Основні характеристики та особливості муніципальної власності

Необхідно звернути увагу на те, що роботи окремих сучасних науковців, у яких заперечується самостійний статус муніципальної власності [140; 72; 66], відносяться до того періоду часу перетворень відносин власності в Україні, коли чинне законодавство дійсно витлумачувало муніципальну власність як різновид державної форми власності.

Однак, зараховуючи муніципальну власність до різновиду державної, дослідники обмежуються констатацією даного положення, не аналізуючи й не аргументуючи його у своїх роботах.

У сучасній економічній літературі є точка зору про недержавний характер муніципальної власності, про необхідність її виділення з державного сектора економіки. Так, російський вчений Л. Абалкін відзначає, що муніципальна (комунальна) власність не є „ні державною, ні приватною” [1, с. 5]. Муніципальна власність „обмежується” державною власністю з одного боку і приватною власністю – з іншого, утворюючи певний „коридор свободи” місцевого самоврядування.

Відзначають недержавну природу муніципальної власності економісти В.Рибалкін, І. Лазня [183], Н. Сментіна [196], Г. Бондаренко [28].

Така позиція має місце в основних законодавчих актах України: Конституції України, Законі України „Про місцеве самоврядування в Україні”, у Цивільному, Господарському, Земельному та Бюджетному Кодексах.

На нашу думку, більш правильним є виокремлення місцевого самоврядування в державі і як наслідок – наявність власної, недержавної природи муніципальної власності. Хоча необхідно визнати суспільну природу цієї власності з таких причин:

1. Означення муніципальної власності як суспільної (публічної) форми відбиває її зорієнтованість на спільне присвоєння результатів функціонування об’єктів власності.

2. Особлива природа об’єкта муніципальної власності як матеріальної основи виробництва суспільних благ передбачає, з одного боку, неподільність об’єктів власності, тобто неможливість виділення частки кожного конкретного члена територіальної спільноти й відшкодування її в грошовому еквіваленті, а з іншого боку, неприбутковий характер функціонування системи власності, націленої на безпосереднє задоволення потреб населення, розвиток і вдосконалення об’єктів власності.

Отже, соціальна природа муніципальної власності сприяє об’єднанню державної і муніципальної форм власності як різновиду суспільної (або публічної) по відношенню до приватної власності. Тому розмежування між приватною й суспільною власністю полягає у договірному характері майнових відносин, пов’язаних з тим, що суспільна власність реалізує спільний інтерес, а приватна – приватний. Не випадково така точка зору відображена в існуючих вітчизняних статистичних угрупованнях, де державна й муніципальна власність поєднуються в одну групу підприємств суспільного сектора супроти приватного.

Суспільна (публічна) природа муніципальної власності не заперечує її самостійного характеру, який часом відзначають при поверховому підході до цієї проблеми. В основу виділення комунальної власності у відособлену, законодавчо інституційовану власність покладено не прагнення протиставити її державній власності, а необхідність оптимального розподілу суспільної власності за рівнями і специфікою присвоєння.

Особливість муніципальної власності, на відміну від державної, полягає в специфічності самих об’єктів відносин власності (факторів виробництва для задоволення потреб у суспільних благах населення території) і в особливостях взаємин суб’єктів муніципальної власності.

Критерії розмежування державної і муніципальної форми власності:

1. З а суб’єктами. Суб’єктом права державної власності, виходячи з положень Конституції України, є держава, утворена Українським народом (за винятком виключної власності Українського народу). А суб’єктом права комунальної власності – територіальні громади сіл, селищ, міст, районів у містах (ст. 142).

2. За об’єктами. Об’єктом права державної власності може бути будь-яке майно, у тому числі й таке, що не може перебувати у власності інших суб'єктів. Об’єктом права муніципальної власності може бути будь-яке майно, за винятком того, що знаходиться у виключній державній власності.

3. За підставами набуття і припинення права власності. Деякі підстави набуття права державної власності не можуть бути підставами набуття права муніципальної власності (наприклад, націоналізація, конфіскація).

4. За змістом. Права власника муніципальної власності можуть бути обмежені, наприклад, це стосується права розпорядження (право розпорядження державними дотаціями, що входять до місцевого бюджету, обмежено державними органами).

5. За ступінню усуспільнення. Державна власність своїм існуванням забезпечує функціонування держави як політико-правового феномена, а муніципальна власність є основою всієї системи місцевого самоврядування в державі. Без забезпечення суб’єктів місцевого самоврядування об’єктами муніципальної власності – насамперед тими, що становлять основні фонди, – місцеве самоврядування перетворюється на фікцію. Саме тому призначення об’єктів власності у суспільстві є одним із критеріїв відмежування муніципальної і державної форм власності. Інколи серед критеріїв, що визначають особливість муніципальної власності та відмінність її від державної, називають також соціальне призначення муніципальної власності, яке виражається у забезпеченні належного економічного і соціального розвитку відповідної території, задоволенні інтересів населення, що проживає на певній території.

