Конституційне право, його особливості та місце в системі законодавства.

 

Конституційне право України слід розглядати як галузь права і законодавства, як науку і навчальну дисципліну, що має свій предмет і метод, характеризується особливими пра­вовими нормами і відносинами та принципами правового регулювання.

Конституційне право України – провідна галузь національного права – система правових норм і нормативно-правових актів та інших джерел, що визначають загальний устрій держави та основні засади функціонування державних органів, народовладдя, економічну і політичну організацію суспільства, взаємовідносини держави з конкретною особою.

Предметом конституційного права є особливе коло державно-політичних відносин владарювання.

Усі суспільні відносини, що врегульовані конституційним правом, поділяються на кілька видів:

— відносини політичного характеру (визначають державний суверенітет, форму держави, суб’єкти державної влади, загальні засади організації політичної системи та ін.);

— найважливіші відносини, що складаються в економічній сфері суспільства (основи права власності, забезпечення соціальних потреб членів суспільства та ін.);

— взаємовідносини людини і громадянина з державою, які знаходять своє відображення в основах правового статусу цих суб’єктів;

— відносини, пов’язані з організацією і функціонуванням органів державної влади;

— відносини, пов’язані з державним і територіальним устроєм країни;

— відносини, що визначають засади місцевого самоврядування.

Під методами конституційно-правового регулювання розуміється сукупність прийомів, способів і засобів, що дозволяють упорядковувати суспільні відносини, які складають предмет конституційного права. Серед таких методів провідне місце посідає встановлення, яке полягає у визначенні у відповідних нормах повноважень відповідних суб’єктів, а також методи зобов’язання, дозволу та заборони.

Внутрішньою формою цієї галузі права є система конституційного права,яка розкриває внутрішні взаємозв’язки між її елементами – нормами та інститутами.

Отже, конституційно-правові відносини – це суспільні відносини, врегульовані конституційно-правовими нормами, суб'єкти яких наділяються взаємними правами та обов'язками, згідно з котрими вони повинні функціонувати.

Виходячи з цього, а також із викладеного вище можна стверджувати, що вони мають специфічний, тільки їм притаманний, зміст; характеризуються особливими суб'єктами, тобто певні їх учасники не можуть вступати в деякі інші види правовідносин. Так, приміром, Президент України не може мати іншого представницького мандата, обіймати посаду в органах державної влади або в об'єднаннях громадян, а також здійснювати іншу оплачувану чи підприємницьку діяльність або входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку. Такі відносини порівняно з іншими галузевими правовідносинами мають найбільш загальний характер.

Принципи конституційно-правового регулювання:

верховенство права;

верховенство і пряма дії Конституції та законів у системі нормативно-правових актів;

загальна демократія;

політичний, економічний та ідеологічний плюралізм;

поділ влади;

гуманізм;

пріоритетність норм і принципів міжнародного права порівняно з вітчизняним законодавством;

державним та іншим гарантуванням прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, народовладдя, захисту суверенітету й територіальної цілісності України і т. д.

Конституційно-правова норма – це загальнообов'язкове правило поведінки, встановлене чи санкціоноване державою з метою регулювання та охорони певних суспільних відносин, які становлять предмет конституційного права. Їхні­ми специфічними ознаками є те, що вони:

а) регулюють особливе, з огляду на його важливість, коло суспільних відносин, що безпосередньо стосується здійснення народовладдя;

б) встановлюють порядок створення інших правових норм, який є обов'язковим для інших галузей права;

в) мають вищу юридичну силу щодо інших правових норм;

г) відрізняються особливою структурою в тому розумінні, що для них не є характерною тричленна структура (гіпотеза, диспозиція та санкція). Деякі конституційно-правові норми (норми-принципи, норми-декларації) взагалі мають лише диспозицію.

Метод конституційно-правового регулювання – це сукупність способів і засобів, з допомогою яких упорядковуються суспільні відносини, що становлять предмет конституційного права. Він характеризується: найбільшою загальністю; максимально високим юридичним рівнем; імперативністю; універсальністю; доцільністю; поєднанням прямого й опосередкованого регулювання.

Відповідно до конституційно-правового регулювання існує наука конституційного права. Її можна визначити як га­лузеву юридичну науку, що являє собою систему знань про конституційно-правові норми, відносини та інститути, конституційно-правове регулювання загалом. Предметом цієї науки є: власне галузь конституційного права; суспільні від­носини, що підлягають конституційно-правовому регулюванню; історія (іноземна й вітчизняна) становлення галузі конституційного права. А джерелами науки конституційного права слід визнати: праці вітчизняних і закордонних вчених, які безпосередньо чи опосередковано стосуються її проблем, правові акти (чинні й такі, що вже втратили чинність), конституційно-правові норми. Наука конституційного права має і свої методи, основними з яких є історичний, порівняльний, системний, статистичний, структурно-функціональний і конкретно-соціологічний.

 

Види конституцій:

І За реальністю дії:

1. Фактична конституція – закріплює реально існуючий суспільний і державний лад, основами якого є політика, економіка і духовне життя людини та її організацій.

