МОДУЛЬ 3. Міжнародна економічна інтеграція.

1. Спеціальна (вільна) економічна зона (англ. - special/free economic zone) визначається як частина території держави, у межах якої встановлюється спеціальний правовий режим економічної діяльності. Вихідними критеріями віднесення будь-яких територіально-господарських формувань до ВЕЗ є:

умовна екстериторіальність і індиферентність торговельному режимові приймаючої держави;
націленість на активізацію зовнішньоекономічних зв'язків (обмін капіталами, товарами, технологіями і т.п.);
наявність особливого пільгового, щодо діючого, загально-державного, інвестиційного клімату в складі податкового, валютно-фінансового й організаційно-правового режиму діяльності суб'єктів зони.

ВЕЗ можуть займати різну по розміру територію й охоплювати будь-яку кількість суб'єктів підприємництва. Незалежно від типу, спеціальні (вільні) економічні зони, що розміщаються на незаселеній території розміром до 500 га і мають лише об'єкти забезпечення життєдіяльності ВЕЗ, відносяться до локальних або крапкових зон.

Метою створення ВЕЗ є прискорення соціально-економічного розвитку регіонів розташування, залучення зовнішніх інвестицій, створення нових робочих місць і рішення проблем використання незайнятого працездатного населення, активізація підприємницької діяльності, стимулювання експортоорієнтованого (або імпорто-замінного) виробництва, залучення і впровадження новітніх технологій, підвищення ефективності використання місцевих природних ресурсів.

Характерною рисою різних типів вільних економічних зон є наявність сприятливого інвестиційного клімату, що включає митні, фінансові, податкові пільги й інші переваги для підприємців у порівнянні з загальним режимом, що існує в тій або іншій країні, які об’єднуються в чотири основних групи пільг:

1. Зовнішньоторговельні пільги, що передбачають введення особливого митно-тарифного режиму (зниження або скасування експортно-імпортного мита) і спрощеного порядку здійснення зовнішньоторговельних операцій.

2. Податкові пільги – регулюють норми, зв'язані з пільговим стимулюванням конкретних видів діяльності або поводження підприємців. Ці пільги стосуються податкової бази (прибуток, вартість майна і т.п.), окремих її складених (амортизаційні відрахування, витрати на заробітну плату, НДОКР, транспорт), рівень податкових ставок, питання постійного або тимчасового звільнення від оподатковування.

3. Фінансові пільги – включають різні форми субсидій, наданих у виді знижених цін на комунальні послуги, зниження орендної плати за користування земельними ділянками і виробничими приміщеннями, пільгових кредитів і ін.

4. Адміністративні пільги – надаються адміністрацією зони з метою спрощення процедури реєстрації підприємств і режиму в'їзду-виїзду іноземних громадян, а також у наданні різних супутніх послуг.

Сучасна організаційно-функціональна структура ВЕЗ досить різноманітна. Розглянемо класифікацію ВЕЗ з погляду господарської спеціалізації, тобто в залежності від профілю діяльності більшості фірм, що хазяюють у зоні (рис. 9.1).

Однієї з простих форм ВЕЗ є торговельні зони, що відносяться до зон першого покоління й існують з XVII-XVIII ст. Вони являють собою транзитні склади для збереження, упакування і незначної обробки товарів, призначених для експорту. Товари, що знаходяться на їх території звільняються від мита на ввіз і вивіз товарів. Зони вільної торгівлі (ЗВТ) знаходяться поза границями національної митної території й у них здійснюються операції по складуванню і переробці завезених товарів (упакування, сортування, маркування і т.п.).

Промислово-виробничі зони відносять до зон другого покоління. Вони виникли внаслідок еволюції торговельних зон, коли в них почали займатися не тільки торговельної, але і виробничою діяльністю. Ці зони користуються істотними податковими і фінансовими пільгами.

І. Торговельні ІІ. Промислово- ІІІ. Техніко- VI. Сервісні

1. Технопо-ліси 2. Технопарки 3. Зони розвитку нової та високої технології

1. Імпорто-замінні 2. Експорто-виробничі 3. Промислові парки 4. Науково-проміслові парки. 5. Макіладорас (Мексика).

