Спорт в українській діаспорі США кінця 1940-х – середини 1960-х РР.

2.1. Спорт у соціокультурній взаємодії українців у США: ґенеза та особливості функціонування спортивних осередків (кін 1940-х – початок 1960-х рр.)

Початки українського спорту у США прийнято пов’язувати з датою заснування першого українського спортивного клубу «Січ», який організували вихідці з Галичини ще у 1915 році [73, с. 14]. Відтоді з різною активністю в Сполучених Штатах утворювалися й деякі інші спортивні осередки (найвідоміше – «Чорноморська Січ» у Нюарку, Нью Джерсі, 1924 рік), головним чином при інших організаціях: школах, релігійних установах [42]. Хоча, говорячи про початки українського спорту в США, Е. Жарський знаходить більш ранні відомості про перше українське спортивне товариство в США. «Першою такою ластівкою було заснування у 1907 році гімнастичного товариства „Гайдамаки" в Томпкінс Сквер Голл (Нью-Йорк – Р. Г.) [37, с. 162].

Згодом заснували декілька незалежних українських спортивних ліг, а у 1936 року у Філадельфії було проведено першу Українську спортивну Олімпіаду, з неофіційною назвою «Перші Українські Всенародні Ігрища». Загалом участь у змаганнях взяло близько 300 учасників з Нью-Йорка, Брукліна, Байона, Елізабету, Ньюарку, Детройта, Рочестера, Третона, Гарізбурга, Філадельфії та канадійського Торонто [54, с. 51]. Учасниками змагань з плавання, бейсболу та легкої атлетики на цій олімпіаді стали спортсмени з Ліги української молоді Північної Америки, Католицької ліги тощо [17, с. 14].

Е. Жарський, наводить такі дані: «Знову ж у вересні 1936 року, в рамках конвенції Ліґи Української Молоді Північної Америки при співучасті Об'єднання Українських Організацій Молоді у Філядельфії відбулася Перша Українсько-Американська Олімпіяда з участю американських і канадських клюбів. У програму увійшли: легка атлетика, бейзбол, відбиванка, кошиківка, плавання в групах жінок, чоловіків, дівчат і хлопців. Перше місце здобув Український Католицький Клюб „Сокіл"- Памертон, Па., — 37 точок, 2) Дітройт — 30т., 3) Збірна „Української софтбол-ліги" з Торонто — 15 т., 4) Бруклин — 10 т. Захоплення спортом молоді спричинюється до рішення XIX Конвенції УНСоюзу організувати при своїх відділах молоді спортові дружини. Цю ідею розвинула союзова газета „Українсь­кий Тижневик" і на своїх сторінках закликала молодь творити популярні тоді дружини бейзболу при матеріяльній допомозі УНСоюзу, Дружини мали виступати під назвою Союзу і разом створити бейзбольну ліґу УНСоюзу» [37, с. 166]

Особливістю початків спортивного розвитку в середовищі українців США було те, що спорт проявлявся, як висловився М. Стебельський, голова одного з діаспорних спортивних товариств, «в плеканні головно бейзболу, кошиківки, круґлів», та мав характер скоріше побутово-розважальний [39, с. 2].

Спортивне життя українців в Америці набуває більших масштабів саме із початком «третьої хвилі еміграції», яка розпочалася по завершенню Другої світової війни (прийнято виділяти такі хвилі еміграції: перша – остання чверть XIX ст. – початок Першої світової війни; друга – між двома світовими війнами; третя – після Другої світової війни, четверта – з 1990-х рр. і донині).

Організаційне оформлення українського спорту в Америці розпочалося ще на підконтрольних США, Британії та Франції окупаційних зон, у таборах переміщених осіб (табори «ДіПі» – від англ. DP – Displaced Person). В цих таборах залишилися, як висловилася Л. Стрільчук, ті, які після закінчення війни боялися повертатися на Батьківщину через репресії значної частини в’язнів концентраційних таборів та військовополонених, працівників окупаційних органів влади, учасників антирадянських збройних формувань [79, с. 10]. Українські політичні біженці та переміщені особи в таборах «ДіПі», розміщених у західних окупаційних зонах Німеччини та Австрії, мали кілька характерних рис. Зокрема, вона вказувала на активності емігрантів у всіх сферах суспільного життя, їх виразному політичному характері, регіональному патріотизмі (вихідці із східного, західного та інших регіонів, як правило, трималися разом і відстоювали саме свої традиції, спосіб життя і т.д.), релігійній терпимості та схильності до організованого життя [79, с. 10]. За словами Володимира Гінди, такі мікросоціуми виробили свою внутрішню структуру й особливий характер міжособистісних стосунків [27]. За короткий відрізок часу (1945-1948) табори «ДіПі» стали центрами громадської, політичної та культурної активності українських біженців та переміщених осіб.