2. Юридична конституція – це нормативно-правовий акт, Основний закон держави, що є вершиною національного законодавства, в якому закріплюються основи суспільного і державного ладу, форми правління і державного устрою, основи політичного режиму, економічні засади суспільного життя, правовий статус людини і громадянина, порядок і принципи організації і функціонування органів державної влади і місцевого самоврядування.

ІІ За юридичною формою:

1. Писані – єдиний, прийнятий в особливому порядку, чітко структурований нормативний акт.

2. Неписані – конституція не виражена в єдиному писаному акті, а становить собою велику кількість законів, прийнятих у різний час і в різному порядку, а також прецедентів і звичаїв.

 

ІІІ. За способом прийняття:

1. Октроїрувані (даровані) – підготовлені і введені в дію одноособово главою держави (монархом, диктатором або президентом) або метрополією для своєї колонії.

2. Народні – прийняті представницьким органом (установчими зборами, які сформовані виключно з цією метою, або парламентом) або затверджені безпосередньо народом шляхом референдуму. Конституція України була прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996р.

 

IV. За порядком прийняття:

1. Договірні – приймаються, як правило, шляхом угоди між учасниками конституційного процесу. Такою конституцією була, наприклад, Конституція Радянського Союзу 1924р. Ознаки договірної конституції були притаманні Конституційному Договору між Верховною Радою України і Президентом України «Про основні засади організації функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України» від 8 червня 1995 р.

 

V. За формою правління:

1. Монархічні

2. Республіканські.

 

VІ. За формамии територіального устрою:

1. Унітарні

2. федеративні.

 

VІІ. Відповідно до існуючого державного режиму:

1. Демократичні

2. недемократичні.

 

VІІІ. Відповідно до процедури внесення змін і доповнень до конституції:

1. Гнучкі – процедура зміни конституції не відрізняється від тієї, що передбачена для звичайних законів,

2. Жорсткі – передбачають особливий, більш ускладнений порівняно із звичайними законами, порядок внесення змін.

 

2. Загальні засади конституційного ладу України.

Розділ І Конституції України має назву «Загальні засади» і складається з 20 статей. У ньому закріплено основні прин­ципи конституційного ладу нашої держави, які є базою для конституційного регулювання найважливіших суспільних відносин.

Стаття 1 Конституції проголошує Україну суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою держа­вою. Суверенність і незалежність держави означають, що її влада є верховною, повною, самостійною і неподільною у від­носинах, які мають місце в межах кордонів цієї держави, а також її незалежність і рівноправність у взаємовідносинах з іншими державами. Такі підвалини забезпечують у державі повноту законодавчої, виконавчої та судової влади, а також непідпорядкування і непідзвітність цієї держави іноземним державам у міжнародних відносинах.

Демократизм в Україні передбачає створення найсприят­ливіших умов для широкої та реальної участі громадян в управлінні справами держави та суспільства, забезпечення ба­гатоманітності політичного та культурного життя тощо.

Говорячи про Україну як соціальну державу, слід брати до уваги її орієнтацію на здійснення широкомасштабної та ефективної соціальної політики, що діставала б вияв у реальному забезпеченні прав людини і громадянина, створенні доступних систем освіти, охорони здоров'я і соціального захис­ту, належній підтримці малозабезпечених верств населення тощо.

Правова держава - це держава, в якій панує право, де діяльність держави, її органів і посадових осіб здійснюється на основі та в межах, визначених правом, де не тільки особа відповідає за свої дії перед державою, а й держава несе реальну відповідальність перед особою за свою діяльність та її наслідки.

Стаття 2 Конституції проголошує Україну унітарною державою, тобто державою, в межах якої немає інших утворень, що мають ознаки суверенітету і право самостійно вступати у відносини з іншими державами, а також право виходу зі складу України.

Україна як унітарна держава має єдині:

а) державні органи;

б) систему законодавства;

в) територію;

г) громадянство;

д) символіку тощо.

В Україні встановлено республіканську форму правління (ч. 1 ст. 5 Конституції). Тому носієм суверенітету і єдиним джерелом влади визнається лише народ.

Державні символи — це встановлені конституцією або спеціальними законами особливі розпізнавальні знаки кон­кретної держави, які уособлюють її суверенітет, а в деяких випадках сповнені й певного історичного чи ідеологічного змісту. Конституція України визначила такі символи нашої Держави: Державний Прапор, Державний Герб, який встановлюється з урахуванням малого Державного Герба Украї­ни та герба Війська Запорізького, і Державний Гімн. Наведемо їх загальні описи.

Столицею України, тобто адміністративно-політичним Центром і місцеперебуванням загальнодержавних законодав­чих, виконавчих і судових органів, є місто Київ.

Відповідно до ст. 6 Конституції, «державна влада в Украї­ні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконав­чу та судову». Реалізація цього принципу покликана запобігти концентрації всієї державної влади в руках однієї особи або одного органу, що призводить, як засвідчує історичний досвід, до свавілля у керівництві державою та суспільством.

