Проблема утворення понять і категорій, з'ясування їхньої гносеологічної природи цікавила вже вчених стародавнього світу У філософії стародавньої Індії та Китаю предметом дослідження були такі абстрактні поняття, як «час», «простір», «плинність», «субстанція» і т.п. Вони намагаються певним чином систематизувати загальні поняття. Наприклад, у філософії вайшешиків фігурує сім категорій: субстанція, якість, дія, загальність, особливість, відношення, небуття. Філософ Мо-цзи, у теорії пізнання якого були елементи матеріалізму, поділяв поняття на три групи (загальне ім'я, родове ім'я і часткове ім'я), що у своїй основі відповідає сучасним категоріям загального, особливого і одиничного.
В іонійській філософії стародавніх греків наявні спроби виявити емпіричні джерела тих образів і понять, які залучались до наукового пояснення світу.
Арістотель був першим філософом, який обрав категорії мислення об'єктом всебічного дослідження. Ввів термін «категорія», що значить «висловлювання», «пояснення», «рішення». Поняття, писав він, не є причиною існування речі, але річ певним чином є причиною істинності поняття. На основі йього виступав проти піфагорейців, вважаючи, що число є лише абстрагування від реальних речей. Одним із перших у науці подає систему найзагальніших понять: виділяє десять категорій: сутність, якість, кількість, відношення, місце, час, розташування, володіння, дія, страждання. Однак дана система не відтворювала їх справжнього взаємозв'язку, оскільки повністю базувалась на формально-логічних принципах.
Подальша розробка питання про природу понять і категорій розпочалася лише з виникненням науки Нового часу. Ф.Бекон у теорії пізнання виходив з досвіду, з експерименту. Він вперше поставив питання про зв'язок наукового знання з практикою. Недолікоом було те, що він зводив практику повністю до сфери відношень людини до природи.
І.Кант поставив питання про характер і специфіку мислення. Аналізуючи природу понять і категорій, Кант відстоює їхню апріорність, незалежність від зовнішнього світу і соціального досвіду. У Канта об'єкт пізнання починається з процесу пізнання і завершується ним. Кант трактував поняття і категорії як вічні, незмінні форми мислення, відривав їх від об'єктивного змісту.
Головним у вченні Гегеля про категорії є те, що він вказує на їх змістовність і діалектичність. Якщо Кант розглядає поняття і категорії як апріорні форми, а Фіхте виводить їх із абсолютного суб'єкта, то Гегель доводив, що вони є основні визначеності самого буття, яле не як засіб пізнання світу, а як ступені розвитку у самопізнанні абсолютної ідеї. Зокрема, він підкреслював об'єктивність самої думки, її форми і законів.
Серед недоліків підходу метафізичного матеріалізму слід назвати такі, як: нерозуміння ними практики, як основи виникнення людського знання і тих логічних форм (понять і категорій), у яких воно фіксується; нерозуміння діалектики історичного і логічного, раціонального і чуттєвого.
Представники матеріалістичної діалектики виходили з того, що наукові абстракції (тобто поняття і категорії) виникають в процесі практично-матеріальної діяльності людини. Ці абстракції за своїм змістом є об'єктивними, а за формою - суб'єктивними. Марксизм визначив діалектико-матеріалістичний зміст категорії «практика». Він розглядав практику не ізольовано від об'єктивних законів розвитку природи і суспільства, а у тісному зв'язку з ними. З точки зору сучасного матеріалізму, ідея, наукове поняття є відображенням об'єктивної реальності в свідомості людини в процесі її практичної діяльності. З його позицій, всі ідеї здобуті з досвіду. Вони є відображенням дійсності, вірним чи викривленим. Філософські категорії не виводяться індуктивне або ще яким-небудь формально-логічним шляхом, а формуються через узагальнення усього досвідного знання.
