Державна реєстрація піДприємництва

У виступі Президента України Л.Д. Кучми “Україна: поступ у XXI століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000-2004 рр. Послання Президента України до Верховної Ради України 2000 рік” пропонується здійснити глибоку реформу в сфері підприємництва. Головними її завданнями є встановлення сучасного. Адаптованого до умов ринкових перетворень регулювання господарських відносин, усунення правових, економічних та адміністративних перешкод у реалізації прав на підприємницьку діяльність. Для цього необхідно:

- забезпечити поступових перехід від регулювання окремих аспектів економічних відносин за допомогою відомчих актів до їх законодавчого регулювання, що сприятиме стабільності нормативно-правової бази, виключить наявні протиріччя у правовому полі;

- ліквідувати адміністративні обмеження свободи підприємництва, перейти до заявницького принципу отримання суб‘єктами підприємницької діяльності дозволів та погоджень на започаткування бізнесу, звести до мінімуму перелік видів діяльності, що ліцензується, максимально спростити реєстрацію суб‘єктів підприємництва;

- забезпечити запровадження нових регуляторних актів виключно після всебічного аналізу їх потенційної ефективності у досягненні поставлених цілей та можливого впливу на економічне становище;

- запровадити дисциплінарну та адміністративну відповідальність державних службовців за невиконання регуляторних актів та порушення встановлених процедур.

Забезпечення проведення єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємництва є одним з головних пріоритетів у діяльності органів виконавчої влади щодо здійснення економічних реформ.

Єдина державна регуляторна політика у сфері підприємництва здійснюється шляхом впорядкування нормативного регулювання підприємницької діяльності. Нормативним регулюванням підприємницької діяльності визнається видання нормативно правових актів, а також директивних листів.

Основними принципами впорядкування нормативного регулювання підприємницької діяльності є:

- доцільність, достатність та відповідність нормативного регулювання вимогам ринкових відносин;

- ефективність та забезпечення досягнення позитивних економічних і соціальних результатів впровадження регуляторних актів;

- системність, послідовність та координованість дій щодо розроблення, видання та виконання регуляторних актів;

- гласність у процесі підготовки проектів найважливіших регуляторних актів, які суттєво впливають на ринкове середовище, права та інтереси підприємців, та публічне обговорення цих проектів.

Однією з основних умов здійснення підприємницької діяльності є її легалізація, тобто державне підтвердження законності входження суб‘єктів у господарський обіг.

В юридичній літературі на означення вищевказаної процедури використовується поняття легітимізації у зв‘язку з державною реєстрацією підприємств та приватних підприємців. Разом з тим різноманітність напрямів економічної активності не завжди дозволяє цілком конкретно визначити правових статус підприємця виключно реєстраційною процедурою. Поряд з нею елементом легітимізації підприємництва варто було б визнати ліцензування окремих видів діяльності, оскільки без вказаного інструмента державного регулювання правомірна участь суб‘єктів господарювання у більшості сфер економіки досить часто виявляється неправомірною.

Внутрішній взаємозв‘язок даних механізмів проявляється, перш за все, у тому, що їх правовими наслідками є виникнення як загальної (при державній реєстрації), так і спеціальної (при отриманні ліцензії) підприємницької правоздатності. Залежно від необхідності проходження тільки першої чи обох послідовних стадій набуття статусу підприємця розрізняють вузьку та розширену легітимізацію. Іноді в рамках взаємодії відзначених способів державного регулювання спостерігається така їх інтеграція, що дозволяє вести мову про формування єдиного інституту легітимізації підприємництва.

За умов командно-адміністративної економіки інститут державної реєстрації суб‘єктів господарювання був зведений до формальних моментів, а згодом повністю втратив юридичну силу із введенням дозвільного порядку відкриття підприємств. Ті ж зміни, що відбулися у порядку реєстрації підприємств на етапі становлення ринкової економіки, навряд чи можна назвати кардинальними. У першому півріччі 1998 року підприємці з метою реєстрації юридичної особи мали “відвідати” як мінімум 11 установ. Цілком природно, що існуюче становище викликало до життя таке явище, як наявність великої кількості посередницьких фірм, які за досить велику платню надають послуги з реєстрації підприємств. Стосовно ж малого бізнесу, то, як свідчить практика господарювання, приватний підприємець або ж не має коштів, щоб сплатити послуги посередницьких фірм, або ж не має необхідної правової інформації, а також часу на “боротьбу” з бюрократичною маєтною. Невиправдано складний порядок реєстрації збільшує залежність підприємців від посадових осіб, а, в наслідок цього, не є стимулюючим для утворення нових підприємств.

