ТЕМА № 5. Точність мовлення

 

ПЛАН

1. Предметна і понятійна точність.

2. Роль лексичного рівня у створенні мовленнєвої точності.

 

1. Щоб вільно володіти мовою, необхідно не лише засвоїти норми, а й знати їх можливі соціальні функції, тобто вміти точно відібрати таку одиницю, яка забезпечить досягнення мети. О.М. Грушевський писав: “Трудність мовного спілкування зростає прямо пропорційно до числа тих, що спілкуються, і там, де одна із сторін, які спілкуються, є невизначеною множинністю, там ця трудність досягає максимуму”. Спілкування можливе не лише завдяки тому, що співрозмовники говорять однією мовою, а й тому, що за кожним словом обидві сторони бачать один і той же предмет реальної дійсності, однакові об’єктивні зв’язки і т.д., тобто називають предмети, явища, процеси точно.

В реальному розмовному процесі поняття не виступають у відчуженому, ізольованому вигляді; вони завжди функціонують у єдності і взаємопроникненні з наочними моментами уявлень і зі словом, яке будучи формою існування поняття, завжди є водночас і певним слуховим чи звуковим образом.

Точність мовлення – одна з найважливіших його властивостей і характеризує насамперед зміст висловлювання.

Точність – одна із головних ознак культури мовлення. Р. Будагов підкреслював: “Сама суспільна природа мови забезпечує точність і не двозначність усіх її ресурсів, зокрема в галузі лексики і в галузі граматики.” Оскільки свідомість людини не лише відтворює об’єктивний світ, а й творить його, то можливість неточностей у мовлення зберігається на всіх етапах розвитку мови. Розвиваючись, мова за суспільно функціональною суттю постійно прагне до цілковитої відповідності слова певному поняттю. Предмет і назва предмета в різних мовах можуть мати різну співвіднесеність (залежність від того, яка диференційна ознака покладена в основу назви), але в межах однієї мови для кожного її носія вони повинні зберігати точну співвіднесеність.

Точним можна назвати таке мовлення, коли вжиті слова повністю відповідають їх мовним значеням – значенням, що усталились у мові в даний період її розвитку. “Точність мовлення, - зауважує Б.М. Гловін, - залежить не лише від вибору слів, а й від уміння або невміння автора строго зіставити слово і предмет, слово і дію, слово і поняття.”

Точність зумовлюється:

1) знанням об’єктивної дійсності, спостережливістю мовця;

2) умінням мовця співвіднести свої знання мови з цією спостережною об’єктивною дійсністю. Це співвідношення буде тим точнішим, чим глибше і всебічніше пізнаватиметься світ і чим повніше засвоюватимуться ресурси мови, надбані попередніми поколіннями людей. Точність потрібна не тільки для іменування реалій, а й для відтворення настроїв, переживань, тобто необхідна в реальному світі предметів та почуттів.

Поняття “точність” має два значення: 1) вживання у мовлення слів (їх значень) і словосполучень, звичних для людей, які володіють нормами літературної мови; 2) оформлення і вираження думки адекватного предметові або явищу дійсності, тобто несуперечність реального предмета і його назви.

Це означає, що мовець повинен постійно прагнути до пізнання і реального світу і законів, норм мови, а це неможливе без варіативності (або змінюваності)того й іншого.

Найповніше точність (як і інші ознаки культури мовлення) визначив Б.М. Головін. Здавна точність пов’язувалась з умінням ясно мислити, зі знанням предмета мовлення і значенням слова. Слово відтворює думку: незрозуміла думка – незрозуміле слово.

Слова є “ніби точним найменуванням понять, - зазначав Цицерон, - вони виникають майже одночасно з самими поняттями, слова слід відбирати”.

Те, що здавалося безперечним учора, може виявитися хибним сьогодні, що вчора ми споглядали з однієї позиції, сьогодні пізнається з іншої, внаслідок чого досягається всебічність оцінки, а відтак і її точність. Чим всебічніше охоплює наша думка реальний світ у його взаємозв’язках, тим точніше вона реалізується за допомогою мови.

Точність мовлення залежить ще від одного позамовного фактора: чим гармонійніші інтелектуальні рівні мовця і слухача, тим вища гарантія точного сприйняття (і правильного реагування на сприйняття) інформації; чим вищий цей інтелектуальний рівень, тим простіші засоби мови потрібні мовцеві, щоб висловитись точно, а слухачеві – щоб сприйняти точну інформацію. При цьому слід пам’ятати: точність досягається в контексті, тому для точного мовлення замало багато словникового запасу, уміння відібрати з нього ті елементи, які в даній ситуації найточніше називають предмет, - треба володіти логікою думки і законами її мовного вираження. Не кількістю слів і не складністю контексту визначається точність, а вичерпністю і на двозначністю закладеного в словах змісту, тобто точність мовлення прямо пропорційна правильності і логічності мови.

