Випереджальне відображення у культурі

 

Марія

 

Тривав післяобідній сон, коли в лікарняну палату зайшла новенька. То була молода жінка з чарівними рисами обличчя, з великими темними очима, окресленими довгими й густими віями, з дугоподібними чорними бровами, темно-вишневими гарними вустами на смуглявому луно-подібному лику, яке свідчило про південну українську кров. Її важка й довга темно-русява коса широким струмком стікала поміж плечей набагато нижче пояса. Чиясь жива мрія-картина нечутно пройшла до вільного ліжка під вікном, сіла на нього, оглянула кімнату, сплячих жінок і зупинила свій погляд на 15-річній дівчині на ліжку під стіною біля дверей.

Враз очі новоприбулої спалахнули, немов зірки, збільшились розміром і наблизились до підлітка. Але наступної миті, завмерши від гірких спогадів, які хвилею впали на змучене серце, згасли і відвели погляд вбік.

Марії подобалось підходити до цього юного створіння, яке загубилося серед старшого віку, вдивлятися в його личко, немов у своє відображення, занурюватися в саму себе, тримаючи тендітну білу руку в своїй повній теплій руці. Інколи молода жінка жалілась дівчині, що у неї болить серце, і вони разом мовчки дивились за вікно на красиву білу зиму, але і тоді, стоячи біля неї, вона думала про щось своє, сокровенне.

Через кілька днів Марія дізналась, що у неї гарні аналізи і її виписують. Дівчину покликали з їдальні в останню мить. Вони зустрілися вже в коридорі, поспіхом знесли удвох речі на перший поверх і попрощалися поглядом біля холодних дверей на вулицю. У всьому відчувалась якась незавершеність і недомовленість.

Прийшла весна. З-під чавунних решіток вздовж дороги здіймались якісь неприємні запахи, які отруювали свіже і чисте повітря. Далеко попереду на відстані в кілометр дівчина угледіла повновиду жіночу фігурку й впізнала мовчазну зимову співбесідницю. Прискоривши крок і швидко опинившись біля магазину, вона зазирнула в одні двері, а потім в інші. Знайома молодиця купувала цукерки. Поздоровкавшись очима, вони вийшли на вулицю, і Марія одразу почала розповідати про себе.

Вона була ще дівчинкою, коли принесли повідомлення про те, що батько загинув на війні. Мати не змогли залишитися в хаті, в якій їм все нагадувало про чоловіка, і вони переїхали в друге село. Учениця вже мала завершувати навчання у школі, коли відчула, що за нею постійно слідкують чиїсь очі. Як тільки вийде з хати, вже відчуває на собі погляд. Вона озиралась, але нікого не бачила. Спочатку це її лякало і бентежило, але потім вона звикла. І, коли очей не було поряд, то починала турбуватися. Це були очі першого і самого гарного парубка на селі, який був набагато старший за неї.

Перед випускним вечором вона побачила його в кінці вулиці. Він вперше підійшов до неї і промовив, що проведе її після випускного вечора додому, а на наступний день прийде до них свататися. Так і сталося. Вони мовчки йшли додому під допитливими поглядами відтепер дорослих однокласників і не зронили жодного слова. А на наступний день він прийшов до них свататись.

Після весілля він одразу забрав її жити в дім своїх батьків. У перший вечір налив у великий таз теплої води, посадив на табурет і почав мити їй ноги. Через день чи два він почав мити її всю, таку збентежену, так як вона стояла перед ним лише в одній тоненькій сорочці і прагла вирватися і сховатися, але стримувала себе і підкорювалася. Він мив її кожного дня у сорочці, поки через деякий час йому не вдалося умовити її роздягтися повністю.

Якось вона побачила в тоненькій щілині між дверима очі його матері і почула її ледь чутний ревнивий шепіт, звернений до свекра, мовляв, «знов миє, а ти ж мене не мив». Від тих очей і шепоту вона хіба що не провалилась крізь таз з водою в землю. Потім їй почало здаватися, що про це знають усі, бо на неї постійно озиралися, і що її засуджують за те купання. А чоловік, повертаючись з роботи, щоразу питав про те, чи кохає вона його. Вона ж мовчала, соромлячись цього слова, купання в тазу, того, чого від неї чекають, і не знала як вести себе далі….

Одного разу, повернувшись з роботи раніше, ніж завжди, він зібрав речі і в останній раз запитав, мов, чи любить вона його, і не отримавши відповіді, вийшов за ворота. Вона, нічого не розуміючи, в німому відчаї дивилась йому вслід і тільки бачила крізь сльози як вітер грає-куйовдить волосся на його голові. Більше він не повертався. Після люди казали, що поїхав кудись далеко на шахти.