Ринкова економіка потребує від інституту державної реєстрації не дозвільного, а заявницького (інформативного) механізму реєстрації, тобто такого, який дозволяв би при створенні нового суб‘єкта господарювання лише повідомляти державні органи про своє заснування, сплативши при цьому певні кошти за реєстрацію.

Слід погодитись з точкою зору Ж.А. Іонової, що основним призначенням державної реєстрації має бути первинна легітимізація учасників господарського обігу в цілому, яка складається з трьох елементів:

- державного обліку суб‘єктів підприємницької діяльності;

- збору публічно-достовірних даних про їх правове, майнове та організаційне становище;

- здійснення контролю за законністю виникнення, зміни та припинення правового статусу підприємця.

Щодо природи ліцензування у юридичній літературі висловлюються різні точки зору. На думку одних вчених, ліцензування – це форма державно-правового регулювання різних форм господарювання по забезпеченню життєво-важливих інтересів особистості, держави та суспільства. На думку інших – це вид державного контролю. Отже, за своєю правовою природою ліцензування є мірою прямого адміністративного впливу на суб‘єкти господарювання на відміну, наприклад, від таких економічних регуляторів як податки, митні тарифи тощо, які опосередковано впливають на поведінку суб‘єктів через їх інтереси.

Обґрунтованим є визначення ліцензування як правового режиму здійснення окремих видів діяльності за наявністю спеціальних дозволів (ліцензій), що видаються уповноваженими органами публічної влади за додержання певних умов. Головним призначенням такого правового режиму є встановлення особливого державного контролю за здійсненням тих видів підприємницької діяльності, які в силу притаманних їм особливостей пов‘язані з реалізацією найбільш важливих публічних інтересів.

Ліцензування – видача, переоформлення та анулювання ліцензій, видача дублікатів ліцензій, ведення ліцензійних справ та ліцензійних реєстрів, контроль за додержанням суб‘єктами підприємництва ліцензійних умов, видача розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов, а також розпоряджень про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування.

Орган ліцензування – орган виконавчої влади, визначений Кабінетом Міністрів України, або спеціально уповноважений виконавчий орган рад для ліцензування певних видів господарської діяльності.

Виходячи з цього, можна стверджувати, що ліцензування є одним із видів державного регулювання підприємницької діяльності, оскільки правові відносини, які виникають у цьому випадку між підприємцями та органами, що видають ліцензії, є, по суті, “вертикальними” відносинами, так як складаються у порядку державного регулювання економікою при здійсненні особливого виду публічної діяльності – ліцензійної. Об‘єктами таких правовідносин виступають спеціальні дозволи, що видаються у кожному конкретному випадку (на відміну від загальних дозволів, закріплених у законі для всіх випадків підприємницької діяльності).

У юридичній літературі пропонуються такі критерії для визначення тих видів діяльності, що підлягають ліцензуванню:

- небезпека конкретної діяльності для необмеженого кола осіб, які не беруть участі у її здійсненні;

- залучення нею до свого середовища необмеженого кола учасників;

- висока прибутковість такої діяльності.

НА нашу думку, критерії віднесення тих чи інших видів підприємницької діяльності до ліцензованих мають бути науково обґрунтованими та базуватися на врахуванні ступеню впливу конкретного виду діяльності на суспільні інтереси. Так у ч. 3 ст. 4 Закону України “Про підприємництво” у редакції від 24 грудня 1997 року вказано, що обмеженню (ліцензуванню) підприємницької діяльності підлягають тільки ті її види, які безпосередньо впливають на здоров‘я людини, навколишнє середовище та безпеку держави.

Ця мета може бути досягнута як шляхом попереднього (на стадії видачі ліцензії), так і подальшого контролю за дотриманням власниками ліцензій тих умов за яких вони були видані. Повноваження ліцензуючих органів оперативно реагувати на допущені порушення шляхом призупинення чи анулювання ліцензії дозволяють вважати ліцензування досить ефективним засобом державного контролю. Механізм ліцензування є самодостатнім і виключає необхідність у паралельному поточному контролі за діяльністю ліцензіатів у сфері дотримання публічних інтересів (наприклад, система обов‘язкової сертифікації, про яку мова йтиме далі).

