Доходи і витрати страховика.

Доходи страховика можна поділити на три великі групи:

1. Доходи від основної, тобто страхової діяльності (всі надходження на користь страховика, пов’язані з проведенням страхування і перестрахування). Такі доходи формуються за рахунок страхових премій (вони дають найбільшу і основну частину доходу від страхових операцій), відшкодування частки збитків за ризиками, переданими в перестрахування, а також за рахунок комісійних і брокерських винагород, коли страховик виступає в ролі посередника страхових послуг.

2. Доходи від інвестиційної та фінансової діяльності – пов’язані з інвестуванням і розміщенням тимчасово вільних коштів (як власних, так і коштів страхових резервів). Вони формуються за рахунок інвестування коштів страхових резервів і власних вільних засобів. Необхідно зазначити, що інвестиційна діяльність страховика носить залежний характер по відношенню до страхових операцій. Інвестиції повинні здійснюватися в обсязі, за термінами і в межах, які узгодженні з прийняттям страховими зобов’язаннями.

3. Інші доходи, тобто ті, які не належать ні до страхових, ні до інвестиційних доходів, але часом з’являються у страховика у процесі його зазначеної господарської діяльності і надзвичайних подій. Зокрема, до числа інших доходів відносять:

1) суми %, нарахованих на рахунки депо премій;

2) суми одержані у порядку регресу після виконання страховиком своїх зобов’язань по страхових виплатах;

3) дохід від реалізації основних фондів, матеріальних цінносте і інших активів;

4) доходи від здачі в оренду майна страховика;

5) суми повернення страхових резервів, що зменшують розмір страхових резервів в результаті їх перерахунку;

6) оплата споживачами консультаційних послуг, навчання, що надаються страховиком.

 

Витрати страхової компанії можна поділити на три великі групи:

1. Виплати страхових сум та страхових відшкодувань за договорами страхування й перестрахування;

2. Витрати на обслуговування процесу страхування і перестрахування;

3. Витрати на утримання страхової компанії.

 

Дві останні групи витрат можна об’єднати поняттям «витрати на ведення справи».

Закон України «Про страхування» встановив такий склад витрат страховика:

- виплати страхових сум та страхових відшкодувань;

- відрахування в централізовані страхові резервні фонди;

- відрахування в технічні резерви, інші, ніж резерв незароблених премій;

- витрати на проведення страхування.

 

Витрати страховика формують собівартість страхової послуги, яка враховується при визначенні фінансового результату і бази оподаткування. Віднесення витрат на собівартість страхової послуги регулюються загальними і галузевими нормативними актами.

Специфіка страхового бізнесу обумовлює необхідність розгляду планової і фактичної собівартості. Під плановою (розрахунковою) розуміють собівартість страхової послуги, що закладається в основу страхового тарифу і представлену у вигляді його структурних елементів – нетто-премій і навантаження. Під фактичною розуміють собівартість, що реально складається за результатами укладених договорів страхування, що залежить від реальної збитковості страхової суми, економії чи перевитрат коштів на адміністративно-господарські цілі, включаючи оплату праці працівників тощо. Склад витрат, які відносяться на собівартість, спеціально уточнюється також для визначення бази оподаткування прибутку компанії.

 

Страховий ринок.

Страховий ринок – це сфера економічних відносин, у процесі яких формуються попит і пропозиція на страхові послуги та здійснюється акт їх купівлі-продажу.

Ринкова економіка характеризується свободою і різноманітними формами підприємницької діяльності при збереженні за державою права на встановлення найважливіших загальних правил ринкового господарювання та особливих правил в окремих галузях, це відображається в законодавстві щодо окремих видів діяльності, зокрема страхування. Отже, страхування як фінансова категорія є інструментом регулювання ринкової економіки й водночас як вид – діяльності – є об’єктом регулювання з боку держави.

 

Учасники страхового ринку:

Страховий посередник – страховий брокер чи агент, через якого укладається договір страхування і вирішуються окремі питання щодо врегулювання претензій.

Страхові брокери – юридичні особи або громадяни, які зареєстровані у встановленому порядку як суб’єкти підприємницької діяльності та здійснюють за винагороду посередницьку діяльність у страхуванні від свого імені на підставі брокерської угоди з особою, яка має потребу у страхуванні як страхувальник.

Страхові брокери – громадяни, які зареєстровані у встановленому порядку як суб’єкти підприємницької діяльності, на мають права отримувати та перераховувати страхові платежі, страхові виплати та виплати страхового відшкодування.

