Тема 7. Права, свободи та відповідальність
План
- Поняття і ознаки права.
- Функції права.
- Джерела права.
- Права людини: поняття та структура.
- Види правопорушень та юридична відповідальність.
Поняття і ознаки права
Право, як вид соціальних норм, виникає тільки з появою держави, саме вона створює ці соціальні норми з метою врегулювання найважливіших суспільних відносин.
Право - система норм (правил поведінки) і принципів, встановлених або визнаних державою як регулятори суспільних відносин, які формально закріплюють міру свободи, рівності та справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечуються всіма заходами легального державного впливу та примусу.
Ознаками, що характеризують право є:
1) право встановлюється чи санкціонується державою;
2) право є загальнообов'язковим, тобто приписи правових норм повинні виконуватися тими суб'єктами, яким вони адресовані;
3) право є формально визначеним;
4) право характеризується нормативністю - воно складається із норм, які формально визначені у вигляді статей нормативно - правових актів (Конституції України, законів/ підзаконних нормативно-правових актів);
5) право регулює не всі, а тільки найважливіші суспільні відносини, які потребують правової регламентації. Суспільні відносини, неврегульовані правом регулюють інші соціальні норми. Немає правових норм які б регулювали відносини дружби, кохання та інші;
6) право виражає суб'єктивні права та юридичні обов'язки фізичних, юридичних осіб та інших суб'єктів правових відносин;
7) право має всеохоплюючий характер, воно регулює різні сфери суспільних відносин (конституційні, адміністративні, фінансові, трудові, сімейні, кримінальні та інші відносини);
8) право діє у часі, просторі та по колу осіб;
9) право є системою норм, тобто це внутрішньо узгоджена цілісність, єдність і погодженість правових норм, що базується на об'єднавчих закономірностях та їх розподіл на взаємопов'язані елементи - галузі, підгалузі права та правові інститути. Правова система має велике значення для полегшення знаходження будь-якої правової норми з метою її реалізації;
10) право характеризується відносною стабільністю, воно регулює суспільні відносини протягом тривалого часу, в той же час зміни життя суспільства вимагають вдосконалення правової системи держави, тому правотворчі органи постійно змінюють ті правові норми, які не відповідають вимогам нового часу, тобто право є динамічним;
11) право забезпечується різноманітними засобами впливу держави, а в необхідних випадках примусовою силою державного апарату.
Функції права
Функції права це основні напрямки його впливу на різноманітні суспільні відносини, впорядкування їх стосовно цілей і завдань правового регулювання.
1. Загально-соціальними функціями права є:
1) інформаційна функція права, полягає в тому, що право містить великі обсяги інформації про регулювання різних сфер суспільних відносин. Держава інформує кожного суб'єкта правових відносин про суб'єктивні права та юридичні обов'язки, які закладені в правових нормах у вигляді моделі бажаної або забороненої поведінки;
2) гуманістична функція права, полягає в тому, що право закріплює гуманні цивілізовані принципи регулювання суспільних відносин, ті основні права і свободи людини, які складають підвалини справедливості, закріплені в Загальній декларації прав людини, проголошеній Генеральною Асамблеєю ООН від 10.12. 1948 р., та інших міжнародно-правових актах;
3) виховна функція права, полягає в тому, що право виховує учасників правовідносин своїм змістом, воно впливає на свідомість особи, формуючи певний рівень правової культури, так як в правових нормах закладеш моделі правомірної поведінки та визначені заборони у вигляді небажаної для суспільства поведінки, що пов'язана з можливістю притягнення до юридичної відповідальності;
4) прогностична функція права, полягає в тому, що право надає можливість передбачити майбутній результат. Кожна особа, вступаючи в правові відносини, знає як їй діяти і які будуть наслідки, так як вона прагне досягти певних цілей, заради яких вона і вступає в ці відносини. Так, бажаючи стати власником певного майна особа укладає договір купівлі продажу;
5) пізнавальна функція права (гносеологічна), полягає в тому, що особа вивчаючи право, набуваючи життєвого досвіду отримує необхідні знання, так як право будь-якої держави є не тільки регулятором суспільних відносин, а і джерелом знань;
6) орієнтаційна функція права, полягає в тому, що особа, знаючи приписи правових норм, сама будує свою поведінку правомірним чином, саме цього прагне держава визначаючи в правових нормах зразки правомірної поведінки;,
7) профілактична функція права, полягає в тому, що певна частина правових норм містить заборони небажаних для суспільства діянь і передбачає негативні для особи наслідки, пов'язані з втратою особою певних належних їй благ (свободи, матеріальних, організаційних благ), що стримує особу від протиправної поведінки.
Джерела права
Джерела права різноманітні і мають свої відмінності у різних країнах, це пов'язано з різними поглядами на право, його джерела та різними моделями правових систем, існуючих в країнах світу.
