Модуль 1. Сутність, середовище та розвиток теорії міжнародних економічних відносин.

 

 

1. Під світовою економікою розуміють сукупність національних економік у їхній взаємодії й співробітництві по інституціональному пристрою цієї взаємодії.

Однієї із сучасних особливостей функціонування світового господарства є інтенсивний розвиток міжнародних економічних відносин (МЕВ). Цей процес виявляється в поглибленні міжнародного поділу праці, збільшенні відкритості національних економік, їх взаємодоповненні, зближенні, розвитку й зміцненні регіональних міжнародних структур.

У предмет МЕВ входить вивчення двох найважливіших складових: самих МЕВ і механізму їхньої реалізації. МЕВ включають суперечливий комплекс економічних відносин між окремими країнами, їх підприємствами, групами країн, регіонами в системі світового господарства. Як наука міжнародна економіка вивчає не будь-які економічні відносини, а ті, що найбільше часто повторюються і є типовими, характерними відносинами.

Механізм МЕВ містить у собі правові норми й інструменти їхньої реалізації (міжнародні економічні угоди, кодекси, хартії, конвенції й ін.), що відповідає діяльності міжнародних економічних організацій, спрямованої на розвиток МЕВ.

Метою МЕВ є рішення широкого кола постійно виникаючих економіко-політичних проблем і питань з максимальною вигодою для суб'єктів економічних відносин і з мінімальними витратами з їх боку.

Структуру МЕВ складають:

1. Міжнародний поділ праці.

2. Міжнародна торгівля товарами й послугами.

3. Міжнародний рух капіталів і закордонних інвестицій.

4. Міжнародна міграція робочої сили (РС).

5. Міжнародні валютно-фінансові й кредитні відносини.

6. Міжнародна економічна інтеграція.

МЕВ як глобальні відносини втілюються в життя через три рівні: макро-, мікро- і наднаціональний. Макрорівень виявляється в розвитку міждержавних економічних відносин, що визначають і забезпечують загальні умови розвитку МЕВ на всіх рівнях. Мікрорівень виявляється через зовнішньоекономічну діяльність фірм. Наднаціональний рівень виявляється через дію наднаціональних інститутів і міжнародних організацій.

Суб'єктами МЕВ виступають господарські й організаційні одиниці на всіх рівнях: держави і їхніх об'єднань, окремі фірми і їхні об'єднання, юридичні і фізичні особи, а також інтеграційні об'єднання і міжнародні організації, насамперед економічні.

Об'єктами, за допомогою яких здійснюються МЕВ є економічні ресурси (фактори виробництва), що знаходяться у власності національних держав, товари й послуги, вироблені з цих ресурсів, послуги фінансово-кредитного характеру.

МЕВ базуються на основних принципах, викладених у рекомендації ООН «Новий економічний порядок»: суверенітету, мирного співіснування, рівноправності, усунення несправедливості в результаті застосування сили, розвитку МЕВ, мирного врегулювання спорів, сумлінного виконання міжнародних зобов'язань, поваги прав і воль людини, взаємодопомоги, взаємної вигоди, недопущення дискримінації, волі вибору форм здійснення МЕВ, найбільшого сприяння для країн, що розвиваються, невтручання у внутрішні справи один одного, вільного доступу до моря і від нього – до країн, що не мають доступу до моря, рівнозначності вимог до виконання національного законодавства для всіх суб'єктів МЕВ.

Сучасним МЕВ властиві наступні риси:

· Глибокий ступінь міжнародного поділу праці у СГ.

· Зростання масштабів і якісні зміни характеру традиційної міжнародної торгівлі готовою продукцією: з чисто комерційної вона перетворилася в засіб обслуговування національних виробництв.

· Розширення масштабів міграції капіталу.

· Швидкий обмін науково-технічними знаннями, розвиток сфери послуг.

· Помітне зростання масштабів міграції РС.

· Виникнення проблем, що одержали назву «глобальних» у силу загального характеру і необхідності координації зусиль різних країн для їхнього рішення (проблема продовольства, екологічно стійкого розвитку, використання ресурсів Світового океану, освоєння космосу і ряд інших).

· Виникнення регіональних економічних об'єднань, як наслідок інтеграційних процесів зближення господарського життя країн у рамках окремих регіонів,

· Створення гігантських транспортних структур і мереж, що забезпечують переміщення на величезні відстані великих мас людей, сировини і товарів.

· Інтернаціоналізацію сфери послуг, зокрема, розвиток міжнародного туризму, наукові й освітні обміни і т.д.

· Швидке поширення на багато країн стандартів споживання і способу життя, генеруємих країнами-лідерами економічного розвитку.

· Науково-технічний прогрес, досягнення якого швидко стають надбанням усього людства.

· Виникнення схожих і міжнародних норм і стандартів соціального життя (тривалість трудового дня, відпусток, система соціального страхування, стандарти утворення і багато чого іншого).

· Фактор цілеспрямованої діяльності держав по міжнародному узгодженню правил і процедур переміщення товарів, послуг, робочої сили, капіталів, технологій і інших факторів виробництва, по створенню міжнародних урядових організацій з передачею їм частини повноважень по керуванню процесами інтеграції господарського життя.

Природне середовище, соціально-економічні умови, політичний режим, рівень розвитку продуктивних сил, темпи НТР і інші фактори обумовлюють середовище, у якому реалізуються МЕВ (рис. 1.1.).

2. Сучасне СГ – це сукупність національних економік, що знаходяться в тісній взаємодії і взаємозалежності і які підкоряються об'єктивним законам ринкової економіки.

У своєму розвитку СГ пройшло складний шлях. Деякі дослідники його виникнення відносять до часів Римської імперії, інші відлік функціонування СГ ведуть з часів великих географічних відкриттів XV – XVI ст.

 

Рис. 1.1. Середовище розвитку МЕВ та їх основні фактори.

 

Сучасне СГ виникло після промислового перевороту в ході переростання капіталізму в його монополістичну стадію. До середини XX століття СГ було розколото на дві частини: світове капіталістичне і світове соціалістичне господарство, причому світове капіталістичне господарство займало домінуючі позиції: 9/10 усієї міжнародної торгівлі на початок 90-х років складав товарообіг у рамках світового капіталістичного господарства.