1. Вільні митні зони 2. Бондові склади. 3. Зони вільної торгівлі

виробничі впроваджувальні

1. Оффшорні 2. Фінансові центри 3. Центри надання банківських, туристичних, страхових послуг 4. Екопарки.

VII. Комплексні

VIII. Міжнародні

Рис. 9.1. Різновиди ВЕЗ.

Техніко-впроваджувальні зони відносять до зон третього покоління (70-80 року 20-го ст.). Вони створюються стихійно або спеціально з державною підтримкою навколо великих наукових центрів, де концентруються національні й іноземні дослідницькі, проектні, науково-виробничі фірми, що користуються єдиною системою податкових і фінансових пільг. Найбільша кількість таких зон функціонує в США (їх називають технопарками), у Японії (технополісами), і в Китаї (зонами розвитку нової і високої технології).

Сервісні зони являють собою території з пільговим режимом підприємницької діяльності для фірм і організацій, що надають різні фінансово-економічні, страхові або інші послуги.

Комплексні зони створюються шляхом встановлення особливого пільгового в порівнянні з загальним режиму господарської діяльності на території окремого адміністративного утворення. До них відносять 5 спеціальних економічних зон Китаю, бразильську зону "Манаус", територію "Вогненна Земля" в Аргентині, зони вільного підприємництва, створювані розвитими країнами в депресивних регіонах.

У 90-і року 20-го ст. активізуються процеси по формуванню міжнародних вільних економічних зон. Так, існує проект утворення спеціальної економічної зони Туманган (Туманцзян) на стику границі Росії, Китаю і КНДР за участю Японії і Південної Кореї. У вільній економічній зоні планується зведення великого порту, численних промислових підприємств із використанням китайської і корейської робочої сили. Росія повинна поставляти на ці підприємства сировина. Передбачається, що зона буде мати гнучку границю, тобто до участі можуть залучатися сусідні регіони.

2. У промислово розвинутих країнах створені й діють: у США близько 200 зон зовнішньоторговельної спрямованості; Німеччини - 6 вільних портів і 3 безмитні зони; Франції - 2 райони вільної торгівлі і зони підприємницької діяльності; Іспанії - 3 безмитні зони; Італії -3 спеціальні безмитні зони; Японії - торгово-виробнича зона. Крім того, існують вільні зони в Канаді, Фінляндії, Греції, Ізраїлю. Зазначені зони створювалися, як правило, з метою активізації зовнішньої торгівлі, полегшення виходу національних виробників на світовий ринок, цілеспрямованого розвитку регіонів, використання наявної робочої сили, а також для пом'якшення небажаних для внутрішньої економіки тенденцій.

У США зони зовнішньої торгівлі були юридично оформлені в 1934 р. (Закон "Про зони зовнішньої торгівлі") з метою сприяння розвитку зовнішньої торгівлі. Початок їхньої діяльності припав на часи "великої депресії" – періоду високого рівня безробіття, стагнації виробництва і світової торгівлі. Для зон вільної торгівлі в США останнім часом характерний надзвичайно швидкий розвиток. Посилення конкуренції в міжнародному масштабі змусило багато компаній, зайнятих в експорті й імпорті, по-новому оцінити власні позиції і переваги зон вільної торгівлі, а також проекту НАФТА.

Зона "Шеннон" - еталонна ВЕЗ. Аеропорт Шеннон в Ірландії протягом десятиліть використовувався як пункт дозаправлення трансатлантичних лайнерів. Наприкінці 50-х рр. в результаті різкого скорочення авіаруху і падінню ваги Шеннонського аеропорту урядом Ірландії було розроблено особливу стратегію підтримки через сприяння вантажо- і пасажирообороту внаслідок розвитку зовнішньої торгівлі, виробництва і туризму. Першою ланкою названої стратегії є залучення значної кількості туристів з Північної Америки шляхом зацікавленості їх доступними цінами на квитки і готельне обслуговування. Друга ланка складалася в створенні промислової зони біля аеропорту на базі іноземних інвестицій з метою перспективи використання фрахтових можливостей аеропорту для імпорту деталей і напівфабрикатів і експорту готової продукції. ВПЗ “Шеннон” має режим, спрямований на стимулювання розвитку підприємництва, а також пільговий режим інвестування і реінвестування.

