Міжнародні природоохоронні конвенції, ратифіковані Україною

Україна є стороною зазначених угод, тобто державою, що взяла на себе міжнародно-правові зобов’язання з охорони відповідних об’єктів навколишнього природного середовища. Отже, Україна бере активну участь у міжнародному процесі щодо впровадження політики сталого розвитку з метою комплексного вирішення завдань охорони довкілля та економічного зростання людства на глобальному рiвнi.

Систематичний аналіз переліку багатосторонніх міжнародних конвенцій, стороною яких є Україна, дає змогу зробити наступні висновки: в онтологічному контексті – сьогодні проблема сталого розвитку є найбільш актуальною; в аксіологічному аспекті – проблема сталого розвитку стоїть багато років у порядку денному найвпливовіших міжнародних організацій; в управлінсько-нормативному аспекті – світова спільнота активно формує інтелектуальне поле проблеми сталого розвитку, розробляючи її теоретичні і методологічні основи, та вже досягла певних успіхів в практичній реалізації деяких країн та регіонів; в суб’єктному відношенні – вже 191 країна іде шляхом сталого розвитку, який передбачає збалансоване вирішення соціально-економічних завдань, збереження сприятливого стану навколишнього середовища і природно-ресурсного потенціалу.

Суттєві шляхи з реалізації політики сталого розвитку робить Україна й в рамках вдосконалення національного законодавства. Так, 5 березня 1998 року Постановою Верховної Ради України було схвалено «Основні напрями державної політики України в галузі охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки» [5], що означало проголошення та легалізацію національної екологічної політики у процесі сталого соціально-економічного реформування українського суспільства.

Єдиним документом, який до жовтня 2007 року законодавчо визначав стратегію екологічної політики і шляхи розв’язання глобальних та загальносуспільних екологічних проблем в Україні з метою забезпечення сталого розвитку, була − Постанова Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2003 року «Про затвердження Комплексної програми реалізації на національному рівні рішень, прийнятих на Всесвітньому саміті зі сталого розвитку, на 2003-2015 роки» [3, с.116-125]. Проте, слід зазначити, що вона аж ніяк не була національною стратегією сталого розвитку у форматі, передбаченому всесвітніми самітами минулих років і не давала комплексного уявлення про екологічну політику України.

17 жовтня 2007 року Кабінет Міністрів України ухвалив Концепцію національної екологічної політики до 2020 року [2], де було визначено принципи, мету, цілі, завдання та інструменти національної екологічної політики, орієнтованої на пріоритети сталого розвитку. Отже, Концепція національної політики стала першим нормативно-правовим актом, який визначив та структурував систему поглядів на екологічний розвиток України, правові основи, принципи, завдання та організаційні заходи переходу країни до сталої екологічної політики.

21 грудня 2010 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про Основні засади (стратегію) державної екологічної політики до 2020 року» [4]. Згідно закону, метою державної екологічної політики є збереження і відновлення екосистеми на всій території України, необхідної для гармонійного існування живої і неживої природи, досягнення рівноваги використання природних ресурсів, їх відновлення і розвитку суспільства, а також гарантування екологічно безпечного природного середовища для життя і здоров’я населення

У процесі систематичного аналізу змісту Концепції національної екологічної політики до 2020 року та Основних засад (стратегії) державної екологічної політики було виявлено, що офіційне визначення терміну «екологічна політика» в них є відсутнім, хоча документи фактично присвячено загальнодержавній екологічній політиці.

Отже, Україна приймає активну участь у міжнародному процесі щодо впровадження політики сталого розвитку з метою комплексного вирішення завдань охорони довкілля та економічного зростання людства на глобальному рiвнi. Екологічна політика, будучи самостійним явищем в суспільному житті, є продуктом діяльності суб’єктів (особа, соціальні верстви, групи, організація, рухи, колективи, держави, суспільство), де держава виступає суб’єктом вищого рівня (суб’єктом політичної діяльності). Саме держава є головним «замовником» і «виконавцем» екологічної політики, оскільки вона несе пряму відповідальність за долю народу та має всі необхідні політико-правові засоби.