Правове забезпечення економічної діяльності підприємств

 

 

Одними із найважливіших передумов розвитку економіки є розроблення відповідної нормативно-правової основи, формування рівноправної діяльності різноманітних видів підприємств, підтримка підприємництва, освоєння ринку на різних рівнях і напрямках. Основні засади ринкової економіки передбачають повну господарську самостійність підприємств і організацій, що функціонують у народному господарстві, вступаючи при цьому в різноманітні виробничі, господарські та інші зв’язки. Всі ці суспільні відносини (як між підприємствами та організаціями - безпосередніми товаровиробниками, так і між ними і державними та іншими органами) потребують правового забезпечення, внаслідок якого вони набувають характеру правовідносин.

Економічна діяльність підприємств в Україні регламентується за допомогою господарського законодавства. Воно охоплює як господарські закони у власному значенні, так й інші нормативні акти з питань господарської діяльності.

У системі господарського законодавства слід розрізняти законодавчі та підзаконні нормативні акти. До перших відносять закони, які в Україні приймає Верховна Рада. Закони – це нормативно-правові акти, що видаються законодавчими органами, мають вищу юридичну силу і регламентують найважливіші суспільні відносини. Закони зазвичай поділяються на конституційні та звичайні.

Усі закони мають вищу юридичну силу, яка полягає у тому, що:

§ ніхто, крім органів законодавчої влади, не може приймати закони, змінювати чи скасовувати їх;

§ лише Конституційний Суд України може визнати закон України чи його окреме положення неконституційним;

§ усі інші нормативно-правові акти повинні видаватися відповідно до законів;

§ у разі колізій між нормами закону і підзаконного нормативно-правового акту діють норми закону.

Підзаконні нормативно-правові акти – нормативно-правові акти уповноважених органів держави (їх посадових осіб) та інших суб'єктів, що приймаються у відповідності до законів та розвивають чи деталізують їх положення. Існують різні класифікації таких актів. Зокрема, залежно від суб'єктів, що їх видали, виділяють такі види підзаконних нормативно-правових актів в Україні, що становлять правове забезпечення економічної діяльності:

§ нормативні акти Верховної Ради України;

§ нормативні акти Президента України;

§ нормативні акти Кабінету Міністрів України;

§ нормативні акти міністерств, державних комітетів, інших органів центральної виконавчої влади зі спеціальним статусом;

§ нормативні акти місцевих державних адміністрацій;

§ нормативні акти органів місцевого самоврядування;

§ нормативні акти відділів та управлінь відповідних центральних органів на місцях;

§ нормативні акти керівників державних підприємств, установ, організацій на місцях;

§ інші підзаконні нормативні акти.

Законодавчими актами, що регламентуються економічну діяльність підприємств в Україні, є:

1. Конституція України та т.зв. конституційні акти. Конституцією регламентуються питання господарської діяльності у статтях про власність, підприємництво, визначається компетенція органів державної влади, Президента, Верховної Ради та Кабінету Міністрів України.

2. Закони, що регламентують економічні відносини підприємств, які поділяються на:

§ закони, що регламентують загальні засади економічної діяльності (наприклад, Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом»);

§ закони про окремі види економічної діяльності («Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про банки і банківську діяльність», «Про товарну біржу», «Про цінні папери і фондову біржу» та ін.);

§ закони про окремі види і відносини в економічній діяльності. До них належать норма­тивні акти, втіленні в господарському, бюджетному, повітряному, водному, земельному, лісовому та інших кодексах України.

Становлення законодавства у будь-якій державі, незалежно від її соціально-економічної орієнтації, розмірів території, чисельності населення, еконо­мічного і соціального рівнів розвитку тощо, відбувається з урахуванням відповідних законо­мірностей. Однією з таких є те, що Конституція у будь-якій державі є основою розвитку та вдоско­налення уже чинного законодавства, своєрідним фундаментом побудови правової системи, здійснення державно-правової реформи. У ст. 8 Конституції України міститься одне з важливих положень, зміст якого зводиться до наступного: «Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй».

Важливе значення в умовах трансформації ринкових відносин в Україні має прийняття в 2003 р. Господарського та Цивільного кодексів України, які набрали чинності 01.01.2004 р. Не менш важливим є також прийняття Податкового та Митного кодексів України.

Так, Господарський Кодекс України (ГКУ) встановлює, відповідно до Конституції України, правові основи господарської діяльності або госпо­дарювання, які базуються на різноманітності господарювання різних форм власності, де предметом регулювання є господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами господарювання. Учасниками відносин у сфері господарювання є суб’єкти госпо­дарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені госпо­дарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб’єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.