Розрізняють:
1) правовий звичай - це правило поведінки, що виникло історично, стало обов'язковим в результаті багаторазового повторення і отримало офіційне затвердження державою в нормативному акті.
Норми звичаєвого права є змістом "Руської Правди", вони за змістом, способом викладення підтверджують це, зберігаючи право кровно-родинної помсти за вбивство, дії постраждалих осіб у разі нанесення тілесних ушкоджень, образи, посягання на власність. Так, ст. 1 "Руської Правди" визначала "Якщо уб'є муж мужа, то мстити братові за брата, або батькові, або синові, або дітям брата, якщо ніхто не буде мстити, то треба заплатити 80 гривень, якщо це буде князівський муж або князівський туїн; коли ж це буде русин, або мечник, або ізгой, або славенін, то заплатити за нього 40 гривень"1. При цьому ми бачимо, що крім помсти за вбивство, тобто звичаю, що існував лише в усній формі, норма доповнена штрафними санкціями, з правом феодального привілею (за посягання на князівського мужа штраф вдвічі більший). Значна частина норм звичаєвого права мала місце в законнику Хаммурапі, висіченому на діоритовій стелі (Древній Вавілон), Законах Ману (Древня Індія), законах XII таблиць (Стародавній Рим) та в інших джерелах минулого
2) адміністративний чи судовий прецедент - це певний випадок, що мав місце в минулому і який слугував прикладом для всіх наступних випадків подібного роду, тобто з точки зору "джерела права" - це рішення будь-якого уповноваженого державного органу чи суду, прийняте по конкретній справі, що є обов'язковим при вирішенні аналогічних справ у майбутньому, так як йому надана нормативна сила. Це джерело права є своєрідним підсумком практичної діяльності адміністративних і судових органів, воно є характерним для англосаксонської системи права і займає в ній важливе місце серед інших джерел. Так, у праві Великобританії королівські збірники норм загального права складаються із сотні томів прецедентів, що враховуються при вирішенні справ. Судці цієї держави і в теперішній час виносять свої власні рішення, якщо відсутні аналогічні законодавчі приписи, тим самим створюють нові прецеденти. Це джерело права має місце а Австралії, Канаді, Новій Зеландії, США та інших країнах. В Україні правовий прецедент не є джерелом права, але діяльність таких судових органів як Конституційний Суд України, Верховний Суд України, Вищий Господарський та Вищий Адміністративний Суди України, пов'язана з офіційним легальним тлумаченням права створює елементи прецеденту. Вказані органи не є правотворчими, але вони здійснюють своє тлумачення норм права, визначають однозначний варіант обов'язкової поведінки суб'єктів, що можна розцінювати як прецедент;
3) нормативно-правовий акт - це офіційний письмовий документ держави, прийнятий чи санкціонований правотворчим органом держави у спеціально визначеному процесуальному порядку, змістом якого є норми права. Це "джерело права" є головним в країнах континентальної Європи (Австрії, Італії, Іспанії, Німеччині, Україні та інших).
Зміст законодавчих актів є результатом правотворчого процесу спеціально уповноважених органів (посадових осіб). Так, в Україні нормативно-правові акти видають:
- Верховна Рада України - закони, постанови та інші акти (ст. 91 Конституції України);
- Президент України - укази (ст. 106 Конституції України);
- Кабінет Міністрів України - постанови (ст. 117 Конституції України)
- інші органи державної влади та органи місцевого самоврядування;
4) нормативний договір - це домовленість, правочин (угода) двох або більше суб'єктів права, яка оформлена в належній юридичній формі, змістом якої є обов'язкові для цих суб'єктів правила поведінки/ тобто взаємні зобов'язання. Як правило, нормативний договір є основним джерелом в міждержавних відносинах, що відіграє велику роль у правовій регламентації міжнародного співробітництва. Тільки за період з 1947 по 2000 р. Секретаріат ООН зареєстрував та опублікував майже 30 тис. міжнародних договорів, укладених між державами з політичних, економічних, правових та науково-технічних питань".
Відповідно до ст. 9 Конституції України "Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України".
Найбільш розповсюдженим нормативним договором, що має місце в Україні є колективний договір. Він укладається на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності і господарювання, які використовують найману працю і мають права юридичної особи між роботодавцем і трудовим колективом, від імені якого виступає первинна профспілкова організація. Змістом договору є взаємні зобов'язання щодо регулювання виробничих трудових та соціально-економічних відносин.
Права людини: поняття та структура
Права людини невід'ємні від суспільних відносин. Саме вони визначають спосіб буття індивіда. Права людини є наднормативною формою взаємодії людей, упорядкування їх поведінки та координації діяльності, вони ж є також засобом подолання протиріч і конфліктів. Права забезпечують нормативне закріплення умов життєдіяльності індивіда, що об'єктивно необхідні для нормального функціонування суспільства і держави. Права людини встановлюють міру свободи, що, з одного боку, забезпечує реалізацію суб'єктивних інтересів, а, з іншого — не порушує можливостей, наданих іншим суб'єктам суспільних відносин.
