Сутність інновацій та їхні види. Інновації та конкурентоспроможність підприємства. Інноваційний процес та інноваційна діяльність. Особливості прийняття рішень в управлінні інноваціями. Учасники інноваційної діяльності.
Інноваційна інфраструктура та її елементи. Бізнес-інкубатори, технополіси, технопарки. Західний досвід стимулювання інноваційної діяльності підприємств.
Управління інноваційним процесом підприємства. Поняття інноваційного проекту.
Інжиніринг та його зв'язок із інноваціями. Венчурний бізнес та його зв'язок із інноваціями.
Функціонування й розвиток економічних організацій спрямовані на збереження та зміцнення їхніх ринкових позицій. За умов жорсткої конкуренції це вдається лише тим із них, які орієнтуються на високі стандарти діяльності й постійно дбають про забезпечення своїх конкурентних переваг через залучення різноманітних інновацій. Ринкова динаміка потребує посиленої уваги вищого управлінського персоналу до інноваційних процесів, виокремлення серед великої кількості новацій тих, які можуть принести істотну користь організації.
Серед чинників зовнішнього оточення, які найбільше стимулюють організації до залучення інновацій, можна назвати такі:
§ зменшення рівня стабільності вхідного потоку матеріальних і сировинних ресурсів, які використовуються для забезпечення виробничої діяльності;
§ збільшення різноманітності продуктів, що претендують на те саме місце на ринку;
§ зміна потреб і бажань клієнтів;
§ економічні цикли, потрясіння і непевності, які впливають на ринок;
§ технологічні зрушення, що приводять до заміни сформованих ідеологій виробництва.
Тому основним завданням інноваційного менеджменту, як складової стратегічного управління організацією, є визначення основних напрямів її науково-технічної і виробничої діяльності в таких сферах: розробка й запровадження нової продукції; вдосконалення й модифікація продукції, яка виготовляється, надання їй більшої оригінальності; зняття з виробництва застарілої продукції; залучення до виробничої діяльності нових ресурсів і нових технологій; освоєння нових методів організації виробництва та праці тощо. Для реалізації цих завдань інноваційний менеджмент передбачає:
§ розробку планів і програм інноваційної діяльності;
§ обгрунтування проектів створення нових продуктів;
§ формування і проведення єдиної інноваційної політики в усіх підрозділах організації;
§ ресурсне забезпечення інноваційних програм і проектів;
§ створення організаційних форм управління реалізацією інноваційних проектів.
Ще в 70-ті роки минулого століття провідний американський фахівець у галузі управління П. Друкер указував, що «інновації (або новаторство) — це особливий засіб підприємців, за допомогою якого вони досліджують зміни в економіці та суспільстві з метою використання їх у бізнесі чи різних сферах обслуговування». Але особливістю інновацій є те, що їхня корисність, як правило, усвідомлюється не всіма і не відразу. І якщо вищий рівень менеджменту приймає рішення щодо інновації, то першочерговим завданням має бути стимулювання її позитивного сприйняття всіма членами організації. Звичайна практика впровадження системних нововведень, коли спершу розробляється стратегія перетворень, потім здійснюються самі перетворення і аж насамкінець персонал навчають новим методам роботи, є досить неефективною, тому що вона апріорно передбачає розуміння доцільності змін усіма членами організації. Насправді ж ситуація далека від досконалості. Значна кількість менеджерів і рядових працівників вбачають у новаціях лише додаткові клопоти для себе й розраховувати на їхню добровільну допомогу й активну участь є, меншою мірою, необачно для вищих керівників. Саме тому виникає необхідність цілеспрямованого управління інноваційною діяльністю підприємства, яке передбачало б не лише організацію впровадження нової ідеї під тиском вищого керівництва, але й зміщення акцентів у системі стимулів персоналу в бік заохочення ініціативи, участі в перетвореннях, обговоренні проблем, що виникають у процесі впровадження новації тощо
При цьому слід зауважити, що корисність інновації сприймається вищим менеджментом організації і рядовими її членами по-різному. Завдяки стратегічному мисленню генеральних менеджерів вони можуть багатоаспектно оцінювати наслідки інновації, прогнозуючи в кінцевому підсумку її спроможність зміцнювати конкурентні позиції. Водночас значна частина тих, кого безпосередньо стосуються зміни, хотіла б відчути переваги роботи по-новому вже сьогодні, не чекаючи, поки інновація дасть віддачу в майбутньому. Тому система стимулів інноваційних процесів має охоплювати компоненти так званого поточного стимулювання і стимулювання за результатами роботи всієї організації. Зокрема, активно сприяють реалізації нововведення стимули, зорієнтовані на дотримання запланованих термінів впровадження. Ці стимули мають більшу силу для виконавців, тих, хто змушений опановувати нові види діяльності, залучатися до нових організаційних взаємовідносин тощо. На противагу цьому менеджмент середнього й вищого рівня повинен орієнтуватися на кінцеві результати й найефективнішим у цьому разі буде його стимулювання через систему участі у прибутках.