З 60-х рр. ХХ століття в систему СГ увійшли країни, що розвиваються. У середині 70-х рр. серед них помітно виділяються так називані “НІК” – нові індустріальні країни Південно-Східної Азії (4 “малих дракона” – Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур) і 3 країни Латинської Америки (Бразилія, Аргентина, Мексика).

Після розпаду СРСР і перетворень у країнах Східної Європи СГ починає здобувати риси єдиного утворення.

У такий спосіб сформоване СГ містить у собі національні економіки промислово (індустріально) розвинутих країн, країн, що розвиваються, і країн з економічною системою перехідного типу.

Структура, динаміка розвитку й інші характеристики світової економіки, подібно стану розвитку національних економік, знаходить висвітлення в різних статистичних показниках. У світовій практиці використовується Система національних рахунків (СНР), як система взаємозалежних показників розвитку економіки на макрорівні. СНР сформульована в категоріях і термінах ринкової економіки, її концепції і визначення припускають, що економіка функціонує на основі ринкових механізмів і інструментів.

Центральним показником СНР є валовий внутрішній продукт (ВВП), який використовується для зіставлення рівнів економічного розвитку окремих країн за визначений період часу, а також для цілей міжнародних зіставлень. Валовий внутрішній продукт – це ринкова вартість кінцевих товарів і послуг, вироблених резидентами даної країни за визначений період часу у цінах кінцевого покупця, тобто ВВП підраховується по територіальному принципу і враховує сукупність вартості продукції сфери матеріального виробництва і сфери послуг незалежно від національної приналежності підприємств, розташованих на території даної країни. Методологія підрахунку ВВП говорить про те, що цей індикатор виражає загальну економічну активність у світі й окремих країнах. Ріст регіонального ВВП (у постійних цінах) розглядається як показник економічного розвитку.

Валовий національний продукт (ВНП) – враховує вартість всього обсягу продукції й послуг у національній економіці, незалежно від місцезнаходження національних підприємств (у своїй країні або за кордоном). Іншими словами, ВНП - теж, що і ВВП, плюс доходи, отримані громадянами країни з-за кордону, мінус доходи, вивезені з країни.

З метою визначення місця країни у світовій економіці порівнюють показники ВВП (ВНП) для різних країн, виражені в доларах США. Для того, щоб оцінити темпи економічного росту країни, тобто якість економічних процесів, що відбуваються в національній економіці, необхідно визначити зміну ВВП (ВНП) у поточному році в порівнянні з попереднім роком або в динаміці. При цьому за 100% звичайно приймають показник ВВП (ВНП) у попередньому році або на початку періоду. Розвинуті індустріальні країни традиційно мають щорічні темпи росту 2-3 % у період економічного підйому (табл. 1.1.), 1,0-1,5 % у період незначних економічних криз.

 

Таблиця 1.1. - Середні темпи росту ВВП п'ятірки ведучих промислово розвинутих держав (млрд дол., %).

Країна	1990р.	2000р.	2010р. прогноз	Середні темпи росту
США	6045,8	7616,4	8607,0	2,60
Великобрита­нія	986,4	1254,7	1618,5	2,60
Японія	2952,3	5109,7	6644,5	2,50
Німеччина	1575,2	1936,8	2382,3	2,10
Франція	881,7	1475,4	1814,7	2,10

 

Країни, що розвиваються, мають більш високі показники економічного росту за рахунок низького вихідного рівня економічного розвитку - близько 6% у рік. Нові індустріальні країни мають ще більш високі темпи економічного росту - 9-12 % у рік за рахунок удалого збігу економічної політики й економічної кон'юнктури. Найвищий показник економічного росту зафіксований у 1996 р. у Китаї - 20%, найглибше економічне падіння було зафіксовано у постсоціалістичних країнах у 1991р., зокрема в Росії - 10-15 % у рік.

Надзвичайно зручний для міжкраїнових зіставлень показник - ВНП на душу населення, який називається також "доходом на душу населення" або "душовим доходом". ВНП на душу населення - ВНП, ділений на чисельність населення країни. Він дає представлення про кількість вироблених товарів і послуг, що приходяться в середньому на одного жителя країни (обчислювальних у доларах США). На сьогоднішній день він особливо контрастний між багатими і бідними країнами (табл. 1.2.).

Важливе місце в системі національних рахунків займає національний доход (НД), що представляє собою ВНП за винятком суми капіталу, спожитого в економіці за рік, і непрямих податків на бізнес.

 

Таблиця 1.2. - Річний доход на душу населення трьох багатих і бідних країн (2000р., дол.)

Країна	Доход	Країна	Доход
Швейцарія		Мозамбік
Японія		Ефіопія
Норвегія		Танзанія

 

Дати вичерпну характеристику життєвого рівня населення допомагає визначити відносно новий специфічний показник - індекс суспільного розвитку країни, що включає в себе все різноманіття соціально-економічних показників: номінальну і реальну заробітну плату; номінальні і реальні доходи населення; величини і структури витрат населення і його заощаджень; зайнятості і безробіття; споживання населенням найважливіших товарів продовольчого і непродовольчого виду; умови праці; забезпеченості населення житлом і продуктами тривалого користування; рівня охорони здоров'я, культури, фізкультури і спорту, туризму і відпочинку; освітній рівень населення, тривалість життя й інші, що дають наступну картину "світової табелі про ранги" (табл. 1.3.).

 

Таблиця 1.3. - Місце країн за рівнем суспільного розвитку і по ВВП (2000р.).