Таким чином, призначення ліцензійного механізму полягає в встановленні особливого державного контролю за здійсненням таких видів підприємництва, котрі в силу притаманних їм особливостей пов‘язані з реалізацією найбільш важливих публічних інтересів. До них, перш за все, слід віднести забезпечення безпеки населення (суспільної, економічної, екологічної тощо). У всіх інших випадках держава не має обмежувати здійснення підприємницької діяльності, оскільки це буде негативно впливати на подальший її розвиток.

Але, у юридичній літературі цілком слушно вказується, що безсистемність ліцензування невиправдано обмежує свободу підприємницької діяльності. Слід також погодитись з думкою В.В. Лаптєва, що надмірне поширення практики ліцензування обмежує підприємницьку діяльність.

Ліцензування окремих видів підприємницької діяльності існує не тільки в країнах з перехідною економікою. Так, багато регулятивних систем США обмежують можливості фізичних та юридичних осіб у доступі на ринок. Причини для обмеження такого доступу розрізняються залежно від мети та інших характеристик регулятивної системи. Деякі регулятивні системи містять майже включно обмеження доступу на ринок (наприклад, займатися юридичною чи медичною практикою без ліцензії незаконно). Ці обмеження виправдані існуванням інформаційних проблем у споживачів, які не можуть самостійно визначити, чи має конкретна особа необхідну мінімальну кваліфікацію для надання тих чи інших специфічних послуг. Разом з тим, висловлюється і критична оцінка системи ліцензування у США, скільки професійні системи ліцензування внаслідок обмеження пропозиції послуг, а, звідси, обмеження конкуренції, збільшують вартість послуг, які можуть бути надані тальки особами, які отримали ліцензію, що, ясна річ, збільшує їх добробут. Висловлюється думка, що досить важко визначити міру, у якій ліцензійні органи намагаються допомогти споживачам тих чи інших послуг чи замість цього сприяти власникам ліцензій за рахунок споживачів.

Відповідно до Закону України “Про підприємництво” необхідною умовою здійснення всіх видів підприємницької діяльності є державна реєстрація суб‘єктів підприємництва, а з окремих видів діяльності - ліцензування. Державну реєстрацію та ліцензування регулюють відповідно до ст. ст. 8 і 4 Закону “Про підприємництво” (у редакції від 23 грудня 1997року) два підзаконних нормативних акти: Положення про державну реєстрацію суб‘єктів підприємницької діяльності, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 29.04.94р.(в редакції від 25.01.96)., Положення про порядок видачі суб‘єктам підприємницької спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення окремих видів діяльності, затверджене постановою КМУ від 17.04.94р. № 316 (ці підзаконні нормативні акти внаслідок викладення ст. ст. 4 і 8 Закону “Про підприємництво” у новій редакції від 23 грудня 1997 року мають певні протиріччя з законом), а також чисельні відомчі нормативні акти, що опосередковують ліцензування відповідних видів діяльності.

Крім того, деякі види підприємницької діяльності потребують отримання торгового патенту – державного свідоцтва, яке засвідчує право суб‘єкта підприємницької діяльності чи його структурного (відокремленого) підрозділу займатися ними. Згідно із Законом України “Про патентування деяких, видів підприємницької діяльності” діяльність з роздрібної торгівлі на території України з обміну готівкових валютних цінностей (включаючи операції з готівковими платіжними засобами в іноземній валюті та кредитними картками), а також діяльність з надання послуг у сфері грального бізнесу потребують отримання торгового патенту.

Таким чином, легалізація суб‘єктів підприємницької діяльності в Україні може включати як державну реєстрацію (для заняття тими видами діяльності, які не потребують ліцензування чи патентування), так і поряд з нею ліцензування (для заняття тими видами діяльності які потребують ліцензування). На думку Н.О. Саніахметової, вичерпна легітимація суб‘єктів підприємницької діяльності може включати три елементи: державну реєстрацію, ліцензування та патентування.

У літературі неодноразово вказувалось на суттєві недоліки, які склались у практиці реєстрації підприємств та ліцензування їх діяльності. Причинами недосконалого забезпечення легітимації суб‘єктів підприємництва є, зокрема, слабкість організаційних засобів, у тому числі, розосередження процедури легітимації у різних державних органах, що удосконалює цей процес, а також правовий нігілізм державних чиновників.

