Лекція 1
Сучасна суспільна трансформація України актуалізує соціально-педагогічні дослідження. Проблеми особистості у ХХІ столітті, яке позначене формуванням демократичного суспільства, загострює дискусії щодо визначальних чинників формування в особистості соціально-виховних знань, умінь і навичок. У сфері пріоритетів центр ваги з матеріальних засобів виробництва перемістився на духовні фактори, унаслідок чого демократичне суспільство повинно стати гуманним і зробити людину щасливою.
На сьогодні утворилася суперечлива ситуація: безперечні здобутки розвитку українського суспільства не реалізуються внаслідок слабкої освітньої підготовки дітей та молоді в соціально-виховній сфері; випускники загальноосвітніх шкіл не оволодівають знаннями, необхідними їм для подальшої соціальної взаємодії в суспільстві; випускники педагогічних університетів майже не набувають навичок з основних знань у сфері соціально-дозвіллєвої освіти, унаслідок чого відчувають себе невпевненими в подальшій роботі.
У розбудові нової системи виховання одним із першочергових завдань вищої школи є підготовка майбутнього соціального педагога до організації в сучасних умовах виховного процесу з підлітками та молоддю. Дві головні тенденції визначають нині подих епохи та спрямованість всесвітніх трансформацій: глобалізації та національної самоідентифікації народів і культур в інформаційному суспільстві. Соціальний педагог має реагувати на них першим. Він має навчити дітей та молодь толерантно сприймати етнічне, релігійне, конфесійне, національне, майнове розмаїття, бачити та поважати людину, одночасно зберігаючи свою внутрішню самість і єство, які подарували йому татко й мама, культура й освіта, народ і держава, Батьківщина з великої букви і на все життя — указує В. П. Андрущенко.
Система соціально-виховної роботи цілком звернена до особистості дитини, спрямована на формування творчої особистості, на розвиток індивідуальних здібностей і талантів, на забезпечення умов для самореалізації кожного вихованця. «Виховання — це, насамперед, людинознавство», — зазначав В. О. Сухомлинський.
Ефективність соціального виховання підлітків і молоді великою мірою залежить від професійного рівня соціального педагога. Соціальний педагог у процесі художньо-творчої діяльності з вихованцями досить часто виступає в ролі сценариста, організатора, режисера-постановника різноманітних театралізованих заходів (театралізованих і збірних концертів, вечорів, розважальних програм, свят), а тому він повинен володіти як професійними, так і специфічними знаннями й уміннями.
Серед численних функцій, які виконує соціальний педагог в різних сферах діяльності, особливе значення посідають такі професійні вміння: організовувати творчі колективи та керувати їх діяльністю, планувати роботу з колективом, володіти культурою спілкування, розробляти сценарії свят, проводити різноманітні виховні заходи, гурткову роботу як у школах, так і в мікрорайонах.
Специфіка професійної діяльності соціального педагога з вихованцями в культурно-дозвіллєвій сфері виявляється в таких її особливостях: по-перше, вона має нерегламентований характер і, по-друге, засобами виховання є мистецтво та художня творчість.
Специфіка роботи соціального педагога визначається також і особливостями організації конкретного виду художньо-творчої діяльності (написання сценарію свята, проведення репетицій, керівництво творчим колективом чи гуртком, організація та проведення свята).
Крім основних професійних знань і вмінь соціальний педагог повинен знати основи різних видів мистецтв (музики, літератури, живопису, хореографії), знати закони психології творчості та виховання, методику проведення занять і репетицій як в індивідуальній, так і у груповій формі.
Від загальної культури та знань соціального педагога залежать світогляд, моральні й естетичні принципи вихованців.
Соціальний педагог як організатор, керівник, режисер-постановник в художньо-творчій діяльності ставить за мету залучати молодь до творчої діяльності, до мистецтва, створювати оптимальні умови для її духовного росту та реалізації творчих умінь.
На думку провідних вітчизняних учених, таких як А. Й. Капська, О. В. Киричук, Л. І. Міщик, С. О. Сисоєва, які досліджують це питання, важливим є визначення рис, притаманних соціальному педагогу як творчому керівнику, і того, чим відрізняється його діяльність від інших педагогічних і творчих спеціальностей.
