Із титулом найвищим - мати

Новим життям округлився живіт

І жінка цим безмеж щаслива,

Вона несе людину в світ

Розумну і красиву.

 

Вона несе цей дар небес,

Який ні з чим не порівняти.

Найчарівніша із принцес,

Із титулом найвищим - мати.

 

 

Я боюсь

Я боюсь порошиною впасти,

Бо її утолочать углиб

Я боюся безслідно пропасти,

Як мільйони у небі зірниць.

 

А найкраще – палати, як свічка

Віддаючи все ближнім тепло

Чи шуміти, як бистра ця річка

З живодайним її джерелом.

 

Щоб із нього всі кволі напились

Вгамувавши і спрагу і біль,

Щоб наснаги набрали і сили

І гріховна не їла їх сіль.

Життя людське

Життя людське - це дар Господній

Про це нам треба пам’ятать.

До вас, жінки, звернусь сьогодні,

Його гріховно обривать.

 

Колись прийде важка розплата

Самотність холодом війне…

Минеться молодість, як свято,

Біль втрат і старість огорне.

Знов ялинка зеленіє

 

Знов ялинка зеленіє,

Дітвора уся радіє

На порозі Новий рік,

Подаруночків потік.

Дід Мороз у гості Їде

Від печалі нема сліду,

А снігурка чарівниця

Добротою вся іскриться.

Новий рік – прекрасне свято,

Що сюрпризами багате.

 

 

У день зимовий цей прекрасний

С. Г. Т.

 

У день зимовий цей прекрасний

Скажу прості оці слова.

Нехай печаль в очах погасне,

Любов серденько зігріва.

 

Найзаповітніші всі мрії

Всевишній здійснює всякчас,

Душа досягненням радіє

Життя пливе, неначе вальс.

 

Прошу,не треба сумувати,

Що вже у косах сивина

Чарівна жінка ви, і мати,

Це – нагорода головна.

 

 

Давайте ж, вип’ємо сьогодні,

Щоб все намріяне збулось

Добра і щастя у долоні,

В душі, щоб літечко цвіло.

Мить натхнення

Приходить вірш стукоче в скроні

Беру перо в свої долоні.

Стрічки лягають на папір,

Немов вода з високих гір.

Тріпоче серденько у мене,

Благословенна мить натхнення.

 

 

Скільки пальців на руці?

Каже матінка доньці:

- Скільки пальців на руці? –

Та сердито супить брови:

- В мене справи термінові,

- Вкрай мені потрібно знати

- Тато, вміє рахувати?

Сузір’я любові

Сузір’я любові,

Над нами сіяє,

Воно повсякденно

Серця зігріває.

 

Сузір’я любові,

Нам Господом дано

Духовні й тілесні

Лікує всі рани.

 

Сузір’я любові,

Це – донечка квітка

Тепла й розуміння

Широкі це ріки.

Сузір’я любові,

На довгі всім роки

З великим терпінням

У парі всі кроки.

 

Долина мрій

Долина мрій моїх завітних

У чарівній країні квітне.

Найперша мрія, щоб здорова,

Була донька цілодобово.

А друга, то душі є свято,

Як не хворіють мама й тато.

 

А третя – народити сина,

Аби міцнішала родина.

З усіх четверта – найскромніша,

Донести людям свої вірші.

 

 

Я так люблю

Я так люблю тебе, мій милий,

Бо ти – натхнення мого крила.

Бо ти – розрада в цьому світі,

Моєї доленьки ти квітка.

Татусь найкращий нашій доні,

Завжди у тебе, я в полоні.

 

Мишка – Сіроманка

У глибокій кругленькі нірці жила собі маленька мишка на ім’я Сіроманка. Цілу весну, літо і осінь трудилась робила припаси, щоб узимку не померти з голоду.

І ось настала зима. Цього року вона була дуже морозною і колючою. Мишка майже не вилазила із своєї затишної нірки надвір, бо там, були великі морози і сипали лапаті сніги.

Сіроманка навіть не помітила, як прийшла іще одна біда. Усі їстівні припаси, що були закінчились. Мишка уже кілька днів сиділа голодна, лише висовувала свого носика, щоб перевірити, яка надворі погода.

Коли голод став нестерпним, а морози трохи вщухли, наважилася піти поближче до людського житла.

Вилізла на поверхню, а далі попрямувала до біленької ошатної хатки, що виднілась неподалік. Ця хатина їй дуже сподобалась, але ввійти через двері, вона боялась. Трохи подумавши, вирішила прогризти зубками дурочку, у яку незабаром, спритно прошмигнула. І опинилась наша мандрівниця, під дитячим ліжечком. Від утоми аж трохи задрімала.

Саме тоді під ліжечко хтось заглянув. Це була маленька Настуся, що нахилилася, щоб узяти черевички. Вона дуже злякалася її оченята стали круглими від страху.

- Хто це, такий страшний? – спитала дівчинка.

А мишка ледь чутно мовила:

- Не бійся мене, дівчинко, я не зроблю тобі нічого поганого.

- Уже кілька днів я нічого не їла, нагодуй, мене, будь ласка.