Точність досягається не лише на лексико-семантичному рівні – вона тісно пов’язана з рівнями граматичним (у першу чергу синтаксичним) і стилістичним. Точність у наковому і офіційно-діловому стилях ні за своїм змістом, ні за реалізацією не адекватна точності художнього чи розмовного стилів.

Точність у науці виражається в першу чергу через термін (звідси вимога однозначності термінів, інтернаціональності їх змісту) і за допомогою формул. Р.О. Будагов зауважує: «Формула добра лише тоді, коли вона допомагає наочніше зрозуміти думку або ідею, а не тоді, коли з її допомогою хочуть «справити враження» на недосвічену людину: за допомогою формул можна закріпити набуті знання, досягнуті результати, але розвинути їх далі можна тільки за допомогою мови». Точністьу науці легко може бути первірена або практикою, або логічною несуперечністю якогось твредження. Точність у наковому й документальному стилях – буквальна, пряма, емоційно-нейтральна, не допускає метафоричності, образності, експерсивністі.

Точність у стилях розмовному і художньому часто встановлюється не лише співвіднесенням змісту висловлювання з об’єктинвою дійсністю, назви і предмета, а й відповідністю оцінки цього предмета інформатором і сприймачем інформації, тобто художня (або розмовна) точність залежить і від ідейно-понятійних настанов мовлення, реалізаціїї в слові конкретної стильової настанови. Художній твір не є дзеркальним відображенням дійсності: у ньому відтворюється не вся дійсність з її взаємозв’язками, а лише ті її грані, які є суттєвими для вираження певного ідейного задуму, її деталі, які для полегшення сприйняття дійсності нашою уявою синтезують її і творять художньо правильний її аналог. Тобто в художньому стилі пізнання об’єкта не лише логічно-понятійне (як в стилі науковому), а й художньо-образне. І хоч обидва стилі зберігають ознаки індивідуальності до моменту їх перевірки практикою, усе ж художня точність - це не просто ознака загальної культури мовлення, а ще й культури художнього мовлення, яка підпорядкована пізнавальній (евристичній) і естетичній меті. Отже, у художньому стилі предметно-понятійна точність може навіть не збігатися з точністю художньо-образною (жанр фантастики).

В усному розмовному мовленні неточність слововживання (чи фразотворення) може бути компенсована ситуацією спілкування, мімікою або жестом, але це не виправить неприємного враження від такого мовлення: незнання предмета мовлення або незнання мовних засобів для називання його і його взаємозв’язків свідчить про низьку культуру і мислення, і мовлення. Вимога точності зростає, якщо зі співрозмовником немає безпосереднього контакту (напр., у писемному мовленні), або якщо співрозмовник – широка аудиторія, представників якої, їх загальноосвітній та фаховий рівень ми знаємо погано.

Точність досягається:

1) знанням предмета мовлення (спочатку ми пізнаємо реальний світ, а потім висловлюємося про результати свого пізнання: пізнавальна здатність людини залежить і від її досвіду, і від набутих знань у відповідній галузі і в мові);

2) знанням мови, мовної системи усіх її рівнів, оволодінням стилістичними ресурсами, мовними засобами вираження емоційності та інш.;

3) умінням узгодити знання про предмет зі знанням мови (тобто уміннм вибрати найточнішу для конкретної ситуації спілкування назву предмета, явища, процесу тощо).

Навички точного мовлення виробляються такими способами:

1) усвідомленням необхідності корегувати мовлення;

2) засвоєнням складових елементів культури мовлення (точність, логічність, виразність, чистота, інтонування);

3) загальною культурою, коли норми етики є переконанням;

4) свідомим ставленням до мови, тобто як не до одного із вузівських курсів, а як до загальнонародного надбання, якому тисячі років;

5) доречним використанням слів з прямим і переносним значенням, іншомовних слів.

Отже, точність мовлення (предметна і понятійна) визначається рівнем знань навколишнього світу і мови як засобу спілкування людей у ньому, етикою мовця, яка не дасть можливості висловлюватись неточно. Точність мовлення сприяє пізнанню дійсності – прагнення до точності спонукає мовця всебічно вивчати і об’єктивну дійсність і суб’єктивні враження від неї. Той, хто поважає співрозмовника і не Хосе бути перед ним некомпетентним, не дозволить собі знати предмет розмови поверхово.