Країна	Індекс суспільного розвитку	Місце по суспільному розвитку	Місце по ВВП на душу населення
Японія	0,983
Канада	0,982
Норвегія	0,978
Швейцарія	0,977
Швеція	0,977
США	0,976
Австралія	0,972
Франція	0,971
Нідерланди	0,970
Англія	0,964
Ісландія	0,960
Німеччина	0,957

 

В даний час для більш загальної характеристики положення і ролі країни у світовій економіці застосовується рейтинг конкурентноздатності, розроблений Міжнародним інститутом розвитку управління в Лозанні. Публікуємі тут дані часто є передумовою для прийняття інвестиційних рішень і стосуються тільки промислово розвинутих, деяких тих, що розвиваються і країн з перехідною економікою (усього 47). Рейтинг конкурентноздатності цих країн визначається на основі багатофакторних моделей, у яких близько 300 показників згруповані в 8 агрегованих факторів: 1) зовнішньоекономічні зв'язки; 2) внутрішній економічний потенціал; 3) державне регулювання; 4) інфраструктура; 5) кредитно-фінансова система; 6) науково-технічний потенціал; 7) система керування; 8) трудові ресурси. Близько 2/3 критеріїв розраховується на базі статистичних даних, а 1/3 – виходячи з оцінок аналітиків, експертів і опитувань керівників ведучих корпорацій.

 

 

 

1. Міжнародні економічні відносини поєднують систему досить різноманітних національних господарств. Для характеристики структури світового господарства на рівні відносин між країнами, використовується прийнята в міжнародній практиці класифікація, згідно з якою всі країни світу підрозділяють на три основні групи:

· Розвинуті країни з ринковою економікою

· Країни, що розвиваються

· Країни з перехідною економікою

Ведуча роль у світовому господарстві приділяється групі країн з розвинутою ринковою економкою, що розташовані в Західній Європі, Північній Америці і Тихоокеанському басейні, займають визначальну позицію у світовій економіці.

Відповідно до класифікації країн у «Світовому економічному огляді ООН» до промислово розвинутих країн відносяться: 23 країни-члени Організації Економічного Співробітництва і Розвитку (ОЕСР) – США, Канада, Японія, Австралія, Нова Зеландія, 15 країн-членів Європейського союзу (ЄС): Австрія, Німеччина, Великобританія, Італія, Ірландія, Франція, Іспанія, Португалія, Фінляндія, Швеція, Данія, Бельгія, Люксембург, Нідерланди, Греція, 4 західноєвропейських країни-члени Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ) – Швейцарія, Норвегія, Ісландія, Ліхтенштейн, а також Гібралтар, Ізраїль, Південно-Африканська республіка (ПАР), Сан-Маріно, Фарерські острова.

На частку промислово розвинутих країн приходиться майже 54% валового національного продукту усього світу і 69% світового експорту. Серед них виділяється «сімка» головних промислово розвинутих країн — США, Японія, Німеччина, Франція, Італія, Великобританія і Канада, питома вага яких у ВНП промислово розвитих країн складає 85,8% і у світовому ВНП — 46,3%, в експорті промислово розвитих країн 72,7% і світовому експорті — 50,1%.

На сучасному етапі для промислово розвитих країн характерний високий рівень розвитку матеріального виробництва, у першу чергу промисловості, що заснована на новітніх технологіях, породжених науково-технічною революцією. Швидкий розвиток одержує електроніка, новітні галузі хімії і біотехнології. До промисловості примикає будівництво, що йде на індустріальній основі. Сільське господарство цієї групи країн відрізняється великим ступенем інтенсивності і продуктивності, високим рівнем механізації всіх основних робіт. Незважаючи на те, що лише невелика частина населення (3-8%) зайнята в сільському господарстві, воно не тільки забезпечує свої країни продовольством, але і є в більшості держав експортним сектором економіки.

Висока питома вага в економіці промислово розвитих країн займає сфера послуг, у якій зайнято понад 1/2 усього працездатного населення. До цієї частини економіки відноситься насамперед високорозвинена сфера звертання — транспорт і зв'язок, торгівля й обслуговування, фінансова система. Значна питома вага займає сфера утворення, наука, охорона здоров'я, культура, спорт, туризм та ін.

 

 

2. Велику частину країн сучасного світу, включаючи країни Азії (без Японії), Африки і Латинської Америки складають країни, що розвиваються, багато з яких були колоніями і напівколоніями розвинутих держав і відстали у своєму економічному розвитку. Країни, що розвиваються – це приблизно 140 країн Азії, Африки, Латинської Америки, Океанії, Європи.

З погляду розвитку економічного потенціалу, участі в міжнародному поділі праці і положення у світовому господарстві всі 132 держави, що розвивається, можна класифікувати виходячи з методики ООН, МБРР і ОЕСР.

1. Спираючись на розроблену ООН систему класифікації економістами виділяються три групи країн, що розвиваються,

• 44 - самі бідні - найменш розвиті країни;
• 88 - не експортери нафти - власне країни, що розвиваються;
• 13 – країни, що видобувають і експортують нафту - найбільш розвиті розвиваючі держави

2. Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР) розробив свою класифікаційну систему, що включає 125 країн, що розвиваються та розвинутих, населення кожної з яких перевищує 1 млн. чоловік. МБРР поділяє ці держави за критерієм рівня душового доходу на країни:

• с низьким рівнем доходу;
• із середнім рівнем доходу; 101 країна
• с доходом вище за середнє;
• с високим доходом - 24 країни

Остання група країн розбита МБРР на:

- 19 країн - Першого світу,

- 5 країн, що розвиваються (Гонконг, Кувейт, Ізраїль, Сінгапур, ОАЕ).

3. Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) включає країни, не охоплені статистикою ООН, і виділяє (табл. 2.1.): 61 країну з низьким рівнем доходу; 73 країни із середнім рівнем доходу; 11 нових індустріальних країн; 13 країн - членів ОПЕК.

Проблеми, властиві країнам, що розвиваються, ілюструють такі ознаки:

• велика частка населення, зайнята в сільському господарстві низька продуктивність праці;
• незначні обсяги заощаджень і інвестицій;
• низька частка промислової продукції у ВВП;
• низький рівень розвитку інфраструктури;
• нерівномірність розподілу доходів і власності;
• висока народжуваність, відносно висока смертність і відповідно високі темпи росту населення;
• висока частка голодуючого населення;
• низька частка у світовій торгівлі;
• нерівномірність розподілу економічного потенціалу по регіонах;
• низька частка грамотного населення;
• слабкий рівень розвитку охорони здоров'я.

