Модуль 2. Форми міжнародних економічних відносин. 4 страница

У залежності від обсягу і характеру валютних операцій, кількості використаних в угодах валют і рівня нормативно-правового регулювання, валютні ринки поділяються на світові, регіональні і національні.

Світові валютні ринки обслуговують рух грошових потоків, валюти, опосередковуючи рух товарів, послуг, перерозподіл капіталів між країнами через здійснення: валютних операцій; валютно-розрахункового і кредитного обслуговування купівлі-продажу товарів і послуг; закордонні інвестиції; операції з цінними паперами; перерозподіл національних доходів у виді допомоги країнам, що розвиваються, і внесків у міжнародні організації. Послугами світових валютних ринків користуються банки практично всіх країн, де валютна торгівля не заборонена управлінськими інструкціями з валютного контролю.

У результаті тривалої конкуренції сформувалися світові фінансові центри, де зосередилися найбільші банки і біржі, спеціалізовані кредитно-фінансові інститути. До таких центрів відносять: Лондон, Нью-Йорк, Франкфурт-на-Майні, Париж, Токіо, Цюріх, Сінгапур, Амстердам, Брюссель, Люксембург. Найбільші за обсягом операції здійснюються в Лондоні опівдні, коли робочий день у Європі й Америці співпадає.

Регіональні валютні ринки обслуговують рух грошових потоків у конкретному регіоні, де котируються ряд ведучих ВКВ і місцеві валюти, на які припадає основний обсяг операцій у регіоні. До регіональних валютних ринків у даний час відносяться: Європейський (з центрами в Лондоні, Цюріху, Франкфурті), Азійський (з центрами в Гонконгу, Сінгапурі, Токіо) і Американський (з центрами в Нью-Йорку, Чикаго, Лос-Анджелесі).

Національні валютні ринки забезпечують рух грошових потоків усередині країни й обслуговують зв'язок зі світовими фінансовими центрами. Ступінь залучення національних ринків в операції світового валютного ринку залежить від ступеня інтегрування економіки країни у світове господарство, від стану його валютно-кредитної системи і системи оподатковування, рівня валютного контролю і валютного регулювання (ступеня волі дій нерезидентів на національному валютному і фондовому ринках), стабільності політичної системи країни, вигідного її географічного положення.

На національному валютному ринку купівля-продаж валюти здійснюється через банківську систему від імені клієнтів. Клієнт вправі купити валюту безпосередньо в банку. Банки можуть брати участь у валютних торгах від свого імені і за свій рахунок, а також за рахунок засобів клієнтів.

Національний біржовий валютний ринок України утворюють Українська міжбанківська валютна біржа (УМВБ) разом із Кримською міжбанківською валютною біржею (КМВБ).

Українська міжбанківська валютна біржа (УМВБ) була створена 8 липня 1993 р. Головною метою діяльності Біржі була визначена необхідність упорядкування операцій купівлі-продажу іноземної валюти уповноваженими банками і представлення пропозицій щодо політики курсоутворення. Спочатку Біржа функціонувала при НБУ, а потім була зареєстрована як закрите акціонерне товариство, засновниками якого стали 40 комерційних банків України з частиною будь-якого 2,5%. Зараз членами Біржі є 106 комерційних банків та інвестиційних компаній, що мають ліцензію НБУ на здійснення валютних операцій. Національний банк України і засновники Біржі є членами УМВБ за статутом. На Біржі діють 3 секції: валютних, фондовий і термінових контрактів.

Умовою членства на Біржі комерційних банків є наявність у них на валютному обслуговуванні не менше 50 клієнтів, сума залишків на їхніх валютних рахунках повинна перевищувати 500 тис. дол. США, а сума залишків на кореспондентських рахунках банку – перевищувати 1 млн. дол. США (або відповідний еквівалент вільно конвертованої валюти в перерахунку на долари США). Крім того, банк, що хоче стати членом Біржі, повинний мати кореспондентські відносини мінімум з п'ятьма першокласними банками (які входять у список 500 найбільших банків світу) і відкрити кореспондентські рахунки не менше чим у трьох з них.

