Поняття і види цивільно-правових договорів.

Правочини - дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Форми угод усна, письмова.

Види правочинів:

залежно від учасників

· односторонні (воля однієї особи, яка породжує права і обов'язки інших осіб, наприклад, доручення на отримання грошового переводу, дарування;

· двосторонні (воля двох осіб, наприклад, купівля-продаж);

· багатосторонні (воля більше двох осіб).

залежно від способу укладання:

· консенсуальні (досягнута згода між сторонами, від лат. consensus — згода);

· реальні (укладені в момент передачі речі, наприклад, позика, дарування);

· формальні.

залежно від плати:

· оплачувані (наприклад, передача речей, надання послуг);

· безкоштовні (договір дарування).

залежно від підстав виникнення:

· планові;

· непланові.

залежно від характеру породжуючих договором юридичних наслідків:

· попередні;

· остаточні;

· змішані (об'єднують в собі риси різних видів).

Умови дійсності правочинів:

1 — повинен відповідати закону;

2 — не повинен суперечити інтересам держави і суспільства;

3 — сторони, які уклали правочин, повинні бути дієздатними;

4 —у ньому повинна бути виражена справжня воля осіб (до таких не належать правочини, які, укладені внаслідок помилки, укладені внаслідок обману, насильства, погрози, мнимі або удавані правочини (мнимий — без наміру створити юридичні наслідки, удаваний — з метою приховати інший правочин);

5 — повинна бути дотримана певна юридична форма (усна, а якщо обумовлено в законі, то обов'язково письмова, нотаріально посвідчена).

Недодержання форми правочину, якої вимагає закон, тягне за собою недійсність правочину лише в разі, якщо такий наслідок прямо зазначено в законі. Нотаріальне посвідчення правочинів обов'язкове лише у випадках, зазначених у законі.

Недійсні частини правочину не тягнуть за собою недійсності інших його частин.

Договір — це різновид правочинів. Зручна і ефективна правова форма встановлення різноманітних господарських зв'язків між громадянами і організаціями. Це найпоширеніший різновид ділових операцій

Види договорів:

— купівлі-продажу,

— міни (обмін одного майна на інше, де кожен учасник і продавець і покупець одночасно).

— дарування (одна сторона передає безоплатно іншій стороні майно у власність, вважається укладеним з моменту передачі майна);

— поставки (поставщик зобов'язується передати в певний строк замовникові у власність (оперативне управління, певну продукцію, замовник зобов'язаний прийняти її і оплатити);

— майнового найму (наймодавець зобов'язується надати наймачеві майно у тимчасові користування за плату), якщо укладається більш як на один рік — то обов'язково в письмовій формі;

— позики;

— інші договори (контрактації, перевозки, підряду, страхування, доручення, комісії, схову, збереження), довічного утримання, сумісної діяльності.

Договір купівлі-продажу

Продавець зобов'язаний передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. Цей договір спрямований на задоволення різноманітних споживчих суб'єктів договору. Він оплатний, двосторонній, консенсуальний. Право власності на продане майно покупець отримує з моменту його передачі. Особливим різновидом цього договору є купівля-продаж будинку (обов'язково має бути письмовим, нотаріально посвідченим і підлягає реєстрації в місцевих органах влади).

Для придбання деяких видів майна (зброя, сильнодіючі отрути, вибухові речовини та ін.) вимагається особливий дозвіл.

Якість речі повинна відповідати вимогам. В іншому разі покупець вправі вимагати заміни речі, зменшення ціни, безоплатного ремонту речі, розірвання договору з відшкодуванням покупцеві збитків, заміни на подібний товар з перерахуванням ціни. Покупець протягом 14 днів, не рахуючи дня купівлі, має право обміняти непродовольчий товар належної якості на аналогічний у продавця, у якого він був придбаний, якщо товар не підійшов. Строки пред'явлення претензій за виявлені недоліки у придбаній речі — шість місяців з дня продажу, а стосовно нерухомого майна — не пізніше трьох років з дня передачі їх покупцю (Див. ЦК ст. 235).