Отже, завдяки диференційованому підходу до стимулювання різних категорій працівників дієвість стимулів підвищується, що сприяє формуванню інноваційного типу мислення в персоналу організації. Це дає змогу зняти проблему опору організаційним змінам і підвищує імовірність освоєння новації в заплановані терміни.
Виходячи із викладеного вище, основним завданням інноваційного менеджменту, як складової оперативного управління організацією, є вивчення економічних, організаційно-управлінських, соціально-психологічних чинників, що впливають на її здатність здійснювати інноваційну діяльність, а також розробка ефективних форм організації цієї діяльності.
Таким чином, об'єктом інноваційного менеджменту є інноваційні процеси і їх перебіг в організації, а предметом дослідження – новації та інновації (нововведення).
У найзагальнішій формі інноваційний процес визначається як створення, поширення й застосування продукції і технологій, яким притаманна науково-технічна новизна і які задовольняють нові суспільні потреби. Початковою стадією інноваційного процесу є фундаментальні дослідження, спрямовані на вивчення теоретичних засад певних процесів чи явищ. Поштовхом до їх проведення є виникнення певної гіпотези, яка потребує підтвердження. Світовий досвід показує, що фундаментальні дослідження можуть дати позитивний результат лише в 10 % випадків. Дещо більший вихід позитивних результатів буде, якщо дослідження мають цілеспрямований (пошуковий) характер, у ході якого висуваються ідеї щодо матеріалізації наявних теоретичних знань. Вони завершуються обґрунтуванням та експериментальною перевіркою нових методів задоволення суспільних потреб. 1 фундаментальні, і пошукові наукові дослідження здійснюються у спеціалізованих наукових закладах і фінансуються здебільшого за рахунок державних коштів. На жаль, в Україні за останнє десятиліття значно зменшився накопичений науковий потенціал, і фундаментальні дослідження за наявних умов фінансування не можуть давати відчутної віддачі.
Другим етапом інноваційного процесу є визначення напрямів прикладного застосування знань, отриманих під час фундаментальних досліджень. Результатом прикладних науково-дослідних робіт можуть бути нові технології, нові матеріали, нові системи. Ці роботи також потребують значних інвестицій, є ризикованими й виконуються, як правило, на конкурсній основі галузевими науково-дослідними інститутами чи вищими навчальними закладами на замовлення держави або за рахунок великих промислових компаній, акціонерних товариств, інноваційних фондів тощо.
На третьому етапі виконуються дослідно-конструкторські та проектно-конструкторські роботи, спрямовані на розробку, проектування, виготовлення та випробовування дослідних зразків нової техніки, технології чи нового продукту. Ці роботи вже можуть здійснюватися силами самих організацій (за наявності відповідних лабораторій, конструкторських бюро, експериментального виробництва) або, за їхнім замовленням, у ВНЗ чи спеціалізованих КБ. Фінансування цих робіт, як правило, здійснюється заінтересованими фірмами за власний рахунок (у тому числі на пайових засадах).
Четвертий етап передбачає комерціалізацію нововведення, тобто його запуск у виробництво, розробку програми маркетингу й виведення нового продукту на ринок. Інвестиції на цьому етапі є не менш ризикованими, ніж на попередніх. їх, як правило, бере на себе суб'єкт господарювання, акумулюючи для цього кошти у спеціальних фондах, а також використовуючи позичковий капітал (банківські кредити). Далі до ринкового освоєння новинки можуть приєднатися інші фірми, придбавши ліцензію на її виробництво. Відбувається так звана дифузія (трансферт) нововведення.