 

Таблиця 2.1. - Класифікація ОЕСР країн за рівнем доходу на душу населення.

Країни з низьким рівнем доходу	Країни із середнім рівнем доходу
Афганістан, Ангола, Бангладеш, Бенін, Бутан, Болівія, Буркіна-Фасо, Бурунді, Кабо-Верде, ПАР, Чад, Китай, Коморські острова, Джібуті, Єгипет, Сальвадор, Екваторіальна Гвінея, Ефіопія, Гамбія, Гана, Гвінея, Гвінея-Бісау, Гаїті, Гондурас, Індія, Камбоджа, Кенія, Лаос, Лесото, Ліберія, Мадагаскар, Малаві, Мальдіви, Малі, Мавританія, Острів Майотта, Мозамбік, М’янма, Непал, Нігерія, Пакистан, Руанда, Острів Святої Олени, Сан-Томе і Прінсіпи, Сенегал, С’єрра-Леоне, Соломонови острова, Сомалі, Шрі-Ланка, Судан, Танзанія, Того, Острова Токелау, Тонга, Тувалу, Уганда, Вануату, В'єтнам, Ємен, Заїр, Замбія	Багамські острова, Бахрейн, Барбадос, Беліз, Бермудські острови, Ботсвана, Бруней, Чилі, Колумбія, Конго, Острова Кука, Коста-Ріка, Куба, Кіпр, Домініканська республіка, Фолклендські острова, Фіджи, Гібралтар, Гваделупа, Гватемала, Французька Гвіана, Гайана, Ізраїль, Кот-д’Івуар, Ямайка, Іорданія, Карібаті, Ліван, Малао, Малайзія, Мальта, Мартініка, Маврикій, Марокко, Науру, Антіли, Нідерландські, Нова Каледонія, Нікарагуа, Острів Ніуе, Оман, Острови Океанії (під опікою США), Панама, Папуа нова Гвінея, Парагвай, Перу, Філіппіни, Французька Полінезія, Реюньон, Острова Сен-П’єр і Мікелон, Сейшельські острови, Свазіленд, Сирія, Сурінам, Таїланд, Тринідад і Тобаго, Туніс, Туреччина, Уругвай, Острова Уолліс і Футуна, Західне Самоа, Вест-Індія, Зімбабве
Країни - члени ОПЕК	Нові індустріальні країни
Алжир, Еквадор, Габон, Індонезія, Іран, Ірак, Кувейт, Лівія, Нігерія, Катар, Саудівська Аравія, ОАЕ, Венесуела	Аргентина, Бразилія, Греція, Мексика, Португалія, Сінгапур, Південна Корея, Іспанія, Тайвань, Югославія

 

Основними рисами країн, що розвиваються, є:

· багатоукладний характер економіки країн, що розвиваються, тобто економіка цих країн спирається на багатоукладну соціально-економічну структуру.

· низький рівень розвитку продуктивних сил, відсталість у промисловості, сільському господарстві і розвитку соціальної інфраструктури (за винятком більш розвинутих країн);

· загальними рисами більшості країн, що розвиваються, є їх бідність, перенаселення, великий рівень безробіття, величезна заборгованість розвинутим країнам;

· залежне положення в системі світового господарства, периферійний характер капіталізму, який відрізняється від капіталізму розвинутих країн не тільки ступенем розвитку, але, що головне, моделлю способу виробництва і розподілу матеріальних благ. Тобто капіталізм в цих країнах виникає і розвивається, як імітаційна модель під впливом іноземного капіталу, технологій і ідеології. При цьому нові технології, впроваджувані міжнародними корпораціями, як правило, застарілі, але вартість їх висока.

Більшість країн, що розвиваються, за рівнем життя населення відстає від передових країн промислової Півночі в 20-50 разів.

 

3. Серед країн, що розвиваються, на початку 60-х років ХХ ст. виділилася група країн з більш розвинутою економікою. Це, насамперед, низка країн і територій Південно-Східної Азії та Латинської Америки, що наблизилися за багатьма показниками до країн високого і середнього рівня економічного розвитку. В цих країнах збільшився обсяг промислового виробництва та його частка в національному доході, зміцнилися позиції нового прошарку — класу підприємців. Сьогодні такі країни іменують „ новими індустріальними країнами”.

Відповідно до методики ООН, виділяють критерії, по яких ті або інші держави відносяться до "нових індустріальних країн":

· обсяг валового внутрішнього продукту (ВВП) на душу населення;

· середньорічні темпи його приросту;

· питома вага обробної промисловості у ВВП (повинна складати більш 20%);

· обсяг експорту промислових виробів і їхня частка в загальному вивозі;

· обсяг прямих інвестицій за кордон.

У відповідності з цими критеріями до "нових індустріальних країн" відносять:

• чотири “малих дракони” Південно-Східної Азії (Південну Корею, Тайвань, Сінгапур, Гонконг), а також НІК Латинської Америки – Аргентину, Бразилію, Мексику, що є НІК першого покоління.

Слідом за ними йдуть "нові індустріальні країни" наступних поколінь:

· країни другого покоління – Малайзія, Таїланд, Індія, Чилі;

· третього покоління – Кіпр, Туніс, Туреччина, Індонезія, Венесуела, Колумбія, Перу, Уругвай;

· четвертого покоління – Філіппіни, Китай та інші.

В результаті з'являються цілі зони “новоіндустріальності”, полюси економічного росту, що поширюють свій вплив, насамперед, на сусідні регіони.

Серед причин висунення "нових індустріальних країн" з іншого світу, що розвивається, виділяють наступні:

1. Деякі "нові індустріальні країни" виявилися в сфері особливих політичних і економічних інтересів промислово розвитих країн. Так, сфера політичних інтересів США поширювалася на Тайвань і Південну Корею, з метою протидії “комуністичному впливу” у Східній Азії. Цим країнам була надана безпрецедентна економічна допомога і військова підтримка.