Саме ці фактори вплинули на те, що розпорошена війною, ідеологічними протиріччями, разом з важкими умовами життя, до того ж, перебуваючи не на історичній Батьківщині, українська спільнота в таборах «ДіПі» починала активно об’єднуватися, зокрема і за спортивними інтересами, створюючи відповідні осередки та організації.

Найактивніше спортивна діяльність українців проявлялася у Німеччині. За словами О. Сконеця, одного з найвідоміших футболістів того часу, в післявоєнній Німеччині було від 20 до 30 українських спортивних клубів, розкинутих по всій країні [75, с, 35]. За підрахунками Ю. Козія, загалом на територіях підконтрольних союзникам окупаційних зон (Німеччина, Австрія та Італія) на 1945 рік діяло понад 50 українських спортивних клубів, учасники яких активно займалися футболом, легкою атлетикою, волейболом, баскетболом, шахами, плаванням, настільним тенісом, боксом, хокеєм та лижним спортом [53, с. 6]. Обов’язки керівника такої мережі спортивних осередків на себе взяла створена у Німеччині у 1945 році Рада Фізичної Культури (РФК). Вона, будучи українським спортивно-координаційним органом, мала власну законодавчу, виконавчу і суддівську базу, а також організовувала власні українські чемпіонати із окремих видів спорту, та популярні змагання за «Відзнаку Фізичної Вправності». В постановах організації наголошувалося на тому, що в умовах еміграції «через саме введення плянової і систематичної праці (спортивних осередків – Р. Г.) змагаємо до привернення упорядкування життя (…)» [108]. РФК налагодила співпрацю із спортивними еміграційними представництвами з Балтійських країн, Польщі, Югославії і ін. [1, с. 7].

У таборах «ДіПі» українські спортсмени-аматори не лише займалися фізкультурою, а й брали участь у змаганнях, які влаштовували і українські, і іноземні організації. М. Касіян відзначає, що «молоді люди, передусім спортовці, мали в таборах змогу тренуватися, доводити свою майстерність до професійної досконалости. Особливо високого рівня досягли футболісти та волейболісти» [45, c. 121]. Так проводили змагання, які організовували Рада Фізичної Культури (РФК), «Німецький Футбольний Союз» та інші спортивні установи та ліги післявоєнної Німеччини [81].

Серед подібних змагань окремо варто виокремити «Олімпіаду ДіПі». 1948 року члени Ради Фізичної Культури разом з Спортовою секцією ІНКОПФ (Міжнародного Комітету Політичних Втікачів) організували паралельно із XIV Олімпіадою «спортові ігри тих народів, що силою воєнних обставин опинилися на вигнанні в Німеччині» [30, с. 18]. Участь у «Олімпіаді ДіПі» взяли українці, литовці, поляки, латвійці, естонці, словаки, чехи, словенці та угорці. Українська збірна виборола першість у волейболі, футболі, боксі та легкій атлетиці [54, с. 51]. «Велике Свято братання і спорту», як називали цю олімпіаду в США на сторінках української газети «Свобода», відбувалося у доволі дружній міжнаціональній атмосфері, де українці здобули чимало золотих медалей та призових нагород [223]. Завдяки активній праці в цьому напрямку та безпосередньо завдяки перемогам українських команд та спортсменів, спорт став своєрідною платформою для репрезентації української спільноти на міжнародній арені. Завдяки заходам такого рівня, ще у таборах «ДіПі», українці отримали можливість утверджуватися як окремішня спільнота.

Цікаво, що з діяльністю спортивних організацій в таборах «ДіПі» прийнято пов’язувати організоване спортивне життя в Північній Америці. Зокрема й через те, що більшість емігрантів цієї хвилі осіла саме в США (80 тис.) [41, с. 41]. Згадана Рада Фізичної Культури була тим організаційним осередком українського спорту, яка, як підкреслив Е. Жарський, створила і підготувала кадри для подальшого спортивного життя на американському континенті, де «…найбільше наше скупчення нашої еміграції взагалі, а спортової зокрема» [38, с. 31]. Таким чином, історична тяглість та еволюція спортивного життя в США бере свій відлік з повоєнних таборів переміщених осіб, і, як повідомляє Е. Жарський, «великий спортовий ентузіязм внесла молодь нової іміграції, яка на свої нові місця поселення защіпила все те спортове надбання, яким жила раніше» [37, с. 168-169].