Процес суспільної діяльності людини значною мірою залежить від обсягу прав та свобод, які визначають її соціальні можливості, характер життєдіяльності, систему зв'язків людей у суспільстві. Тому проблема прав людини завжди була предметом політичної боротьби за володіння цими правами, розширення їх сфери та визначення становища людини у суспільстві.
Права людини — складне, багатоаспектне явище, пов'язане з генезою правових норм, які формулюють ці права.
Становлення та розвиток прав людини має тривалу історію і супроводжується боротьбою доктрин й традицій, характерних для тієї чи іншої країни. Вперше термін «свобода» з'явився коли монарх Шумера встановив свободу для підданих шляхом застосування санкцій до нахабних збирачів податків та захисту від несправедливих дій людей, що мають владу. Ідея обмеження прав монарха вперше в історії людства виникла у період середньовіччя в Англії. Вона була нормативно закріплена у 1215 р. у Великій Хартії вольностей, що передбачала застосування покарань за законним вироком та за законами країни.
Петиція про право 1628 р. поклала на англійського короля певні обов'язки, що повинні були захищати підданих від сваволі королівської адміністрації. Подальшим кроком на шляху забезпечення прав людини став Хабеас корпус акт 1679 p., що вперше ввів поняття «належної» процедури, передбачив гарантії недоторканності особи, принцип презумпції невинуватості. Актом, що забезпечив компроміс соціальних інтересів у Англії, став Білль про права 1689 p., який встановив свободу слова у парламенті, свободу виборів та право звернення підданих з петицією до короля.
Подальшому розвитку ідеалів свободи та прав людини сприяли великі історичні документи США. Серед них — Декларація прав Вірджинії 1776 p., що проголосила рівність людей у користуванні природними правами; Декларація незалежності США 1776 p., яка визначила перелік невідчужуваних прав людини. Основне значення мала Декларація прав людини і громадянина 1789 p., проголошена у Франції та яка визначила перелік природних, невідчужуваних, священних прав людини.
Вирішального значення для процесу становлення прав людини мала природно-правова доктрина, що утвердила пріоритет прав людини та визначила нові параметри взаємовідносин між індивідами і владою. Таким чином, індивід, що раніше повністю був підкорений державі та залежний від неї, набув автономії, отримав право на невтручання держави у сферу свободи особи, окреслену правом, та отримав гарантії державного захисту в разі порушення прав і свобод. Цінність природно-правового вчення характеризується опорою на моральні принципи, а також категорії справедливості, свободи та людської гідності.
Високо оцінюючи роль природно-правової доктрини в ідеологічному обґрунтуванні та становленні прав людини, не можемо сказати, що вона була єдиною та переважаючою у визначенні взаємодії особи і держави, їй протистояв позитивістський підхід до природи прав людини та її відносин з державою. Відповідно до згаданої теорії обсяг та зміст прав людини визначається державою, яка «надає» їх людині, здійснюючи патерналістичні функції. Зазначені різноманітні підходи до розуміння природи прав людини збереглися і у сучасній науці та практиці. Так, норми Конституції США, Франції, Італії та Іспанії втілюють природно-правову концепцію прав людини, а Конституції Німеччини і Австрії — позитивістську.
Необхідно розрізняти поняття «права людини» та «права громадянина». Права людини є природними можливостями індивіда, що забезпечують необхідні умови його життя, людську гідність та свободу діяльності у всіх сферах суспільного життя. Права громадянина — сукупністю можливостей, закріплених у нормативно-правових актах, які визначають міру свободи суб'єкта, що має постійний політико-правовий зв'язок з певною державою. Відмінності прав людини та громадянина можемо визначити схематично.
| Права людини | Права громадянина |
| Можуть існувати незалежно від державного визнання і закріплення | Знаходяться під захистом держави, громадянином якої є особа |
| Мають морально-соціальний характер | Мають нормативно-правовий характер |
| Не передбачають обов'язкової наявності громадянства чи підданства | Належать лише громадянину певної держави |
| Належать людині від природи | Надаються і гарантуються державою |
| Засновуються на загальнолюдських цінностях | Засновуються на системі принципів національного і міжнародного права |
| Задовольняють природні інтереси | Задовольняють політичні, економічні та соціальні інтереси |
| Залежать від природи людини | Залежать від політики держави |
| Залежать від рівня розвитку суспільства та людини | Залежать від розвинутості держави |
| Покликані задовольняти економічні та соціальні інтереси | Окрім економічних та соціальних інтересів, задовольняють політичні потреби |
| Мають моральну основу | Мають правову основу |
| Гарантуються природою людини та суспільством | Гарантуються державою, у тому числі і примусовими засобами |
| Не мають документальної форми закріплення | Мають письмову форму закріплення (нормативно-правовий акт) |