2. Точність реалізується передусім лексичними ресурсами мови, тобто виявляється на рівні слововживання, але без контексту її не досягти. Найбільше можливостей для точного співвідношення предмета і його назви мають синоніми, омоніми, пароніми, полісемантичні слова. Значні труднощі у застосуванні викликають слова іншомовні, професійні, архаїзми та фразеологізми.

Завдяки абстрагуванню в людському мисленні утворилися поняття.

Поняття - це відображення в свідомості людини ознак, явищ, предметів дійсності. Слово здатне називати не лише даний, конкретний предмет чи явище а й поняття. Наприклад, коли ми вживаємо слово півострів, то це не тільки Крим з Ялтою, Артеком, Лівадією, а й узагальнене поняття – “частина суходолу, з трьох сторін оточена водою”. Здатність слова називати поняття – дуже важлива особливість мови як засобу спілкування, без якої існування мови було б неможливим (так само людське мислення неможливе без спроможності утворювати поняття).

Не всі слова здатні називати поняття. Не називають понять службові слова – прийменники, сполучники, частки (вони використовуються для відтворення зв’язків між повнозначними словами), а також вигуки, що вживаються для вираження різних почуттів (захоплення, радості, болю тощо).

Значення слова – це його співвіднесеність, зв’язок з певними явищами дійсності. На основі значення відбувається поділ на самостійні (повнозначні) та несамостійні (службові). Службові, як уже відзначено, не називають явищ дійсності, тобто не бувають здатними виконувати номінативну функцію, вони виражають відношення між словами та словосполученнями в реченні.

Реальний зміст слова становить його лексичне значення. Слова, що є назвами, співвідносними з конкретними речами, об’єктами, властивостями, діями називаються словами з конкретним значенням.

Крім таких слів, у кожній мові є лексика, не співвідносна з конкретними предметами, ознаками, діями. Це слова, використовувані для називання понять, що мисляться по зв’язком з конкретними предметами та явищами. Пор.: сміх-радість, плач-сум, учора-в минулому, завтрашній-майбутній. У других складників кожної пари слів ступінь узагальнення набагато вищий, ніж у перших. Тому слова на зразок радість, сум, кохання, сучасний, майбутній звуться словами з абстрактним значенням. Отже, абстрактне значення – це узагальнене значення.

Багатозначність слова. У мові є слова зміст яких зводиться до називання якогось одного поняття, ознаки чи явища, тобто мають лише одне значення – це однозначні слова. Здатність слова мати кілька значень називається багатозначністю, або полісемією (гр. Poly – багато, sema – знак).

Суть полісемії полягає в перенесенні назви на інший предмет. Залежно від того, на якій підставі відбувається перенесення назви, розрізняють такі типи виникнення полісемії:

- метафора, в основі якої лежить подібність за формою (дзвоник – прилад для подання звукових сигналів і ботанічна назва, голка-стрижень для шиття і колючка на тілі їжака); за розташуванням (ніс тварини і човна, рукав одягу і річки); за кольором (золотий браслет і сніп); за виконуваною функцією (двірник – працівник, що стежить за чистотою подвір’я і стрілки для очищення вітрового скла автомашини);

- Метонімія. При метонімії перенесення відбувається на підставі суміжності, тобто тісного зв’язку понять: випив кухоль (посудина та її вміст); читаю Довженка (автор та його твори); столове срібло (матеріал і виріб);

- Синекдоха передбачає заміну частиною цілого, вживання однини замість множини (риба не може жити без води (замість «риби не можуть жити без води»), ноги моєї там не буде, носа не показує, має десь руку).

Синоніми (назви одного й того ж поняття, спільні за соновним лексичним значенням, але відмінні відтінками цього значення або емоційно-експресивними чи стилістичними можливостями) виникають у мові як одиниці, що підкреслюють (називають) новий відтінок у значення слова, тобто як точніша для нової ситуації спілкування назва відомого предмета (за винятком так званих абсолютних синонімів, які різняться між собою тільки звуковим комплексом і джерелом походження: кавалерія-кіннота, норд-ост – північний схід, полісемія – багатозначність, білінгвізм-двомовність). Відмінність синонімів може бути власне семантична (земля-грунт, дорога-шлях-гостинець і збірка-зібрання-збірник, а може бути й стилістична (людина-чоловік, відомий-славетний, лице-обличчя, пес-собака). Тобто йдеться про ідеографічну (понятійну, семантичну) та стилістичну (слова, тотожні за значенням, але відмінні за емоційно-експресивним забарвленням і стилістичною функцією) синоніміку, що є джерелом збагачення мови, навіть у тому випадку, коли одразу з’являється кілька слів на позначення одного поняття.