Наприклад, основна відмінність полягає в нерегламентованості, у відсутності офіційно закріпленої структури внутрішньої організації колективу та взаємостосунків між його членами. Як уже раніше зазначалось, художньо-творчий колектив організовується на добровільних началах, в основі його створення лежать особистісні бажання, добровільність та інтереси; дотримання й урахування принципів зацікавленості та демократичності посідають тут чи не найголовніше місце.
Другою важливою ознакою є те, що соціальний педагог як організатор, керівник, режисер-постановник організовує творчу аматорську діяльність, яка не регламентується трудовим чи якимось іншим законодавством, на відміну від такої у школі чи ВНЗ.
І, по-третє, основним предметом, навколо якого вибудовується художньо-творча діяльність, є мистецтво, художня творчість. В інших закладах та установах ці засоби використовуються частіше за все як допоміжні. У роботі ж соціального педагога з творчим колективом вони є головним, домінуючим. Адже творчість — діяльність, яка породжує щось якісно нове, що відрізняється неповторністю, оригінальністю й суспільно-історичною унікальністю. Творчість специфічна для людини, оскільки завжди передбачає творця — суб’єкта творчої діяльності; у природі відбувається процес розвитку, але не творчості. Отже, творчість притаманна тільки людині.
Соціальна творчість визначається потребами суспільства, які, у свою чергу, зумовлюють відносини людей у суспільстві, а також ставлення до навколишнього середовища. Соціальній творчості притаманне усвідомлення важливості своєї діяльності. Людина повинна розуміти мотиви, причини своєї соціальної творчості, координувати свої зусилля. Соціальна творчість задовольняє потреби суспільства тільки тоді, коли людина усвідомлює свою належність до цього суспільства, якщо соціальні проблеми хвилюють її, як власні. Ті, хто діє, розуміючи необхідність змін у житті суспільства, будуть сприяти тільки позитивним зрушенням.
У педагогічній науці є велика кількість досліджень про підготовку фахівців різних профілів. Проте наукових досліджень, узагальнень досвіду роботи соціального педагога з творчим колективом проведено недостатньо.
При розгляді даної проблеми, насамперед, слід зазначити основні завдання, які визначаються соціальним педагогом у роботі з творчим колективом. До них належать:
• задоволення потреб кожного члена колективу;
• формування естетичних смаків і вподобань;
• створення умов для творчої самореалізації особистості.
Творчий колектив покликаний під керівництвом соціального педагога за допомогою художньої творчості й мистецтва виховувати своїх учасників, надавати їм широкі можливості для реалізації творчих поривань. Функція популяризації та поширення мистецтва в даному випадку є другорядною, на перше місце виступає функція виховна.
Виховний аспект у професійній діяльності соціального педагога з учасниками творчого колективу характеризується складністю, багатогранністю. Колектив — відносно компактна соціальна група, яка об’єднує людей, зайнятих розв’язанням конкретного суспільного завдання; створюється на спільності цілей, принципів співробітництва, поєднує інтереси індивіда й суспільства. Отже, у роботі із творчим колективом є свої специфічні особливості.
Перша особливість виявляється в тому, що виховна діяльність соціального педагога повинна бути свідомо організованою та систематичною, з чітким визначенням мети, методів і прийомів.
Друга особливість проявляється в тому, що соціальний педагог, на відміну від професійних і культурно-масових працівників, які працюють із професійними художніми колективами, сам створює колектив та організовує художньо-творчий процес.
Третя особливість — виконавська майстерність учасників колективу. Слід зазначити, що рівень виконавських умінь окремих учасників і творчого колективу в цілому прагне досягнути високопрофесійного. І це схвально, але порівнювати виступи аматорських творчих колективів із професійними не треба, бо перед ними ставляться різні завдання та цілі.