Інвестування у придбання нововведень є найменш ризикованим, тому багато фірм долучаються до інноваційного процесу саме на цій стадії. Найтиповішими щодо дифузних процесів є технологічні нововведення, оскільки їм притаманна найбільша інваріантність — здатність збереження незмінними отриманих кількісних характеристик (наприклад основних техніко-економічних та експлуатаційних параметрів нової продукції) щодо перетворень та змін у зовнішньому середовищі. Багато фірм економлять значні кошти на первинних дослідженнях, використовуючи як базове нововведення прототип. Особливо в цьому плані слід вирізнити японські корпорації. Масово закуповуючи ліцензії й поліпшуючи їх, вони зуміли вирватися вперед у багатьох високотехнологічних галузях. Так, придбавши в Радянського Союзу ліцензію на конверторний спосіб виплавки сталі, Японія нині використовує його на більшості своїх підприємств, значно економлячи на енергоспоживанні.
Таким чином, у структуризації інноваційного процесу можна дотримуватися загальноприйнятої схеми: «фундаментальні дослідження – прикладні дослідження – конструкторські та експериментальні розробки – дослідження ринку – конструювання – ринкове планування – дослідне виробництво – ринкове випробування – комерційне виробництво». Інноваційний процес доходить кінця, коли нововведення перестає бути корисним, старіє і знімається з виробництва. Тут важливо своєчасно зрозуміти, що продукт став безперспективним, і не запізнитися з його заміною на новий.
В буквальному перекладі з латини «інновація» означає введення (впровадження) новацій (нововведення). Під новацією розуміють новий порядок, новий звичай, новий метод, нове явище. Нововведення – це впровадження нових ідей, продуктів, послуг і виробничих процесів.
Новація набуває іншої якості – стає нововведенням або інновацією – з моменту прийняття до поширення. Інновація – новий підхід до конструювання, виробництва, збуту товарів, завдяки якому інноватор (автор інновації) та його компанія здобувають переваги над конкурентами. І. Шумпетер тлумачить інновацію як нову науково-організаційну комбінацію виробничих чинників, мотивовану підприємницьким духом. Він вирізняє п'ять типів інновацій:
§ виготовлення нового, невідомого споживачам блага чи створення нової якості того або іншого блага;
§ впровадження нового для даної галузі промисловості методу виробництва, який не обов'язково базується на новому науковому відкритті, а може полягати в новому способі комерційного використання відповідного товару;
§ освоєння нового ринку збуту, на якому до цих пір дана галузь промисловості цієї країни ще не була представлена, незалежно від того, існував цей ринок раніше чи ні;
§ залучення нового джерела сировини або напівфабрикатів, незалежно від того, існувало це джерело раніше чи просто не бралося до уваги, вважалося недоступним, чи ще тільки передбачалось його створення;
§ введення нових організаційних та інституційних форм.
Згідно іншої поширеної позиції, виокремлюють чотири основних види інновацій на підприємствах:
§ інновації продукції;
§ інновації процесів (технологічних);
§ інновації робочої сили;
§ інновації управлінської діяльності.
Як зазначалося вище, інноваційні процеси в організації можуть мати різні завдання – операційні і стратегічні. Операційна інноватика обслуговує поточні короткострокові цілі організацій – поліпшення прибутковості за рахунок зниження витрат, підвищення якості продукції, розширення ринків збуту тощо. В основному це локальні інновації, які реалізуються в межах конструкторського й технологічного супроводу виробництва. Потреба в таких інноваціях виникає досить часто як відповідь на окремі вимоги зовнішнього середовища. Ці поліпшувальні інновації є об'єктами функціонального управління. Призначення функціонального управління – підтримувати, зберігати стабільні умови для виробництва продукції, принагідно знижуючи виробничі витрати. З цією метою до інноваційного пошуку долучаються всі працівники підприємства, оцінюючи можливість вдосконалення виробничого процесу через поліпшення організації власної роботи. Найяскравішим прикладом такого підходу є діяльність японських «осередків якості». Але використання лише такого підходу за певних обставин може консервувати відсталість підприємств, затягуючи час, відволікаючи ресурси (як це мало місце на багатьох українських підприємствах). Становище можуть поліпшити радикальні перетворення, які реалізуються в рамках стратегічної інноватики.