На будь-який товар встановлюється гарантія. Це означає, що протягом певного часу він не вийде з ладу і не втратить здатності бути використаним за призначенням. На взуття, наприклад, гарантія встановлюється від 40 до 70 днів (на шкіряне) з дня продажу. Якщо його продали не у відповідний сезон, — то з початку відповідного сезону для взуття зимового асортименту — з 15 листопада, весняно-осіннього — з 15 березня та 15 вересня, літнього — з 15 травня («Урядовий кур'єр», 1995 р. 29 серпня. N127-128 -С8).

Договір майнового найму [оренди]

Наймодавець зобов'язується надати наймачеві майно у тимчасове користування за плату.

Відчуження майна в цьому випадку не відбувається. Дозволяється піднайм майна. Якщо цей договір укладається між громадянами на строк більше одного року, — то обов'язкова письмова форма укладання. Строк договору визначається за погодженням сторін, якщо інше не встановлено законом. Якщо строк не вказаний, то договір укладено на невизначений строк — кожна сторона має право відмовитися від договору в будь-­який час, попередивши про це в письмовій формі другу сторону за три місяці.

Якщо умови договору порушуються, то договір може бути достроково розірваний.

 

Обов'язки наймача:

1 Своєчасно оплачувати користування майном.

2 Користування майном.

3. Підтримувати майно у належному стані.

4. Поточний ремонт здійснювати за свій рахунок, якщо інше не встановлено договором,

5. При припиненні договору — повернути майно.

Типовим договором майнового найму є взяття речей напрокат (за плату у тимчасове користування надаються громадянам предмети домашнього вжитку).

Різновиди договору «прокат, найм жилого приміщення, договір оренди».

Оренда—засноване на договорі тимчасове платне володіння та користування землею, природними ресурсами, підприємствами та ін. майновими комплексами і майном, необхідним орендареві для самостійного здійснення господарської та іншої діяльності.

Поговір позики.

Одна сторона (позикодавець) передає другій (позичальникові) у власність (чи оперативне управління) гроші або речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошей або рівну кількість речей того ж роду і якості.

Договір позики вважається укладеним у момент передачі грошей або речей.

Договір позики — реальний, односторонній, як правило, безоплатний, письмовий, обмежений певними строками.

 

7. Загальні положення про зобов'язання

Зобов'язальне право - це правовий інститут цивільного права, який регулює відносини, головним чином, у сфері майнового обороту. На відміну від права власності, яке визначає стан закріпленої майна у певних осіб, зобов'язальне право опосередковує процес руху майна.

Сторони в зобов'язанні іменуються боржник і кредитор. Зобов'язання - це відношення, через яке боржник зобов'язаний вчинити на користь кредитора певну дію (передати майно, виконати роботу, сплатити гроші і ін.) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Підставою виникнення зобов'язання є різні види договорів.

Виникнення зобов'язань обумовлено взаємними інтересами сторін. Виконання зобов'язань - це здійснення боржником дії (передача майна, виконання роботи, сплата грошей і т. д.) або стриманість від дії, якої має право вимагати кредитор.

До способів забезпечення виконання зобов'язань відносяться: неустойка, застава, завдаток, поручительство (гарантія).

Неустойкою (штрафом, пенею) признається певна, визначена законом або договором грошова сума, яку боржник зобов'язаний сплатити кредитору у разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання.

Штраф - це неустойка, яка визначається в твердій грошовій сумі за кожне порушення за зобов'язанням.

Пеня - це неустойка, обчислювана, як правило, в процентному відношенні до суми простроченого платежу за кожний день прострочення.

Застава - це спосіб забезпечення зобов'язання, через яке кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставником) забезпеченої заставою вимоги одержати відшкодування від вартості закладеного майна переважно перед іншими кредиторами. Закон встановлює певні вимоги до договору застави.

Завдатком признається грошова сума, видана однієї з договірних сторін в рахунок тих, що належать з неї за договором платежів іншій стороні на доказ укладення договору і в забезпечення його виконання. Завдаток застосовується тільки у відносинах між громадянами.

За договором поручительства (гарантії) поручитель зобов'язаний перед кредитором іншої особи відповідати за виконання останнім свого зобов'язання в повному об'ємі або в частині.

8. Спадкування за цивільним правом.

Спадкування тісно пов'язане з правом власності. В наш час, коли відроджується приватна власність, в тому числі і на засоби виробництва, перехід майна з покоління в покоління набуває особливого значення.

