Ключове філософське питання соціальної філософії - співвідношення індивіда та соціуму (людини і суспільства).
Існує два розуміння щодо аналізу проблеми «людина й суспільство»:
Перше - (Платон, Маркс). Суспільство - цілісна система, що продукує потрібних йому людей і їх інтереси повинні підпорядковуватися інтересам суспільства.
Друге - (Гоббс, Руссо, Вебер). Людина - автономний індивід-суб'єкт, який має свідомість і волю та здатний до осмислених учинків і свідомого вибору та наділений «природними правами».
В історії філософії було напрацьовано багато підходів до аналізу суспільства.
1. Натуралістичний підхід ( 17-18 ст.) Цей підхід пояснює соціальні явища винятково дією природних закономірностей: фізичних, географічних, біологічних.
(Шарль Фур'є) Людина зводиться до рівня виключно природної істоти. При цьому людська поведінка жорстко пов’язується з природними причинами і наслідками, а людській волі не залишається місця. У системі Гоббса "Кожна добровільна дія є змушеною", "всі дії необхідні".
Суспільство в натуралістичній філософії характеризується як спільнота, що пов'язує безліч індивідів лише природними зв’язками. Але в цьому випадку кожний може захищати себе всупереч існуючим моральним принципам, тому що вони не обумовлені природою людини. Теоретичне обґрунтування цієї виключно егоїстичної життєвої позиції дав Макс Штірнер у книзі «Одинак і його власність».
2. Атомістичний підхід. Людина - це соціальний атом, а суспільство -
механічний агрегат таких атомів, які сповідують винятково свої інтереси. Ж.Ж.Руссо - теорія суспільного договору.
3. Ідеалістичний підхід. Ідеалізм, навпаки, занадто відриває людину від
природи і перетворює духовну сферу суспільного життя на самостійну
субстанцію. На практиці це означає принцип: «думки правлять
світом». Розвиток суспільства повністю визначається дією світового розуму або вольовою активністю людини. У першому випадку в соціальну філософію вноситься фаталізм, а в другому - обґрунтовується суто суб'єктивістське розуміння плину історії (Гегель). Головним недоліком ідеалістичних концепцій є відрив слова від справи, теорії від практики. Тут символ панує над буттям (будь це образ світлого майбутнього або всемогутньої техніки).
4. Діалектико-матеріалістичний (економічний) підхід. Громадське життя - вища форма руху матерії. Хоч суспільство і є живою системою, воно якісно відрізняється від інших живих систем, виступає і як об'єкт й як суб'єкт матеріальної
дійсності.
Діалектико-матеріалістичне розуміння історії починається з розв'язання основного питання філософії щодо суспільства. "Свідомість людей залежить від їхнього буття". Це твердження випливає із простого факту, що "люди в першу чергу
повинні їсти, пити, мати житло й одягатися, перш ніж мати змогу займатися політикою, наукою, мистецтвом, релігією..." А для цього потрібно трудитися, робити матеріальні блага. Отже, сутність матеріалістичного розуміння історії полягає в тому, що:
1.виробництво є основою будь-якого суспільного буття.
2. історичний процес, суспільне буття носять об'єктивний характер
3. головним джерелом розвитку суспільства, є народні маси.
4. засобом зміни існуючого стану речей служать матеріальні фактори виробництва.
5. Структурний функціоналізм –(Т.Парсонс і Р.Мертон) стверджує, що гармонізація життя суспільства відбувається завдяки гармонізації людських потреб і настанов відповідно до культурно-нормативних зразків через спостереження, наслідування й навчання. Неважко зрозуміти, що чим більше схильна людина до ретельного виконання пропонованих їй правил й інструкцій, тим більше спокійне й благополучне її життя, тим більше стабільне суспільство.