Стратегічна інноватика має сприяти вирішенню глобальних завдань існування організації впродовж довгострокової перспективи, досягненню цілей, спрямованих не на отримання поточних прибутків, а на задоволення потреб споживачів. Така інноваційна діяльність уже потребує здійснення низки функцій. Фактично йдеться про цілісний бізнес (від виникнення ідеї до виведення на ринок нової продукції), який об'єднує виконавців усіх стадій створення й реалізації нового продукту. Тому для керівництва такою діяльністю необхідний проектний підхід, особливістю якого є те, що управління інноваційним проектом організаційно відокремлюється від функціонального управління.
Запорукою успішної реалізації інноваційного проекту є наявність певних умов:
§ ясність цілей проекту на всіх рівнях управління;
§ надійність і повнота інформації щодо умов реалізації проекту;
§ достатнє ресурсне забезпечення;
§ згуртована проектна команда.
Управління інноваційним проектом передбачає, насамперед, призначення його менеджера. Цим встановлюється персональна відповідальність за результати реалізації проекту й водночас зумовлюється можливість самостійно приймати рішення в межах відповідних повноважень. Проектному менеджерові мають бути притаманні певні риси, завдяки яким він може згуртувати учасників проекту, розбудити в них ентузіазм, вселити віру в далеко не завжди очевидний успіх. В поєднанні з функціями керування проектом ділові риси проектного менеджера охоплюють:
§ широку обізнаність і вміння оцінити перспективність проекту;
§ вміння робити прогнози, планувати, складати розпорядок роботи і оцінювати її виконання;
§ здатність встановити цілі, визначити стандарти і критерії виконання;
§ спроможність виявити проблеми і знайти їх розв'язання;
§ можливість організувати виконання завдань;
§ вміння створити команду й керувати нею, забезпечивши делегування повноважень, групову динаміку та організаційний розвиток;
§ гнучкість і адаптивність;
§ вміння розробити бюджет і здійснювати фінансовий контроль;
§ комунікативні риси: міжособистісні, письмові та усні;
§ спроможність розв'язувати конфлікти і організовувати переговори;
§ здібність до творчості й концептуального мислення.
Сучасні вимоги до розвитку економіки можуть бути сформульовані як необхідність безперервного науково-технічного оновлення виробництва та його структурної гнучкості як першочергових умов економічного зростання та конкурентоспроможності національної економіки.
Важливим чинником формування конкурентоспроможної національної економіки в умовах ринкових трансформацій є наявність ефективно діючої сучасної ринкової інфраструктури. Головне завдання ринкової інфраструктури полягає у забезпеченні повноцінного функціонування ринкових механізмів шляхом безперебійного здійснення господарських взаємозв’язків та взаємодії суб’єктів господарювання, регулювання грошових, товарних, інформаційних потоків з метою подальшого зростання промислового виробництва та забезпечення соціально-економічної стабільності в країні.
В сучасних умовах ринкова інфраструктура – один з найважливіших механізмів створення конкурентного середовища в країні і забезпечення ефективного функціонування національної економіки.
Термін «інфраструктура» вперше було запроваджено для позначення об’єктів і споруд, які забезпечували нормальне функціонування збройних сил, а з середини 50-х років ХХ ст. широко використовується в економічній і політичній літературі. “Словник іншомовних слів” трактує поняття “інфраструктура” (від лат. infra- нижче, під + structura – будова) як складову частину загального устрою економічного та політичного життя, що носять допоміжний характер та забезпечують нормальну діяльність економічної та політичної систем в цілому; наприклад, в економічну інфраструктуру входять транспорт і зв’язок, освіта, професійне навчання, житло і комунальне господарство, від стану яких залежить суспільне виробництво.
Найважливішими елементами виробничої інфраструктури є фірми, підприємства, центри і банки, що займаються інноваційною діяльністю, використанням об’єктів інтелектуальної і промислової власності і розв’язанням конкретних науково-технічних проблем з чітким кінцевим результатом. До їх числа можна віднести венчурні, інжинірингові та впроваджувальні фірми, профітцентри, «інкубатори», технополіси, технопарки, наукові і промислові парки, грюндерські центри.