Спадкування — це перехід майна, цивільних прав та обов'язків померлого громадянина (спадкодавця) до інших осіб його спадкоємців. Це правонаступництво.

Спадкодавець — особа, після смерті якої здійснюєтьсяспадкове правонаступництво.

Спадкоємці — особи, вказані в законі або в заповіті, правонаступники спадкодавця. Можливість стати спадкоємцем не залежить від стану дієздатності громадян, тобто можуть бути спадкоємцями як дієздатні, так і недієздатні громадяни.

Права і обов'язки особистого характеру не можуть успадковуватися (наприклад, пенсія, певні пільги т.п.).

Отже, спадщина — це майно, цивільні права та обов'язки, які передаються в процесі спадкування.

Спадкування виникає у день відкриття спадщини. Підставами відкриття спадщини закон визнає:

1. смерть громадянина;

2. оголошення громадянина померлим, стаття 1220 Цивільного Кодексу.

При наявності одного з цих юридичних фактів відбувається відкриття спадщини.

Спадкодавець може завчасно вирішити, кому перейде його майно на випадок власної смерті. В такому випадку він складає заповіт.

Заповіт — одностороннє розпорядження особи (заповідача) з приводу належного їй майна на випадок її смерті. Укладається у письмовій формі із зазначенням місця і часу його укладання, підписується особисто заповідачем і нотаріально посвідчується. Заповідачем може бути дієздатна особа, а також особа, яка обмежена в дієздатності. За нотаріальне посвідчення справляється державне мито в розмірі 0,05% неоподаткованого мінімуму доходів громадян.

До нотаріально посвідчених заповітів прирівнюються посвідчення, зроблені за відповідних обставин головним лікарем, його заступником, черговим лікарем, капітаном морського чи річкового судна, начальником експедиції, командиром військової частини, начальником місць позбавлення волі і т.п.

У разі, коли заповіт власноручно не може посвідчити заповідач (фізичні вади, хвороба...), за його дорученням і в його присутності та присутності нотаріуса (особи, яка посвідчує заповіт), заповіт може підписати інша людина.

Заповідач вправі в будь-який час змінитиабо скасуватизроблений ним заповіт, склавши новий.

Згідно заповіту, громадянин може залишити усе своє майно або частину його (не виключаючи предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку) одній або кільком особам (родичам чи чужим), державним, кооперативним чи громадським організаціям. Заповідач може у заповіті позбавити права спадкоємства одного, кількох або всіх спадкоємців за законом,

? Як бути, коли громадянин помер, не склавши заповіту? До кого переходить майно?

Коли спадкодавець не виражаєсвоєї волі, здійснюється спадкування за законом.

Цивільний Кодекс України визначає п’ять черг при спадкуванні за законом:

Перша черга спадкоємців за законом – діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Друга черга спадкоємців за законом – рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері.

Третя черга спадкоємців за законом – рідні дядько та тітка спадкодавця.

Четверта черга спадкоємців за законом – особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини.

П'ята черга спадкоємців за законом – інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення, (ступінь споріднення визначається за числом народжень, що віддаляють родича від спадкодавця, народження самого спадкодавця не входить до цього числа.) У п'яту чергу право на спадкування за законом одержують утриманці спадкодавця, які не були членами його сім'ї.

Утриманцем вважається неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім'ї спадкодавця, але не менш як п'ять років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним джерелом засобів до існування.

Стаття 1266. Спадкування за правом представлення:

1. Внуки, правнуки спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові, бабі, дідові, якби вони були живими на час відкриття спадщини.

Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.

 

? Як бути, коли спадкоємець спеціально позбавив спадкодавця життя?

... не мають права стати спадкоємцями ні за законом, ні за заповітом:

—особи, які навмисно позбавили життя спадкодавця або кого-небудь із спадкоємців, або зробили замах на їх життя;

— батьки після дітей, у відношенні до яких вони позбавлені батьківських прав;

— батьки і повнолітні діти, що злісно ухилялися від обов'язків по утриманню спадкодавця.

? Як бути в такому випадку, коли помер чоловік, залишивши дружину, неповнолітніх дітей, непрацездатних батьків, а по заповіту майно повинно перейти до коханки?