До 1993 р. торгівля на УМВБ здійснювалася тільки двома валютами — доларами США і білоруськими рублями. З 1993 р. почалися торги російськими рублями і німецькою маркою, з 1995 р. – французькими франками, англійськими фунтами стерлінгів і італійськими лірами, з 1999р. – Євро. Переважна орієнтація на долар США в торгівлі на УМВБ відбиває його домінуючі позиції у світовому валютному обороті: частина американської валюти в загальному обсязі офіційних валютних резервів країн світу складає більш 56%. У доларах США фінансується близько 70% світового торговельного обороту і міжнародних фінансових позик.

2. Міжнародні розрахунки являють собою систему організації і регулювання платежів за грошовими вимогами й зобов'язання­ми, які з'являються при здійсненні зовнішньоекономічної діяль­ності між державами, фірмами, підприємствами і громадянами на території різних країн.

Міжнародні розрахунки охоплюють зовнішню торгівлю то­варами й послугами, а також некомерційні операції, кредити і рух капіталу між державами. Більша частина всіх міжнародних роз­рахунків здійснюється в процесі опосередкування міжнародних торговельних угод.

Основними суб'єктами міжнародних розрахунків являють­ся експортери, імпортери й банки, що їх обслуговують. Вони вступають в певні відносини між собою з приводу руху товаросупроводжуючих документів і поточного оформлення платежів. При цьому головна роль в міжнародних розрахунках належить банкам. При здійсненні зовнішньоторгової операції дуже важливий пра­вильний вибір форми розрахунків, оскільки дозволяє учасникам угоди знижувати витрати і ризик, пов’язаний з невиконанням протилежною стороною своїх обов’язків по угоді.

Форми розрахунків — це засоби виконання розрахунків, що регулюються законодавством країни-учасника розрахунків.

Виходячи з особливостей міжнародної торгової і банківської практики, виділяють основні форми розрахунків:

· авансовий платіж,

· інка­со,

· акредитив

· відкритий рахунок.

Авансовий платіж. Аванс — це грошова сума чи майно­ва цінність, передана покупцем продавцю до відвантаження това­ру в рахунок виконання зобов'язань по контракту. Аванс може бути наданий в грошовій і товарній формах. Останній передбачає передачу імпортером експортеру сировин­них матеріалів чи комплектуючих виробів, необхідних для виго­товлення замовленого обладнання. Аванс в грошовій формі пе­редбачає виплату покупцем узгоджених в контракті сум в рахунок платежів за умовами договору до відвантаження товару (надання послуг), а інколи навіть до початку виконання контракту.

Аванс може надаватися як на повну вартість, так і в вигляді певного відсотку від неї. Його величина залежить від мети аван­су, характеру товару, його новизни, вартості і строків виготовлен­ня. В світовій практиці авансові платежі зазвичай складають 10-30% суми контракту. Погашається аванс шляхом заліку при поставці товару. Авансові платежі як форма міжнародних розрахунків більш вигідні експортеру і менше — імпортеру. Для імпортера вона яв­ляється ризиковою формою розрахунків, тому імпортер наполя­гає на виставленні на свою користь гарантії першокласного бан­ку (гарантії повернення авансу чи гарантії належного виконання контракту).

Інкасова форма розрахунків. Використання даної форми розрахунків регулюється "Уніфікованими правилами по інкасо", прийнятими Міжнародною торговою палатою в 1978 році (публікація МТП №322).

Інкасо — це банківська розрахункова операція, за допомогою якої банк за дорученням свого клієнта одержує на основі розрахунко­вих документів належні експортеру кошти від платника за відванта­женні на його адресу товари або за надані йому послуги і зарахо­вує ці кошти на його рахунок в банку. Основний документ — інкасове доручення, що виходить від експортера. В здійсненні інкасової операції при міжнародних розрахун­ках приймають участь: імпортер (платник); експортер (довіри­тель); банк імпортера (інкасуючий чи представницький банк); банк імпортера (банк ремітент).

