об’єктивного осягнення, вираження, то тлумачення завершується в інтерпретації слідів людського буття, залишених у творі. Це мистецтво є основою філології. Наука про це мистецтво – герменевтика” [2, 147].

Семінар 6. Філософія життя поза Німеччиною

Творча еволюція Бергсона

Найхарактернішим для філософії Бергсона є ірраціоналізм та інтуїтивізм. За схемою Бергсона, світ — «тривалість», тотожна відчуттям, — перебуває в позбавленому закономірностей процесі «творчої еволюції», рушійною силою якої є духовний «життєвий порив». Пізнання, за Бергсоном, можливе лише через інтуїцію. Ідеалістична теорія інтуїтивного пізнання Бергсона веде до фідеїзму. Філософські погляди Бергсона мають значний вплив на сучасну філософію.

Творча еволюція. Однак саме ці ідеї про співвідношення свободи і необхідності реально представляють взаємопроникнення духу і матерії готують вихід основної метафізичного праці Бергсона «Творча еволюція», в якій головним предметом дослідження стане єдність життя. Бергсон у цей період вже критично розцінює всі існуючі еволюціоністські концепції, перш за все дарвінізм, також та еволюціонізм Г. Спенсера, під впливом якого він перебував на початку своєї філософської еволюції. Процес розвитку, з точки зору цих концепцій, телеологічен і навіть у Спенсера простежується еволюція по окремих змін, які фіксуються раціональним аналізом як зміни форм, - це так званий дізморфізм.

При цьому єдність життя розуміється не як абстрактне єдність, схоплює інтелектом. Бергсон піддає критиці основи гегельянства і вважає, що теорія життя повинна отримати свою антіінтеллектуалістскую теорію пізнання, засновану на тому, що складає саме життя. Треба переживати життя, або, як виражається Бергсон, спробувати зачерпнути воду решетом. Це можливо лише за допомогою інтуїції. Тільки в інтуїції дано споглядання руху в тій же безперервності, що й мінливості свідомості.

Саме тому Бергсон починає з проблеми психофізичного паралелізму, апелюючи до Декарту і формулюючи своє положення про співвідношення мозку і розуму: мозок і розум солідарні, але не тотожні. Те, що в душі, не розум - інстинкт: «сила, яка діє на матерію і організує її по цілі, необхідної життям». Це відрізняє інстинкт від автоматичного поведінки, прикладів якої Бергсон наводить безліч. Це перш за все світ комах, де оса «знає», як паралізувати жертву.

На відміну від автоматизму інстинкт передбачає певну симпатію, душевну відкритість світу, знання єдності життя, не продумане заздалегідь, не засвоєне спеціально, а виявлене діями, пережите і виражене. Якщо розум спрямований на безліч обєктів і виявляє їх подібність і відмінність, порівнюючи кожен елемент множини з кожним іншим, то інстинкт схоплює один обєкт або його частина, але схоплює по-особливому - у його мінливості. Розум встановлює відносини між речами, виділяє властивості і на підставі цього здатний виробляти штучні знаряддя праці. Розум виділяє потрібну функцію і повязує її з тим чи іншим властивістю,

який характерний для цілого ряду предметів. Інстинкт не вираховує і не аналізує, але саме завдяки йому хижак наздоганяє свою жертву, схоплюючи її в русі, а не викреслюючи і не прораховуючи траєкторію її шляху. Завдяки інстинкту зявляються природні знаряддя праці, які використовують обєкт у цілому або його частину. Це часткове пізнання, але оскільки в цій частині воно цілісно, тільки інстинкт здатний пізнати рух і життя. Але найголовніше, інстинкт здатна усвідомити саму себе. На цьому будується, наприклад, естетичне сприйняття, що найближче до філософії життя. Філософія має перестати бути науку, щоб знати не відносно, а абсолютно - так звучить один із афоризмів Бергсона. Традиційна наука спирається на порівняння і символічне позначення предмета і дає знання не тотожне предмету. Головним методом повинна стати інтуїція, безпосереднє знання. Цей подвійний рух напруги і ослаблення, яке спочатку направлено на саме Я. Це необхідний поштовх для отримання правильного напрямку пізнавального пошуку. Так, перший в картині світу стає психологічна інтроспекція, на основі якої за аналогією вибудовується картина Всесвіту. Тут, на етапі метафізики підключається розум. Філософія інтуїції, таким чином, зможе побудувати метафізику абсолютного, схопити якість життя, тобто життя у становленні й русі, зможе зрозуміти сьогодення, а не тільки минуле, як еволюцію.

Основні визначення життя у Бергсона виявляються метафорично. Найбільш стійким є образ безперервного творчого пориву (elan vital), що описується як «ракета, погаслі залишки якої падають у виді матерії... також те, що зберігається від самій ракети і, прорізаючи ці залишки, запалює їх в організми»(2: 233). В іншому визначенні підкреслюється роль свідомості, яка є руховим принципом еволюції. Проте в літературі немає однозначної думки чи можна на цій підставі вважати концепцію Бергсона ідеалістичної, чи можна трактувати основу життя як над-свідомість. Адже, відповідно до Бергсона, спонтанний життєвий порив лежить в основі тих проявів і творчого пошуку в матерії, які відгукуються подразливістю (у растений), інстинктом (у тварин), інтелектом і інтуїцією-інстинктом - Бергсон використовує обидва терміни - (у людини).