Говорячи про конституційне визнання і гарантування міс­цевого самоврядування (ст. 7), треба усвідомлювати, що ма­ється на увазі право місцевих територіальних громад (жите­лів села, селища, міста), а також обраних ними відповідних рад самостійно і незалежно від органів держави, але в поряд­ку і межах, передбачених чинним законодавством, вирішува­ти питання місцевого значення.

У статтях 8, 9 і 19 Конституції України закріплено такі основні принципи побудови та функціонування національної правової системи:

1) верховенство права, що передбачає неухильне дотримання правових принципів незалежно від міркувань стосовно їхньої політичної доцільності;

2) найвища юридична сила Конституції. Згідно з цим принципом, закони та інші нормативно-правові акти мають прийматися на основі Конституції та відповідати їй. В іншому разі прийняті акти мають визнаватися недійсними й не підлягають виконанню;

3) визнання положень Конституції нормами прямої дії. Цим зумовлено, що конституційні приписи впливають на суспільні відносини безпосередньо.

Норми, визначені статтями 10-12 Конституції України, покликані врегулювати основи національного розвитку та міжнаціональних відносин, вони випливають з положень від­повідних міжнародно-правових актів і деталізуються в актах національного законодавства, наприклад у Законі України «Про мови в Україні» від 28 жовтня 1989 р.

Основні засади економічних відносин в Україні закріпле­но у статтях 13, 14, 16 Конституції. Саме ними визначено об'єкти, які є «власністю Українського народу», від імені якого права власника щодо цих об'єктів «здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування». До такких об'єктів належать земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси.

Стаття 15 Конституції України гарантує побудову сус­пільного життя «на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності».

У розділі І Конституції України закріплено засади націо­нальної безпеки та зовнішньополітичної діяльності нашої держави. Під національною безпекою мається на увазі стан захищеності життєво важливих інтересів особи, держави і суспільства від існуючих і можливих внутрішніх і зовнішніх загроз у всіх сферах суспільних відносин. З метою забезпе­чення належного рівня захищеності цих інтересів у ст. 17 Конституції визначено вихідні положення захисту суверені­тету і територіальної цілісності, економічної та інформаційної безпеки України.

Стаття 18 Конституції закріплює спрямування зовнішньо­політичної діяльності України на забезпечення її національ­них інтересів і безпеки через «підтримання мирного і взаємо­вигідного співробітництва з іншими країнами за загальновиз­наними принципами і нормами міжнародного права». Ці норми й принципи закладено в деяких міжнародно-правових актах, зокрема у Статуті 00Н та Декларації про принципи міжнародного права.

3. Народовладдя в Україні та форми його здійснення.

Народовладдя в Україні реалізується на основі Конституції через інститути безпосередньої (прямої) чи представницької (виборної) демократії.

До інститутів безпосередньої демократії, які забезпечують ухвалення державного рішення прямим волевиявленням народу, відносять:

- референдум;

- обговорення проектів нормативних актів;

- участь у виборах органів державної влади;

- загальні збори (збір) громадян;

- звіти депутатів і виконавчих органів перед населенням.

Представницька демократія -це засіб реалізації волі народу через обраних ним представників в органи влади: насамперед, народних депутатів, Президента, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутатів органів місцевого самоврядування.

Референдум – це голосування населення всієї держави (загальнодержавний референдум) або певної частини її населення (місцевий референдум) з метою вирішення найважливіших питань державного та суспільного життя. Референдум і вибори мають загальний метод здійснення голосування, але різняться своїм предметом. Вибори проводяться для визначення особи, яка, на думку більшості виборців, найбільш гідна обіймати виборну посаду. Завданням референдуму є вирішення важливих питань, не пов'язаних із наданням юридичної сили мандатам якихось осіб. Це можуть бути затвердження, зміна чи скасування законів, вирішення проблем територіального устрою в межах держави тощо.

Залежно від тих чи тих ознак референдуми поділяються на певні види. Розрізняють:

- імперативний і консультативний,

- конституційний і законодавчий,

- обов'язковий і факультативний.

Імперативний і консультативний референдуми розрізняються за їхніми юридичними наслідками. Рішення, винесене імперативним референдумом, має загальнообов'язкове значення і не потребує ніякого затвердження. Імперативним, наприклад, був референдум 1 грудня 1991 р., під час якого визначалося, бути чи не бути Україні незалежною держа­вою. Результати консультативного референдуму юридичної сили не мають. Його призначення полягає в установленні думки голосуючих щодо певного питання. Ця думка може бути врахована, але не є обов'язковою для вирішення дер­жавними органами відповідної проблеми. У деяких країнах консультативний референдум здійснюється під назвою «всенародного обговорення».

Конституційним називається референдум, внаслідок якого змінюється, приймається або відхиляється конституція. Якщо ці питання вирішуються стосовно до звичайного закону, то референдум називається законодавчим.

Обов'язковий референдум - це референдум, проведення якого є обов'язковим для вирішення визначених конституцією проблем.