Найголовнішими в даному питанні є проблеми методичної підготовленості соціального педагога, оволодіння ним формами та прийомами передачі знань, навчання дітей і молоді конкретним навичкам і вмінням. Як показують досвід і практика, в одних випадках соціальний педагог як керівник може бути сильніше підготовленим як виконавець, в інших — як методист чи як педагог. Але володіння кожним з цих умінь відіграє важливу роль в організації художньо-творчої діяльності.
Четверта особливість діяльності соціального педагога обумовлюється тим, що заняття, репетиції, проведення свят повинні враховувати елемент відпочинку. Учасники творчого колективу не можуть займатись художньою творчістю стільки, скільки часу вони приділяють своїй основній діяльності. Тому на заняттях творчих колективів, на репетиціях так необхідно поєднувати виконавські виховні моменти з елементами розваг і відпочинку.
Перераховані вище особливості діяльності соціального педагога визначають і специфіку його педагогічної, психологічної та професійної підготовки.
Соціальний педагог повинен мати ще й особливі здібності, а саме: психомоторні, музичні, вокальні, артистичні, художні, літературні.
Професійна діяльність соціального педагога як керівника творчого колективу вирізняється особливою складністю й багатогранністю. Вона важко піддається регламентації, визначенню єдиних структурних форм організації.
Одним з головних аспектів у діяльності соціального педагога є розуміння ним самим важливості та необхідності постійного оволодіння спеціальними знаннями та навичками, розширення та збагачення свого педагогічного інструментарію.
Творчий і виховний процес буде ефективним у тому випадку, якщо він проводиться цілеспрямовано, планово і якщо він керований та контрольований. Соціальний педагог як керівник у процесі проведення знань, репетицій, виступів на святі тим самим забезпечує виконання своїх функцій перед колективом, установою, в якій він працює, і врешті-решт перед суспільством.
Соціальний педагог як керівник творчого колективу повинен постійно оволодівати спеціальними знаннями та навичками, збагачувати та вдосконалювати свою педагогічну техніку, прийоми впливу на особистість і колектив. Це і постановка голосу, мистецтво інтонування, погляду, рухів.
Однією з важливих педагогічних характеристик керівника творчого колективу є здатність вибудовувати художньо-творчий процес із визначеною заздалегідь перспективною метою та основними завданнями. Для соціального педагога в художньо-творчій діяльності важливим є не тільки визначити мету виховання, а й віднайти адекватні форми та засоби для її досягнення. В. О. Сухомлинський писав: «Без наукового передбачення, без уміння закладати в людині сьогодні ті зерна, які зійдуть через десятиліття, виховання перетворилося б у примітивне наглядання, вихователь — у неграмотну няньку, педагогіка — у знахарство. Треба науково передбачати — у цьому суть культури педагогічного процесу».
Наступною педагогічною рисою соціального педагога як керівника творчого колективу є вміння аналізувати й ураховувати педагогічну ситуацію, запобігати виникненню конфліктних моментів у стосунках із колективом, створювати в ньому стійкий позитивний мікроклімат.
Труднощі, які трапляються у практичній діяльності, досить часто обумовлюються дефіцитом часу. В умінні миттєво оцінити ситуацію, яка виникла, і полягає висока професійна майстерність соціального педагога.
Професійна діяльність соціального педагога як керівника творчого колективу в культурно-дозвіллєвій сфері базується на його постійному прагненні до більш поглибленого пізнання учасників, виявлення їх психологічних, професійних, вікових, соціальних особливостей. Це пізнання повинно протікати в динаміці, у розвитку, бо кожний день, кожна репетиція, кожне свято збагачують учасників, змінюють їх внутрішній світ. Соціальний педагог повинен чітко виявляти духовні інтереси та можливості (творчі, виконавські, психологічні) кожного учасника, його морально-естетичний потенціал, слабкі та сильні сторони.
Слід також зазначити, що вивчення соціальним педагогом вихованців повинно бути цілеспрямованим і систематичним. Воно здійснюється з метою вдосконалення всіх сторін діяльності творчого колективу та досягнення максимального ефекту.
Діяльність соціального педагога з творчим колективом базується на реалізації певної програми психологічного розвитку його учасників. Тут важливу роль відіграють, якщо так можна висловитись, зовнішні психологічні фактори: настрій учасників, їхня налаштованість на творчість, емоційний стан.