6. Соціокультурний підхід. В иник у Західній Німеччині й у Франції в 70-і роки XX століття і представлений іменами Ф.-Х. Тенбрука, В. Ліппа, А. Гаана, Х.-П. Турна, Ю. Штагля, М. Р. Лепсіуса, Й. Вайса, П. Бурдьє. Вони стверджують, що у повсякденному житті люди діють відповідно до історично сформованого змісту культури. У будь-якому соціальному суб'єкті - від суспільства в цілому до особистості - існує своя субкультура. Вона містить і програму діяльності відповідного суб'єкта. Може виникнути закономірне питання - звідки береться ця програма в будь-якого суб'єкта. Прихильники соціокультурного підходу вважають, що відповідь на це питання проста.
Будь-який суб'єкт - це людина. Коли народжується дитина, вона ще не людина. Людиною вона стає в процесі освоєння культури, тобто перетворення культури зовнішньої для людини в зміст її свідомості, її особистісної культури і отримала назву «габітус», уведене П.Бурдьє. Можна позначити основні детермінанти габітусу:
1. Капітал (не тільки грошовий, але й соціальний і культурний).
2. Позиція відносно виробництва (певний фах, рід занять).
3. Тип соціального зв'язку, у яку людина включена.
4. Історія групи, до якої належить людина.
5. Індивідуальна історія.
У процесі соціалізації (соціального навчання) індивіда відбувається інтеріоризация (овнутрення) соціальних якостей, визначених названими параметрами. Соціальні якості стають природою людини, живуть у її тілі, у мові, у способах практичної діяльності.
Історичні типи суспільств
Традиційне суспільство
Наріжною опозицією для розуміння процесів, що відбуваються в сучасній культурі, є «модерн — постмодерн». Якщо розглянути цю понятійну пару діахронно, тобто в історіоґенезі, варто додати також поняття «премодерн» (або «до-модерне суспільство»). Утворена таким чином тріада характеризує три головні етапи в історії культури:
1) до-модерне суспільство, яке також часто називають «традиційним» (цей термін поєднує архаїчне (первісне), рабовласницьке та феодальне типи суспільства);
2) модерне суспільство (за іншою типологією, індустріальне, капіталістичне
тощо);
3) постмодерне суспільство (інформаційне, індивідуалізоване, віртуалізоване
тощо).
Варто наголосити, що виокремлені три типи культури можна розглядати як три послідовні етапи в розвитку європейської культури, але водночас і як три моделі культури, присутні в сучасному світі та майже в кожному суспільстві. Термін «до-модерний» доцільно застосовувати лише до європейської культури, де, власне, відбулася модернізація, що ж до неєвропейських — доречнішим буде термін «традиційні».
Перший тип культури має назву «традиційний», оскільки ґрунтується на традиціях і звичаях та націлений на відсутність змін і нескінченне відтворення існуючого ладу. Сучасні культури, яким властиві подібні світоглядні засади, зазвичай називають «традиціоналістські» (наприклад, японська, китайська, інші східні культури). Головна відмінність між традиційною та традиціоналістською культурою — поширеність в останній писемності (в той час як в традиційній культурі переважає усний спосіб комунікації) та наявність сучасних новітніх технологій.
Головні ознаки традиційного суспільства:
• опора на традиції і звичаї та прагнення максимального збереження існуючого ладу, а звідси і негативне ставлення до будь-яких змін;
• перевага традиції над новаціями;
• спрямованість на гармонійне співіснування суспільства з природою;
• спадкоємність економічного розвитку та безконфліктність у стосунках між поколіннями;
• проживання під одним дахом декількох поколінь (зазвичай трьох-чотирьох) та величезний вплив дідусів і бабусь на виховання онуків;
• домінування усного, безпосереднього спілкування людей;
• писемність як елітарне надбання,;
• село як основний тип територіальної організації поселення;
• сільське господарство (зокрема, землеробство) як домінуючий вид діяльності;
• корпоративність суспільства тобто відсутність великої різниці між людьми.
• традиції як основний засіб суспільного відтворення;
• особиста довіра між людьми. (Польові командири). Селянське й дворянське співтовариство.
• влада базується на особистій залежності – не багатство дає владу, а влада дає багатство;
• межі вибору діяльності дуже вузькі – людина має виконувати визначену суспільством роль.