2. На формування сучасної структури економіки "нових індустріальних країн" мали великий вплив прямі інвестиції промислово розвинутих країн (США, Японії й ін.).

3. Для "нових індустріальних країн" Азії було характерно те, що підприємницький капітал направлявся головним чином в обробну промисловість і сировинні галузі. У свою чергу, у латиноамериканських НІК він йшов у торгівлю, сферу послуг, обробну промисловість. Широка експансія закордонного приватного капіталу призвела до того, що в "нових індустріальних країнах" фактично немає жодної області економіки, де б не було іноземного капіталу.

4. Діяльність міжнародних корпорацій, що налагоджували виробництва на території країн, що розвиваються.

5. Привабливе географічне положення "нових індустріальних країн" Азії. Усі вони знаходяться на перехресті торгово-економічних шляхів, біля центрів світового господарства – США, Японії.

6. Майже в усіх НІК склалися автократичні або близькі до них політичні режими, лояльні до промислово розвинутих країн.. Іноземним інвесторам був забезпечений високий ступінь гарантій безпеки їх інвестицій.

7. Значну роль зіграли такі неекономічні фактори, як працьовитість, старанність, дисциплінованість, ощадливість населення "нових індустріальних країн" Азії.

За прогнозами міжнародних експертів, Східна Азія може перегнати до 2010 року по обсягу ВНП Західну Європу, а до 2020 року – Північну Америку.

У значній мірі НІК властиве своєрідне змагання між двома моделями розвитку НІК – азіатської і латиноамериканської.

Перша, азійська, – передбачає розвиток національної економіки з переважною орієнтацією на зовнішній ринок, на експорт. Цієї моделі дотримували наприкінці 19-го сторіччя США, після другої світової війни – західноєвропейські країни, Японія, а надалі - НІК Азії.

Друга модель, латиноамериканська, – орієнтована на імпортозаміщення та у значній мірі властива латиноамериканським НІК. Стратегія розвитку імпортозаміщення дозволяє створити ряд нових і важливих виробництв, підвищити рівень самозабезпеченості по багатьом позиціям. Однак для цього необхідний “тепличний” режим функціонування національної економіки, заснований на відсутності конкуренції з боку іноземних компаній, дешевих кредитах і т.п., що не сприяє створенню гнучкої й ефективної економічної системи. У результаті в країнах, що як основну лінію модернізації економіки використовували імпортозаміщення, неминуче настає криза, зв'язана з консервацією відставання, виникненням перешкод для появи в економіці галузей-локомотивів, що забезпечують досягнення прогресу світового рівня.

На практиці найбільш ефективно збалансоване використання політики імпортозаміщення й експортної орієнтованості, причому в окремі періоди пріоритет може одержати як одна, так і інша політика.

 

4. Країни з перехідною економікою — це угруповання держав, які перебувають у процесі реформування політичної та соціально-еко­номічної структури, трансформації існуючих тут раніше адмініст­ративно-командних економічних систем у ринкову економіку. Йдеться про країни так званого другого світу, тобто сукупність постсоціалістичних держав Центральної та Східної Європи і колишні радянські республіки: Албанія, Вірменія, Азербайджан, Бєларусь, Боснія і Герцеговина, Болгарія, Угорщина, Грузія, Казахстан, Киргизія, Латвія, Литва, Македонія, Молдавія, Монголія, Польща, Росія, Румунія, Словаччина, Словенія, Таджикистан, Туркменістан, Хорватія, Чехія, Узбекистан, Україна, Естонія, Сербія і Чорногорія.

Основними моделями здійснення зазначених ринкових транс­формацій є: перша — це модель "шокової терапії", або швидких радикальних реформ; друга — модель поступового, повільного або еволюційного реформування; цю модель визначають як "градуалістський підхід". Переважно радикальні методи реформування своєї економіки обрали Польща, меншою мірою Чехія, частково Естонія. Більшість держав Східної та Центральної Європи (Болгарія, Угор­щина, Словаччина, Словенія, Румунія) та весь регіон СНД надали перевагу еволюційному характеру ринкових перетворень.

Основні напрями системних ринкових перетворень, що мають бути реалізовані в процесі трансформації усіх перехідних суспільств, можна розподілити на чотири широкі аналітичні категорії, що тісно пов'язані та взаємодіють між собою:

1. Перегляд ролі держави, який серед іншого передбачає: проведення законодавчої реформи, складовими якої є консти­туційна, майнова, банківська, контрактна та інші реформи; реформування законодавчих інститутів; регулювання діяльності природних монополій; реалізацію необхідних інструментів та інституційних ме­ханізмів непрямого керування економікою, а саме — податкової системи, контролю за бюджетом і видатками, інститутів непрямого кредитно-грошового регулювання; відповідні зміни у соціальній сфері, тобто створення системи страхування від безробіття при непрацездатності, реформування системи соціальних послуг (охорони здоров'я, освіти тощо), пенсій­ного забезпечення.

2. Макроекономічна стабілізація, основними інструментами якої є проведення жорсткості податкової та кредитної політики, вирі­шення проблеми надлишкової грошової маси, перегляд показників витрат з метою врегулювання зовнішніх розрахунків.

3. Розвиток приватного сектору, приватизація, реформа вироб­ничої структури передбачають: спрощення процедур закриття й відкриття підприємств; оформлення права приватної власності; чітке формування та розподіл права власності (власність на землю, промисловий капітал, житловий фонд і реальну нерухомість); галузеву й виробничу реформу, ліквідацію монополій.

4. Реформа цін і ринків. Йдеться про реформування всіх видів ринків: ринку товарів і послуг, праці, фінансового ринку тощо, лібе­ралізацію цін, лібералізацію зовнішньої торгівлі, вивільнення струк­тури заробітної плати, реформування процентних ставок.