Муніципальній власності притаманні дві особливості.

Перша полягає в тому, що муніципальна власність – це основа незалежності та самостійності місцевого самоврядування, що забезпечує управління господарством відповідної території як єдиним цілим. Це має й правову основу, що розмежовує державну владу й місцеве самоврядування. Так, стаття 140 Конституції України [93] говорить, що органи місцевого самоврядування не входять до системи органів державної влади. Всі законодавчі акти, прийняті за останні роки в Україні, також трактують місцеве управління виключно як самоврядування, уживаючи терміни „державна влада” і „місцеве самоврядування” не як синоніми. При обґрунтуванні недержавного характеру органів місцевого самоврядування наводяться аргументи, що в системі цих органів відсутня строга ієрархія і спільна підпорядкованість, характерні для побудови державного механізму, що органи місцевого самоврядування діють не від імені держави, а в інтересах відповідної територіальної громади, а також те, що матеріально-фінансову базу місцевих органів самоврядування становлять муніципальна власність і місцевий бюджет, що не є державними. Тому місцеве самоврядування, виведене за рамки системи державної влади, забезпечує найбільш повне, адекватне врахування інтересів місцевого населення, пріоритетність цих інтересів порівняно з інтересами держави, а також обмежує втручання усіх вищих рівнів державної влади в діяльність місцевих органів по управлінню муніципальною власністю.

Місцеве самоврядування покликане забезпечувати виняткове монопольне виробництво деяких продуктів і послуг, виконання робіт саме для даної територіальної громади. Забезпечення населення товарами й послугами через муніципальний сектор економіки здійснюється часто за більш низькими цінами, ніж ці блага можуть надаватися приватними підприємствами, а іноді й на безкоштовній основі. Причому саме виробництво муніципальних благ опосередковується регулюючою роллю соціальних інститутів, що й дозволяє говорити про суспільну природу даної форми власності. Наявність муніципальної власності сприяє зміцненню позицій місцевого самоврядування й дозволяє сформувати для жителів даної територіальної громади той набір доступних благ і пільг, що не чинитиме тиску на їхні громадянські свободи і буде підтримувати прийнятний рівень життя на даній території.

Друга особливість муніципальної власності полягає в тому, що вона є одним із основних інструментів соціального захисту і підтримки населення території. Забезпеченість муніципальним житлом, функціонування дитячих і освітніх установ, місцеві пільги в оплаті муніципальних послуг, цільова підтримка нужденних і малозабезпечених дозволяють підтримувати певні соціальні стандарти життя людей на даній території. Отже, муніципальна власність виступає необхідною умовою захищеності окремих членів територіальної спільноти й виступає гарантією демократично організованої держави.

Проведений аналіз показує, що муніципальна власність – це самостійна форма власності, яка за своєю сутністю є суспільною формою власності. Основним результатом функціонування муніципальної власності стають суспільні і змішано-суспільні блага.

Муніципальна власність становить специфічну частину сукупності відносин між людьми з приводу присвоєння (відчуження) умов (засобів) виробництва і створених з їхньою допомогою матеріальних благ у процесі їх виробництва, розподілу, обміну й споживання. Муніципальна власність – це спільна форма присвоєння. Вона виражає відносини між економічними суб’єктами соціально-економічної відтворювальної територіальної системи щодо спільного володіння, користування й розпорядження природними умовами, комунікаціями, засобами зв’язку, виробничими й соціальними комплексами для забезпечення умов безперервного відтворення цієї системи. Муніципальна власність, забезпечуючи через механізм спільного споживання широкий спектр життєвих потреб населення, становить суспільну форму власності. Виокремлення муніципальної форми власності як особливої форми передбачає і особливий тип виражених нею економічних відносин, що відрізняють її і від державної власності, і від приватної.

Муніципальна власність не є формою приватної власності. Її не можна ввважати власністю окремих осіб. Приватна власність спрямована переважно на одержання й примноження доходів. Її зміст становлять суспільні відносини з приводу привласнення її суб’єктами певних життєвих благ. Муніципальна власність – це не різновид особистої власності. Зміст особистої власності становлять відносини між людьми з приводу індивідуального привласнення в основному споживчих життєвих благ, що задовольняють особисті потреби людей. Муніципальну власність не можна вважати і формою змішаної власності. У найбільш загальному плані змішана форма власності – це відносно стійка єдність різних форм власності. Дана форма власності є похідною, характеризується об’єднанням соціально різних суб’єктів привласнення, як правило, на корпоративних засадах. На відміну від державної, муніципальна форма власності містить у собі елемент реальної „суб’єктивації” власності, передбачає певне подолання відчуження територіальної громади від власності, але не через індивідуалізацію, як це відбувається в приватній власності, а завдяки сумісності територіальної спільноти. Муніципальна власність – це форма реалізації спільних економічних, соціальних, екологічних та інших інтересів населення адміністративно-територіальних утворень через механізм спільного споживання.