ГКУ встановлює, що умови, обсяг, сфери та порядок застосування окремих видів засобів державного регулювання господарських відносин визначаються законодавчими актами, а також програмами економічного і соціального розвитку, які розробляються відповідно до Закону від 23.03.2000 р. «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України».

Встановлення та скасування пільг і переваг у господарській діяльності окремих категорій суб’єктів господарювання здійснюється відповідно до ГКУ та інших законів, зокрема Закону від 31.03.2005 р. «Про інноваційну діяльність». Цей закон визначає правові, економічні та організаційні засади державної регламентації інноваційної діяльності в Україні, встановлює форми стимулювання державою інноваційних процесів і спрямований на підтримку розвитку економіки інноваційним шляхом. Згідно з ним державну підтримку одержують суб’єкти господарювання всіх форм власності, що реалізують в Україні інноваційні проекти.

До основних засобів регулюючого впливу держави на діяльність суб’єктів господарювання, перелічених ГКУ (ст. 12), належать також ліцензування, патенту­вання певних видів господарської діяльності та її квотування; сертифікація та стандартизація; засто­сування нормативів та лімітів, регулювання цін та тарифів; надання інвестиційних, податкових та інших пільг, надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.

Правові засади ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування визначаються, виходячи з конституційного права кожного на здійснення підприємницької діяльності, не забороненої законом, і принципів господарювання, встановлених ГКУ (ст. 14). Відносини, пов’язані з ліцензуванням тих чи тих видів господарської діяльності, регламентуються Законом від 01.06.2000 року «Про ліцензування певних видів господарської діяльності». Регулювання цих відносин здійснюється відповідно до основних принципів державної політики в цій сфері. Ними, зокрема, є забезпечення рівності права всіх суб’єктів господарю­вання, встановлення єдиного переліку видів господарської діяльності, які підлягають ліцензуванню на території України. Законом встановлено також, що ліцензування не може бути використано для обмеження конкуренції у здійсненні господарської діяльності.

Деякі види підприємницької діяльності вимагають одержання торгового патенту. Визначення і зміст діяльності, що підлягає патентуванню, міститься в ГКУ (ст. 14) та в Законі від 23.03.1996 р. «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності». Останній визначає також порядок патентування певних видів підприємницької діяльності. Документом, який надає право суб’єкту господа­рювання здійснювати діяльність, що підлягає патентуванню, є торговий патент - державне свідоцтво, яке засвідчує таке право. Зазначене законодавство передбачає також одержання суб’єктом господа­рювання спеціального торгового патенту, який засвідчує його право на особливий порядок оподаткування.

ГКУ передбачає і такий засіб регулюючого впливу держави на діяльність суб’єктів господарювання, як квотування, встановлення граничного обсягу (квоти) виробництва чи обігу (включаючи експорт та імпорт) певних товарів і послуг. ГКУ визначає й інші економічні важелі, які можуть застосовуватися державою з метою корегування функціонування ринкової економіки. До них належать дотації та інші засоби державної підтримки суб’єктів господарю­вання.

Цивільний кодекс кодифікує норми про договірні господарсько-правові інститути: купівлю-продаж, поставку та інші форми обміну; загальний і будівельний підряди; перевезення вантажів. З прийняттям 7.06.1996 р. Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції» на законодавчому рівні було запроваджено визначення поняття недобросовісної конкуренції: це будь-які дії в конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності.

ГКУ у статті 32 (частина 1 та 2) визначає поняття «недобросовісна конкуренція» наступним чином:

1. Недобросовісною конкуренцією визнаються будь-які дії у конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємни­цькій діяльності.

2. Недобросовісною конкуренцією є неправомірне використання ділової репутації суб’єкта госпо­дарювання, створення перешкод суб’єктам господа­рювання у процесі конкуренції та досягнення неправомірних переваг у конкуренції, неправомірне збирання, розголошення та використання комерційної таємниці, а також інші дії, що кваліфікуються відповідно до частини першої цієї статті. Недобро­совісна конкуренція зумовлює юридичну відпові­дальність осіб, якщо їх дії негативно впливають на конкуренцію на території України незалежно від того, де вчинено такі дії.

У розділі 2 Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції» міститься перелік дій, що вважаються неправомірним використанням ділової репутації суб’єкта господарювання. Так, наприклад, неправомірним є використання без дозволу уповноваженої на те особи чужого імені, комерційного найменування, торговельної марки, інших позначень, а також належних іншій особі рекламних матеріалів тощо, що може призвести до плутання з діяльністю іншого суб’єкта господарювання, який має пріоритет щодо їх використання.