Інкасо може бути чистим і документальним. Чисте інкасо — це інкасо фінансових документів, не супроводжене ко­мерційними документами (переказні й прості векселі, чеки та ін.) Документальне інкасо — це інкасо фінансових документів, супроводжених комерційними документами (рахунки, страхові документи та ін.), а також інкасо тільки комерційних документів. Документальне інкасо в міжнародній торгівлі являє собою зо­бов'язання банку одержати за дорученням експортера від імпортера суму платежу за контрактом проти передачі останнього товарних документів і перерахувати її експортеру.

Недоліки інкасо для експортера: затримки в отриманні платежів від 2 тижнів до 1 місяця; немає гарантій платежу за випадку неплатоспроможності імпортера або його відмови прийняти товар. Нейтралізувати ці вади можна: застосовуючи телеграфне “інкасо”; вимагаючи банківської гарантії платежу.

Акредитивна форма розрахунків. Акредитив являє собою письмове зобов’язання банку провести за проханням і у відповідності до вказівок імпортера платіж експортеру проти на­бору документів, що повністю відповідають умовам акредитиву.

В акредитивній операції беруть участь: імпортер, який дає доручення своєму банку на відкриття акредитива (наказодавець акредитива), бенефіциар (зазвичай експортер), на користь якого відкривається акредитив; банк, що виставив акредитив (банк-емітент); банк, через який здійснюється платіж на користь бенефіциара (виконуючий банк).

Головний документ — акредитивне доручення, що виходить від імпортера та містить: суму, строк дії акредитива, вид акредитива, інструкція банку про умови виплати коштів з акредитива.

Документальний акредитив являється найбільш вигідною формою розрахунків для експортера, дякуючи надійності плате­жу і більш швидкому одержанню експортної виручки.

В міжнародній торговій і банківській практиці використо­вуються єдині стандартизовані процедури і правила використан­ня документальних акредитивів. Ці процедури були сформульо­вані Міжнародною торговою палатою (МТП) в Уніфікованих пра­вилах і звичаях для документальних акредитивів (УПДА), до яких приєдналася більшість банків світу. УПДА періодично пере­глядаються. В даний час діє редакція правил 1993 р. (публікація МТП №500).

Відкритий рахунок. При розрахунках по відкритому ра­хунку контрпартнери ведуть взаємний облік сум поточної забор­гованості. Експортер відвантажує товар імпортеру, відправляє на його адресу товаросупроводжуючі документи і заносить суму заборгованість в дебет рахунку, відкритого на ім'я імпортера. Ос­танній здійснює такий же запис в кредит рахунку експортера. Після оплати товару експортер й імпортер здійснюють компенсуючі проведення.

Особливості даної форми розрахунків:

1) передбачає ведення контрагентами великого обсягу робо­ти,

2) товаросупроводжуючі документи поступають прямо до імпортера, мимо банку, в зв’язку з чим весь контроль за своєчасністю платежів лягає на плечі учасників угоди;

3) рух товару передує руху валютних коштів.

Платіж по відкритому рахунку в більшій мірі вигідний імпортеру, оскільки відсутній ризик оплати недоставленого то­вару, а відсотки за користування кредитом не знімаються. Для експортера цей платіж являється самою ризикованою формою розрахунків, оскільки в нього немає ніяких гарантій, що покупець врегулює свою заборгованість в узгоджений строк. Платежі у формі відкритого рахунку займають сьогодні міцні позиції в торгівлі багатьох країн світу, особливо Західної Європи (до 60% всіх платежів).

3. Баланси міжнародних розрахунків – це співвідношення грошових вимог і зобов'язань, внесків і платежів однієї країни стосовно інших країн. Основними видами є:

· платіжний баланс,

· розрахунковий баланс,

· баланс міжнародної заборгованості.

За методологією Міжнародного валютного фонду платіжний баланс – це статистичний систематизований запис усіх економічних угод чи зобов’язань між резидентами певної країни і нерезидентами (резидентами всіх інших країн світу), які здійснюються протягом звітного періоду (року, кварталу, місяця). Платіжний баланс активний, якщо валютні внески перевищують платежі, і пасивний, якщо платежі перевищують внески.

