Проблема розмежування науки та псевдонауки називається проблемою демаркації і є однією з центральних у філософії.
Критерієм демаркації, на думку Карла Поппера (австрійсько-англійського філософа науки (1902-1994), є фальсифікованість (верифікованість), тобто принципове спростування будь-якого твердження, яке вводять у науку (центральне положення неопозитивізму).
Наука не повинна боятися спростувань. Раціональна критика та постійна корекція фактами є сенсом наукового пізнання. Поппер запропонував досить динамічну концепцію наукового знання як неперервного потокуприпущень (гіпотез) та їх спростувань.
Розвиток науки він уподібнив дарвіністській схемі біологічної еволюції. Нові гіпотези і теорії, що постійно висуваються, повинні проходити сувору селекцію в процесі раціональної критики та спростувань, яка відповідає механізму природного добору в біологічному світі. Виживати повинні тільки “найсильніші теорії”, але й вони не можуть розглядатись як абсолютні істини. Усі людські знання мають гіпотетичний характер, будь-який фрагмент цих знань можна піддати сумніву і будь-які положення повинні бути відкритими для критики.
Не всі дослідники погоджувалися з такою картиною наукового прогресу, бо в ній було відсутнє пояснення моментів стабільності та сталості в науковій діяльності.
Найбільш яскраво це підкреслив Томас Кун (американський історик та філософ (1922-1996) у своїй праці “Структура наукових революцій”,наголосивши на парадигмальній концепції наукового знання.
Парадигмою (грецьк. – “зразок”) у концепції Т. Куна називається сукупність базисних теоретичних поглядів, класичних зразків виконання досліджень, методологічних засобів, які визначаються та приймаються як керівництво до дії всіма членами “наукового співтовариства”. Парадигма подає загальну схему рішення, а вченому залишається показати свою майстерність та винахідливість у дослідженні великих, але окремих питань.
Однак тривалі етапи “нормальної науки” перериваються короткими, повними драматизму періодами революційу науці – періодами зміни парадигм.
Починається це з кризи в науці, з бурхливих дискусій, обговорення фундаментальних проблем, висування нових гіпотез і теорій, які поступово зможуть перерости в нову парадигму.
Таким чином, картина розвитку науки, за Т. Куном, має такий вигляд: тривалі періоди поступового розвитку та накопичення знання в межах однієї парадигми змінюються короткими періодами кризи, зламом старої та появою нової парадигми. Перехід від однієї парадигми до іншої Кун порівнює з наверненням людей у нову релігійну віру, по-перше, тому, що цей перехід неможливо пояснити логічно. І, по-друге, вчені, які прийняли нову парадигму, сприймають світ зовсім по-іншому, ніж раніше. Навіть старі явища вони бачать інакше.
Найбільш глибоким та послідовним критиком концепції Куна став відомий філософ і науковець ХХ ст. англієць Імре Лакатос (1922-1974). Він запропонував одну з найкращих моделей філософії науки – модель методології науково-дослідних програм.
Основною проблемою філософії науки, за І. Лакатосом, було пояснення значної відсталості й неперервності наукової діяльності. Концепція К. Поппера також не давала такого пояснення, оскільки, з точки зору І. Лакатоса, в історії науки є теорії, які можуть існувати та розвиватися незалежно від наявності великої кількості “аномалій” (фактів, що їм суперечать). Цю обставину можна пояснити, вважав І. Лакатос, якщо порівняти з емпіричними фактами не одну ізольовану теорію, а серію теорій, що змінюються, але пов’язані між собою одними принципами. Таку послідовність теорій він назвав науково-дослідною програмою.
У програмі, яка прогресивно розвивається, кожна наступна теорія повинна успішно передбачати доповнювальні факти.
Коли ж нові теорії не в змозі передбачати нові факти, то програма є “стагнуючою” чи “виродженою”. Така програма, як правило, тлумачить факти, що були відкриті іншими, більш успішними програмами.
На основі цього критерію вчені можуть встановити – прогресує чи ні їхня програма. Якщо вона прогресує, то раціонально дотримуватися її. Коли ж вироджується, то раціональною буде спроба розробити нову програму, або ж перейти на позиції вже чинної прогресивної альтернативної програми.
В історії науки дуже рідко трапляються періоди, коли цілковито панує одна програма (парадигма), стверджував Т. Кун.
Зазвичай, у будь-якій науковій дисципліні є декілька альтернативних науково-дослідних програм. Конкуренція між ними, взаємна критика, зміна періодів розквіту та занепаду програм надають розвитку науки реального драматизму.