Уміння соціального педагога створити в колективі відповідний морально-психологічний мікроклімат, самому бути в емоційно-психологічному відношенні зразком для наслідування (бадьорий настрій, оптимізм, життєрадісність) є чи не найголовнішими його якостями.
Варто сказати, що окремі психологічні властивості та якості, які є спільними для всіх керівників, мають загальні механізми дії в умовах адміністративної діяльності. До таких рис відносяться: стійкість нервової системи, здатність до довготривалої роботи, сильна воля, твердість, сміливість і рішучість у своїх діях; адекватна реакція на зовнішні впливи, уміння приймати правильні рішення в умовах дефіциту часу, стресових ситуаціях; витримка, терплячість; оптимізм, наполегливість, ініціативність, цілеспрямованість.
Відома в науці загальна технологія стилю керівної діяльності (авторитарний, ліберальний, демократичний) певною мірою стосується і соціального педагога як керівника творчого колективу в культурно-дозвіллєвій сфері діяльності. Досвід і практика доводять, що найбільш оптимальним для соціального педагога в роботі з творчим колективом за своїми якостями є демократичний тип керівництва.
Соціальний педагог як керівник творчого колективу керує художньо-творчим процесом, виконавською діяльністю, процесом створення витворів мистецтва та реалізацією педагогічної програми, тобто вихованням учасників. Це означає, що, крім наявності загальних рис керівника, йому необхідні специфічні психологічні якості творця, організатора мистецтва — артистизм, сценічність, здатність до перетворення (емпатія), уява, творче мислення.
Артистизм і сценічність соціального педагога дають можливість надавати своїм діям, словам у процесі роботи високохудожньої змістовності; не хвилюватись на сцені, не тушуватись, упевнено почувати себе на людях, зосереджувати їх увагу на собі як на творці.
Здатності до емпатії останнім часом у науковій і науково-публіцистичній літературі приділяється велика увага. Емпатія — це здатність педагога, художника ідентифікувати себе з учнем (з іншою особою), стати на його позицію, розділити його інтереси, радощі, розчарування, побачити його очима виниклі проблеми. Емпатія — це здатність розуміти внутрішній світ іншої людини.
Уява, творче мислення, емпатія допомагають соціальному педагогу краще розуміти учасників свого колективу: що їх хвилює, що вони відчувають у кожній конкретній ситуації, наскільки їх інтереси збігаються з вирішуваними завданнями. А це у свою чергую призводить у кінцевому результаті до взаєморозуміння.
Взаєморозуміння, на думку М. Д. Ярмаченко, — спосіб відносин між людьми, соціальними групами, колективами, організаціями та країнами, коли осмислюється й ураховується точка зору чи позиція сторін, які спілкуються. Об’єктивно основою взаєморозуміння є спільність інтересів, близьких чи віддалених цілей, поглядів, а також взаємна поступливість певними інтересами. Воно досягається обміном думками та цінностями, вивченням реальної суті справи та нагромадженого досвіду.
У практичній роботі соціального педагога особливе місце обіймають довірливі контакти з учасниками як на заняттях, репетиціях, так і на вечорах відпочинку, спортивних змаганнях. У цих природних умовах, пізнаючи інтереси, внутрішній світ, психологічні особливості учасників, спосіб їхнього життя, соціальний педагог, з одного боку, глибше розуміє їх, а з іншого — оцінює себе, аналізує свої вчинки, методи та прийоми впливу.
Не претендуючи на вичерпність і безапеляційність висвітлених положень, які стосуються професійної діяльності соціального педагога як керівника творчого колективу, важливо підкреслити, що при підготовці майбутніх фахівців особливу увагу слід приділяти специфіці їх діяльності в культурно-дозвіллєвій сфері, а також формуванню в них специфічних умінь і навичок, які сприятимуть здійсненню художньо-творчого процесу на високому професійному рівні та творчому вихованню майбутнього молодого покоління.