Венчурне підприємництво почало розвиватися у 80-х роках в США. Більшість венчурних підприємств, які створюють нові технології, нові види продукції та послуг, існує у формі товариств з обмеженою відповідальністю. Це невеликі, але гнучкі та ефективні ризикові структури, доцільність використання яких в машинобудівному комплексі не викликає сумнівів. Вони можуть бути самостійними або окремими відділеннями великих компаній і фінансових груп. Створюються венчурні фірми на інвестиційні капітали юридичних чи фізичних осіб, фондів або держави. Найбільш ефективні винаходи в автомобілебудуванні, а саме: втоплене кермо, автоматична коробка передач, безшумний задній міст, – зроблені венчурними фірмами. Мікропроцесор, вакуумні лампи, кольоровий фотопапір і навіть персональний комп’ютер – це також, як вважають науковці, «плоди» діяльності венчурів.
Венчурні підприємства традиційно вважаються ризиковими. Це пояснюється вже трактуванням терміну «venture», який в перекладі з англійської мови означає ризиковий, багатообіцяючий. Поширені здебільшого у новітніх сферах виробництва (біохімія, електроніка тощо), такі підприємства є генераторами нових ідей та швидко розвиваються і прогресують в першу чергу завдяки впровадженню інновацій, скороченню термінів реалізації інноваційного процесу тощо. Причинами успіху венчурного підприємництва можна вважати також: зосередження усіх видів ресурсів навколо однієї ідеї, вузька спеціалізація наукових робіт чи дослідження невеликої кількості проблем, сприятлива система мотивування учасників, відносно короткі терміни комерціалізації нових технологій, гнучкість організаційної структури управління, що дає змогу за несприятливих умов переорієнтуватись на інші більш перспективні напрями дослідження тощо.
Інжинірингові підприємства виконують функції з’єднувальної ланки між науковими дослідженнями та розробками і виробництвом. Вони оцінюють ідею, доопрацьовують її і доводять до промислової реалізації, дають консультації з впровадження об’єкту розробки, виконують випробувальні та пусконалагоджувальні роботи за дорученням промислових підприємств та державних структур. Вони можуть об’єднуватися в асоціації та утворювати венчурні підприємства. Інжинірингові підприємства обслуговують найпрогресивніші галузі промисловості, в яких процес впровадження є довгим, а життєвий цикл продукції – коротким. Основною спеціалізацією таких підприємств є надання спеціалізованих різноманітних послуг. Залежно від того, якими є ці послуги, розрізняються у міжнародній практиці декілька різновидів інжинірингових підприємств: консультативні (консультують щодо питань з управління підприємством в цілому чи окремими напрямами його діяльності: постачанням, виробництвом, збутом, інноваціями, фінансами, маркетингом і рекламою тощо); інженерно-будівельні (надають послуги щодо створення різноманітних об’єктів виробничої та невиробничої інфраструктури); дослідницькі (консультують та надають послуги щодо розроблення та впровадження нових технологічних процесів, матеріалів і т. ін.) тощо.
Сучасні інжинірингові підприємства консультують, проектують, розробляють програмне забезпечення, підбирають та постачають обладнання, здійснюють його монтаж, виконують пусконалагоджувальні роботи, здійснюють гарантійне та післягарантійне обслуговування, навчають персонал замовника тощо.
Сьогодні досить поширеним вважається такий вид інжинірингу, як реінжиніринг, тобто надання інженерно-консультаційних послуг щодо перебудови усієї системи управління суб’єкта господарювання чи окремих її елементів з метою покращення його діяльності чи виходу з кризи. Відтак, залежно від завдань, які ставляться у процесі здійснення реінжинірингу, він може бути двох видів: реінжиніринг для виходу з кризи та реінжиніринг для розвитку.
Впроваджувальні підприємства також сприяють активізації науково-технічного прогресу, просуваючи на ринок ліцензії перспективних винаходів, займаючись виробництвом невеликих партій виробів-«зразків» з подальшим продажем ліцензій.
Профітцентр – це внутрішньокорпоративна форма використання нововведень, яка на певний час об’єднує різних спеціалістів якоїсь корпорації для розв’язання конкретної науково-технічної та виробничої проблеми і одержання «профіту» (фр.) – прибутку.