Надаючи заповідачу вільне право розпорядитися своїм майном, закон одночасно встановлює правило, відповідно до якого не можна позбавити спадщини найбільш близьких спадкодавцю непрацездатних спадкоємців за законом. Заповідач “не може позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині”, частина 3 стаття 1235 Цивільного Кодексу.

Право на обов'язкову частку у спадщині відповідно до статті 1241 Цивільного Кодексу мають: неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки, які спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка). (Відповідно до старої норми –2/3 від частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом.)

Зазначені особи мають право на обов'язкову частку незалежно від розподілу заповідачем спадкової маси між спадкоємцями в заповіті. Навіть у тих випадках, коли заповідач усунув необхідних спадкоємців від спадкування, вони вправі одержати зі спадщини свою обов'язкову частку.

Непрацездатність особи може бути обумовлена віком чи станом здоров'я. За віком до непрацездатного відносяться жінки, що досягли 55 років, чоловіки - 60 років, а також особи, що не досягли 16, а учні - 18 років. За станом здоров'я до непрацездатних законодавство відносить інвалідів I, II і III груп. Має значення факт досягнення встановленого віку чи одержання інвалідності. Треба також відзначити і те, що досягнення віку, що дає право на одержання пенсії на пільгових підставах (наприклад, у військових, шахтарів, педагогів і т.д.), право вважатися “непрацездатним” не дає. Як це не парадоксально, але і продовження роботи після досягнення загального пенсійного віку не позбавляє права вважатися непрацездатним.

Предмети звичайної домашньої обстановки і вжитку переходять до спадкоємців за законом, які проживали спільно з спадкодавцем, незалежно від їх черги і спадкової частки, якщо вони проживали з спадкодавцем до його смерті не менше одного року.

Для набуття спадщини необхідна наявність кількох юридичних фактів. Це:

— відкриття спадщини (день смерті спадкодавця або день набрання законної сили рішення суду про оголошення громадянина померлим).

— прийняття спадщини (здійснюється протягом шести місяців з часу відкриття).

Прийняття спадщини здійснюється шляхом фактичного вступу в управління або володіння спадковим майном, найчастіше — шляхом подання до нотаріальної контори заяви про право на спадщину. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто. Особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право подати заяву про прийняття спадщини без згоди своїх батьків або піклувальника. Заяву про прийняття спадщини від імені малолітньої, недієздатної особи подають її батьки (усиновлювачі), опікун. Особа, яка подала заяву про прийняття спадщини, може відкликати її протягом строку, встановленого для прийняття спадщини. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

 

За видачу свідоцтва може відмовитися (протягом шести місяців) від спадщини на користь кого-небудь з інших спадкоємців, на користь держави або окремих організацій. Наступне скасування спадкоємцем такої заяви не допускається.

Якщо спадкоємців декілька, то розподіл спадщини вони здійснюють за власною згодою. У разі відсутності такої згоди — за рішенням суду.

? Як бути в тому випадку, коли спадкоємець одержав у спадщину, наприклад, на тисячу гривень майна і дві тисячі гривень боргу?

... спадкоємець, який прийняв спадщину, відповідає по боргах спадкодавця в межах дійсної вартості успадкованого ним майна. Якщо спадкоємців декілька — вони відповідають по боргах спадкодавця пропорційно до одержаних ними спадкових часток.

Кредитори спадкодавця вправі протягом шести місяців з дня відкриття спадщини пред'явити свої претензії спадкоємцям або виконавцеві заповіту, або в нотаріальну контору за місцем відкриття спадщини.

Недодержання цієї вимоги тягне за собою втрату креди­торами належних їм прав на вимоги.

Цивільним Кодексом передбачено, що у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття суд визнає спадщину відумерлою за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. Заява про визнання спадщини відумерлою подається після спливу одного року з часу відкриття спадщини. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини. [ЦК, ст. 1277].

 

Інститут спадкування вирішує такі завдання: по-перше, стимулює розвиток приватної власності; по-друге, сприяє переходу права власності на спадкове майно до близьких осіб спадкодавця; по-третє, гарантує права непрацездатних і утриманців, тобто громадянин має можливість забезпечити у випадку смерті матеріальну допомогу членам своєї родини, родичам, будь-яким іншим особам; по-четверте, передбачає можливість передачі спадкового майна юридичним особам чи державі.