Лекція 2
Театралізовані дійства як засіб розвитку особистості
Роль театру в життєдіяльності суспільства і особистості надзвичайно різнобічна. Він є не лише формою художнього відображення дійсності, джерелом задоволення естетичних потреб, відчуття естетичної насолоди, але і своєрідним соціальним інститутом, покликаним оптимізувати соціальні взаємини. Сучасна соціологія театру розглядає театр як систему соціально значущих дій, а взаємодію акторів і зали як систему колективної діяльності, у якій не тільки реалізується соціальний контроль, а відбувається оволодіння особистістю глядача системою соціальних ролей, соціальним досвідом, що і визначає функцію театру як способу регулювання соціальних процесів та освоєння загальної культури і комунікації [4]. Залучення широких мас до театрального мистецтва сприяє утвердженню в суспільстві соціальної солідарності, що спрямовує людей на служіння високій меті, виховує почуття належності до колективу, народу, держави, перед якими потрібно нести відповідальність. Театральні вистави дають взірці поведінки, спонукають до роздумів про високе і низьке, нице і благородне, справедливе і несправедливе. Суспільство на різних етапах свого розвитку більшою чи меншою мірою усвідомлювало значення театральних дійств, їх впливу на членів суспільства, тому увага до театру у різні часи була досить вагомою.
У наш час зростає роль театру у соціалізації особистості, її самовизначенні; особливо наголошується на соціально-терапевтичній функції театру, що відображає його можливості у знятті фрустрацій, перезавантаженості, десоціалізованості соціально-психологічними і художніми засобами [2].
Для більш активного використання театрального мистецтва у соціально-виховній практиці доцільним є визначення основних підходів до театру як чинника соціального регулювання, оптимізації соціальних взаємин, удосконалення соціуму. Ці питання розкрито у працях відомих театрознавців, соціологів, соціальних психологів як минулого, так і сьогодення. Їхні думки про гармонізуючу роль театральних дійств у нинішній час пошуків способів гуртування людей, покращення спілкування, подолання значних проявів егоцентризму у життєдіяльності сучасної людини є досить важливими. У більшості наукових праць, присвячених театру та його використанню у навчально-виховній практиці (Є.Ганелін, І.Генералова, М.Левченко, Л.Некрасова, Т.Полякова та ін.), увага зосереджується більшою мірою на естетичній функції театрального мистецтва і лише побіжно – на соціальній, а отже, на нашу думку, суттєво недооцінюється різнобічний потенціал театрального мистецтва.
Театральне мистецтво від початку виникнення використовувалося як ефективний засіб регуляції соціальних процесів, колективних дій, індивідуальної поведінки. Ще стародавні обряди і ритуали як прообраз театру "виконували надзвичайно важливу соціальну функцію – згуртування членів спільноти, консолідацію їхніх зусиль на досягнення певної мети і, що чи не головне, формування відчуття приналежності до Цілого" [12, с.343]. Видатний український історик та соціолог М.Грушевський звертав увагу на значний соціально-регулювальний, соціально-гуртувальний потенціал театральної творчості народу, зазначаючи, що величні обряди були своєрідним, разом з тим – вдалим, засобом народної філософії, водночас – і психотерапії, спрямованої на виховання гуманних почуттів, людинолюбства, потреби жити так, щоб заслужити людську повагу [7]. Учений зазначав також, що участь в обряді-святі дає людині відчуття того, що вона є частиною колективу, а звідси вона набирається впевненості, доброї думки, доброго настрою до своїх співгромадян [7].
Вагомим соціально-виховним впливом володів театр Стародавньої Греції. Він став "полігоном, де художньо моделювалися і випробовувалися схеми покращення людини і світу" [12, с.345]. Осмислення театру як важливого засобу соціального регулювання почалося ще з античних часів, насамперед видатними мислителями Платоном та Аристотелем.
