На основі археологічної періодизації історії Криту були розроблені археологічні періодизації півдня Балканського півострова, і островів Егейського моря – Кіклад. Епоха III-II тисячоріч до н.е.для материка була названа елладською, а для островів – кікладською, Відповідно до знайдених місцевих археологічних пам'ятників ранньоелладський і ранньокікладський періоди були датовані 2600-2000 р. до н.е., середньоелладський – 2000-1650 р. до н.е., середньоекікладський – 2000-1500 р. до н.е., піздньоелладський – 1650-1100 р. до н.е., а піздньокікладський – 1500-1200 рр. до н.е. У зв'язку з обставинами розкопок, за сталою науковою традицією, піздньоелладський період називають ще мікенським.
На материку неоліт протримався довше, ніж на Криті. Повільніше відбувалося освоєння міді й бронзи. У найдавніші часи материк і окремі острови Егейського моря, а також узбережжя Малої Азії були заселені догрецькими племенами, яких самі античні греки називали загальним ім'ям пеласгів.
Переселення племен у III тисячоріччі до н.е. нам мало відомі. Відбувалися вони переважно з північних районів Балканського півострова. Близько XXI-XX ст. до н.е. відбулося переселення значної кількості найдавніших грецьких племен. Найпоширенішою назвою цієї групи племен було ахейці, тому історію Греції II тисячоріччя до н.е. стали називати Ахейською.
Прибульці частково розорили й зруйнували поселення завойованих союзів племен. Залишки догрецького населення поступово асимілювалися з ахейцями. В II тисячоріччі до н.е. ахейці розселилися на островах і на узбережжі Малої Азії. Як і на Криті, на півдні Балканського півострова відбуваються процеси класоутворення. Найбільш інтенсивні вони були в прибережних районах. Глибинні місцевості довгий час зберігали первіснообщинні відносини. Найбільш значними центрами ранньокласового суспільства були Мікени, Тіринф, Пілос на Пелопоннесі, Орхомен, Фіви та Афіни у Середній Греції, Іолк – у Фессалії та інші. У всіх цих місцях збереглися укріплені замки-палаци, оточені потужними стінами. Біля палаців були розташовані селища місцевих жителів різного майнового статку. Крім того, існував ще ціла низка поселень. Як і на Криті, населення материкової Греції займалося землеробством і скотарством. Високої досконалості досягли численні ремесла. Всі ці процеси відзначені ще в першій половині II тисячоріччя до н.е.
Тоді ж виникли Мікени, що незабаром перетворилися на центр значної у ті часи ранньорабовласницької держави. У Мікенському укріпленні й поза ним було виявлено кілька десятків царських гробниць. У тих з них, які не були розграбовані, археологи знайшли дорогоцінні вироби художнього ремесла й портретні золоті маски. Гробниці були двох видів – шахтові, тобто прямокутні ями, висічені в скелі й зверху закриті плитами з каменю, і толоси (купольні гробниці) великих розмірів, що підкреслювали могутність похованих у них володарів. Недалеко від Мікенського палацу були розкопані будинки багатих ремісників.
В одному з них, так званому будинку маслоторговця, було знайдено 39 глиняних табличок, пописаних лінійним письмом Б. В іншому, так званому будинку сфінксів, – 10 табличок. Це вказує на поширення писемності за межами палацу.
Внутрішні приміщення в Мікенському, Тіринфському та інших палацах були прикрашені фресками. В образотворчому мистецтві материкової Греції зустрічаються військові сцени. Широко відома фреска з Тіринфа, що зображує двох дівчат на колісниці, фреска, що зображує полювання на кабана.
З 30-х років ХХ століття ведуться систематичні розкопки палацу у мессенському Пілосі, однотипного з палацами у Мікенах і Тіринфі. У ньому була знайдена основна маса глиняних табличок з лінійним письмом Б. На основі вивчення написів, однорідних за своїм змістом із кносськими, ми можемо більш глибоко й конкретно відновити соціально-економічні відносини та політичну структуру Пілоської ранньорабовласницької держави. Основним заняттям пілоського населення було землеробство. Земля перебувала у власності «народу» і у власності окремих осіб. «Народ» надавав у користування різні за розмірами ділянки землі як винагороду за службу. Розміри ділянки залежали від посади особи, що наділяється землею. Людей на посади призначав цар. Власники землі здавали її в оренду дрібними ділянками, утримуючи як орендну плату частину врожаю. Розміри земельних ділянок обчислювалися по кількості мір зерна; що значить земля, одержувана «від народу», не цілком ясно. Імовірно, це була общинна земля, що поступово переходила в статус державної (царської).