Із закінченням Другої світової війни та вирішенням статусу і подальшої долі біженців та переміщених осіб з України, в середовищі української діаспори США та Канади, як зазначає О. Вацеба, спостерігається активізація діяльності багатьох громадських структур, зокрема й спортивних [19, с. 27]. На думку Г. Рудницького, саме «третя хвиля еміграції», незважаючи на труднощі свого початкового облаштування, із приїздом до США невідкладно і ревно включилася до праці в уже існуючих на континенті українських організаціях, рівночасно закладаючи нові громадські, наукові та інші інституції [72]. Не залишилися поза її увагою фізична культура і спорт.

Громадська активність новоприбулих українців у цьому напрямку наприкінці 1940-х – на початку 1950-х рр. на теренах США пояснюється характерною особливістю основної маси українських емігрантів, які почали масово переїздити до США. За словами дослідниці Л. Стрільчук, високий відсоток в її рядах інтелігенції, людей з вищою і спеціальною освітою, а також різнопланове представництво всіх соціальних верств тогочасного українського суспільства, стали вирішальними чинниками такого рівня активності українців як спільноти в США [79, с. 8]. «До Америки чи Канади приїжджав уже не пригноблений, малоосвічений „русин", як себе тоді звали національно неосвідомлені емігранти, заголюкані польським економом чи австрійським жандармом; на землю Вашінґтона ступав вже новий тип людини – українець, свідомий своєї національної ідентичности, що з погордою відкидав різні лукаві пропозиції „соєдінєній" чи „спулек", а горнувся до своєї громади в Українському Народному Союзі» [37, с. 160].

Основоположникам спортивних товариств вдавалося без належного знання мови, без фінансових засобів та «… без достаточної скількости людей до праці, створити й в скорому часі розбудувати…» спортивні осередки [56, с. 46]. В активну фазу третьої хвилі української еміграції – наприкінці 40-х – на початку 50-х рр., – український спорт, разом з іншими видами громадсько-політичної діяльності, переживає дійсно велике піднесення. Як відзначає О. Твардовський, «прибувши на нові місця поселення, наші спортовці не розбрилися по чужих клюбах, а радше поповнили ряди тих українських спортових осередків, що вже існували, а де таких не було, створили нові» [80, с. 119-120]. В цей період були утворені «Український Спортовий Клюб Ню Йорк», штат Нью Йорк (1948 р.), Українське Спортове Товариство «Львів» (до 1954-го називалося «Орлик») в Клівленді, штат Огайо (1949 р.), Українсько-Американське Спортове Товариство «Леви» та Спортивний Клуб Спілки Української Молоді (СУМ) в Чикаго, штат Ілліной (1949 р.), Українське Спортове Товариство «Черник», Детройт (1949 р.), Український Спортовий осередок «Тризуб», Філадельфія (1951 р.). Також, у 1948-му році в канадійському місті Торонто, було засноване одне з найсильніших українських спортивних товариств СТ «Україна» [32, с. 5-6]. Е. Жарський наводить перелік ще декількох спорт осередків, які виникають на початку 1950-х років: «„Січ" Елизабет, „УВК" Нюарк, „Беркут" Перт Амбой, „Стріла" Трентон, „Чорногора" і „Довбуш" Ню Гейвен, клюби в Ансонії, Гартфорді, Віллімантику, Карпатський Лещетарський Клюб в Ню Йорку з кількома філіями в терені, „Плай" Сиракюзи, УАСТ Рочестер і інші» [37, с. 168-169].

Вказані спортивні клуби та товариства репрезентували загальну картину організованого спорту в діаспорі в повоєнних роках, а регіони поширення українських спортивних товариств відповідають загальній тенденції поселення українців в Північній Америці [54, с. 51].

Зазвичай, поокремо спортивні товариства не діяли, а все активніше долучалися до створення єдиної організаційної системи. Як наслідок, із приїздом українців до США, була створена система діяльності українських спортивних товариств, яка забезпечила розвиток організованого українського спорту. На думку Ю. Козія, логічним продовженням співпраці українських спортивних осередків США та Канади стало утворення союзів українсько-американських спортивних товариств у 1953 році на сході США – «СУАСТ – Схід», з централею у Нью-Йорку, а також «СУАСТ – Захід» з централею в Чикаго. У Канаді в цей час було створено Союз Спортових Товариств Канади [52, с. 25]. Підсумовуючи процеси, пов’язані з організаційним оформленням українського спорту в Америці, Є. Жарський зазначив, що «…український спортовець не може існувати без зорганізованого спортового життя, не може діяти «дико». Правом цієї звички постають спортові клюби й централі на Сході Америки зараз (одразу – Р. Г.) після приїзду перших спортовців до нової обітованої землі…» [39].

