Д) казки (притчі) про владу, політиків
ПРИТЧА ПРО ПАРТІЮ
Один новий, ім’я якого круто замаячило, надумав іти на вибори. Але він не довіряв мінливому політичному ринку. «Наш електоральний ринок ще хирлявий, не відображає глибинних процесів, — твердив він. — Наш ринок не годен розв’язувати назрілі проблеми».
Новий круто ввійшов у бізнес, мав пристойні рахунки в банках, зладнав ім’я в підприємницькій еліті і гадав, що цього вже достатньо, щоб вийти на депутатські паралелі.
Але йому сказали: цього сьогодні замало.
— Чого це? — здивувався новий, він відчував у собі внутрішні й зовнішні потуги, щоб зійти на Олімп.
— Як вам сказати... Вам бракує політичної платформи. А для цього потрібна... партія. Хоча б якась маленька-маленька, яка потім може стати великою-великою.
— А де її взяти, хоча б якусь маленьку?.. — забідкався новий. — Нині такі перегони...
— Купіть! — радили йому.
— Слушна думка. Але де?
— На ринку, — простодушно відповіли йому.
Новий, як уже мовлено, не вельми довіряв вітчизняному ринку, мав із ним клопоти. Але пішов-таки на пошуки.
На ринку із свіжого і нового йому пропонували: акції часів Столипіна, звання полковника чи генерала — на вибір, місце у кабінетах і відомствах, маленький чемоданчик із кнопкою для регіональної збройної атаки, одну сепаратистську місцину на азіатських теренах — в обмін на екзотичні острови у східній частині Індійського океану і таке інше.
— Партію, партію! — правив крутий бізнесмен.
Нарешті почув:
— Продається політична партія! Не зношена. З рухомим і нерухомим майном. З гаслами та платформою...
Претендент у політики пішов на клич.
— Партія — структурована, зареєстрована Мін’юстом, — хвалив товар політичний торговець. — Має представництво у вищих ешелонах. Якщо забажаєте на додачу з газетою — двадцятивідсоткова надбавка.
Заповзятливий купив з газетою і друкарнею.
Уже наступного дня про нового політика потужно заговорили. Через тиждень було сформовано нову політичну платформу. Ще через тиждень-другий під її крило влилося півтора десятка інших партій і партійок. Ішлося про впливову політичну силу.
Новий стрімко пішов на передвиборні паралелі. У нього була гучна платформа та оригінальні гасла. Нині він так висловлювався про український електоральний ринок:
— Наш ринок — жвавий і потужний, відображає найглибшу суть державотворчих процесів. Наш ринок годен вирішувати найскладніші політичні проблеми...
Політична казка
|
| Був він добрий, але нерішучий |
В одному лісі жив собі Зайчик. І був він правителем усіх звірів. Ви спитаєте: "А як же традиційний король-лев"? Але ж відбувалося то не так вже й давно, а тому у лісі ніхто й не думав про монархію, і Зайчика вони обирали на всезагальних виборах. Мудра сова інколи казала, що в них у лісі парламентсько-президентська республіка, але, що то означало, розумів хіба що 300-літній дуб, у якому вона жила. Зайчика інколи ще називали Віктором, і був він добрий, але трохи нерішучий, що і не дивно, адже був зайчиком.
Допомагати Зайчику правити лісом звірі попросили Кабанчика і Лисичку. Кабанчик був дуже шанованою людиною у східній частині лісу, колись працював у шапковому бізнесі і мав дуже співучу дружину-кабаниху. Лисичка ж була дуже розумною і хитрою, любила гарно говорити, носила дороге хутро і заплітала шикарну руденьку косу.
|
| Лисичка була дуже розумною і хитрою |
Довго думав Зайчик, кого ж йому обрати із цих достойних кандидатів собі у помічники. Подивився він на гострі зуби Лисички і побоявся, як би з’їла його руда побратимка. Щодо Кабанчика таких застережень не виникало. Тому що увесь ліс знав, що більше за все Кабанчик любив капусту. Довго думав Зайчик і нарешті вирішив, що відтепер вони з Кабанчиком будуть дружити і разом правити лісом.
Ось так вони б і панували у мирі та злагода, але повільно приходила осінь і треба було думати, що робити, щоб лісові жителі не замерзли холодної зими.
|
| Більше за все Кабанчик любив капусту |
Кабанчик казав, що допомоги треба просити у селян, вони жили у долині, на схід від лісу. Правда багато лісових жителів боялося їх через те, що ті приручали тварин і потім тримали їх у неволі. Зайчик же казав, що потрібно звернутися до річкових мешканців, що жили на захід від лісу. Вони раді були допомогти, але поставили одну умову: щоб взяти під свою опіку звірів, ті мали спочатку навчитися дихати під водою. Почувши це, Зайчик навіть почав щодня збирати лісових мешканців і тренувати їх затримувати дихання, щоб можна було довше протриматися без повітря. Лисичка ж пропонувала ще весною збирати шерсть, що її скидають з себе звірі, щоб потім восени утеплювати нею гнізда і нори. Вона також казала, що птахам, які відкладають у лісі яйця, треба видавати по 8 тисяч черв’ячків, щоб ті не летіли по них у теплі краї. Але Лисичка не могла втручатися у лісові справи, бо Зайчик вибрав Кабанчика, а не її.
Одного разу Зайчик дуже посварився з Кабанчиком, бо коли той ходив в гості до річкових мешканців, то зізнався, що звірі так і не навчилися дихати під водою. Зайчика обурило це, бо хоч ні в кого так і не виросли зябра, але Зайчик читав у дитинстві Дарвіна і вірив в еволюцію. Кабанчику не сподобалось це і він вирішив, що може і сам управляти лісом та почав шукати шляхи обмежити Зайчикові повноваження.
|
| Мамо, куди ми летимо? |
А тим часом листя на деревах пожовкло і опало на землю, закінчувався вересень. Сім’я горобців вже другий день пакувала валізи. "Мамо, куди ми летимо?" - спитав наймолодший горобчик. "У теплі краї, туди, де завжди багато свіжих черв’ячків", - відповідала мама-горобиха. "А чи повернемось ми колись назад?" - продовжував допитуватись горобчик. Мама-горобиха закрила останню валізу, кинула прощальний погляд на ліс і відповіла: "Не знаю, сину, не знаю..."
