Мені в житті так мало треба

Мені в житті так мало треба,

Лише частинку цього неба,

Лише промінчик цього сонця,

Що заглядає у віконце.

Лиш дотик рідної руки

На всі життя мого роки.

Була, щоб донечка щаслива

І врожаєм рясніли ниви,

Жили в здоров’ї мама й тато

Мені так треба небагато.

Всевишній, прошу, укріпи,

Терпінням душу окропи.

Мамі

У мами очі – найдобріші,

Невтомні руки – найніжніші,

Ласкава усмішка, як сонце,

Що заглядає у віконце.

Велике серденько гаряче,

Вона, як бджілонька трудяща.

Душа у мами, як криниця,

У глибині любов іскриться.

У мами мудрості багато

Всякчас пораду може дати

Завжди уважна і привітна

Вона, як днина ясна літня.

Подяку щиру їй возношу

І довголіття в Бога прошу.

Весни чекаю

Немов Творця благословення

Весни чекаю з нетерпінням.

Довкруж трава щоб зеленіла,

Тихенько річка жебоніла.

У небі птахи щебетали,

Холодні дні вже проганяли.

Сади укрились буйним цвітом,

З’явилися найперші квіти,

Всміхалось сонечко ласкаве,

Хмаринки з вітром розмовляли.

Весни чекаю я, як свята,

Неначе в гості дітей мати.

 

 

Весна приходить

Весна приходить довгождана

Нарешті тануть вже сніги

Несе нові нам сподівання,

Додавши сонця і снаги.

 

Летять, як птахи мої мрії

Стукочуть в шибку _«Відкривай^».

Зима позаду, я радію,

Прокиньсь від сну, мій рідний край.

 

Прокинься ненько – Україно,

Умийся в крапельках роси.

Незламна й сильна ти віднині,

Минули вже лихі часи.

 

 

Як ніч минули всі незгоди,

Вітри буремні й холоди.

Вставай, мій втомлений народе,

Навстріч весні сміливо йди.

Моя Україна

Моя Україна – пісні солов’їні

Це сонцем сповиті широкі поля.

Моя Україна – красуня дівчина,

У цілому світі - найкраща земля.

 

Моя Україна – це ріки і гори

У небі нічному сіяючі зорі.

Моя Україна, як в лузі калина,

Вона, наче ненька у мене єдина.

 

Моя Україна – квітучі сади,

Тараса Шевченка величні сліди.

Терплячий і мудрий трудящий народ,

Такий милозвучний Дніпрових шум вод.

 

 

Моя Україна – ліси і долини,

Міцна й нерозлучна велика родина.

Моя Україна – це мова чарівна,

Моя Україна – казкова царівна.

 

Моя Україно, моя Батьківщино,

За тебе я щиро молюся щоднини.

Щоб більше не знала печалі й біди,

Під Божим покровом була ти завжди.

 

 

Не злетить за тобою душа

 

Не злетить за тобою душа

І не зробить нога, ані кроку,

Лиш надії пусті залишав

Я ж, кохала тебе, у ті роки.

 

Я ж кохала тебе, над усе,

Я ж кохала тебе, усім серцем.

І не думала, що принесеш,

Лиш пуд солі впереміш із перцем.

 

Я ж не знала тоді, ти повір,

Що на двох не одна у нас доля.

Що підступний життєвий цей вир,

Подарує геть різні нам ролі.

Спасибі, пташечко гарненька

Суржок Галині

 

Моя ти подружко привітна

Далеких тих дитячих літ,

Немов весна хай погляд квітне

Добро тобі, дарують всі.

 

Спасибі, пташечко гарненька,

За те, що ти у мене є.

За чуйне й лагідне серденько,

Що теплоту лиш віддає.

 

Нехай всякчас приносить доля

По вінця сонця повні дні.

Повік в житті не знати болю,

А лише радощі одні.

 

Красива, наче первоцвіт

Ризі Олені

 

В осінню пору золотаву

Прийшла ти, подружко, на світ.

Така привітна і ласкава,

Красива, наче первоцвіт.

 

 

Випробувань чимало доля

Приносить кожному із нас,

Але і радощі і болі

Колись зітре старанно час.