Спеціальні економічні зони КНР були засновані в 1980 році. 26 серпня 1980 р. було затверджено “Положення про спеціальні економічні зони”, що взагалі визначало правові основи діяльності і функції ВЕЗ. У травні 1981 року були додатково уточнені мета і напрямки розвитку чотирьох найбільших спеціальних вільних економічних зон - Шеньчжень, Шаньтоу, Чжухай і Сямень. П'ята зона зайняла всю територію острова Хайнань.

Чотири спеціальних економічних зони або особливі економічні райони знаходяться під юрисдикцією уряду країни, але мають особливу систему керування і проводять відмінну від інших територій країни економічну політику. Економічний розвиток спеціальних зон залежить головним чином від залучення і використання іноземного капіталу. Товари, вироблені на їхній території, в основному направляються на експорт. Багатогалузева економіка, що контролюється державою, складається, як правило, із загальних підприємств, заснованих на китайському й іноземному капіталі, "контрактних" загальних підприємств і іноземних підприємств. В внутрішніх районах країни ведучу роль грає державний сектор економіки: основна частина підприємств належить до державної власності.

Процес "зонування" країн з перехідною економікою фактично почався в 80-і роки з запізненням відносно інших держав світу. У 1963 р. почато створення ВЕЗ у Югославії, у 1978 р. - у Румунії, 1982 р. - в Угорщині, 1987 р. - у Болгарії, 1988 р. - у Польщі. Починаючи з 1990 р. у республіках колишнього СРСР проголошені наміри створення вільних зон. Зокрема, у Російській Федерації, Казахстані, Киргизстані, Білорусі, Грузії, Латвії, Естонії, Україні. У 1991 р. прийняті рішення про формування ВЕЗ на території Албанії. Таким чином, загальна кількість вільних зон, що були створені, формуються або проектуються в цих країнах, складає на сучасний момент близько 150.

На початку 80-х рр., коли почали розвертатися процеси лібералізації економічного життя, ринкових і структурних перетворень у народному господарстві, регіони України знайшли зацікавленість у створенні на власній території особливих, спеціальних, підприємницьких вільних зон, від чого почався процес створення ВЕЗ в Україні. "Піонерами" цього процесу стали Закарпатська, Одеська, Чернівецька, Харківська, Дніпропетровська області й Автономна Республіка Крим.

Законодавством України дозволено створювати: вільні митні зони і порти, експортні, транзитні зони, митні склади, технологічні парки, технополіси, комплексні виробничі, туристично-рекреаційні, страхові, банківські зони і т.п. За функціональними ознаками всі різновиди зон можна віднести до п'яти типів: зовнішньоторговельні, торгово-виробничі, науково-технічні, туристично-рекреаційні і банківсько-страхові (оффшорні).

Ініціатива створення ВЕЗ у різних регіонах України виникла ще в 1989-1990 роках. Усього за період 1989-1998 pp. на місцях було розроблено і представлено в Кабінет Міністрів України більше 30 проектів створення локальних і крапкових спеціальних (вільних) економічних зон різних типів. Зокрема, у Закарпатській (Вільна митна зона "Чоп-Інтерпорт", комплексна спеціальна економічна зона "Закарпаття", ВЕЗ "Європа-Центр"), Чернівецькій (комплексна ВЕЗ Чернівецької області, туристично-рекреаційна зона "Буковина"), Одеській (Одеська комплексна, "Антарктика", "Южненська", "Порто-франко", "Південна Пальміра", "Аджалік") областях, Автономній Республіці Крим (Севастополь, "Манганарі", "Сіваш", Керч, Кримська комплексна економічна зона, крапкова зона "Фотон"), Херсонській ("Джарілгач"), Дніпропетровській ("Днєпроавіа", "Наддніпрянщин", "Кривбас"), Чернігівській (Північно-Українська зона прикордонного співробітництва), Волинській ("Інтерпорт-Ковель"), Донецькій ("Азовьє", технопарк у м. Донецьку, комплексна ВЕЗ), Львівській ("Яворів", "Курортополіс Трускавець"), Запорізькій ("Степногорськ"), Івано-Франківській ("Ворохта", "Яремче"), Харківській ("Лідія-Харків"), Вінницькій ("Могилів-Подільський"), Київській ("Славутич"), Полтавській ("Кременчук") областях і ін., тобто 15 з 25 великих адміністративно-територіальних одиниць (області й Автономна Республіка Крим) вважають за можливе або необхідне створити на власній території особливого режиму підприємницької діяльності у формі ВЕЗ.