Це властиве науковому стилю, в якому внаслідок бурхливого розвитку науки і техніки з’являлося одночасно кілька синонімічних термінів – дублетів. Виникла можливість відібрати найбільш точний термін, а решту мова поступово відкине. Терміни – дублети не завжди обтяжують мову. Вони можуть бути не лише емоційно-нейтральні й безекспресивні (творити так званий сухий колорит), а й сприяти уникненню одноманітності тексту (фразеологізм – ідіома, кіно-картина –стрічка, речення – синтаксема), бути засобом нагнітання враження, створення враження множинності (безглуздя – ірраціоналізм, псевдонаука-окультизм).

Добираячи слово із синонічного ряду для досягнення точності висловлювання, слід враховувати:

1) стильову приналежність слова (нейтральне чи стилістично марковане: розмовне, офіційне, наукове та інш.);

2) його емоційно-експресивне значення (піднесене-знижене; інтимне, ласкаве – офіційне, «сухе», урочисте – жартівливе);

3) прналежність слова до певної групи лексики поза літературною мовою (діалекти, просторічне, жаргонне);

4) місце слова в словниковому запасі мови (активний-пасивний словниковий склад).

Це важливо пам’ятати, оскільки до синонімічного ряду можуть входити слова, запозичені з інших мов, дібрані з діалектів територіальних і професійних, з пасивного словника (архаїзми). Ці ряди можуть бути повністю використані, напр., у художньому чи публіцистичному стилях, крім цього, тут часто спостерігаємо індивідуальну інтерпретацію синонімів або авторські синонімічні новотвори, що зобов’язує читача (слухача) добре знати лексичну і фразеологічну системи мови, способи перенесення значень слова, автора – не допускати штучних красивостей, пам’ятати про неоднорідність читацької аудиторії).

У розмовному стилі синоніми різняться не лише ступенем метафоричності, а й різноманітною експресивністю (порів.: йти-сунути-дибати-лізти-ледве ногами пребирати-нога за ногою; сорочка-кошуля-льоля; мовчки без словечка – ані мур-мур –тихо-ша).

Нерідко синоніми виникають як евфемізми: померти – заспокоїтись – навіки заснути – спочити – закрити очі – відійти на той світ – життя скінчити; дурень – нерозумний – “не того” – не всі дома – без клепки – без царя в голові – мішком прибитий.

Неточність виникає у тих випадках, коли слово вжите в приблизному значенні (пор. Я болію за команду “Динамо” – вболіваю; багатотомний збірник поетичних творів – зібрання; команда не боялась цього противника – суперника).

Прагнення до точності й новизни в синонімії зумовлює появу перифраз (переносних, описових образних найменувань): бавовна – біле золото, радіація – невидима смерть, ліс – легені планети).

Омоніми (слова однакового звукового складу, але зовсім різного значення) становлять неабияку трудність у практиці слововживання, а саме:

- точність їх застосування залежить від знання мовцем лексичного складу мови;

- наскільки знанням мови відповідають знання слухача.

Часто нам відоме одне слово відповідного звукокомплексу, а почувши цей звукокомплекс, вжитий в іншому значенні, ми його просто не сприймемо. Тому основною вимогою до тексту з омонімом є його чіткість, виразність, повнота інформації (достатність тексту не означає його багатослівності, навпаки: лаконізм – найвища оцінка виразності тексту).

Це важливо ще й тому, що багато омонімів виникло внаслідок розщеплення багатозначності (полісемії) – віддалення значення слова від його вихідної форми, втрати зв’язку з нею. Порів.: клич – наказова форма від кликати, клич – гасло, заклик, сіла людина і сіла батарейка, сів на землю хлопець і сів грунт.

Омоніми можуть застосовуватись у діловому, науковому, розмовному, художньому, публіцистичному стилях. Але в перших двох вони не мають стилістичних функцій, а в інших можуть використовуватись зі стилістичною метою. В обох же випадках точність контексту є вимогою обов’язковою. Наприклад: Не гай часу! За селом темніє гай. Гай-гай, дитинко, аби ти не пошкодувала. Пара має температуру 98^о. Пара ссавців була переселена в нові кліматичні умови.