Відповідно до ст. 73 Конституції України, обов'язковим є всеукраїнський референдум для вирішення питань щодо змі­ни території України. В інших країнах предметом обов'язко­вого референдуму визначаються, скажімо, затвердження статутів автономних територій (Іспанія), затвердження Конституції та змін до неї, розв'язання протиріч між палатами парламенту (Швейцарія) тощо.

Якщо ж референдум визначається як один із можливих, але необов'язкових способів вирішення певних питань, то він називається факультативним. Це може стосуватися, приміром, затвердження законів, міжнародних угод.

Попри те, що референдум розглядається як форма виявлення волі народу, світова державно-правова практика свідчить про юридичну і політичну недоцільність вирішення певних питань референдумом. Звідси конституції деяких держав забороняють виносити на референдум певне коло питань. У більшості випадків це стосується законів і рішень, пов'яза­них із фінансово-бюджетними проблемами, наданням громадянства, амністіями, помилуваннями та з деяких інших проблем.

Такий підхід має реальні підстави. Якщо уявити, наприклад, ситуацію, в якій проект бюджету відхиляється референдумом, то для розгляду нового його проекту необхідний но­вий референдум. І це може повторюватися кількаразово. Крім того, проведення референдуму потребує витрати значних коштів, а організація - певного часу. Отже, кінець кінцем, держава може залишитися без затвердженого бюджету.

Конституція України (ст. 74) встановлює, що в нашій державі не допускається проведення референдумів щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії.

Всеукраїнський референдум може призначатися Верховною Радою або Президентом України, але тільки в межах, визначених Конституцією повноважень. Так, Верховна Рада уповноважена призначати всеукраїнський референдум для вирішення питань про зміну території держави. Президент має право призначити його щодо затвердження закону про внесення змін до розділів І, III, XIII Конституції, а також проголошує референдум за народною ініціативою.

Ініціатива щодо проведення референдуму визнається на­родною, а отже, обов'язковою до втілення в життя, якщо відповідна вимога виходить не менш як від 3 млн громадян Ук­раїни, які мають право голосу. Аби ця ініціатива відобража­ла прагнення народу України. Конституція встановлює, що підписи під вимогою про призначення референдуму повинні бути зібрані не менш як у 2/3 областей і не менш як по 100 тис. підписів у кожній з них. Такий порядок надає певним групам громадян України, що мають право голосу, та різним громадським об'єднанням можливість спробувати реалізува­ти свої політичні ідеї в разі протидії з боку державних структур завдяки наданню через референдум цим ідеям всенарод­ної підтримки.

Конкретні питання, пов'язані з організацією та проведенням референдуму, регламентуються Законом України «Про всеукраїнський і місцеві референдуми» від 3 липня 1991 р.

Під виборчою системою України розуміється передбачений законодавством порядок формування представницьких органів держави. Усі норми права, які регламентують цей порядок, в сукупності складають виборче право. Основними його джерелами є Конституція України й такі Закони Украї­ни, як «Про вибори народних депутатів України» від 25 березня 2004 р., «Про вибори Президента України» від 18 березня 2004 р., «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим місцевих рад та сільських, се­лищних, міських голів» від 6 квітня 2004 р. У цих нормативно-правових актах сформульовано такі головні принципи виборчого права:

- загального,

- рівного та

- прямого виборчого права

- за таємного голосування;

- вільного й рівноправного висування кандидатів у депутати;

- гласності та відкритості;

- рівності можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої кампанії;

- неупередженості до кандидатівз боку державних органів, установ та організацій, органів місцевого самоврядування;

- свободи агітації.

Принцип загальності означає, що право обирати мають усі громадяни України, яким на день голосування виповни­лося 18 років. Це право називається активним виборчим правом і тлумачиться так тому, що будь-які прямі або неп­рямі пільги чи обмеження щодо виборчих прав громадян України залежно від походження, соціального та майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти. ставлення до релігії, політичних переконань, роду й характеру занять, непередбачені цими законами, забороняються.

Щодо права бути обраним, тобто пасивного виборчого права, то виборчим законодавством воно розглядається по-різному. Так, народним депутатом України може бути обра­ний громадянин України, який має право голосу, на день ви­борів досяг 21-річного віку і постійно проживає на території України протягом останніх п'яти років. Президентом Украї­ни може бути обраний громадянин України, який досяг 35-річного віку, має право голосу, проживає в Україні протя­гом 10 останніх перед днем виборів років і володіє державною мовою. А депутатом сільської, селищної, міської, район­ної в місті, районної та обласної ради може бути обраний громадянин України, який на день голосування досяг 18-річного віку, має виборчі права і постійно проживає або працює на території відповідної ради.

Принцип рівного та прямого виборчого права означає, що громадяни України беруть участь у виборах народних де­путатів, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим і місцевих рад на рівних засадах і депутати обираються безпосередньо виборцями.

Таємність голосування на виборах означає, що ніякі форми контролю за волевиявленням виборців не допуска­ються, а саме: голосування відбувається у спеціально обладнаній для цього кабіні чи кімнаті. Під час заповнення бюле­теня в кабіні чи кімнаті для голосування може бути тільки голосуючий.

