Механізми психологічного захисту.

 

Стратегічним “завданням” будь-якої біологічної системи є підтримка стану динамічної рівноваги (гомеостазу). Остання досягається завдяки функціонуванню механізмів адаптації, які можуть здійснюватись на біологічному, а у складних системах з високо розвинутою психікою – і на психологічному рівнях. В психодинамічній традиції останні називають “психологічними захистами ”, хоча в багатьох випадках вони виконують власне адаптивні, а не захисні у вузькому розумінні функції.

Его-психологи виділяють функцію захистів як спосіб боротьби з тривогою, теоретики об’єктних стосунків вказують на те, що захисти можуть бути і способом боротьби із страхом, селф-психологи розглядають роль захистів як спосіб підтримання цілісного несуперечливого відчуття власного “Я”. Можна сказати, що особистість, яка вдається до захисних механізмів, несвідомо прагне наступного: 1) уникнути або оволодіти деяким сильним загрозливим переживанням – тривогою, страхом, горем чи іншим дезорганізуючим почуттям; 2) зберегти самоповагу. З іншого боку захисні механізми проявляються як здорова творча адаптація, і тоді термін “захисти” є не зовсім вдалим.

Існує думка що кожній людині притаманний певний індивідуальний набір захистів, який є наслідком вродженого темпераменту, пережитих стресів, навчання батьків та ефекту підкріплення. Хоч нема доказів того, що захисти з’являються почергово, більшість спеціалістів сходяться на тому, що деякі захисти є примітивнішими за інші (поділ захистів на зрілі і незрілі очевидно відображає розвиток психіки від простих до більш складних форм адаптації).

Зазвичай до захистів, які вважаються первинними, або незрілими, відносять ті, що мають справу з розмежуванням власного “Я” і оточуючого середовища і викликані страхом злиття з об’єктом, тоді як зрілі захисти працюють з розмежуванням Его, Супер-Его і Ід, з межами свідомого, передсвідомого і безсвідомого, а також з внутрішніми межами спостерігаючого і переживаючого Его. Примітивні захисти діють загальним, недиференційованим способом у цілому сенсорному просторі індивіда, тоді як більш розвинуті захисти здійснюють певні трансформації чогось одного – думок, почуттів, відчуттів чи деякої комбінації їх.

Щоб бути кваліфікованим як примітивний, захист повинен мати дві якості, пов`язані з довербальними стадіями розвитку: недостатній зв’язок з принципом реальності і недостатнє відчуття відокремленості і константності об’єктів, що знаходяться поза межами власного “Я”. Наприклад, заперечення вважається більш примітивним процесом, ніж витіснення: для витіснення будь-чогось воно має бути насамперед пізнаним будь-яким шляхом, а вже потім - витісненим. Заперечення ж - це миттєвий, позараціональний процес – “цього не було”.

Також слід сказати, що деякі захисти мають як примітивну, так і більш зрілу форми. Наприклад, ідеалізація може являти собою як повну ідеалізацію, що немає нічого спільного з реальними якостями об’єкту, так і відчуттям вищості іншого із збереженням відчуття його меж.

Примітивні захисти насправді є способами, за допомогою яких дитина пізнає світ. Є достатньо достовірним те, що ці способи присутні в кожному з нас, незалежно від того, чи наявною є патологія, оскільки довербальні процеси, а також процеси, які передують принципу реальності і постійності об’єктів є основою, на якій формується психіка. Проблеми виникають лише тоді, коли є недостатньо більш зрілих психічних навичок, або коли примітивні захисти вперто застосовуються, виключаючи можливість більш зрілих способів адаптації. В такому контексті можна розглядати психотичні і близькі до психотичних декомпенсації як наслідок недостатності захистів.

Всі ми заперечуємо, всі ми розщеплюємо і всі ми маємо прагнення до всемогутності, але більшість з нас доповнює ці реакції більш складними способами переробки тривоги і прийняття складної і лякаючої нас реальності. Психотична чи межова особистісна структура визначається не наявністю примітивних захистів, а відсутністю зрілих.

До примітивних захистів можна віднести ізоляцію, заперечення, всемогутній контроль, примітивну іделізацію та знецінення, проекцію, інтроекцію, проективну ідентифікацію, розщеплення.