Відповідно до прийнятого в міжнародній практиці принципу ділової бухгалтерії всяке збільшення активів або зменшення зобов'язань (пасивів) відображається в дебеті, а зменшення активів або збільшення пасивів – у кредиті балансу. Дебетова сторона платіжного балансу відповідає поняттю “платежі”, “витрати” і віднесені на неї цифри або супроводжуються знаком “мінус” (-). Кредитова сторона відповідає поняттю “внесення”, “прибутку” і віднесені на неї цифри або супроводжуються знаком “плюс” (+), або приводяться взагалі без будь-якого знака. При цьому платежі і внески в рамках платіжного балансу охоплюють не тільки фактичне переміщення коштів у зв'язку з проведеними зовнішньоекономічними операціями, але також зміни взаємних вимог і зобов'язань між країнами, що у ряді випадків заміняють грошові платежі, а іноді лише їх символізують.

Розглянемо структуру платіжного балансу. Згідно із останнім п'ятим Порадником зі складання платіжно­го балансу, який був випущений МВФ у 1993 p., усі статті стандарт­ного платіжного балансу поділяються на 2 групи залежно від економічної природи угод:

1) рахунок поточних операцій (current account balance), який відображає міжнародний рух реальних матеріальних міжнародних цінностей (передусім товарів та послуг);

2) рахунок операцій з капіталом і фінансових операцій (capital account balance), який показує джерела фінансування руху реаль­них матеріальних цінностей.

В аналітичних цілях усі статті ПБ поділяться на такі, які запи­суються:

1) "над рискою" ("above the line"), які показують рух матеріаль­них цінностей і рух капіталу, за винятком зміни міжнародних ре­зервів;

2) "під рискою" ("below the line"), які показують зміни запасів міжнародних резервів уряду та ЦБ.

Рахунок поточних операцій, рахунок капітальних трансфертів та зазначені у додатку рахунки груп руху капіталу разом становлять баланс офіційних розрахунків, до якого включається також стат­тя „ чисті помилки та пропуски” (referrers and omissions) — це стаття ПБ, яка показує помилки, зроблені у записах окремих пла­тежів та пропуски платежів в інших статтях ПБ; вона необхідна для вирівнювання дебету та кредиту, для зведення до нуля різниці між активами та пасивами.

Таким чином, складаючи платіжний баланс, його статті поділя­ють на основні (автономні) та балансувальні. До основних нале­жать статті, в яких відображаються операції, що впливають на оста­точний результат платіжного балансу, та які є відносно самостійни­ми: поточні операції та рух довгострокового капіталу. До балансувальних статей належать операції, які не мають самостійності або мають обмежену самостійність. Ці статті характеризують методи та джерела регулювання сальдо платіжного балансу та відобража­ють рух валютних резервів, зміну короткострокових активів, окремі види іноземної допомоги, зовнішні державні позики, кредити міжнародних валютно-фінансових організацій тощо.

Поділ платіжного балансу на основні та балансувальні статті є загальновизнаним методом визначення його дефіциту (balance-of-payments deficit) або активу, надлишку (balance-of-payments surplus). Сальдо, яке утворюється за основними статтями, покривається за допомогою балансувальних статей.

Розрахунковий баланс – це співвідношення вимог і зобов'язань однієї країни стосовно інших країн на звітну дату, незалежно від періоду їх виникнення і терміну сплати. Такі вимоги і зобов'язання виникають у результаті експорту товарів і послуг, надання позик і кредитів. Розрахункові баланси розрізняють за визначений період і на визначену дату.

Основні відмінності між розрахунковими і платіжними балансами в наступному:

1. У розрахунковий баланс включаються усі вимоги і зобов'язання країни до закордону, у тому числі непогашені. У платіжний баланс входять лише фактично здійснювані внески і платежі.