Принцип вільного й рівноправного висунення кандида­тів передбачає, що всі громадяни України, які мають право голосу, мають право висувати кандидатів. Вони можуть реалі­зувати це право як безпосередньо, так і через політичні партії. їхні виборчі блоки й трудові колективи, збори виборців.

Гласність і відкритість виборчого права означає, що підготування і проведення виборів депутатів завжди здійснюються відкрито і гласно.

Рівність можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої кампанії як принцип виборчого права повинен розу­мітися так, що всім кандидатам після офіційної їх реєстрації надається можливість брати участь у виборчій кампанії на рівних засадах, вони мають рівне право на використання державних засобів масової інформації на території України, в них рівні можливості щодо матеріально-технічного і фінансового забезпечення їх участі у виборчій кампанії з боку держави.

Принцип неупередженості до кандидатів з боку держав­них органів, установ і організацій, органів місцевого само­врядування вживається та зумовлює існування такого інсти­туту виборчого права, як звільнення кандидата від виробни­чих або службових обов'язків зі збереженням середньої заробітної плати за місцем роботи: кандидати під час вибор­чої кампанії не можуть бути звільнені з роботи, а також переведені на іншу роботу або посаду без їхньої згоди, при­тягнені до кримінальної відповідальності, заарештовані або піддані заходам адміністративного стягнення, що накладається в судовому порядку без згоди відповідних державних органів.

До того ж особи, які насильством, обманом, погрозами чи в інший спосіб перешкоджають вільному здійсненню грома­дянином України права обирати та бути обраним, вести пе­редвиборну агітацію, публічно закликають або агітують за бойкотування виборів, а також члени виборчих комісій, службові особи державних і громадських органів, які вчинили підробку виборчих документів, неправильний підрахунок голосів, порушили таємницю голосування або допустили інші порушення виборчого законодавства, несуть відпові­дальність, передбачену цим законодавством. До певної відпо­відальності притягуються також особи, які опублікували або в інший спосіб поширили явно неправдиві відомості про кан­дидата.

І, нарешті, принцип свободи агітації передбачає, що всі громадяни України, їхні об'єднання, трудові колективи, дові­рені особи кандидатів мають право вільно та безперешкодно обговорювати програми кандидатів, їхні якості, а також платформи і програми тих партій, блоків, зборів, що їх вису­нули. При цьому дозволяється вести агітацію як «за», так і «проти» кандидата в усіх засобах масової інформації.

Своєю чергою, кандидати також мають право на зустрічі з виборцями як безпосередньо, так і через довірених осіб. Кандидати можуть здійснювати передвиборчу агітацію в будь-яких формах і будь-якими засобами, що не заборонені законом.

Вибори народних депутатів відбуваються за партійно-пропортійною системою.

Депутати обираються за пропорційною системою у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків політичних партій;

Витрати на підготовку і проведення виборів депутатів здійснюються виключно за рахунок коштів Державного бюд­жету України та коштів виборчих фондів партій (блоків), кандидатів у депутати від яких зареєстровано в багатоман­датному окрузі, кандидатів у депутати, зареєстрованих в одномандатних округах.

Кандидатів у депутати може висувати партія, яка зареєстрована в установленому законом порядку не пізніш за рік до дня виборів, виборчий блок партій за умови, що до його складу входять партії, зареєстровані не пізніш як за рік до дня виборів. Громадянин України, який відповідно до чинного законодавства має право бути обраним депутатом, може самовисунутися або дати згоду балотуватися кандидатом у депутати.

Голосування проводиться в спеціально відведених приміщеннях, в яких у достатній кількості обладнуються кабіни (кімнати) для таємного голосування та визначаються місця видачі виборчих бюлетенів. Виборчі скриньки встановлюються так, щоб виборці підходили до них через кабіни (кімнати) для таємного голосування. Голосування проводиться в день виборів з восьмої до двадцятої години.

 

4. Громадянство України як один з інститутів конституційного права.

 

Правовий статус особи залежить від того, хто вона — громадянин держави, іноземець чи особа без громадянства (апатрид).

Під громадянством розуміють визначену юридичну належність людини до держави, сталий правовий зв'язок особи із конкретною державою.

Завдяки існуванню такого зв'язку держава гарантує громадянинові забезпечення прав і свобод та захист його за межами держави. Своєю чергою, громадянин зобов'язаний дотримуватися законів держави й виконувати встановлені обов'язки.

Питання громадянства України регулюються Конституцією України, Законом України «Про громадянство» від 18 січня 2001 р., міжнародними договорами України. При цьому якщо міжнародним договором України встановлено інші пра­вила, ніж ті, що містяться в законодавстві України, застосовуються правила міжнародного договору.