Території, на яких створюються спеціальні (вільні) економічні зони в Україні, повинні відповідати таким вимогам:

мати сприятливе транспортно-географічне розташування;
розміщатися поблизу або мати розвиту мережу комунікацій – великих транспортних вузлів, морських портів, автомобільних, залізничних доріг міждержавного сполучення, міжнародних аеропортів, транспортних коридорів;
бути наближеними до країн, розташованих на границі з Україною;
мати достатній ресурсний потенціал (природнокліматичні умови, корисні копалини, трудові ресурси, науково-виробничий потенціал і т.п.);
бути забезпеченими об'єктами виробничої і соціальної інфраструктури;
не мати обмежень екологічного характеру.

Зазначеним критеріям розташування спеціальних (вільних) економічних зон відповідають такі регіони України:

для створення зовнішньоторговельних зон - Закарпатська, Волинська, Львівська, Одеська, Миколаївська, Херсонська області й Автономна Республіка Крим.
для виробничих зон - майже всі промислові регіони України;
для науково-технічних зон - міста Київ, Харків, Одеса, Львів і прилеглі до них території;
для туристично-рекреаційних зон - Автономна Республіка Крим, Закарпатська, Львівська, Чернівецька, Івано-Франківська області.

1. Економічна інтеграція – це природний історичний процес, що випливає з потреб МПП, який охоплює в більшому або меншому ступені інтенсивності, у тих або інших формах визначені країни і групи країн. Динаміка і розмах інтеграційних процесів знаходяться в тісній залежності від відтворювального механізму країн, що інтегруються, і ефективності його функціонування.

Можна виділити наступні найбільш важливі економічні характеристики інтеграції:

міждержавне регулювання економічних процесів;
поступове формування замість більш-менш незалежних друг від друга національних народногосподарських комплексів регіонального інтернаціонального господарського комплексу з загальною структурою відтворення й органами керування;
зближення внутрішніх економічних умов у державах-учасниках інтеграційних об'єднань і вирівнювання рівнів їхнього економічного розвитку;
розширення просторових можливостей міждержавного пересування товарів, робочої сили і капіталів у межах регіону й усунення різноманітних адміністративних і економічних бар'єрів.

Економічна інтеграція – свідомо регульований державами і наднаціональними органами керування процес створення і функціонування міжнародних господарських комплексів у рамках груп держав.

Концепція Б. Балаша пропонує етапи інтеграції, включаючи п'ять послідовних форм (рис. 10.1.):

по-перше, зона вільної торгівлі зі скасуванням тарифів і кількісних обмежень у торгівлі між країнами-учасниками;
по-друге, митний союз із установленням єдиних тарифів у торгівлі з третіми країнами;
по-третє, "загальний ринок", де усунуті перешкоди у торгівлі товарами й у русі капіталу і праці;
по-четверте, економічний союз, де усунута усяка дискримінація національної економічної політики;
по-п'яте, повна економічна інтеграція, що передбачає уніфікацію національних економічних політик і створення органів наднаціональної влади.

Зона вільної торгівлі	Скасування торговельних обмежень і, у першу чергу, митних тарифів
Митний союз	Встановлення єдиного зовнішньо-торговельного тарифу і проведення єдиної зовнішньоторговельної політики у відношенні третіх країн. Рівні можливості для торгівлі і фінансових розрахунків.
Загальний ринок	Вільна торгівля, єдиний митний тариф, вільне переміщення капіталу і трудових ресурсів Узгодження між країнами загальної економічної політики.
Економічний союз	Усі вказані форми, плюс впровадження єдиної економічної і валютно-економічної політики
Повна економічна інтеграція

Рис. 11.1. Етапи міждержавної інтеграції (по Б.Балашу)

Специфічна риса інтеграції складається в її регіональному характері, що припускає географічну близькість, наявність загальних границь і економічних зв'язки між країнами, що складалися історично тривалий період (рис. 10.2.).