Практично для всіх постсоціалістичних економік актуальною є проблема зовнішньої заборгованості. Основні міжнародні позичальники — Світовий Банк, МВФ, Лондон­ський і Паризький клуби — кредитори, без допомоги яких немож­ливе навіть часткове розв'язання проблеми зовнішньої заборгова­ності постсоціалістичних держав, у своїх рішеннях щодо них керу­ються не лише економічними, а й політико-соціальними критеріями. Списання 50% заборгованості Польщі у 1992 р. та реструктуризація решти боргу, або цьогорічна реструктуризація російського та україн­ського зовнішніх боргів — яскраве тому "підтвердження”. В Україні, наприклад, витрати бюджету на обслуговування зовнішнього боргу становить 30% видатків пенсійного фонду, 51% видатків на освіту, 65% видатків на охорону здоров'я. Майже 4% ВВП України спрямовується на обслуговування зовнішнього боргу.

Ще один важливий зовнішній інструмент децентралізації пере­хідних економік та їх макростабілізації — це лібералізація зовніш­ньої торгівлі, яка стримує ціни на імпортні товари, а отже, й інфляцію, підвищує рівень життя, стимулює іноземні інве­стиції, а для країн Східної та Центральної Європи ще й прокладає шлях у Європейський Союз. Однак, під економічною загро­зою опиняються цілі галузі національного виробництва, наприк­лад, текстильна або взуттєва промисловість чи важке машинобуду­вання і особливо — сільське господарство, тобто ті галузі, для яких конкуренція з продукцією з-за кордону виявляється непосильною. Така ситуація породжує вжиття протекціоністських заходів з боку урядів колишніх соціалістичних країн. Проте вимоги ВТО, ЄС та іноземних інвесторів, кошти яких вкрай потрібні перехідним еко­номікам, змушують їхнє керівництво частіше надавати перевагу більш вільній політиці в галузі зовнішньої торгівлі.

Місце і роль країн з перехідними економіками в системі світового господарства визначає цілий ряд суперечливих факторів. З одного боку, це прагнен­ня переважної більшості колишніх соціалістичних держав увійти в політичні, військові та економічні структури Заходу. З другого боку, об'єктивна реальність сучасного етапу розвитку цих країн зумовлює необхідність активної взаємної співпраці країн між со­бою. Йдеться про існуючу досі залежність більшості постсоціалі­стичних економік від російської паливно-сировинної бази, низьку конкурентоспроможність їхнього національного виробництва, близь­ке географічне розташування країн. Очевидно, що друга група фак­торів більшою мірою стосується регіону країн СНД.

 

 

 

1. Однієї з базових категорій, що відображає сутність, зміст МЕВ, є міжнародний поділ праці (МПП). Участь у МПП дає країні додатковий економічний ефект, дозволяє з найменшими витратами задовольняти свої потреби.

Міжнародний поділ праці – це вищий ступінь суспільно-територіального поділу праці між країнами, що спирається на спеціалізацію виробництва окремих країн, формує відповідні міжнародні, галузеві і регіонально-галузеві пропорції, забезпечує взаємозв'язок процесів розширеного відтворення у світовому господарстві.

Матеріальною передумовою міжнародного поділу праці є наявність визначеної кількості і якості економічних ресурсів (праця, земля, капітал, технологія), їхній нерівномірний розподіл між країнами й особливості їхнього комбінування, що забезпечують велику або меншу ефективність їхнього використання.

Більша або менша участь у МПП обумовлена наступними обставинами – сприятливими йому, або даючими гальмуючий ефект при їхній відсутності (рис. 3.1.).

Особливостями розвитку МПП на сучасному етапі виступають:

· Загострення економічних протиріч і постійна зміна міждержавних пропорцій між трьома ведучими економічними центрами світу: США – Західна Європа – Японія.

· Виділення із середовища країн, що розвиваються, так званих “нових індустріальних країн” Південно-Східної Азії і Латинської Америки.

· Діяльність на світових ринках країн з економічною моделлю перехідного типу в результаті розпаду соціалістичного блоку.

Ф А К Т О Р И	ПРИРОДНО-ГЕОГРАФІЧНІ	Різниця в чисельності населення, економіко-географічному положенні, території, кліматичних умовах, наявності природних ресурсів
СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ	Особливості історичного розвитку й традицій, соціально-економічний тип виробництва, темпи розвитку об’єктів виробничої і соціальної інфраструктур, кваліфікація робочої сили, масштаби і серійність виробництва, виробничий апарат, рівень розвитку виробничої і соціальної інфраструктур, напрямки розвитку зовнішньоекономічних зв’язків
НАУКОВО-ТЕХНІЧНІ	Науково-технічний потенціал, прискорення темпів морального зносу, технологічна диверсифікованість, розширення науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт

 

Рис. 3.1. Фактори, що впливають на розвиток МПП.

 

· Значне посилення ролі міжнародних монополій, що контролюють близько 50% світового промислового виробництва і світової торгівлі.

· Значне посилення процесів міжнародної економічної інтеграції (ЄЕС, НАФТА й ін.)

· Діяльність міжнародних економічних організацій щодо регулювання світового господарства і світової торгівлі (ГАТТ/ВТО, МВФ і ін.)

Оскільки саме МПП обумовлює обсяги, зміст, напрямок потоків економічних благ і виробничих ресурсів, що приносять країнам доход, то він здавна є предметом дослідження в економічній теорії.

Зокрема, А.Сміт вважається основоположником наукової теорії поділу праці. У своєму основному добутку "Дослідження про природу і причини багатства народів" він розглянув усі головні проблеми поділу праці в межах окремої мануфактури, між галузями, між містом і селом, між промисловістю і торгівлею, між розумовою і фізичною працею, а також між різними регіонами і цілими національними господарствами В останньому випадку вирішальне значення у формуванні переваг тієї або іншої країни при обміні результатами праці А. Сміт вбачав в абсолютних витратах.

На відміну від нього Д. Рикардо розвинув теорію А. Сміта та запропонував ідею порівняльних витрат. В основу теорії порівняльних витрат виробництва покладена ідея про існування різниці між країнами в умовах виробництва, що в будь-якій країні при будь-яких природнокліматичних умовах існує можливість налагодити виробництво будь-яких товарів. Порівняння витрат, зв'язаних з виробництвом тих або інших товарів приводить до висновку, що замість випуску всіх товарів, на які пред'являється попит, значно вигідніше виробляти один, що вимагає найменших витрат. Спеціалізація на цьому товарі дозволить за допомогою обміну на зовнішньому ринку придбати всі інші товари.