 

Тобі, бажаю дівчинонько,

Кохання справжнього, як жар.

Щоб народились син і донька,

А у житті не було хмар.

 

Нехай здійсняться усі мрії

Всевишній сили долає,

Бо ти ж добро довкола сієш,

Тепло душі всім віддаєш.

Болить душа

Щось мені нестерпно заболіло,

Це мабуть, так болить душа.

І сльоза на віях забриніла

І упала, як безкрилий птах.

 

Не кажіть, що розпустила нюні,

Не кажіть, що духом я слабка.

Це – печаль озвалась тонкострунна,

Скинувши стотонного замка.

Ця печаль прадавня і далека

Так неждано якось ожила,

Немов джин із глиняного глека,

Що його впіймати не змогла.

 

 

Як закриваю свої очі

Як закриваю свої очі

Приходиш ти у мої сни.

І відступає темінь ночі,

І пахне подихом весни.

Як закриваю свої очі

Твій відчуваю дотик рук

Від щастя плакати я хочу,

Здолавши тисячі розлук

Тепер безмежно я щаслива,

Як в час дощу врожайна нива,

Напившись досхочу води.

Лише кохання

Лише кохання в цьому світі

Дарує людям два крила.

Воно в життя несе нам літо,

Добра наповнене й тепла.

Лише кохання допоможе

Душі загоїть гострий біль.

Усі незгоди переможе,

В серцях розтопить заметіль.

 

Лиш справжнє трепетне кохання

Снаги і сили додає,

Неначе зіронька та рання

З-за хмар у небі устає,

Аби надумане збулося

У щасті й радості жилося.

 

 

Поет –від Бога

Марині Джус

 

Марина Джус – чудова жінка

В яскравім платтячку весна.

У ній добра широкі ріки,

Така у світі, лиш одна.

 

Вона – поет, поет від Бога,

Що мало нам дає земля.

В хвилини радості й тривоги

Їй Муза душу окриля.

 

 

Чинів високих не боїться

У вічі правду, лиш держись!

А мудрість в погляді іскриться,

Що дана предками колись.

 

Нехай здійсняться усі мрії,

Снаги Всевишній додає

Вона ж любов довкола сіє,

У бій із кривдою стає.

 

Її давно повірте, знаю,

Уже чимало довгих літ

Вона, як сонечко сіяє,

Теплом сповити прагне світ.

 

 

Крокує зима по стежині

Крокує зима по стежині,

В біленькій своїй кожушині.

Сніги навкруги розкидає

Із вітром вона розмовляє.

 

Ой, вітре,ти, любий мій брате,

Роботи у мене багато.

Сніжинки рознести по світі,

Розсипать, як веснонька квіти.

Щоб ненька – земля ними вкрилась

У сні благодатнім спочила.

Щоб всі непосиди малята,

У руки узяли санчата

 

І нумо, стрічати те свято,

Що в січні приходить до нас.

Як радість найбільша всякчас,

Чудове, яскраве, прекрасне,

 

Любов’ю наповнює й щастям

По вінця і душі й серця,

Народження славим Творця

І кожен із нас його знає,

Як зветься воно відгадає.

 

 

Всім серцем

Я кохаю свого чоловіка

Аж до щему в глибинах душі,

Я дарую тепла йому ріки

І написані в тиші вірші.

 

 

Я кохаю, так палко всім серцем

Та усе ж не ревную його,

Бо ревнивість – пуд солі із перцем,

Що руйнує багато чеснот.

Застигло перо у мовчанні

Світлій пам’яті В.Наконешного

 

Застигло перо у мовчанні

Злетіла у вічність душа.

Лишилися вірші, як ранок

В рукописах ваших й книжках.

 

Розказують, як вам жилося,

Як ви любили цей світ.

Пізнати не раз довелося

Спекоту і вітер, і лід.

 

Як ви любили Вкраїну,

У буйноцвітті сади.

Пісні у гаях солов’їні,

Снаги додавали завжди.

 

 

Читайте, ці книги, читайте,

Бо дух його в віршах живий.

Словами серця зігрівайте,

Там пломінь любові ясний.

 

Застигло перо у мовчанні

Душа, як пушинка – у рай.

Лишились рядки про кохання,

Найкращий прибузький наш край.