Однак ґрунтовні праці, присвячені проблемам драматичної та акторської творчості, з’явилися лише у ХVІІІ ст. Передові мислителі епохи Просвітництва (Ф.Вольтер Д.Дідро, Ж.-Ж.Руссо), які прагнули вдосконалити суспільство, звернули увагу на можливості театру. Усвідомлюючи зв’язок мистецтва і соціальних стосунків, Д.Дідро здійснив порівняння театрального спектаклю і суспільства, стверджуючи, що "спектакль схожий на гарно організоване суспільство, де кожний жертвує своїми правами для блага всіх і цілого" [8, с.550]. Отже, як у спектаклі існує відповідальність акторів один перед одним за успіх вистави, так і в суспільстві необхідною є взаємоузгодженість соціальної поведінки людей задля нормального буття соціуму.
На важливості естетичної культури (що формується значною мірою засобами театру) в удосконаленні моральних відносин у суспільстві наголошував Ф.Шиллер, один із корифеїв естетики. Його думки є вагомими для переборення духовної кризи і в сучасному світі. У "Листах про естетичне виховання" (1793 р.) Ф.Шиллер описав картину розриву, розпаду цілісності буття людини у сучасному йому суспільстві. Добровільне самообмеження кожного члена суспільства він розглядав як єдиний засіб гармонізації суспільних відносин. Наближенню людини до такого типу соціальної поведінки може сприяти естетичне виховання, у результаті якого потреби і бажання індивіда стають більш благородними. Результатом естетичного виховання має бути "прекрасна душа", у якої моральними є не окремі вчинки, а характер у цілому, тому людина з легкістю, немовби діючи інстинктивно, виконує найважчі обов’язки, покладені на неї. У центрі своєї естетичної теорії Ф.Шиллер поставив гру, в якій вбачав смисл і головний зміст людського життя, стверджуючи, що людина грає тільки тоді, коли вона є людиною в повному значенні цього слова, та і цілком людиною вона стає за допомогою гри [11].
На соціально-виховній ролі театрального мистецтва наголошував видатний реформатор театру Б.Брехт, творець так званого "епічного театру". Театр, на його думку, повинен бути не тільки засобом розваги, естетичної насолоди, відпочинку, але і могутнім способом формування і самоформування людини. У статті "Про експериментальний театр" він зауважив, що революційна буржуазна естетика, заснована великими просвітителями Д.Дідро і Г.-Е.Лессінгом, визначає театр як місце розваг і повчання, між якими вони не бачать суперечності. Але в сучасному йому театрі обидва конструктивні елементи драми і театру вступили у гострий конфлікт. Як вихід із цієї ситуації Б.Брехт запропонував відмовитися від основоположного принципу панівної естетики – принципу вживання в образ; натомість, на його думку, варто перейти до принципу очуження [3]. Мета техніки "ефекту очуження" – навіяти глядачеві аналітичне, критичне ставлення до зображуваних подій. Отже, головним для Б.Брехта був вплив на розум глядача, а не на його почуття. Він прагнув активізувати розумове, аналітичне начало у сприйманні театрального твору, здатне сприяти зростанню самосвідомості людини, її критичному ставленню до дійсності. Завдання "епічного театру" – заставити глядачів "відмовитися" від ілюзії, коли кожен ніби на місці зображуваного героя діяв би так само, як він. У результаті такого підходу глядач у театрі займає іншу, нову позицію – більш активну, спрямовану як на зміну себе, так і зміну навколишнього середовища. Глядач, стверджував Б.Брехт, у театрі буде сприймати світ з позиції особистості, яка перетворює, тому втручатиметься у процеси природи і суспільні, тобто не лише сприйматиме світ, але і вдосконалюватиме його. "Епічний" театр не намагається сп’янити глядача, нав'язати йому ілюзії, заставити забути реалії власного життя, примирити з долею, а відкриває йому простір для активних дій. Театр для Б.Брехта – це заклик до розуму у сприйнятті дійсності, але не до прозаїчного глузду, не до вузького розрахунку, а до того пристрасного розуму, який рухає людство і окрему людину в напрямі їх удосконалення.