Визначеною модифікацією теорії порівняльних витрат є теорія факторів виробництва., що була розроблена Хекшером та Оліном. Відповідно до неї вартість створюваних товарів складається з доходів на три фактори виробництва: зарплати за працю, відсотка на капітал, земельної ренти за землю. Стосовно до економічних відносин міжнародного рівня це означає, що країни по-різному наділені факторами виробництва й у залежності від цього в тому або іншому ступені повинні брати участь у міжнародному співробітництві.

Теорія різної відносної забезпеченості факторами виробництва, як основи для міжнародної торгівлі, у 40-і рр. була доповнена П. Самуельсоном, що дав їй математичний доказ, у результаті чого вона одержала назву теореми вирівнювання цін на фактори виробництва, або теореми Хекшера-Оліна-Самуельсона. Її сутність зводиться до того, що вирівнювання в результаті торгівлі відносних цін на товари приводить до вирівнювання відносних цін і на фактори виробництва, за допомогою яких ці товари були зроблені.

Категорія міжнародного поділу праці і далі привертала увагу вчених-економістів (Л.Леонтьєв, П.Ліндерт, Г.Хабелер, Г.Боуен, Э.Лімер, Л.Свейскаускас, Д.Кісінг, Д.Хартіген, Р.Белдвін і інші), котрі створили багатофакторні моделі аналізу порівняльних переваг, виявили закономірності спеціалізації країн на матеріало-, науко- і трудомістких товарах.

Крім цього, існують західні теорії модернізації МПП, що умовно можна поділити на 2 основні групи:

1. Різні варіанти концепції “взаємозалежності”;

2. Визначені рекомендації, плани перебудови існуючої моделі МПП.

Ідеї концепції “взаємозалежності” із середини 70-х рр. відносяться до числа найбільш розповсюджених. Одним із представників концепції взаємозалежності є американський економіст Р. Купер, що розглядав її в різних аспектах, а саме, виділяв існування таких видів взаємозалежності: структурної, якщо країни настільки взаємозалежні, відкриті одна іншої, що зміни в економіці однієї країни обов'язково позначаються в іншій; взаємозалежність цілей у сфері економічної політики; взаємозалежність зовнішніх факторів економічного розвитку; політичної взаємозалежності.

Концепції взаємозалежності носять загальний характер, вони є відправною крапкою для іншої групи економічних теорій – теорій “модернізації” існуючого МПП.

 

2. Головними формами МПП є міжнародна спеціалізація виробництва (МСВ) і міжнародне кооперування виробництва (МКВ).

Міжнародна спеціалізація виробництва – це форма МПП між країнами, заснована на здійсненні диференціації національних виробництв, зосередженні в окремих країнах виробництва визначеної продукції понад внутрішню потребу й інтенсивний обмін товарами, послугами, інформацією на зовнішньому ринку.

МСВ розвивається за двома напрямками: виробничому і територіальному. У свою чергу виробничий напрямок поділяється на міжгалузеву, внутрішньогалузеву і спеціалізацію окремих підприємств.

Міжгалузева спеціалізація припускає зосередження в окремих країнах визначених галузей виробництва при відсутності тут цілого ряду інших галузей. Внутрішньогалузева спеціалізація зв'язана з галузями, заснованими не стільки на використанні природних ресурсів, скільки на результатах науково-технічної діяльності, і охоплює переважно розвинуті країни, хоча в цю спеціалізацію все частіше втягуються і країни, що розвиваються.

До числа основних видів МСВ відносять:

1. Предметну, яка полягає в зосередженні випуску визначених видів продукції даної галузі в тій або іншій країні. Зокрема, існує спеціалізація великих фірм США, Англії, ФРН, Японії, а отже, і самих цих країн на виробництві деяких видів устаткування, синтетичних матеріалів і т.д.

2. Подетальну, що представляє собою спеціалізацію заводів окремої країни на випуску комплектуючих виробів, вузлів або деталей, що не мають самостійного споживання і частин кінцевого продукту, що використовуються в якості. Такого роду міжнародна спеціалізація одержала розвиток при виробництві продукції масових видів: автомобілів, тракторів, радіоапаратури й ін. і поширюється часто на випуск двигунів, електроустаткування, коробок передач, насосів, підшипників, різних приладів і т.д.

3. Технологічну або стадійну спеціалізацію, у ході якої підприємства спеціалізуються не на виробництві виробів, а на виконанні визначених видів робіт. До цього виду спеціалізації може бути віднесене виготовлення не тільки на внутрішній, але і на зовнішній ринок кувань, лиття, штампувань, заготівель і т.п., а також здійснення окремих технологічних процесів. В області хімічної промисловості такий характер носить спеціалізація деяких заводів на виробництві напівпродуктів, що поставляються потім хімічним заводам, розташованим у ряді країн, для виробництва різних готових хімічних виробів.

4. Типорозмірну спеціалізацію - коли кожна країна спеціалізується на виготовленні виробів визначеного типу і розміру Так, тракторобудування США спеціалізується на виробництві найбільш могутніх колісних і гусеничних тракторів, тракторобудування Англії — колісних тракторів середньої, а тракторобудування Німеччини — малої потужності.

5. Наукову спеціалізацію - можливість, що забезпечує, тій або іншій країні зосередитися на визначених видах наукової діяльності, поєднуючи при цьому фірми різних країн. Характерним є нині також інтернаціоналізація наукових і технічних досліджень. Сучасні наукові вишукування, що вимагають величезних вкладень, часом бувають не під силу навіть великим фірмам. Компанії різних країн поєднуються для проведення тих або інших наукових і проектних робіт.

Територіальна МСВ включає спеціалізацію окремих країн, груп країн, регіонів на виробництві визначених товарів і їхніх частин для світового ринку. Сучасний розвиток територіального напрямку спеціалізації відбиває в структурі експорту кожної окремої країни і виграші від торгівлі. При цьому кожна країна взаємодоповнює іншу (табл.3.1.).