Європейський регіон	Європейський союз (ЄС), Центральноєвропейська угода про вільну торгівлю (ЦЄУВТ), Співдружність Незалежних Держав (СНД).
Азійсько-Тихоокеанський регіон	Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН), Азіатсько-Тихоокеанське економічне співробітництво (АТЕС).
Північноамериканський регіон	Північноамериканська асоціація вільної торгівлі (НАФТА).
Латиноамериканський регіон	Латиноамериканська асоціація інтеграції (ГАВКІТ), Загальний ринок країн Південного конуса (МЕРКОСУР), Андський Пакт, Центрально-американський загальний ринок, Карибське співтовариство (КАРІКОМ).
Африканський регіон	Африканське економічне співтовариство (АфЕС), Економічне співтовариство західно-африканських держав (ЕКОВАС), Загальний ринок Східної і Південної Африки (КОМЕСА), Співтовариство розвитку Півдня Африки (САДК), Митний і економічний союз Центральної Африки (ЮДЕАК).

Рис. 10.2. Основні інтеграційні угруповання світу

Реалізація інтеграційних процесів припускає наявність і функціонування інтеграційного механізму. Механізм інтеграції – сукупність економічних важелів і політико-правових інструментів і методів, за допомогою яких реалізується процес зближення, взаємного пристосування національних господарств. Він включає самі різні засоби і методи – від тимчасових і разових угод до стійких і тривалих угод у сфері обміну і виробництва. Основними з них є:

створення системи міждержавних органів, що регулюють економічні зв'язки;
створення зон вільної торгівлі, митних союзів, загальних ринків;
міждержавне втручання в макроекономічні процеси, зв'язані з темпами росту, структурою і розміщенням виробництва, розвитком науки і техніки, освітою, з валютно-фінансовим положенням;
використання широкої гами зв'язків і угод на мікрорівні - між підприємствами, фірмами і монополіями різних країн, через які матеріально реалізуються інтеграційні процеси, зв'язуються не тільки ринки різних держав, але й окремі галузі їхніх економік.

Міжнародна економічна інтеграція – це процес зближення і взаємопристосування окремих національних господарств на основі розвитку глибоких, стійких взаємозв'язків і поділу праці між країнами, взаємопроникнення їх відтворювальних структур у різних формах і на різних рівнях (рис. 10.4.)

	Міжнародна економічна інтеграція
Ц Е	Покращення умов торгівлі для країн, що об’єднуються, та відміна взаємних торговельних бар’єрів
Раціональний перерозподіл і розміщення капіталів і трудоресурсів між країнами
Багатонаціональний ріст ємності єдиних ринків
Раціональне об’єднання зусиль в НДОКР та в прискоренні науково-технічного прогресу
Раціоналізація валютних відносин

Рис. 10.4. Основні фактори, що забезпечують господарський ефект інтеграції

Мета інтеграції – зближення національних економік і забезпечення ефективного спільного рішення економічних проблем. При цьому розмаїтість національних особливостей країн породжує і розмаїтість економічних об'єднань держав, які відрізняються друг від друга по числу учасників, сукупному економічному і людському потенціалові, конкретній програмі дій, інструментів економічної політики повноваженнями міждержавних органів і ін.

2. В останні роки розвиток інтеграційних процесів характеризувався високою динамікою.

Лідером серед інтеграційних угруповань є Європейський Союз ( Австрія, Німеччина, Великобританія, Італія, Ірландія, Франція, Іспанія, Португалія, Фінляндія, Швеція, Данія, Бельгія, Люксембург, Нідерланди, Греція). Маастрихтські договори закладають юридичні й організаційні передумови поглиблення інтеграції в напрямку формування економічного, валютного і політичного союзу. Найбільш яскраві характеристики цього союзу:

єдине антимонопольне законодавство;
єдиний підхід до прав професійних союзів і їх членів;
загальна податкова система;
єдине трудове законодавство;
єдині правила в створенні і реєстрації фірм;
єдині стандарти і т.д.

З травня 2004р. почався процес вступу до ЄС ряду країн Східної Європи і Балтії до вступу в ЄС (табл. 10.1.). Усі країни добровільно беруть участь в об'єднанні, передають його органам частину своєї компетенції, обмежуючи власний суверенітет, що носить безпрецедентний характер. Бажають співробітничати з ЄС Туреччина, Росія, Україна, Білорусь й інші країни СНД.

Таблиця 11.1 - Порівняльний рівень економічного розвитку країн-претендентів на вступ у ЄС (1999 р.)

