Основи психоаналізу З.Фройда

МК №1

Семінар 1. Психоаналіз і його вплив на критичну філософію

Основи психоаналізу З.Фройда

Психоаналіз – вчення Фройда, система ідей, методів інтерпретації сновидінь та інших несвідомих психічних явищ, а також діагностики і лікування різних душевних захворювань.

 

Погляди Фройда вийшли за межі власне психології і можуть розглядатися як значне явище філософії і культури XX ст.

 

“Тлумачення сновидінь” Фройда (Відень, 1900).

Фройд розглядав психічне життя людини як багаторівневе явище, глибинним рівнем якого є несвідоме.

Людина передусім є біологічною істотою і прагне задовольнити насамперед свої природні інстинкти, потяги як певну суму енергій. Основним проявом людської особистості Фройд визнає сексуальний інстинкт (ерос). Енергію, завдяки якій діє сексуальний інстинкт, він називає лібідо.

 

Людина є замкнута енергетична система, кількість енергії у кожної людини постійна величина.

 

Структура психіки за З. Фрейдом:

Психіка людини складається з 3-х компонентів, рівнів: “Воно”, “Я”, “Над-Я”.

“Воно” (id) – несвідома частина психіки, яка містить у собі біологічні уроджені інстинктивні потяги (сексуальні). “Воно” насичено сексуальною енергією “лібідо”.

 

Будучи несвідомим й ірраціональним, “Воно” (інстинкти) спрямовує поведінку людини відповідно до “принципу задоволення”. Задоволення і щастя – головні цілі людини в житті.

“Я” (ego) – свідомість, розумна, раціональна частина психіки. “Я” формується під впливом суспільства, яке висуває свої вимоги до людини. Тому “Я” підпорядковується “принципу реальності”.

“Над-Я” (super-ego) – слугує носієм моральних стандартів, це та частина особистості, яка виконує роль судді, критика, цензора, совісті. ”Над-Я” у чоловіків формується через подолання Едіпова комплексу, який полягає в сексуальному потязі хлопчика до матері і ворожих почуттях до батька, котрий сприймається як суперник. А у жінок – через подолання комплексу Електри, який, в свою чергу, полягає в “сексуальному потязі” дівчинки до батька і ворожих почуттях до матері. Ці переживання містяться в сфері несвідомого і утворюють осередок збудження, не проникаючи в свідомість.

 

Якщо “Я” прийме рішення чи здійснить дію в угоду “Воно”, але на противагу ”Над-Я”, то відчує покарання у вигляді почуття провини, сорому, докорів совісті. “Над-Я” підпорядковується “ідеалістичному принципу”.

 

Головний конфлікт у структурі особистості виникає між “Над-Я” і “Воно”, між моральністю людини, сумлінням і інстинктами. Дії обох несвідомі, позбавлені контакту з реальністю.

 

З іншого боку, свідомість – “Я” (принцип реальності) знаходиться в стані конфлікту з безсвідомим – “Воно” (принцип задоволення).

 

Принцип реальності і принцип задоволення несумісні, тому особистість завжди перебуває у стані напруження, від якої рятується за допомогою механізмів психологічного захисту, такими, наприклад, як витіснення (переведення того, що не відповідає принципу реальності, у зміст несвідомого), сублімація (різні форми проявів енергії лібідо) тощо.

 

Психоаналіз К.Г.Юнґа

Юн ґ (1875 – 1961), який був учнем, помічником З. Фрейда, піддав критиці абсолютизацію біологічного, сексуального у сфері несвідомого, “негативізм” у трактуванні як несвідомого, так і сутності особистості в цілому.

Структура психіки за К. Юнгом

1) “Я” (“Его”) – свідомість.

2) “Воно” – індивідуальне несвідоме.

3) Колективне несвідоме – “архетипи” – неусвідомлювані сфери людської психіки, в основі яких ”соціальне спільне”, спільне для всіх людей, або певного етносу.

 

Психіка – взаємодія свідомого і несвідомого при неперервному обміні енергією між ними. Для К. Юнга несвідоме не звалище витіснених бажань. Він вважав його творчим, розумним принципом, який пов’язує людину зі всім людством, природою, космосом. Психіка – відкрита енергетична система.

 

В процесі розвитку людина може долати вузькі межі “Его” і індивідуального несвідомого та з’єднуватися з вищим “Я”, сумірним всьому людству і космосу. Колективне расове несвідоме – спільне для всього людства і є проявом творчої космічної сили.

 

Дана концепція стала основою формування нового психологічного напрямку – трансперсональної психологічної теорії.

 

 

Психоаналіз Ж.Лакана

Реальне Жак Лакан використовує термін «реальне» як іменник ще у ранній роботі, опублікованій у 1936 році. У цей час термін «реальне» користувався популярністю серед філософських кіл Парижу і був детально опрацьований у праці Еміля Меєрсона (на якого Лакан посилається у своїй статті). Меєрсон визначає реальне як «онтологічний абсолют, як істинне буття-у-собі». Говорячи про реальне, Лакан, отже, продовжує усталену практику одного з напрямків філософії початку XX століття. Однак, хоча початки використання Лаканом цього поняття можна віднести до такого усталеного значення, пізніше цей термін зазнає численних переформулювань та перетлумачень впродовж усієї інтелектуальної діяльності Лакана.