Очевидно, наділення цією землею відбувалося за рішенням народних зборів, «народу». Але вже були встановлені точні розміри площі землі, одержуваної «від народу». Правитель Пілоської держави – ванака – одержав «від народу» ділянку площею 1800 мір зерна. Його помічник, командуючий військами равакета, одержував ділянку в 600 мір зерна. Інші посадові особи одержували відповідно менші ділянки. Серед них видне місце займали жерці й жриці. Рядові вільні орендували незначні ділянки й «у народу» і у приватних власників. Таким чином, у Пілоській державі була складна, ще недостатньо досліджена система землеволодіння й землекористування, у якій приватна власність, що народжується, виникала, співіснувала й розвивалася в умовах общинної традиції, що вгасала.
У Пілоському царстві було розвинене скотарство. Різні ремесла досягли високої досконалості. Ремісники й велика кількість працівників різних спеціальностей обслуговували палацове господарство. У табличках є іменні списки ремісників, хліборобів-орендарів і ін. Існували ремісничі майстерні при палаці, були й ремісники, що виробляли продукцію вдома й здавали її царським службовцям. У палацовому господарстві й у приватних осіб були в служінні раби (переважно рабині). Раби й рабині працювали в палацовому господарстві, об'єднані в робочі загони під наглядом відповідальних доглядачів. Вівся суворий облік усіляких робіт. Пілос мав сухопутну армію та флот. Держава ділилася на області, якими управляли, як і на Криті, пасиреве, залежні від ванаки. Очевидно, подібні умови були й в інших ахейських державах.
У глиняних табличках є згадування про Посейдона, Гермеса, Диониса, Зевса, Геру та інших богів, яким греки поклонялися в античну епоху.
Зміст написів у сполученні з усіма іншими археологічними пам'ятниками й у їхньому світлі з новими даними, почерпнутими з міфів, а також з урахуванням відомостей, наявних у хетських написах, малюють нам ахейські держави у жвавих зв'язках зі своїми східними й західними сусідами. Вся сума пам'ятників говорить про певну культурну спільність егейського світу. Однак ахейські держави не становили скільки-небудь, міцної політичної єдності. Міфи зберегли спогади про постійні міжусобні війни. Ахейці здійснювали й далекі військові експедиції. У числі «народів моря» у XIII ст. до н.е. вони двічі нападали на Єгипет. Вони сприяли ослабленню Хетського царства. У хетських написах держава Ахіява змальована, як рівна по силі Хетській, Єгипетській, Вавилонській й Ассірійській. Критяни та ахейці висадилися на східному узбережжі Середземного моря й стали там відомі під ім'ям філістимлян, а вся місцевість із прилягаючою до неї південносирійською територією стала називатися Палестиною.
Останнім великим військовим заходом ахейців була оспівана в поемах «Іліада» і «Одиссея» і відома з інших міфів – Троянська війна. Відповідно до археологічних досліджень, вона відбувалася близько 1240 р. до н.е. Добре укріплене місто Троя в північно-західній частині Малої Азії був центром невеликої, але багатої ранньорабовласницької держави, що межувала з Хетською державою.
Троя була розташована на важливих стратегічних і торговельних шляхах, що зв'язували Малу й Передню Азію з басейном Егейського моря. Згідно «Іліаді»,у Трої в той час правив авторитетний на всьому заході Малої Азії цар Пріам. Ахейські держави об'єднали свої сили для грабіжницького й завойовницького морського походу під начальством правителя «золотообильних Мікен» Агамемнона. Надія ахейців на легку перемогу не виправдалася. Відповідно до традиції, ахейці тільки з великими зусиллями й втратами змогли взяти Трою після важкої 10-літньої війни.