Країни	ВНП (млрд дол.)	Душо-вий ВНП (дол.)	Частка у ВНП (%)	Безробіття (% до всієї робочої сили)
Індустрії	Сільсько-го господар-ства	Приват-ного сектора
Болгарія	10,4					12,5
Угорщина	43,4					10,5
Латвія	5,0					7,2
Литва	7,7					6,4
Польща	127,9					14,9
Румунія	32,5					6,1
Словаччина	17,4					12,8
Словенія	19,1					13,5
Чехія	52,0					3,5
Естонія	4,4					5,0
Усього: 10 країн-претенден-тів	319,8		--		--	--
Для порівняння 15 країн ЄС	6915,0				--	10,7

Уся територія Північної Америки (США, Канада, Мексика) охоплена Північно-Американську угодою про вільну торгівлю (НАФТА). На державному рівні американо-канадська угода про вільну торгівлю було укладено в 1988 р., Мексика приєдналася до неї в 1992 р., що дало можливість уперше побачити інтеграційне об'єднання континентального масштабу. Угода НАФТА про вільну торгівлю припускає поступову ліквідацію тарифних і нетарифних обмежень у взаємній торгівлі і міри, що полегшують взаємні капіталовкладення. Цією угодою передбачений порядок врегулювання торговельних конфліктів, що виникають між його учасниками.

Організація Азійсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС): до 2020 року намічено утворити найбільшу у світі "зону вільної торгівлі" без митниць і внутрішніх бар'єрів. Уже зараз заявку на вступ в угруповання подали Росія, Індія, Пакистан, Монголія, Колумбія, Еквадор.

Основним інтеграційним угрупованням в Азії є Асоціація країн Південно-Східної Азії (АСЕАН), в яку входять найбільш розвинуті і заможні держави регіону: Сінгапур, Індонезія, Малайзія, Таїланд, Бруней, В'єтнам, Лаос, М’янма, Філіппіни. АСЕАН, як угруповання, запрограмоване на економічну інтеграцію в масштабах субрегіону, намагається вийти з запланованих для неї "тісних" рамок. Успішно розвиваючись протягом чверті століття країни субрегіону висунули наприкінці 80-х років за прикладом "єдиної Європи", ідею створення в перспективі "єдиної Азії": через загальні цілі і прагнення "консолідувати" географічний простір для рішення загальних задач.

Угорщина, Польща, Чехія і Словаччина почали спробу створення "міні-інтеграції", що одержала назву "Вишеградської четвірки", з метою оживити взаємні економічні зв'язки. Для цього було укладено і з 1 березня 1993 року набрало сили Центральноєвропейську угоду про вільну торгівлю, що передбачає поступове взаємне зниження мита.

Сучасні моделі латиноамериканської інтеграції стають більш відкритими і гнучкими, орієнтованими на більшу участь у світовому господарстві і більш тісні і великі зв'язки з високорозвиненими країнами. З цією метою передбачається поступове зм'якшення заходів для зовнішнього захисту свого об'єднаного ринку при тім, що зберігається і підсилюється лібералізація усередині регіональних господарських зв'язків.

Такий, наприклад, план створення Південноамериканського загального ринку (МЕРКОСУР) у складі Аргентини, Бразилії, Парагваю, Уругваю, при участі Чилі як спостерігача. Або – планована реанімація Центрально-американського загального ринку (ЦАР) у складі Гватемали, Гондурасу, Коста-Рики, Нікарагуа, Сальвадору. Розвиваються інтеграційні зв'язки й інші латиноамериканські угруповання: Андскої групи (Болівія, Венесуела, Колумбія, Перу), Карибської асоціації вільної торгівлі (КАРІФТА, а з 1973 року - Карибський загальний ринок КАРІКОМ) у складі Антигуа і Барбуда, Багамських островів, Барбадосу, Белізу, Гайани, Гренади, Домініки, Монсерату, Сент-Крістофера і Невісу, Тобаго, Ямайки; Латиноамериканської асоціації вільної торгівлі (ЛАВТ), Латиноамериканська асоціація інтеграції (ЛАІ) у Болівії, Бразилії, Венесуели, Колумбії, Уругваю, Перу, Чилі, Еквадору й ін.