Ізоляція (аутистичне фантазування, втеча у фантазії)являє собою відмежованість (ізоляцію) від соціальних та міжособистісних ситуацій з заміною напруження, яке виникає від взаємодії з іншими людьми, стимуляцією власних фантазій. Найбільш раннім прикладом ізоляції є засинання дитини при перезбудженні.

У конституційно вразливих людей нерідко розвивається багатий внутрішній світ фантазій, тоді як оточення вони сприймають сірим, проблематичним і емоційно бідним. Яскравим недоліком захисту ізоляцією є неможливість вирішення міжособистісних конфліктів, оскільки людина виключається із активного життя.

Схильність до використання хімічних речовин для зміни стану свідомості також можна розглядати, як різновид примітивної ізоляції.

Розщеплення найяскравіше проявляється тоді, коли всі зовнішні об’єкти поділяються на “абсолютно добрі” і “абсолютно погані”, причому можливі несподівані переходи від однієї крайності до іншої, що супроводжується різкими змінами Я-концепції. Витоки розщеплення знаходяться в довербальному періоді, коли малюк не усвідомлює того, що люди, які ним опікуються, мають як хороші риси, так і погані. Механізм розщеплення може бути дуже ефективним у боротьбі з тривогою та для підтримання власної самооцінки, але розщеплення супроводжується викривленим сприйняттям реальності і заперечує необхідну для нормальної амбівалентність.

Заперечення як захист передбачає боротьбу з реальними неприємностями шляхом заперечення їх існування – “якщо я цього не визнаю, значить цього немає”. Заперечення може поширюватись як на реальні події (вперте нехтування очевидною небезпекою, хворобою, відкидання конструктивної критики), так і на власні почуття і переживання: людина знає, що її почуття є абсолютно протилежними тим, ніж вона мала б переживати, але це не викликає ніякого дискомфорту. Запереченням є також відкидання тривоги в момент необхідності відреагування чи конфлікту.

Кожній людині властиве заперечення в “окремих ділянках реальності”, тому про примітивність заперечення ми говоримо при тотальності і всеохоплюваності його.

Всемогутній контроль, примітивне знецінення та ідеалізація є захистами, направленими на “Я-“ і “об’єкт-репрезентації”. Ці захисти є взаємопов’язані, оскільки проявляються в різних станах “Я”. Так, всемогутній контроль проявляється як переживання власної всемогутності, помпезності з відчуттям можливості контролювання всього навкруги. Витоки цього захисту знаходяться в періоді “первинного нарцисизму”, коли дитина сприймає власне “Я” і оточуючий світ як одне ціле. Примітивна ідеалізація створює абсолютно відірвані від реальності образи доброти і всемогутності і нагадує віру дитини у всесильність своїх батьків, а внаслідок ідентифікації з ними – і у власну всесильність. Примітивне знецінення часто є доповненням до всемогутності чи ідеалізації – один об’єкт чи власне “Я” сприймається грандіозним, а інший - нікчемним і меншовартісним.

Ці три захисти неможливі без розщеплення та заперечення і часто розглядаються як їх похідні.

Проекція, інтроекція і проективна ідентифікація – захисти, які є проявом недостатності розмежування між власним “Я” і оточенням.

Проекція – процес, при якому внутрішні загрозливі імпульси сприймаються як зовнішні, тобто приписуються зовнішнім об’єктам. З одного боку, проекція є руйнівним процесом, оскільки виключає взаєморозуміння, а з іншого - більш організовані форми проекції є основою для емпатії та співчуття.

Інтроекція – процес, при якому зовнішнє помилково сприймається як внутрішнє. Як правило, інтроекція лежить в основі ідентифікації із значимим іншим, що у дітей означає - “значимий дорослий”.

Проективна ідентифікація – має декілька особливостей: (1) спроектований на іншу людину імпульс продовжує переживатись; (2) страх перед тим, на кого був спроектований імпульс; (3) необхідність контролювати іншу людину. Проективна ідентифікація, таким чином, передбачає як інтрапсихічний, так і міжособистісний аспекти поведінки – людина може звинувачувати іншу, зокрема терапевта, в тих реакціях, які сама намагається викликати своєю поведінкою. Інтерпретація проективної ідентифікації часто допомагає віддиференціювати межову особистість від психотичної, параноїдну особистість - від параноїдної шизофреннії.