2. У розрахунковому балансі відображають всі отримані і надані кредити, у тому числі непогашені, котрі не включаються в платіжний баланс.

3. Кінцеве сальдо – активне або пасивне – платіжного і розрахункового балансу не збігаються і звичайно протилежні. Так, розрахункові баланси країн-кредиторів (США, Німеччини, Японії й ін.) звичайно активні, а платіжні баланси, особливо по поточних операціях, періодично пасивні. У країн-боржників пасивні розрахункові баланси іноді збігаються з активними платіжними балансами.

4. У платіжний баланс включається тільки оплачені експорт і імпорт, а розрахунковий баланс охоплює і неоплачену частину товарообігу, здійснюваного в кредит.

Таким чином, відмінності між платіжними і розрахунковими балансами визначаються переважно розвитком міжнародних кредитних відносин.

У статистиці розвинутих країн широко використовується баланс міжнародної заборгованості, що близький до розрахункового балансу, але відрізняється від нього набором статей і має свої особливості в окремих країнах.

 

4. Під валютною політикою розуміють сукупність економічних, пра­вових та організаційних заходів і форм, що здійснюються державними органами, центральними банківськими і фінансовими установами, міжнародними валютно-фінансовими організаціями у галузі валют­них відносин.

Через валютну політику держава впливає на ефективність та цілеспрямованість використання валютних засобів. Сфера дії ва­лютної політики охоплює валютний ринок та ринок дорогоцінних металів та каменів.

Валютна політика є частиною зовнішньоекономічної політики та містить:

• валютну дисконтну політику;
• валютну девізну політику;
• валютне субсидування;
• диверсифікацію валютних резервів та ін..

Валютна дисконтна політика та валютна девізна політика є еле­ментами поточної валютної політики держави.

Валютна дисконтна політика — це система економічних і організаційних заходів держави з використання облікової ставки процента для орієнтовного коректування валютного курсу, регулю­вання руху короткотермінових інвестицій та збалансування платіж­них зобов'язань. Реалізується вона через вплив на стан грошового попиту, динаміку і рівень цін, обсяг грошової маси, міграцію корот­котермінових інвестицій. Таким чином досягається динамічна рівновага внутрішньої економіки в системі світогосподарських зв'язків. Залежно від того, який в країні встановлено режим — фіксованих чи плаваючих курсів — застосовується різний набір економічних важелів для відновлення порушеної рівноваги.

Валютна девізна політика — це система регулювання валют­ного курсу купівлею та продажем валюти через валютну інтервен­цію та валютні обмеження.

Одним з інструментів валютної політики офіційних органів є валютні інтервенції центрального банку з метою коригування ди­наміки валютного курсу.

Валютна інтервенція — це форма впливу центрального банку країни на формування курсу національної валюти. Полягає у здійсненні банком цільових операцій з купівлі-продажу іноземної валюти (твердої) за національну. Для підвищення курсу власної гро­шової одиниці банк продає іноземну валюту, а для зниження курсу своєї валюти він скуповує тверду валюту в обмін на національну.

Валютні обмеження – це система правових, організаційних та економічних заходів, які регламентують операції з національною та іноземною валютами.

Диверсифікація валютних резервів – це політика держави або великих кампаній, спрямована на регулювання структури валютних запасів шляхом включення в їхній склад валют різних країн з метою захистити себе від падіння курсу валюти однієї країни.

Девальвація, ревальвація і нуліфікація грошей. Девальвація – це зниження курсу національної валюти щодо іноземної шляхом зміни валютного паритету. Ревальвація – зворотна девальвації, тобто підвищення курсу національної валюти шляхом зміни валютного паритету. Нуліфікація – це скасування старих грошових одиниць і введення нових.

Важливе місце в системі інституціональних структур регулювання світової економіки і валютно-фінансових відносин займають міждержавні валютно-кредитні організації.

У світовій практиці основні міжнародні фінансові інститути об'єднані під такими назвами, як “Бреттон-Вудські інститути”, “Група Світового банку” і “Регіональні банки розвитку” (рис. 8.2.).