Оригінальним є підхід до визначення сутності гри, зокрема театральної, видатного культуролога ХХ ст. Й.Гейзинги. Він характеризував гру як одну із підвалин цивілізації, оскільки, на його думку, архетипічні види людської діяльності від самого початку пройняті грою, а соціальна людина є людиною, яка грає. У процесі гри відбувається своєрідне "пере-образування" дійсності (перетворення реальності на образи). Особливого значення гра, представлення-дійства набувають в житті дітей. "Дитина творить образ чогось відмінного, чогось гарнішого чи вищого, ба й небезпечнішого за її звичайне життя…Дитяче дійство – це не стільки удавана дійсність, скільки здійснення чогось в образах: "пере-образування", образне перетворення реальності" [5, с.21]. Таким чином, індивід у грі змінює світ як власної особистості, так і навколишньої реальності.
Одним з учених, які сприйняли ідеї Й.Гейзинги, став Е.Гоффман, автор теорії "соціальної драматургії". Соціальне життя людей він порівнював з театром і висунув припущення, що існує майже повна аналогія між театральною грою акторів на сцені та взаємодією людей у реальній дійсності, між методами та виражальними засобами, якими користуються і театральні актори, і індивіди як соціальні актори у щоденному житті. Найвідомішою працею Е.Гоффмана є "Представлення себе у повсякденному житті", у якій він стверджує, що кожен соціальний актор завжди прагне керувати своїми зовнішніми проявами та інформацією про себе, яку він робить доступною іншим людям, намагаючись справити на них позитивне враження [6]. Е.Гоффман також розглянув поняття "чесний" і "цинічний" актор. Перше означає людину, яка не усвідомлює, що грає роль, та ідентифікує себе з роллю, тоді як цинік чітко розуміє, що грає роль, якій не є ідентичним. Але у спектаклі циніка в будь-який момент може статися подія, яка видасть його і заперечить те, що він відкрито подає. Тому щирість акторської дії є необхідною для здобуття поваги від інших, забезпечення себе від різноманітних "викриттів", які заважатимуть власній соціореалізації.
У сучасній практиці соціально-педагогічної роботи, практичної психології, менеджменту значну зацікавленість викликає соціолого-психолого-філософська система Я.Морено (1889-1974), тісно пов’язана з мистецтвом театру. У ній поєднано дві процедури одночасно – і драматичну, і соціометричну. Створення такої системи – це спосіб реалізації прагнення Я.Морено широко використати мистецтво, насамперед театральне, для з’ясування характеру взаємин у групі, зокрема – і для їх покращення, удосконалення. Я.Морено хвилювало питання "низької згуртованості", яку він вважав соціальною хворобою сучасного йому суспільства, що функціонує в умовах значної свободи. Тому він поставив питання: "Як об’єднати суспільство з високим ступенем свободи із суспільством, яке має високий ступінь згуртованості?" [10, с.44]. Всебічний аналіз Я.Морено соціальних груп виявив, що для шансу виживання соціуму необхідними є "гальма і рівноваги" нового типу, а для цього вільному суспільству необхідні соціометрія, групова психотерапія, соціодрама, масова психіатрія і багато інших методів, призначених для підвищення згуртованості і подолання виниклої соціальної нестійкості [10]. Соціометрію Я.Морено розглядав як важливий засіб покращення взаємин індивіда з його соціальним оточенням. "Соціометрія має три аспекти: socius – люди, які оточують, metrum – вимірювання і drama – дія" [10, с.53]. Але власне соціометрія, позбавлена драматичного розвитку, стає сухим скелетом соціальної організації суспільства, який піддається аналізу і констатації. Тому необхідним є поєднання соціометрії з психодрамою, соціодрамою. "Соціодрама є інструментом, за допомогою якого може бути встановлена соціальна правда, правда про соціальну структуру і конфлікти і, завдяки використанню драматичних методів, здійснено соціальне перетворення… Дії і рішення в соціодрамі ініціюються групою. Група, а не конкретний керівник, обирає соціальну проблему і вирішує, як з нею вчинити" [10, с. 245]. Соціодрама – це театр спонтанності, театр імпровізації. Сучасний дослідник творчості Я.Морено Р.