Ще одним захистом, який можна розцінити як примітивний, оскільки охоплюється вся особистість, є дисоціація. Дисоціація є феноменом не подібним на вищеописані і важко піддається поясненню. Існує багато запитань, які стосуються дисоціації – чи всі люди схильні до дисоціації, чи завжди при дисоціації є в анамнезі травма, чи можна називати дисоціацією феномени, які ми спостерігаємо за собою щодня (“чи вимкнув я праску?”, “чи зачинив я двері?”). Дисоціація являє собою виключення з пам’яті і самоспостереження частини “Я”, а також супровідних подій, що проявляється “переключенням” з одного стану в інший.

Для вибору зрілих захистів враховуються їх відповідність індивідуальним патернам характеру, а також частота, з якою вони спостерігаються в житті особистості невротичного рівня організації.

Репресія (витіснення) – несвідоме мотивоване забування події, почуття чи бажання, що спричиняють неспокій чи тривогу. Згідно первинної теорії драйвів (потягів) витіснення являє собою усунення із свідомості травматичних ситуацій чи бажань, які є нормальними з точки зору розвитку, але сприймаються як загрозливі, і “утримання їх на дистанції” від свідомого. Для того щоб людина почала стримувати такі загрозливі імпульси репресією, необхідно, щоб вона досягнула безперервності і цілісності в переживанні власного “Я”.

Спочатку вважалось, що репресія, як і інші несвідомі захисти, є причиною тривоги, проте пізніше вже навіть Фрейд говорив про те, що репресія є швидше не причиною, а наслідком тривоги – ірраціональний страх спонукає забути.

Репресія, як і інші високоадаптивні захисти, здебільшого стає проблемою тоді, коли не справляються із своєю функцією, або виключає можливість застосування інших, більш вдалих механізмів.

Регресія – поворот до знайомого способу реагування при досягненні вже більш зрілого рівня компетентності. Дитина, навчившись ходити і задекларувавши свою незалежність від матері, повертається до неї і ховається в неї на колінах. Дорослі люди несвідомо повертаються до більш ранніх способів реагування при стресових чи травматичних ситуаціях, а також при загрозі власній самооцінці.

Ізоляція афекту – утримання афекту “на відстані” від подій. Хірург не зміг би працювати, якщо б був постійно налаштований на співчуття до фізичної болі пацієнтів. Часто ми пам’ятаємо події, що є важкі для нас, але вже не супроводжуються яскраво вираженим болем, так що ми можемо говорити про них холодно і відчужено.

Інтелектуалізація, моралізація, раціоналізація – передбачають знаходження пояснення подіям, зовнішнім чи внутрішнім, шляхом ізоляції афекту від інтелекту, співставлення з моральними нормами, знаходження “розумного пояснення”. “Так я дещо розгніваний, але хіба це не природно в даній ситуації?!”, “Я, звичайно, не можу собі дозволити купити цю машину, але хіба вона мені так вже й потрібна...”, “Я змушений був повестись в цій ситуації саме так – такий вже мій обов’язок...” – яскраві приклади проявів цих захистів, які є високоорганізованими, оскільки вимагають усвідомлення події та переробки її в свідомості, іншими словами, обмірковування, хоча і часто передбачають приховування чи навіть заперечення бурхливих емоцій.

Анулювання – спроба врівноважити деякий неприємний афект шляхом спокутування провини (чоловік, посварившись з дружиною, через годину приносить їй букет квітів; людина, з чиєї вині сталася аварія, дає гроші потерпілим). Анулювання є прямим нащадком всемогутнього контролю і часто є основним шляхом підтримання самооцінки, оскільки несе в собі фантазію про те що “мені все буде пробачене...”, “я все легко можу виправити”.

Зміщення – передбачає переспрямування афекту з одного об’єкту на інший, менш загрозливий (чоловік, якого принизив начальник, прийшовши додому, нагримав на дітей.).

Сублімація – трансформація загрозливого імпульсу в соціально прийнятну форму. Сублімація розряджає імпульс, а не витрачає енергію на його утримання, і сприяє креативній поведінці.

Список психологічних захистів, які використовує людина, ніколи не може бути вичерпним. Так, поряд з вищеописаними, існують такі важливі захисти, як сексуалізація, відреагування назовні, реверсія, обернення проти себе, ідентифікація, реактивне утворення та інші.