Новітня історія формування та розвитку української державності переконливо свідчить, що сучасний етап державного будівництва в Україні характеризується постійним пошуком оптимальної моделі державного управління, яка б, з одного боку, забезпечувала динамічність державного управління, його відповідність розвитку суспільних відносин, а з іншого - була прозорою, ефективною та зручною у користуванні. Пошук такої моделі зумовлює внесення численних змін до чинних організаційних структур державного управління, створення нових та реорганізацію існуючих органів виконавчої влади, налагодження постійного зворотного зв’язку між органами державного управління у відповідній сфері та посилення політичної відповідальності керівників центральних органів виконавчої влади. Зазначені процеси мають місце майже в усіх без виключення сферах державного управління, в тому числі і у сфері державного управління лісовим господарством України.
Сучасний стан лісового господарства України має певні характерні ознаки, які суттєво відрізняють дану сферу народного господарства від подібних галузей в європейських країнах, зокрема:
-- відносно низький середній рівень лісистості території країни; зростання лісів у різних природних зонах (Полісся, Лісостеп, Степ, Українські Карпати та гірський Крим), що мають істотні відмінності щодо лісорослинних умов, методів ведення лісового господарства, використання лісових ресурсів та корисних властивостей лісу;
-- переважно екологічне значення лісів та висока їх частка (до 50%) з обмеженим режимом використання;
-- високий відсоток заповідних лісів (13,7%), який має стійку тенденцію до зростання;
-- історично сформована ситуація з закріпленням лісів за численними постійними лісокористувачами (для ведення лісового господарства ліси надані в постійне користування більш ніж п'ятдесяти міністерствам, відомствам і організаціям);
-- значна площа лісів зростає у зоні радіоактивного забруднення; половина лісів України є штучно створеними і потребують посиленого догляду;
-- близько 0,5 млн гектарів лісів не надані в користування, перебувають на землях запасу у незадовільному стані (самовільно вирубуються, гинуть від пожеж, хвороб, шкідників тощо);
-- невизначене правове підпорядкування понад 400 тис. гектарів полезахисних лісових смуг, під захистом яких перебуває близько 13 млн гектарів ріллі;
-- матеріальна база лісової науки і освіти не відповідає світовому рівню.
Вказані фактичні особливості лісового господарства України мають бути покладені в основу функціонування системи органів державного управління у відповідній сфері.
Поряд з цим, розвиток лісового господарства Україна не може знаходитись осторонь процесів трансформації та глобалізації світової економіки. Активне залучення України до процесів міжнародного співробітництва у відповідній сфері кооперації є запорукою динамічного розвитку вітчизняного лісогосподарського комплексу. У зв’язку з цим, особливого значення набуває питання приведення у відповідність національного законодавства до вимого міжнародних стандартів.
Одним із аргументів на користь необхідності адаптації вітчизняного законодавства до вимого міжнародних стандартів може бути існуюча відмінність у нормативному закріплені поняття «лісу», яка базовою для правового регулювання лісових правовідносин.
Так, згідно статті 1 Лісового кодексу України, ліс – тип природних комплексів, у якому поєднуються переважно деревна чи чагарникова рослинність з відповідними грунтами, трав’яною рослинністю, тваринним світом, мікроорганізмами та іншими природними компонентами, що взаємопов’язані у своєму розвитку, впливають один на одного і на навколишнє природне середовище.
В той же час, в переважній більшості європейських країн використовується поняття лісу, яке було запропоноване Продовольчою і сільськогосподарською організацією ООН (ФАО), якою лісом визнається – земельна ділянка площею понад 0,5 га, яка вкрита деревами висотою понад 5 метрів з зімкненістю крон понад 10%, або деревами, що здатні досягти цих показників у відповідних умовах. До лісу не входять землі, що використовуються переважно як сільськогосподарські або землі населених пунктів.