Настусі стало дуже шкода бідолахи. Вона швиденько піша комірчину. Набрала запашної пшенички, зачерпнула із відерця смачної водички. Нагодувала, напоїла Сіроманку. А та знову спритно сховалась під ліжко.

Невдовзі почулися чиїсь кроки, скрипнули двері і до кімнати увійшла Настусина мама.

- Мені час іти на роботу, а ти, доню, прибери у кімнаті, розклади по місцях свої іграшки і помий посуд.

- Добре,- сказала дівчинка, усе зроблю.

Мама, поцілувавши донечку пішла, а та взялася до роботи.

Почала збирати іграшки, але їх було так багато на підлозі, що Настуся аж зітхнула:

- Ой, довго ж мені доведеться усе це збирати! Аж тут з-під ліжка вибігла радісна мишка і сказала, заспокоюючи дівчинку:

- Ти добра душа, нагодувала мене, напоїла, а я, за твою щирість допоможу тобі. Тепер вже вдвох збирали іграшки. Потім прибирали кімнату, але тепер утрьох. На допомогу прийшов віник,

Що прибираючи приспівував:

- От утішу дітвору,

- Все довкола приберу.

- Щоб було чистенько,

- Щоб було гарненько.

Далі взялися до посуду. Настуся мила, а мишка, зручненько вмостившись на найвищий стілець, розкладала по місцях.

Незабаром повернулася матуся. Почувши вже знайомі кроки сіренький клубочок нечутно сховався під стіл.

Мама увійшла до кімнати і похвалила донечку, за її рученята і пообіцяла купити їй найкраще платтячко.

З тих пір Настуся і мишка – Сіроманка стали найкращими подружками. Мишка жила під ліжечком малої господарочки аж до весни.

О, жінко

Лише тобі, о, жінко, небесами

Дано нести у світ життя.

І називатись гордо: _«Мама^»,

Своє плекаючи дитя.

 

Лише тобі, о, жінко, панно,

Родинний вогник берегти.

Своє даруючи кохання,

Проміння ласки й доброти.

 

Бо, ти, лиш можеш зрозуміти,

Що треба нам, чоловікам.

Теплом у холод обігріти,

Відкривши серця свого храм.

 

Тобі, здавна іще відкрита,

Якась найбільша таїна,

Дива умієш ти творити,

Царівна з казки чарівна.

 

 

Життєпис мій

Життєпис мій, як на долоні

У моїх віршах почитай.

Знайдеш і сльози там солоні

І світлу радість через край.

 

І невигойний біль душевний,

І щастя проблиски ясні.

У шатах літечко зелене,

Незламний дух, що у мені.

 

У віршах всі мої дороги

Любов, розрада і тривоги.

Весни шалений буйно цвіт,

В натхненні помислу політ.

Моє кохання незрадливе,

Як осінь дівчина, красиве.

 

 

Мені не спалося

Мені не спалося сьогодні,

Бабусю згадувала я.

Її натруджені долоні,

В глибинах пам’ять зберегла.

 

Оті ласкаві, ясні очі,

Що так світилися теплом.

Як дві зірниці серед ночі,

Як найчистіше джерело.

 

Коли ж лилась її розмова,

То забувавсь усякий біль.

Слова народжені з любові,

Усю розтоплювали сіль.

 

Завжди казала: _«Ти, все зможеш,

- Оксанко, сильна ти, повір,

- Господь у всьому допоможе,

- Хворобам всім - наперекір.

 

Вона, як з казки чарівниця,

І краще мабуть, не скажу.

Найглибша мудрості криниця,

Про неї пам’ять бережу.

Мені не спалося сьогодні,

Шнурочком спогади ішли...

Всесильний Він

Приходьте, грішники, до Бога

Приходьте й праведники теж

Полегшить він життя дорогу,

Любов даруючи безмеж.

 

Всесильний він, все бачить і все чує

Гріхи людські, як хрін Його печуть,

А все ж, із неба прощення дарує

Відкривши нам до раю путь.

 

Ми грішимо в щоденній коловерті,

А час летить, не зупиняє рух…

Не дай Господь, душі умерти,

Помилуй нас,

Кріпи наш дух.

 

 

Із святом весни

Шановні жінки,

Із святом весни вас вітаю.

Здоров’я міцного, як сталь,

Нехай обминає печаль.

Завітні збуваються мрії,

Усі сподівання й надії.

Як казка хай буде життя,

До звершень веде майбуття.

Кохання широкі вам ріки

Дарують щодня чоловіки,

Бо ви, є роду берегині

Аж від Адама і до нині.

 

 

Світ поезії чарівний

Світ поезії чарівний

Він веде у прекрасні краї,

Там, де пісня звучить солов’їна,

Де квітують всі мрії мої.

 

Світ поезії, він незвичайний

Дивовижне там б’є джерело,

Бо лікує воно усі рани

Всім дарує любов і тепло.

 

Світ поезії, то є скарбниця,

Де зібрали чесноти усі.

Діамант, що у росах сріблиться,

Виграє в незбагненній красі.