Невдовзі вона перейшла до своєї матері. А через пів року народилося дитятко. І коли синочок в перший раз доторкнувся до її грудей, вона кожною клітинкою свого єства відчула коханого чоловіка. Немов якась невідома сила піднялась, охопила її всю, запалила негасимим вогнем, простромила серце стрілою, яка була змащена отрутою з втраченого назавжди її нездійсненого у всій своїй повноті юного кохання. З того часу її серце болить, не перестаючи ні на мить. І вона не знає, що робити з цим болем, і лікарі не знають також, бо нікому вона про це не може розповісти.

Сьогодні синочку виповнюється чотири роки. Вона приїхала купити йому подарунків на день народження і передчувала цю довгоочікувану зустріч, і розповідала про свою земну долю для того, аби інша дівчина не була такою нерозумною, якою виявилася тоді вона сама. Так чиста у своїй чарівній і рідкісній красі молода українська жінка-матір поспіхом завершила свою нехитру оповідь.

Чи тому, що все ще соромилася сама себе, чи тому, що їй було надто боляче, чи поспішала на електричку до маленького Іванка, чи все разом, але вона знов, попрощавшись лише одними очима, як і в перший раз, поспіхом віддалилася, назавжди залишивши свій світлий образ в пам’яті іншої дівчини, аби та була щасливою.

Вона могла дозволити собі цю довгоочікувану сповідь лише тому, що вважала, що її оповідь охоронить іншу дівочу долю від біди. Безхитрісна душа у всьому звинуватила саму себе і краялась від того. Вона жодного слова не сказала про чоловіка, який за віком був значно старший за неї, але також не знав, що треба дочекатися перетворення своєї юної дружини в жінку-матір. Не сказала про свекруху, свекра і свою матір, які теж не знали, чим допомогти молодому подружжю. І хоча життя іншої дівчини склалося інакше, воно було таким же безрадісним своєю жіночою долею.

Ніхто нікого не вчив ні жити, ні вмирати в повну силу своєї свідомості. Не вчив, як не шукати підсвідомо власної хвороби і смерті, як стати чарівником для себе й інших. Не вчив, що матір мудрого слова, самотності, любові й відповідальності потрібна завжди і кожному.

 

Навіщо перейшов ти річку,

Полюбив мене і наздогнав,

Навіщо, мов різник овечку,

По руках і ногах зв’язав?

На вогні мого серденька

Ти навіщо розплавив метал

І відлив з нього каблучку,

І серденько окільцював?

(Айрени)

 

 

Телеозеро

 

День видався похмурим. Товстий хмаровий торт висів так низько, що здавалося він зараз впаде на землю і розчавить усі оті будівлі, що стирчали з неї, немов обрізане гілля. Біля озера стояв залізний ослінчик для смаження шашликів. Двоє хлопчиків буцали по ньому дерев’яними палями, щоб відігнати небесну «отару» на інше пасовисько. Гупання, дзвін і шарудіння піднялися такі, що звукова вібрація досягла самого неба. Через деякий час зверху утворилося віконце, в яке полилося сонячне світло. Це ангел почув їх, просунув свою трубу крізь товстий шар хмар і дмухнув у неї. І діамантове озеро засяяло знов.

Ми побачили як білі гуси-лебеді, які розташувалися береговими схилами, почали спускатися вниз. Гарно витоптані на снігу дитячими ніжками, вони ожили і попливли цукровою поверхнею до темно-синього чотирикутника льоду. Це була вичищена від снігу площадка для гри в хокей, по обидва боки якої стояли сніговики, які стерегли ворота.

Тільки-но гуси-лебеді дісталися сніговиків, як ті своїм віттям торкнулися гладенької поверхні – і чарівне око засвітилося, немов екран телевізора. Знизу до нього пристали різнокольорові рибки, раки, равлики, жаби і ще якась інша живність. Вони відкривали і закривали роти, рухали хвостами і вухами, обертали очима, ляпали по льодовому склу плавниками, підставляли свої розмальовані боки, танцювали удвох або утрьох і т. п. Аж ось підпливла велика акула і показала нам свою страхітливу пащу, з якої в різні боки в декілька рядів спускалися і підіймалися, немов сталактити і сталагміти у підземній печері, величезні зуби. Усе це нагадувало справжній водяний цирк.

В перерві нам запропонували рекламу мишоловок, де особливу увагу привернули смажене сало і копчений сир. Не встигли ми здогадатися, що зголодніли і добре було б чогось попоїсти, як кадри змінилися знов. І на екрані виникли золоті зірки, які прикрашали сині бані недавно відбудованої церкви. Храм стояв трохи вище неподалік від озера прямо за школою. Стало чути гарний передзвін. У цю ж мить ангел посміхнувся і зник. А білі гуси-лебеді знов перетворились на дитячі малюнки на снігу. «До наступної зустрічі…», – почувся легенький писк, який донісся з темного ока телеозера. І мишачий хор тихенько заспівав:

 

«Біля дороги озеро маленьке,

Немов люстерко мешканцям воно…

Хтось із-за хмарки вигляне раненько

В своє озерце зирк, мов у вікно,

І бачить в нім дрібненькі думки і…».