Багато в чому інший тип співробітництва, інші цілі і способи їх досягнення характерні для країн африканського континенту. Африканська інтеграція – це спроба відсталих, що практично не мають між собою економічних зв'язків держав створити в окремих субрегіонах континенту сприятливі умови для розвитку промисловості. Дані цілі були декларовані при створенні таких союзів, як Економічне співтовариство країн Західної Африки (ЕКОВАС) у складі Беніну, Буркіна-Фасо, Кабо-Верде, Кот д'івуара, Гамбії, Гани, Гвінеї, Гвінеї-Біссау, Ліберії, Малі, Мавританії, Нігеру, Нігерії, С’єрра-Леоне, Островів зеленого мису; Митний і економічний союз Центральної Африки (ЮДЕАК), що поєднує Конго, Камерун, Габон, Центрально-африканську республіку, Бурунді, Руанду, Екваторіальну Гвінею, Сан-Томе і Прінсіпі й Анголу як спостерігача. Продеклароване ними створення до 2025 року африканського економічного співтовариства, розробленого в рамках Організації африканської єдності, можливе, але повинно мати під собою надійну економічну базу.

Більш ніж інші африканські держави, але набагато менш чим європейські, піддані інтеграційним процесам на цьому континенті арабські країни. Процес їх взаємодії почався з утворення Ліги арабських держав (ЛАД) (включає 22 держави), метою якої ставилося зміцнення взаємодії держав, що утворили організацію, у сферах фінансів, економіки, зв'язку й ін. Згодом для досягнення цієї мети були укладені такі найважливіші угоди: угода про створення арабського загального ринку; угода про створення субрегіональних інтеграційних угруповань, таких як: "Рада співробітництва держав Перської затоки" (Саудівська Аравія, Об'єднані Арабські Емірати, Кувейт, Катар, Бахрейн, Оман) у 1981 році, "Рада Арабського співробітництва" (Єгипет, Ірак, Йорданія, Ємен) у 1989 році.

Особливо слід розглянути перспективи інтеграційного розвитку в пострадянському просторі, який утворився на місці колишніх союзних республік після розвалу СРСР у 1991р. Ґрунтуючись на існуючому раніше єдиному економічному просторі, поділі праці, що історично склався, наявності єдиної енергетичної системи, єдиної системи транспорту, зв'язку, телекомунікацій, взаємо переплетеної загальної системи нафто – і газопроводів, єдиної технічної стандартизації, загальних зовнішніх митних тарифах і т. д., маючи більш інтегрований і взаємозалежний економічний простір, чим той, що досягнуто навіть у ЄС, країни колишнього СРСР неминуче повинні були об'єднатися на нових принципах співробітництва, що і відбулося на Алма-Атинській нараді 21 грудня 1991 року, коли було створено Союз Незалежних Держав (СНД), у діяльності якого в даний час беруть участь з різним статусом 12 держав колишнього СРСР (крім країн Балтії). Головна мета їх економічної інтеграції – використання переваг міждержавного поділу праці, спеціалізації і кооперування виробництва для досягнення загальних стратегічних і поточних інтересів країн-учасниць СНД. Сьогодні економічна інтеграція в СНД грунтується на розвитку переважно двосторонніх відносин, різнотипних ринкових механізмах регулювання економіки, різноманітних валютно-фінансових, цінових, податкових законодавствах і т.д. На майбутнє країнам СНД потрібний реальний механізм інтеграційної взаємодії, що перетворив би переважні у взаєминах декларації про наміри в реальні досягнення.

Сучасною тенденцією в розвитку співдружності стало створення ряду субрегіональних угруповань у складі декількох членів СНД: Центральноазіатського Союзу (Казахстан, Киргизстан, Узбекистан, Таджикистан), Митного Союзу (Бєларусь, Казахстан, Киргизстан, Росія, Таджикистан), Союзу Білорусі і Росії, ГУУАМ, створене з ініціативи України в 1997р. у Страсбурзі (Україна, Грузія, Азербайджан і Молдова), а в 1999 р. приєднався Узбекистан.

Особливе місце серед інтеграційних угруповань займає Чорноморське економічне співробітництв (ЧЕС), задеклароване в 1992 році Албанією, Азербайджаном, Вірменією, Болгарією, Грецією, Грузією, Румунією, Росією, Туреччиною й Україною.