Згідно зі ст. 37 ГКУ, вчинення дій, визначених як недобросовісна конкуренція, зумовлює адміністративну, цивільну чи кримінальну відповідальність винних осіб суб’єктів господарювання у випадках, передбачених законом. Згідно зі ст. 20 Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції», здійснення дій, визначених як недобросовісна конкуренція, спричинює накладення Антимонопольним комітетом України штрафів, а також адміністративну, цивільну і кримінальну відпові­дальність у випадках, передбачених законодавством.

Кримінальна відповідальність передбачена за злочини, що порушують вимоги законодавства про збереження комерційної таємниці. Так, згідно зі ст. 231 Кримінального кодексу України, незаконне збирання чи використання відомостей, що становлять комерційну таємницю (підприємницьке шпигунство), якщо це заподіяло великих матеріальних збитків суб’єкту підприємницької діяльності, карається позбавленням волі на термін до 3 років чи штрафом від 300 до 500 мінімальних розмірів заробітної плати. Навмисне розголошення комерційної таємниці без згоди її власника особою, якій ця таємниця відома у зв’язку з професійною чи службовою діяльністю, якщо це вчинено з корисливих чи інших особистих спонукань і заподіяло великого матеріального збитку суб’єкту підприємницької діяльності, зумовлює кримінальну відповідальність за ст. 232 Криміналь­ного кодексу України.

Цивільно-правовою санкцією за недобросовісну конкуренцію є відшкодування збитку. Збиток, заподіяний внаслідок здійснення дій, визначених законом як недобросовісна конкуренція, підлягає відшкодуванню за позовами заінтересованих осіб у порядку, визначеному цивільним законодавством

Серед законів, що регламентують економічну діяльність підприємств, слід також назвати закони України «Про господарські товариства» від 19.09.1991 р., «Про режим іноземного інвестування” від 19.03.1996 р., «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» від 23.03.1996 р., «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16.04.1991р., «Про фінансовий лізинг» у редакції від 11.12.2003 р., «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 01.06.2000 р., «Про захист економічної конкуренції» від 11.01.2001 р. тощо. Нарівні з ними важливе значення мають закони, що регламентують відносини не тільки у сфері підприємництва, однак стосуються цих відносин. Це закони України «Про цінні папери і фондову біржу» від 18.06.1991 р., «Про рекламу» від 03.07.1996 р., «Про страхування» від 07.03.1996 р., «Про аудиторську діяльність» від 22.04.1993 р., «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» від 15.12.1993 р., «Про охорону прав на промислові зразки» від 15.12.1993 р., «Про якість і безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини» від 23.12.1997 р. тощо.

Класифікація правових норм підприємницького права може бути здійснена за різними підставами. За функціональною роллю в механізмі правового регулювання розрізняють первинні правові норми і норми-правила поведінки. До первинних (відправних) правових норм можна віднести норми підприємницького права, що мають найбільш узагальнений характер, відрізняються найбільш високою формою абстрагування, у яких визначаються мета, задачі, принципи, межі, напрямки правового регулювання, закріплюються правові категорії і поняття.

Система законодавства про підприємництво побудована таким чином, що найзагальніші положення і приписи, які є відправними у здійсненні правового регулювання, викладені в Господарському кодексі України. Первинні норми, що містяться в ньому, закріплюють поняття підприємництва, свободу і принципи підприємницької діяльності, визначають її суб'єктів, взаємовідносини підприємця і держави, гарантії прав підприємців. Зокрема, первинні норми містяться в спеціальних законах, що визначають поняття, задачі, мету й засоби регулювання в окремих сферах підприємництва.

Первинні правові норми, що містяться в законодавстві про підприємництво, неоднорідні за своїм характером. Серед них можна виділити норми-принципи і норми-дефініції. До норм-принципів підприємницького права слід віднести принципи підприємницької діяльності, які закріплені в ст. 44 Господарського кодексу України. До найважливіших первинних норм у підприємницькому праві належать і норми-дефініції, що містять визначення правових категорій і понять. Так, у Господарському кодексі України дається визначення поняття «підприємництво», у Законі України «Про господарські товариства» – поняття «господарське товариство», у Законі України «Про цінні папери і фондову біржу» – поняття «цінний папір».

Переважна більшість норм підприємницького права – норми-правила поведінки, тобто норми безпосереднього врегулювання відносин у сфері підприємництва, що визначають права й обов'язки суб'єктів, умови і міру їх реалізації, види санкцій, застосовуваних до правопорушників, тощо. У таких нормах знаходять свій розвиток, деталізацію і конкретизацію первинні правові норми. Як і первинні правові норми, норми-правила поведінки неоднорідні й, у свою чергу, за їх функціональним спрямуванням поділяються на регулятивні й охоронні. Охоронні норми розміщені у спеціальних законах, що регламентують підприємницьку діяльність. У деяких спеціальних законах виділяються розділи, що містять охоронні норми. Наприклад, у Законі України «Про захист економічної конкуренції» виділений спеціальний розділ VIII «Відповідальність за порушення законодавства про захист економічної конкуренції». У Законі України «Про захист від недобросовісної конкуренції» відповідальність за недобросовісну конкуренцію також виділена в спеціальну главу.