 

Вищезгадане законодавство України про громадянство грунтується на принципах:

1) єдиного громадянства - громадянства держави Украї­на, що виключає можливість існування громадянства адмі­ністративно-територіальних одиниць України. Якщо громадя­нин України набув громадянства (підданства) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визна­ється лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянства України, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України;

2) запобігання виникненню випадків безгромадянства;

3) неможливості позбавлення громадянина України громадянства України;

4) визнання права громадянина України на зміну громадянства;

5) неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) і автоматичного припинення громадянства України одним з подружжя вна­слідок припинення шлюбу або припинення громадянства України другим з подружжя;

6) рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України;

7) збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України.

 

Громадянами України є:

1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент прого­лошення незалежності України (24 серпня 1991 року) по­стійно проживали на території України;

2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціаль­ного походження, майнового стану, місця проживання, мов­них чи інших ознак, які на момент набрання чинності Зако­ном України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 року) проживали в Україні і не були громадянами ін­ших держав;

3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено напис «громадянин України», а також діти таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли повно­ліття;

4) особи, які набули громадянства України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.

 

Документами, що підтверджують громадянство України, є:

1) паспорт громадянина України;

2) свідоцтво про належність до громадянства України;

3) паспорт громадянина України для виїзду за кордон;

4) тимчасове посвідчення громадянина України;

5) проїзний документ дитини;

6) дипломатичний паспорт;

7) службовий паспорт;

8) посвідчення особи моряка;

9) посвідчення члена екіпажу;

10) посвідчення особи на повернення в Україну.

 

Громадянство України набувається:

1) за народженням;

2) за територіальним походженням;

3) внаслідок прийняття до громадянства;

4) внаслідок поновлення у громадянстві;

5) внаслідок усиновлення;

6) внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування;

7) внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки;

8) у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одно­го чи обох батьків дитини;

9) внаслідок встановлення батьківства;

10) за іншими підставами, передбаченими міжнародними Договорами України.

 

Так, наприклад, регламентуючи набуття громадянства України за народженням, діюче законодавство України встановлює, що особа, батьки або один з батьків якої на мо­мент її народження були громадянами України, є громадяни­ном України. Особа, яка народилася на території України від осіб без громадянства, які на законних підставах прожива­ють на території України, є громадянином України. Особа, яка народилася за межами України від осіб без громадян­ства, які постійно на законних підставах проживають на те­риторії України, і не набула за народженням громадянства іншої держави, є громадянином України. Особа, яка народи­лася на території України від іноземців, які постійно на за­конних підставах проживають на території України, і не на­була за народженням громадянства жодного з батьків, є гро­мадянином України. Особа, яка народилася на території України, одному з батьків якої надано статус біженця в Ук­раїні чи притулок в Україні, і не набула за народженням гро­мадянства жодного з батьків або набула за народженням громадянство того з батьків, якому надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, є громадянином України. Особа, яка народилася на території України від іноземця і особи без громадянства, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за наро­дженням громадянства того з батьків, який є іноземцем, є громадянином України. Новонароджена дитина, знайдена на території України, обоє з батьків якої невідомі (знайда), є громадянином України. Особа, яка має право на набуття гро­мадянства України за народженням, є громадянином Украї­ни з моменту народження.

Встановлюючи порядок набуття громадянства України за територіальним походженням, передбачається, що особа, яка сама або принаймні один з її батьків, дід чи баба, повнорідні брат чи сестра народилися або постійно проживали до 16 липня 1990 року на території, яка стала територією Ук­раїни згідно із ст. 5 Закону України «Про правонаступництво України», а також на інших територіях, що входили до скла­ду Української Народної Республіки, Західно-Української На­родної Республіки, Української Держави, Української Соціа­лістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Ук­раїнської Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), і є особою без громадянства або іноземцем, що взяв зобов'язаня припинити іноземне громадянство, та подала заяву про здобуття громадянства України, а також її діти реєструються громадянами України. Дитина, яка народилася чи постійно проживала на території УРСР (або хоча б один з її батьків, дід чи баба народилися чи постійно проживали на вищезазначених територі­ях, і є особою без громадянства), реєстру­ється громадянином України за заявою одного з батьків або опікуна чи піклувальника. Дитина, яка народилася на тери­торії України від батьків, які є іноземцями, і набула за наро­дженням громадянства іншої держави або держав, яке було припинене, реєструється громадянином України за клопо­танням одного з батьків або опікуна чи піклувальника тощо.

Іноземець або особа без громадянства можуть бути за їх клопотаннями прийняті до громадянства України. Умовами прийняття до громадянства України є:

1) визнання і дотримання Конституції України та законів України;

2) зобов'язання припинити іноземне громадянство або неперебування в іноземному громадянстві;

3) безперервне проживання на законних підставах на те­риторії України протягом останніх п'яти років;

4) отримання дозволу на постійне проживання в Україні;

5) володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування;

6) наявність законних джерел існування. Ця умова не по­ширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні.

До громадянства України не приймається особа, яка:

1) вчинила злочин проти людства чи здійснювала геноцид;

2) засуджена в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину (до погашення або зняття судимості);

3) вчинила на території іншої держави діяння, яке визна­но законодавством України тяжким злочином.

 

Набуття громадянства України дітьми віком від 15 до 18 років може відбуватися лише за їхньою згодою.