Золотовицький наголошує на зцілювальних властивостях такого театру, який є "збільшувальним склом" ще більшою мірою, ніж той театр, про який В.Маяковський говорив: "Театр – не дзеркало, а збільшувальне скло". Саме "збільшувальний погляд" пов’язує людей, які занурені в різні ситуації, об’єднує різні світи суб’єктів, науку і мистецтво [10]. На єднальну силу драматичного методу вказує і саме слово "соціодрама", яке в перекладі може звучати і як "загальнодія", що конкретизується, зокрема, в: істинному спілкуванні, яке дозволяє людям зрозуміти один одного і навчитися глибокому розумінню і баченню ситуації; дієвому спілкуванні, що допомагає не тільки пізнавати, але і змінювати соціальну реальність, минуле, майбутнє (розширювати теперішнє), взаємини людей, їх вибори, вирішувати конфлікти та ін. [10]. Завдання, що вирішуються соціодрамою в сучасних умовах, можуть бути найрізноманітнішими: навчання, розвиток конкретних навичок, вивчення іноземної мови, літератури, історії; творчий розвиток особистості, діагностика і розвиток її талантів, гармонізація розвитку; розвиток навичок спілкування, підготовка людини до конкретної ситуації, пошуку власного "почерку" в діяльності; соціальний театр імпровізації, що працює з феноменами і явищами сучасності; театр історичної імпровізації та інше [10].
У зарубіжній соціальній практиці досить активно вивчаються можливості засобів театру у соціотерапевтичній, психотерапевтичній діяльності за допомогою так званої драматерапії. Зарубіжні фахівці стверджують, що драма, яка ґрунтується на парадоксі, одночасно є правдою і неправдою, реальністю і фантазією, вона передбачає поєднання протилежностей. І це дає їй можливість бути ідеальною формою, у якій співвідносяться такі речі і потреби людей, що є несумісними: потреба у саморозкритті і бажання залишатись "невидимим"; бажання бути індивідуальністю і прагнення "злитися" з натовпом; бажання відкрити свій внутрішній світ іншим людям і одночасно захиститися від них; потреба в "гострих відчуттях" і небезпеці та одночасне прагнення до повної безпеки; бажання набути новий досвід і збільшити "горизонти буття", не використовуючи при цьому "нові території". У драматерапії використовується поняття "рольова дистанція", що означає процес ототожнення актора зі своєю роллю, коли він одягає на себе "драматичну маску" і завдяки цьому поводить себе набагато сміливіше, ніж звичайно. Той факт, що виконувана ним роль не є буквальним відображенням його "я", дає йому свободу виражати свої почуття, потреби і налаштування в опосередкованому вигляді [1].
Сучасна російська дослідниця О.Коханая в роботі "Соціокультурні функції дитячого і молодіжного театру" зазначає, що соціалізація та інкультурація молодого покоління в епоху масової культури і глобалізації є досить гострою проблемою, посприяти вирішенню якої може театр, зокрема театр для дітей, підлітків та юнацтва. Соціолог стверджує, що соціальна затребуваність такого типу театру в житті юного покоління є більш, ніж очевидною, бо саме в цьому віці людина моделює свою картину світу. І театр має сприяти визначенню адекватної життєвої моделі, формуванню самостійно мислячої, активної, соціально адекватної особистості [9].
Підсумовуючи огляд робіт про роль театру у життєдіяльності суспільства та особистості, варто зазначити, що в них наголошується на його соціально-регулювальній ролі, функції своєрідного соціального інституту, який покликаний гармонізувати, удосконалювати життя соціуму, утверджувати високі смисли людського буття. Надзвичайно важливою є роль театру для налагодження повноцінного спілкування людей, насамперед дітей та молоді, особливо у нинішній період надмірного занурення юного покоління у світ віртуальних взаємин. Участь у театральних дійствах забезпечує простір самовираження, психологічного захисту, що робить театральне мистецтво важливим чинником профілактики різноманітних девіацій соціальної поведінки.
Такі ідеї про соціально гармонізуючу роль театрального мистецтва вказують на необхідність більш активного використання засобів театру у формуванні особистості, на впровадження театральних методик у сучасну соціально-педагогічну практику.
Лекція 3