Страхові агенти – громадяни або юридичні особи, які діють від імені та за дорученням страховика і виконують частину його страхової діяльності, а саме: укладають договори страхування, одержують страхові платежі, виконують роботи, пов’язані із здійсненням страхових виплат та страхових відшкодувань. Страхові агенти є представниками страховика і діють в його інтересах за винагороду на підставі договору доручення із страховиком.

Сюрвейєр – експерт чи агент, який здійснює огляд застрахованого майна (суден, вантажів) і робить висновок щодо його стану, розміру пошкодження в разі аварії тощо.

Аджастер (диспашер) – спеціаліст з рахунків аварій та розподілу загальної аварії між учасниками морського перевезення.

 

Створення страхових фондів може здійснюватися у трьох формах:

- фонди самострахування;

- централізоване страхове забезпечення;

- колективні страхові фонди.

 

Самострахування ґрунтується на індивідуальній відповідальності й полягає в тому, що кожна юридична і фізична особа формує власні страхові (резервні) фонди за рахунок власних доходів. Це дорога і нераціональна форма. З цих причин сфера самострахування обмежена мінімальними потребами і виражається насамперед у створенні фінансових резервів суб’єктами господарювання та певного резервування коштів фізичними особами.

Централізоване страхове забезпечення засновується на державній відповідальності й передбачає відшкодування втрат за рахунок загальнодержавних коштів. При цьому частина цих коштів виділяється в окремі фонди, наприклад резервний фонд КМУ.

Головним напрямком витрачання коштів резервного фонду є:

- фінансування витрат, пов’язаних з надзвичайними ситуаціями;

- фінансування робіт по ліквідації наслідків стихійних явищ та аварів;

- непередбачені витрати, пов’язані з введенням нових законів;

- інші заходи, які не могли бути передбаченими під час затвердження державного бюджету.

 

Колективні фонди ґрунтуються на солідарній відповідальності учасників цих фондів. Суть відносин страхування полягає в тому, що формування страхових фондів здійснюється за рахунок внесків усіх учасників, а відшкодування збитків з цих фондів проводиться для тих, хто їх зазнав в наслідок певних подій і обставин.

Колективне страхування є найбільш доцільною, економною, ефективною і раціональною формою створення страхових фондів.

ТЕМА «Фінансовий ринок».

Фінансовий ринок – це сфера специфічних економічних відносин, у процесі яких формується попит та пропозиція на фінансові ресурси та за допомогою фінансових посередників здійснюється акт їх купівлі-продажу.

Фінансовий ринок – це механізм перерозподілу капіталу між кредиторами та позичальниками за допомогою посередників на підставі попиту і пропозицій на капітал.

Головне завдання фінансового ринку полягає у трансформації незадіяних фінансових коштів у позичковий капітал, тобто в грошовий капітал, власник якого надає йому іншим особам на встановлений термін на умовах повернення з оплатою певного відсотку.

Функції фінансового ринку:

- активної мобілізації тимчасово вільних фінансових ресурсів з різноманітних джерел;

- ефективного розподілу акумульованого капіталу між багато чисельними кінцевими споживачами;

- визначення найефективніших напрямів використання капіталу в інвестиційній сфері щодо забезпечення високого рівня його доходності;

- формування ринкових цін на окремі фінансові інструменти і послуги, які найоб’єктивніше відображають співвідношення між попитом та пропозицією на фінансові ресурси;

- здійснення кваліфікованого посередництва між продавцем і покупцем фінансових інструментів;

- створення умов для мінімізації фінансових ризиків;

- прискорення обороту капіталу, що сприяє активізації економічних процесів у державі.

Осіб, які інвестують кошти в діяльності інших суб’єктів ринку, купуючи певні фінансові активи, називають інвесторами та власниками фінансових активів – акцій, облігацій, депозитів тощо. Тих, хто залучає вільні фінансові ресурси через випуск та продаж інвесторам фінансових активів, називають емітентами таких активів. Кожен фінансовий актив є активом інвестора – власника активу та зобов’язанням того, хто емітував даний актив.

Фінансові ринки по відношенню до суб’єктів, які надають та отримують фінансові послуги, виконують ряд важливих функцій:

1) Забезпечують таку взаємодію покупців та продавців фінансових активів, у результаті якої встановлюються ціни на фінансові активи, що врівноважують попит і пропозицію на них.

2) Фінансові ринки запроваджують механізм викупу в інвесторів належних їм фінансових активів і тим самим підвищують ліквідність цих активів.

3) Фінансові ринки сприяють знаходженню для кожного з кредиторів (позичальників) контрагента угоди, а також суттєво зменшують витрати на проведення операцій та інформаційні витрати.