Громадянство України припиняється:

1) внаслідок виходу з громадянства України;

2) внаслідок втрати громадянства України;

3) за підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

 

Громадянин України, який виїхав на постійне проживання за кордон, може вийти з громадянства України за його клопотанням.

Вихід з громадянства України допускається, якщо особа набула громадянство іншої держави або отримала документ, виданий уповноваженими органами іншої держави, про те, що громадянин України набуде її громадянства, якщо вийде з громадянства України. Вихід дітей віком від 15 до 18 років з громадянства України може відбуватися лише за їхньою згодою. Вихід з громадянства України не допускається, як­що особу, яка клопоче про вихід з громадянства України, в Україні притягнуто як обвинувачену у кримінальній справі або стосовно якої в Україні є обвинувальний вирок суду, що набрав чинності і підлягає виконанню.

Датою припинення громадянства України у цих випадках є дата видання відповідного Указу Президента України.

Громадянство України втрачається:

1) якщо громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно набув громадянства іншої держави.

2) якщо іноземець набув громадянство України і не подав документів про вихід із громадянства іншої країни;

3) якщо іноземець набув громадянство України і скористався правами чи виконав обов′язки громадянина іншої країни;

4) якщо іноземець набув громадянство України по підробленими документах;

5) якщо громадянин України без згоди державних органів України добровільно вступив на вйськову, державну службу, у правоохоронні органи і т.п. іншої держави.

 

Питання щодо громадянства вирішується спеціальною комісією при Президенті України.

 

5. Конституційні права, свободи та обов'язки громадян України.

 

Питання прав і свобод людини і громадянина нині є найважливішою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики всіх держав світової співдружності. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практич­ної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави й суспільства в цілому.

Свобода людини – вихідне поняття у проблемі прав людини і громадянина. Розрізняють природні права людини, тобто пов'язані із самим її існуванням і розвитком, і набуті, що в основному характеризують соціально-політичний статус людини і громадянина (інститут громадянства, право на участь у вирішенні державних справ тощо). Звісна річ, що за відсутності у людини свободи вона не може володіти і реаль­но користуватися своїми правами. Саме свобода створює умови для реального набуття прав та їх реалізації. З іншого боку, права людини закріплюють і конкретизують можливість діяти у межах, установлених її правовим статусом.

Свободу людини визначають певні ознаки. Так, люди є вільними від народження, ніхто не має права порушувати їх природні права. До того ж, у демократичному суспільстві саме держава є головним гарантом свободи людини. За обсягом поняття «свобода людини» повно відображає принцип, закладений у ст. 19 Конституції України, згідно з яким лю­дина має право робити все, за винятком того, що прямо заборонено чинним законодавством.

Теорія права і правова практика розрізняють поняття «права людини» і «права громадянина». У першому випадку йдеться про права, пов'язані із самою людською істотою, її існуванням і розвитком. Людина (як суб'єкт прав і свобод) тут виступає переважно як фізична особа. За Конституцією України, до цього виду прав належать право на життя (ст. 27), право на повагу до гідності людини (ст. 28), право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29), право на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32) тощо.

Щодо прав громадянина, то вони зумовлені сферою відно­син людини з суспільством, державою, їхніми інституціями. Основу цього виду прав становить належність людини до держави, громадянином якої вона є.

Права людини порівняно з правами громадянина пріоритетні. Адже права людини поширюються на всіх людей, які проживають у тій або тій державі, а права громадянина - лише на тих осіб, які є громадянами певної країни. Прикладом прав громадянина, закріплених Конституцією України, є право на свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації (ст. 36), право брати участь в управлінні державними справами (ст. 38), право на проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій (ст. 39), право на соціальний захист (ст. 46) тощо.

 

Говорячи про права людини і громадянина, слід зважати на те, що таке їх розмежування не має абсолютного значення, оскільки за згодою між державами деякі громадянські права можуть бути поширені на громадян іншої держави - суб'єктів укладених між державами договорів.

Сучасне міжнародне співтовариство приділяє значну увагу розвитку та забезпеченню прав людини. Ці процеси набули особливої інтенсивності після другої світової війни. Цьому сприяли загальна демократизація міжнародних відно-син, створення Організації Об'єднаних Націй, інших демократичних міжнародних інституцій.

Демократизацію процесу, пов'язаного з проголошенням і захистом прав людини, значно прискорило прийняття низки міжнародних документів щодо закріплення, правової регла­ментації та розроблення механізму міжнародного захисту прав людини у державах, які підписали відповідні міжнародні документи.

Серед найважливіших загальних документів, з якими повністю узгоджуються положення Конституції України, Загальна декларація прав людини (1948 р.). Міжнародний до­говір про громадянські та політичні права (1966 р.), Міжна­родний договір про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.). Європейська конвенція про захист прав і фунда­ментальних свобод людини з протоколами (1950 р.), Європейський соціальний статут (1961 р.). Підсумковий акт Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1975 р.), Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав-учасниць Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1989 р.). Документ Копенгагенської наради-конференції з людського виміру НБСЄ (1990 р.) та ін.