Омоніми в словниках подаються окремими статтями. Їх не можна порівнювати за функціями чи експресивністю: кожне слово – самостійна лексична одиниця, функціонування якої визначається потребами змісту фрази.

Особливо уважним треба бути тоді, коли мова запозичила з іншої мови слово такого звучання, яке має питомо українське слово: щоб уникнути неточності (а гасом і ляпсусу), необхідно підготувати слухача до сприйняття цього слова. Напр.: лава – вид меблів; лава – ряд, шеренга людей; лава – великий забій у шахті; лава (італ. – магма) – продукт виверження вулкану; мул – відкладення на дні водоймища; мул – домашня тварина; клуб – летюча маса диму, пари; клуб (англ.) – культурно-освітня організація; лінь – лінощі, лінь (голл. морський термін)- міцний тонкий мотузок; як – прислівник; як (тібет.) – велика рогата тварина.

Добрі знання лексичної і граматичної системи сприятимуть точності вживання омографів – слів, різних за значенням, однакових за написанням, але відмінних за вимовою (замок-замок, лупа-лупа, колос – колос, мала-мала, насип – насип, дорога-дорога, гори – гори, мука-мука) і омоформ ( поле (ім.) – поле (3 ос.одн. дієслово), клич (ім.) – клич (наказова форма дієсл.)).

Вдало використані омоніми свідчать про багатство індивідуального словника і про стилістичну вправність мовця.

Уміле користування паронімами (однокореневі слова, подібні за структурою, але відмінні за значенням) теж сприяє точності мовлення. Нерозрізнення значень близько звучних слів може призвести до непорозумінь між мовцем і співрозмовником, а може служити й засобом творення колориту гумору, іронії, сатири. Порівн.: На які інстанції він бігав до того, як став чемпіоном у стометрівці? (дистанції). Губителі (любителі) природи.

У науковому та офіційному стилях пароніми теж стилістично нейтральні, в інших же стилях вони можуть набувати нових (контекстуальних) емоційно-експресивних відтінків. В обох випадках точність значень паронімів на рівнях “мовлення – дійсність”, “мовлення – мислення” повинна зберігатись.

І як би ми суб’єктивно не змінювали фразове оточення слів – паронімів, ця видозміна не може руйнувати об’єктивного зв’язку слова з основним поняттям, яке ним передане (нові відтінки значення, звичайно, з’являються).

Науково-термінологічна лексика обслуговує сферу науки та професійно-виробничої діяльності. В ній переважають терміни. Це слова, що вживаються в певіній галузі знань для точного позначення певного поняття. Термін позбавлений емоційно-експресивного забарвлення. Кожній галузі властиві свої терміни: юрист, закон, кримінальна відповідальність.

До науково-термінологічної лексики належать і загальновживані слова та словосполучення, що набувають у тексті термінологічного значення: ручка, зубці, крило тощо (крило автомобіля, вушко голки, гребінь хвилі).

Термін (лат. кінець, кордон, межа) – спеціальне слово, яке вживається для точного найменування певного поняття науки.

Вимоги до терміна:

- однозначність у межах певної термінології;

- точність у називанні понять, рис, ознак явища;

- стилістична нейтральність і байдужість до тексту;

- відсутність синонімії та антонімії (у межах термінології даної науки).

Науково-термінологічна лексика української мови сформувалась і продовжує поповнюватись таким шляхом:

1. Використання існуючих у мові слів для називання певного наукового поняття.

2. Використання іншомовних темінів через книги, освітні, наукові та кільтурні контакти.

3. Використання існуючих у мові словотворчих зразків (моделей) та мовних елементів для творення нових термінів.

4. Метафоричне та метонімічне перенесення.

Терміни, професіоналізми можуть мати і номінативну (у наковому та офіційно-діловому стилях) функцію, і поєднану з нею художньо-експресивну роль. Тому вживати такі слова треба за необхідністю, а не для того, щоб похизуватися неординарністю свого мовлення.

Слова діалектні, просторічні, вульгаризми, вжиті зі стилістичною метою (для створення зниженого жартівливого колориту, як засіб індивідуалізаціїї мови персонажа), ефективні лише у випадках, коли вони не руйнують загального колориту тексту, коли справді привносять у нього нові, точніші семантічні чи експресивні відтінки.

Неабияка роль у досягненні точності мовлення належить порядкові слів, адже він регулює функції слів, розставляє логічні акценти у фразі. Порядок слів дає змогу відрізнити суб’єкт від об’єкта.