Основною функцією так званих «бізнес-інкубаторів» є підтримка малого підприємництва. Це переважно невелика організаційна структура (до 30 працівників), яка сприяє створенню нових підприємств, насамперед таких, що займаються інноваційною діяльністю. В країнах з розвинутою економікою 80% підприємців-початківців банкрутують протягом перших п’яти років. Але підтримка «інкубаторів» зменшує, за статистикою, кількість банкрутств на 2/3. Основний напрямок роботи бізнес-інкубаторів – надання на пільгових умовах новоствореним підприємствам для ведення виробничо-господарської діяльності офісних, виробничих площ, оргтехніки, транспортних засобів тощо. Такі інноваційні структури можуть діяти як окремо, так і в складі технопарків чи технополісів.
Технополіси є посередниками між фундаментальними дослідженнями виробничих структур та інтересами розвитку регіонів. Ці територіальні зони високих технологій спочатку формувалися на основі університетів, до яких приєднувалися промислові корпорації з науково-дослідними структурами і обчислювальними центрами. В США більше половини штатів мають свої технополіси. У Франції їх 50, у Німеччині – 30, в Японії станом на 1990 р. їх було 20. Усього на сьогоднішній день у світі функціонує понад 300 технополісів. Найбільш відомими є “Кремнієва долина” в Каліфорнії, “IBM”, “Дженерал електрик”, “Ксерокс”. Так, до прикладу, із Кремнієвої долини вийшли такі відомі тепер компанії, як Eastman Kodak, General Electric, Shockley Transistor, Lockheed, Hewlett-Packard. У цьому кластері працює понад 1 млн. осіб.
Як відомо, найбільш відомим європейським технополісом є так звана Пластикова долина (La Plastics Vallée), який функціонує у басейні Oyonnax у Східній Франції неподалік кордону зі Швейцарією. Підприємства, що знаходяться у цьому технополісі, здійснюють усі фази процесу перетворення полімерів у готові вироби, а також займаються спорідненими видами діяльності (проектування нових виробів, розробка нових форм, впровадження нових машин для перероблення полімерів тощо). Спільною ознакою як Кремнієвої, так і Пластикової долини, завдяки якій вони осягнули істотного технологічного поступу, є те, що учасники технополісу працюють як сітка підприємств, а не як окремі суб’єкти господарювання.
Технопарки – це науково-технологічні центри, які створюють і впроваджують сучасні прилади і устаткування. Ці центри поділяються на такі види: дослідницькі і промислові парки, техноцентри, грюндерські центри. Дослідницькі (наукові) парки є проміжною ланкою між вузом і промисловістю, створюються вони біля наукових центрів та наукомістких фірм.
Промислові парки допомагають підприємцям з розміщенням виробництва. Це об’єднання підприємств із спільними службовими приміщеннями і земельними ділянками.
Техноцентри переважно спеціалізуються на високих технологіях.
Грюндерські центри – це різновид промислових парків, які підтримують підприємців переробної промисловості на етапі впровадження новацій.
Міжнародна асоціація технологічних парків трактує технопарк як організацію, що управляється фахівцями, головною метою яких є покращення добробуту місцевого співтовариства за допомогою популяризації інноваційної культури, а також змагальності інноваційного бізнесу та наукових організацій. А Інноваційна рада Квінсленда технопарк визначає як юридичну особу, що створена для адекватнішого використання наукових та технологічних ресурсів з метою покращення економічної бази регіону.
Основними елементами будь-якого технопарку вважають:
§ територію та будівлі; науково-дослідний центр із його кадровим та науковим потенціалом; промислові підприємства, що перетворюють науковий потенціал дослідного центру в ринкову продукцію;
§ адміністративно-управлінську структуру, що забезпечує функціонування усього комплексу як єдиного цілого; заклади інфраструктури підтримки – виробничої та побутової.
Перевагами створення технопарків є досягнення різних видів ефектів, насамперед, економічного і соціального. Зокрема, до позитивних результатів роботи технопарків теоретики та практики відносять: виробництво високотехнологічної та конкурентоспроможної продукції і формування її внутрішнього ринку; створення та покращення сприятливого інвестиційного клімату і, як результат, збільшення обсягів внутрішніх та зовнішніх інвестицій; нарощення експортного потенціалу України; покращення позицій вітчизняних виробників на закордонних ринках; створення нових робочих місць, ефективніше використання наукового та виробничого потенціалу; покращення рівня матеріального стимулювання працівників технопарку, покращення умов їх праці; ефективніше використання результатів вітчизняної науки, підвищення її роль та значення серед молоді тощо.
ТЕМА 10