Ряд показників ступеня участі в міжнародному поділі праці розроблені експертами ОЕСР (Організація економічного співробітництва і розвитку) і ЮНІДО (Організація ООН по промисловому розвитку).

Так, коефіцієнт внутрішньогалузевої міжнародної спеціалізації (ВМС) визначається так:

ВМС = 100 х (X – М) / (Х + М)

де X - експорт товарів; М - імпорт товарів

Показник коливається від -100 до +100 (у першому випадку країна є винятково імпортує той або інший товар, у другому - винятково експортує той або інший товар). Показники, що розташовуються між крайніми крапками, характеризують ступінь залучення країни у внутрішньогалузеву міжнародну спеціалізацію.

Таблиця 3.1. - Міжнародна спеціалізація основних промислово

розвитих країн світу.

 

Країна	Головні галузі міжнародної спеціалізації
США	Загальне машинобудування, електроніка, нафтопереробна, телекомунікації, інформатика, енергоресурси, послуги, банків-ська справа, авіація, космос, оборона, автомобілебудування, фармацевтична, електротехнічна, хімічна, харчова
Німеччина	Загальне машинобудування, електроніка, виробництво ЕОМ, верстатобудування, інжиніринг, виробництво будівельних матеріалів, чорна металургія, банківська справа, автомобілебудування, електротехнічна, хімічна, овочева
Японія	Загальне машинобудування, електроніка, виробництво ЕОМ і побутових приладів, телекомунікації, верстатобудування, інжиніринг, інформатика, банківська справа, автомобіле-будування, електротехнічна, хімічна, суднобудування, харчова, легка, целюлозно-паперова, фармацевтична
Франція	Загальне машинобудування, електроніка, авіація, послуги, банківська справа, виробництво будівельних матеріалів, верстатобудування, електротехнічна, харчова, фармацевтична, хімічна, легка
Великобрита-нія	Телекомунікації, авіаційна, нафтопереробна, оборона, послуги, банківська справа, електротехнічна, харчова, фармацевтична, хімічна, целюлозно-паперова, чорна металургія
Італія	Телекомунікації, загальне машинобудування, послуги, банківська справа, автомобілебудування, меблева, легка, хімічна
Канада	Електроніка, виробництво ЕОМ, овочева, кольорова металургія, космос, оборона, банківська справа, харчова, золотодобувна, електротехнічна, гірничорудна, целюлозно-паперова
Нідерланди	Нафтопереробна, загальне машинобудування, виробництво побутових приладів, послуги, харчова, фармацевтична, легка, хімічна, целюлозно-паперова
Бельгія	Загальне машинобудування, електротехнічна, банківська справа, послуги, чорна і кольорова металургія, хімічна, скляна, меблева
Швейцарія	Машинобудування, електроніка, виробництво будівельних матеріалів, кольорова металургія, послуги, банківська справа, фармацевтична, хімічна
Швеція	Електроніка, автомобілебудування, чорна металургія, виробництво побутових приладів, будівництво, банківська справа, фармацевтична, целюлозно-паперова

 

Міжнародна кооперація виробництва – це форма тривалих раціональних виробничих зв'язків, що встановлюються між спеціалізованими підприємствами. Її об'єктивною основою є зростаючий рівень розвитку продуктивних сил, а також процес стійких виробничих зв'язків між суб'єктами виробництва. Авіаційна промисловість, виробництво ЕОМ, суднобудування, електроніка, хімічна промисловість, верстатобудування - основний перелік виробництв, розрахованих на коопераційні постачання продукції. Виробництво окремих деталей, вузлів, агрегатів, зборка готової продукції здійснюється в різних країнах у відповідності зі спеціалізацією останніх.

У міжнародній практиці найбільш широке поширення одержали наступні форми кооперування:

1. Підрядне кооперування - це кооперування, що припускає виконання визначеної роботи виконавцем з доручення замовника.

2. Кооперування на основі здійснення спільних програм - це кооперування, що припускає організацію фірмами-кооперантами спільного виробництва нового єдиного кінцевого виробу через об'єднання фінансових, матеріальних, трудових, науково-технічних ресурсів партнерів і закріплення за кожним з них повної відповідальності за випуск визначеної частини виробу.

3. Кооперування у формі спільного підприємництва – це кооперування через з'єднання на частковій основі власності взаємодіючих партнерів, спільне керування підприємством, спільне несення виробничого і комерційного ризиків, розподіл прибутку між партнерами (рис. 3.2.).

 

О З Н А К И	Попередній розгляд і погодження взаємодіючими сторонами в договірному порядку умов спільної діяльності
Всебічна координація господарської діяльності підприємств-партнерів
Розподіл між партнерами завдань в межах погодженої програми та розподіл між ними виробничої спеціалізації відповідно договірних умов
Безпосередній зв'язок партнерами постачань товарів з реалізацією виробничих програм у рамках кооперування

 

Рис. 3.2. Основні ознаки міжнародного кооперування

 

4. Кооперування у формі договірної спеціалізації на основі розподілу виробничих програм - кооперування з метою розмежування і закріплення за кожним учасником визначеного асортименту кінцевої продукції, зменшення чи усунення дублювання виробництва і прямої конкуренції між собою на ринку.

До дійсного часу сформувалася наступна класифікація міжнародного кооперування (у залежності від його основних ознак):

• по видах (економічне, виробниче, науково-технічне, у сфері збуту й ін.);
• по формах (підрядне, на основі здійснення спільних програм, спільне підприємництво, договірна спеціалізація);
• по стадіях (перед виробниче, виробниче, комерційне);
• по кількості суб'єктів (двох- і багатобічне);
• по кількості об'єктів (одно- і багатопредметне);
• за структурою зв'язків (внутрішньо фірмове, міжфірмове, всередині і міжгалузеве, горизонтальне, вертикальне, змішане);
• по територіальному охопленню (багатобічне, двостороннє, міжрегіональне, всесвітнє).

На рубежі століть міжнародна кооперація виробництва зв'язує окремі господарства в систему міжнародного поділу праці, роль і значимість якої зростають.