Спочатку реальне у теорії Лакана просто протиставляється сфері образу, що, певною мірою, поміщає його у царину буття як противаги видимості. Однак вже той факт, що навіть у цей час Лакан розрізняє реальне та «істинне», свідчить про те, що його розуміння реального наділене певною суперечливістю.

Після першого вживання у 1936 році термін «реальне» зникає з робіт Лакана аж до 1950-тих, коли він згадує твердження Гегеля, що «все реальне є раціональним (і навпаки)». Лише у 1953 році Лакан перетворює реальне на одну з фундаментальних категорій психоаналітичної теорії. Реальне стає одним із трьох порядків, за допомогою яких можна описати усі психічні феномени (інші два — це Символічне та Уявне). Відтепер реальне стає не просто протиставленим уявному, але також поміщається за межами символічного. На відміну від символічного, яке конституюється за допомогою опозицій, таких як присутність та відсутність, «у реальному немає відсутності». Тоді як символічна опозиція натякає на можливість того, що щось може бути відсутнім з символічного порядку, реальне «завжди на своєму місці: воно несе, воно намертво прилипло, байдуже до того, що могло б зігнати його звідти».

Тоді як символічне — це набір диференційованих, окремих елементів, званих позначниками, реальне, саме у собі, є недиференційованим: «реальне абсолютно позбавлене розривів». Символічне впроваджує «розрив у реальне» у процесі сигніфікації: «саме світ слів створює світ речей — речей, які початково були перемішані у hic et nunc всього у процесі становлення буття»

У формулюваннях 1953-55 років реальне описується як те, що знаходиться поза мовою і не асимілюється в ході символізації. Як те, що «повністю чинить опір символізації». Або, знову ж таки, реальне мислиться як «царина того, що триває за межами символізації». Таке тлумачення не зазнає змін впродовж наступних років кар'єри Лакана, що спонукає його пов'язувати реальне з поняттям неможливості. Реальне є «неможливим», оскільки його неможливо уявити, неможливо інтегрувати у символічний порядок і ним неможливо жодним чином заволодіти. Саме такий характер реального, його статус неможливого та опір символізації, надає йому травматичної якості. Так, у своєму прочитанні історії хвороби Маленького Ганса у семінарі 1956-57-го років Лакан виявляє два реальні елементи, які втручаються і порушують уявну доедипівську гармонію дитини: реальний пеніс, який робить себе відчутним в інфантильній мастурбації та новонароджена сестра.

Реальне також має елементи значення матерії, позначаючи матеріальний субстрат, що знаходиться під уявним та символічним. Такі конотації матерії також пов'язують реальне зі сферою біології та з тілом у його безпосередній фізіологічності (на противагу до уявних та символічних функцій тіла). До прикладу, реальним батьком є біологічний батько, а реальним пенісом — фізичний пеніс на противагу символічним та уявним функціям цього органу.

 

Впродовж своєї діяльності Лакан використовує поняття реального, щоб пролити світло на цілий набір клінічних феноменів:

Тривога та травма

Реальне є об'єктом тривоги. Його неможливо опосередкувати, а тому воно є «фундаментальним об'єктом, який не є вже більше об'єктом, а цим щось, зустріч з яким змушує всі слова замовкнути, а всі категорії зазнати поразки, об'єктом тривоги par excellence» Саме невдала зустріч із цим реальним об'єктом постає перед нами у формі травми. Це tyche, яке розташоване за межами «символічного automaton»

Галюцинації

Коли щось неможливо інтегрувати у символічний порядок, як наприклад у психозі, воно може повертатися у реальному у формі галюцинацій, снів наяву, так званий фантазмів.

Зовнішнє/Внутрішнє

Застосування Лаканом терміну реальне є дуже складним та проблематичним. Складається враження, що Лакан навмисне докладає зусиль, щоб зробити це поняття найбільш загадковим та розмитим з усіх трьох порядків, говорячи про нього найменше і залишаючи його остаточне значення радикально невизначеним. Відтак зовсім не зрозуміло, чи реальне є зовнішнім чи внутрішнім, і чи його можливо осягнути за допомогою розуму. З одного боку, реальне просто позначає об'єктивну, зовнішню реальність, матеріальний субстрат, який існує незалежно від спостерігача. З іншого боку, таке наївне тлумачення реального підривається тим фактом, що реальне також включає такі феномени як галюцинації та травматичні сни. Така амбівалентність відображає двозначність, яка властива ще фройдівському терміну «реальність» (Wirklichkeit та Realität) та його розрізнення між матеріальною реальністю та психічною реальністю.