Після цього постала необхідність координації спортивної діяльності на теренах США та Канади з єдиного центру. Як відзначають М. Герцик та О. Вацеба, відлік післявоєнного організованого українського еміграційного спортивного руху варто починати саме з 1955-го року [26, с. 98]. Так, в 1955-му році в Торонто була заснована Українська Спортова Централя Америки й Канади, що ознаменувало завершення організаційної стадії українського спорту в Америці.

УСЦАК постав в результаті об’єднання існуючих на той час Союзу українських і американських спортових товариств (СУАС) – СУАС – схід, СУАС – захід та СУАС Канади. Обравши принцип територіальності, УСЦАК у складі трьох територіальних об’єднань – делегатур (Схід, Захід, Канада) поставив собі за мету репрезентувати українську фізичну культуру і спорт на підконтрольних собі територіях. Також, згідно із статутом УСЦАКу, завданнями цієї установи були організація нових спортивних осередків та координація роботи вже існуючих, а також створення та розповсюдження періодики спортивного спрямування та взаємозв’язок з Україною в питаннях спорту [59, с. 29-30].

УСЦАК своїми завданнями визначила репрезентацію української фізичної культури і спорту на своїх територіях, створення нових осередків фізичного виховання і спорту, навчання суддів спорту, видання спеціальної періодики та інформаційних бюлетенів тощо. УСЦАК щорічно проводила змагання (першості) з легкої атлетики, волейболу, тенісу, плавання, футболу, лижного спорту, шахів, настільного тенісу. УСЦАК є членом Світового Конгресу Вільних Українців. Як міжкрайова організація має свого представника в Секретаріаті СКВУ [30, c. 18]. Як висловився Ю. Козій, важливою характеристикою існування та розвитку українського спортивного руху в США (а також і в Канаді) є чітка й продумана організаційна структура [51, с. 33].

На думку російського дослідника Б. Дубіна, в модерну добу спорт переживає деякі перетворення. За його словами, спорт стає принципово загальнодоступним для всіх членів суспільства – він доступний як для самих спортсменів, так і для глядачів [35]. За його словами, спорт інституціоналізується і професіоналізується. Тут Дубін вказує, що йдеться про його виділення в спеціалізовану сферу зі своєю системою соціальних ролей та колективних норм поведінки, утворення системи управління та організації спортивної діяльності. Для представників української діаспори в США спорт виражався як система соціальних взаємозв’язків, яка включала в себе формальні організації (комітети, спільноти, спортивні товариства та клуби і т.д.). Також, наявність розробленої ідеологією, специфічної для українського спорту в США, свідчать про перетворення його на соціальний інститут.

Географічно, ідеологічно-політично та релігійно розрізнена українська спільнота, емігрувавши до США, постала перед новими соціальними, матеріальними та культурними викликами. Значення спорту, завдяки діяльності українських спортивних осередків в Америці, позначилося у тому, що українська діаспора отримала в розпорядження інструмент, який, структуруючись та розвиваючись об’єднував українську спільноту закордоном та виконував важливі соціокультурні функції. На інституалізацію спорту в українському соціокультурному просторі США вплинули ідеї національного державного відродження, поширені в середовищі української діаспори. Саме вони підживлювали необхідність розвитку спорту, а з ним і розвиток української спільноти. Саме тому ми схильні розглядати функціонування українських спортивних структур на території США в середині ХХ ст. як унікальну особливість розвитку української історії.

В діаспорі США спорт був покликаний служити на благо української спільноти. Вирішальним у цьому стала українська діаспорна преса. Незалежно від її великого політичного, релігійного та партійно-ідеологічного різноманіття, вона спиралася на принципи державного суверенітету і беззастережної незалежності для України [93, с. 111]. Саме це стало умовою того, що завдяки періодичним виданням, спорт отримав можливість бути медійно репрезентованим, а, відповідно, і загальнодоступним для української спільноти в Сполучених Штатах Америки. Із збільшенням тісної взаємодії українських спортивних товариств та періодичних видань зростають масштаби медіатизації, вона перетворюється в механізм, який сам по собі здатний впливати як на спортивну сферу в цілому, так і на окремих її акторів зокрема. Залучення більшої кількості глядачів, а відповідно і коштів на існування спортивних товариств, сприяло організації подальших змагань та навколоспортивних подій.