За ступенем узагальнення норми підприємницького права поділяються на загальні (ті, що притаманні, в основному, загальній частині галузі і застосовуються до всіх або більшості його інститутів) і спеціальні (що застосовуються до окремих інститутів галузі). Як випливає з Господарського кодексу, до загальних положень підприємницького права належать норми, що регламентують поняття підприємництва, свободу підприємницької діяльності, принципи й умови її здійснення, організаційні форми підприємництва, гарантії прав підприємців тощо. Загальні норми мають застосовуватися до окремих інститутів підприємницького права за відсутності посилань на них у спеціальних нормативно-правових актах, що регламентують той або інший правовий інститут.

На відміну від загальних норм, спеціальні норми – це приписи стосовно окремих інститутів підприємницького права, які регламентують не всі, а тільки окремі види суспільних відносин у сфері підприємництва. Це, наприклад, норми, що містяться в законах України «Про зовнішньоекономічну діяльність» «Про режим іноземного інвестування», «Про цінні папери і фондову біржу».

Серед норм підприємницького права можна також розрізняти матеріальні і процесуальні (процедурні) норми. Реалізація права на підприємницьку діяльність здійснюється в процедурно-правовому порядку. Деякі процесуальні норми підприємницького права містяться в законодавчих нормативно-правових актах. Наприклад, процедура банкрутства визначена в Законі України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», процедура патентування підприємницької діяльності – у Законі України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності». Однак, в основному, процесуальні норми зосереджені в підзаконних нормативно-правових актах. Це, наприклад, норми, що регламентують процедуру державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності.

За методом правового регулювання можна виділити в підприємницькому праві імперативні, диспозитивні і заохочувальні норми. Багато норм підприємницького права є імперативними. Це виправдано у тих сферах підприємницького права, де переважає адміністративно-правовий спосіб регулювання. Так, у сфері підприємництва необхідне використання імперативних норм на стадіях легітимації суб'єктів підприємницької діяльності (державної реєстрації, ліцензування окремих видів діяльності), здебільшого, для регламентації діяльності державних органів, уповноважених здійснювати відповідні функції. Диспозитивні норми переважають у регулюванні відносин між суб'єктами підприємництва.

За формою висловленого в них припису (характеру регулятивного впливу) норми підприємницького права класифікуються на уповноважуючі, зобов'язувальні і заборонні. Багато норм у підприємницькому праві мають уповноважуючий (правоустановчий) характер і надають суб'єктам право на впровадження передбачених у них позитивних дій. Найбільш значущою з них є закріплена в ч.І ст.43 Господарського кодексу України норма: «Підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яку не заборонену законом». Чимало норм підприємницького права мають зобов'язувальний характер. Прикладом може служити норма, закріплена в ч. 6 ст. 128 Господарського кодексу України, що передбачає низку обов'язків громадянина-підприємця. Є в підприємницькому праві і норми, що встановлюють вимогу утриматися від певної поведінки, будь-яких дій (наприклад, норма, що міститься в ст. 10 Закону «Про рекламу»: недобросовісна реклама забороняється).

За сферою дії норми підприємницького права поділяються на норми загальної дії, норми обмеженої дії і локальні норми. Норми загальної дії – це приписи, що не передбачають будь-яких спеціальних умов або обмежень їх дії. До них можна віднести норми Господарського кодексу (за винятком окремих норм, що регламентують діяльність іноземних суб'єктів господарювання або спеціальні режими господарювання). Норми обмеженої дії – це норми, обмежені в реалізації різноманітними факторами – об'єктними, суб'єктними, просторовими, тимчасовими, ситуаційними. Серед цих норм особливо виділяються норми, що адресуються спеціальним суб'єктам. Наприклад, суб'єктам зовнішньоекономічної діяльності адресовано норми Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність», іноземним суб'єктам підприємницької діяльності – норми Закону «Про режим іноземного інвестування».

Локальні норми, як і норми обмеженої дії, мають обмежену сферу дії, однак, на відміну від останніх, діють у межах однієї організації або її структурних підрозділів і пов'язані з метою та специфікою юридичної особи. Найпоширенішими локальними нормами є корпоративні норми.

ТЕМА 3