Отже, відповідно до Конституції України, основне право громадянина - це його можливість здійснювати певні дії для задоволення своїх життєво важливих матеріальних і духовних інтересів, установлених дер­жавою і закріплених у Конституції та інших норма­тивно-правових актах.

У Конституції України (переважно в розділі II) визначено такі групи основних прав: громадянські, політичні, економічні. соціальні, екологічні, культурні, сімейні.

Громадянські права — це можливості людей, що характеризують їхнє фізичне та біологічне існування, задоволення матеріальних, духовних і деяких інших потреб.

Сюди відносять такі суб'єктивні права: на життя; на недоторканність особи, житла, на таємницю листування, теле­фонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; на вибір місця проживання, свободу пересування, на вільне залишення території України та повернення будь-коли в Україну; на свободу власної думки і слова, на вільне виявлення своїх поглядів і переконань; вільно збирати, зберігати, використовувати й поширювати інформацію усно, письмово та в інший спосіб на свій вибір; на свободу світогляду, віросповідання і і т. ін.

Політичні права – це можливості людини і громадянина брати участь у громадському та державному житті, вносити пропозиції про поліпшення роботи державних органів, їхніх службових осіб та об'єднань громадян, критикувати вади в роботі, безпосередньо брати участь у різних об'єднаннях громадян.

До цієї групи відносять такі права: брати участь в управ­лінні державними та громадськими справами, користуватися рівним правом доступу до державної служби, а також служби в органах місцевого самоврядування; обговорювати, прий­мати закони й виносити рішення загальнодержавного та місцевого значення, беручи участь у всеукраїнському та місцевих референдумах; надсилати індивідуальні або колективні письмові звернення чи особисто звертатися до державних органів, органів місцевого самоврядування та їхніх посадових осіб; утворювати об'єднання громадян (політичні партії, громадські організації) та брати участь у їхній роботі; збиратися мирно, без зброї та проводити збори, мітинги, походи й демонстрації, про що завчасно сповіщати органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування; вибирати й бути обраним до державних органів та органів місцевого самоврядування; мати громадянство.

Економічні права – це можливості людини і громадянина, що характеризують їхню участь у виробництві матеріальних благ. До них відносять: право на приватну власність (індивідуальну та колективну); право на працю і вибір професії та роду трудової діяльності; можливість вибору роду занять і роботи за покликанням; право на професійну підготовку і перепідготовку; право на справедливу оплату праці; право на страйк; право на відпочинок тощо.

Соціальні права – це можливості людини і громадянина із забезпечення належних соціальних умов життя. Це право на охорону здоров'я; право на житло; право на матеріальне забезпечення у старості, в разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, втрати годувальника та ін.; право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (харчування, одяг, житло).

Екологічні права – це права людини і громадянина на безпечне екологічне середовище. Тобто це право на безпечне для життя і здоров'я довкілля; на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди і т. ін.

Культурні права – це можливості доступу людини до духовних цінностей свого народу (нації) та всього людства. Це право на освіту; право на користування досягненнями вітчизняної та світової культури; право на свободу наукової, технічної та художньої творчості; право на захист інтелектуальної власності; право на використання результатів інте­лектуальної, творчої діяльності тощо.

Сімейні права – це можливості людини і громадянина вільно розпоряджатися собою в сімейних правовідносинах. Це означає: право на невтручання в особисте й сімейне життя; право на добровільне одруження, рівні права та обов'язки у шлюбі та сім'ї; право на державну охорону сім'ї, материнства, батьківства і дитинства; право на рівність дітей незалежно від походження чи народження у шлюбі або поза шлюбом.

Основні права громадян нерозривно пов'язані з їхніми обов'язками. Основний обов'язок громадянина – це встановлені Конституцією держави вид і міра його необхідної обов'язкової поведінки. Щоб людина могла успішно реалізувати свої права, отримувати від суспільства певні матеріальні та духовні блага, вона повинна виконувати покладені на неї обов'язки, віддавати суспільству свою працю, свої зусилля, піклуватися про державні та громадські справи.Стаття 29 Загальної декларації прав людини проголошує: “Кожна людина має обов`язки перед суспільством, в якому можливий вільний і повний розвиток її особистості”. Почуття обов'язку – це не пута, що зв'язують справжню людську свободу. Обов'язок є серцевиною моралі. Обов'язок людини перед самим собою, перед сім´єю, перед своїми близькими, перед оточуючими людьми, перед вищими моральними цінностями, перед людством. Як говорив Демокріт: “Не із страху, але із почуття обов´язку потрібно утримуватися від поганих вчинків”.

Кожна людина має певні права, проте вони не можуть бути реалізовані без виконання іншими людьми своїх обов'язків. Наприклад, якщо у вас є право отримати майно, то у когось має бути обов'язок його вам передати. Сукупність прав, обов'язків, інтересів людини і громадянина, реалізацію і захист яких покладає на себе держава, називають правовім статусом людини. Він закріплений у Конституції України та інших нормативно-правових актах.