Поряд з вищевказаними причинами недосконалості процесу легітимації є відсутність скоординованості та узгодженості нормативних актів, наявність внутрішніх суперечностей неузгодженостей у законодавстві, яке регулює цей процес.

Слід вказати на важливість спрощення порядку реєстрації суб‘єктів підприємництва, скорочення переліку видів підприємницької діяльності, що підлягають ліцензуванню, шляхом внесення змін до Закону України “Про підприємництво” в редакції від 23 грудня 1997 року, зокрема викладення ст. ст. 4 і 8 цього Закону у новій редакції. Разом з тим аналіз нормативної бази легітимації суб‘єктів підприємництва України свідчить про те, що існує велика кількість підзаконних актів, які регулюють легалізацію суб‘єктів підприємництва, окремі положення яких суперечать Закону України “Про підприємництво”, а також містять додаткові вимоги, не передбачені законом, які ускладнюють цей процес. Особливо це стосується прийнятих відомствами нормативних актів з ліцензування окремих видів підприємницької діяльності, що регулюють процес, виходячи в першу чергу з відомчих інтересів.

Ще одним засобом безпосереднього адміністративного впливу державних органів на підприємництво є примусова сертифікація продукції як імпортного, так і вітчизняного виробництва. Сертифікація виконує майже ті самі функції, що й ліцензування. За її допомогою встановлюється ще один механізм державного контролю за здійсненням певних видів підприємницької діяльності. Проте, на відміну від ліцензування, навряд чи можна оцінювати сертифікацію як засіб реалізації найбільш важливих публічних інтересів, оскільки сертифікації на сьогоднішній день підлягають майже всі товари народного споживання.

Перелік продукції, що проходить сертифікацію, є значно більшим, ніж перелік видів підприємницької діяльності, які підлягають ліцензуванню. Якщо ліцензування виконує на практиці контрольну функцію спеціального дозволу, тобто є державним регулятором підприємництва, то сертифікація все більше набирає рис виключно фіксальної функції, тобто додаткового платежу до бюджету. Оскільки частина сплачених коштів залишається організаціям (не обов‘язково державним), які здійснюють сертифікацію, то можна констатувати, що має місце безпосередня підтримка державою відомчих інтересів. Навряд чи таку практику можна назвати правильною.

Як уже зазначалось, ліцензування є самодостатнім методом для того, щоб держава могла здійснювати регулювання підприємницькою діяльністю з точки зору дотримання найбільш важливих публічних інтересів і не потребує дублювання. Якщо ж і розглядати сертифікацію як необхідний метод адміністрування, то, по-перше, вона має стосуватися лише тієї продукції, що має безпосередній вплив на життя та здоров‘я людей (наприклад, ліків, обмеженого кола товарів для особистої гігієни, обмеженого кола продуктів харчування тощо); по-друге, сертифікацію мають здійснювати виключно державні органи за мінімально можливу плату; по-третє, сама процедура сертифікації має бути спрощеною та обмеженою у часі. Стосовно ж імпортованої продукції, слід визнати за орієнтир міжнародну систему сертифікації країн Європейської співдружності, що дозволить підприємцям вільно обрати види імпортованої продукції, не сплачуючи при цьому послуги за внутрішньою сертифікацією, якщо є у наявності міжнародний сертифікат.

Ще одним важливим адміністративним важелем, який використовує держава у регулюванні економіки, є антимонопольне регулювання. Наприклад, у США антитрастівське (антимонопольне) законодавство оцінюється як найважливіший приклад економічного регулювання, яке впливає на більшість суб'єктів підприємництва. Оскільки антимонопольне регулювання може бути предметом окремого дослідження, ми зупинимось лише на його ролі та місці у системі державного регулювання.

Так як на конкуренцію у ринковій економіці покладається виконання вагомих функцій регулювання, мотивації та контролю, то за умов становлення змішаної економіки держава має законодавче забезпечувати свободу конкуренції між підприємцями, захищати споживачів від проявів несумлінної конкуренції та монополізму у будь-яких сферах підприємницької діяльності (ст. 15 Закону України "Про підприємництво"). Тому заради досягнення важливих, для суспільства результатів держава створює і використовує спеціальну систему правил та мір, що гарантують саме функціонування конкуренції та її якість. Така діяльність є одним із ключовим елементів державного регулювання ринкових відносин і потребує подальшого ґрунтовного правого оформлення.

Розглядаючи проблему співвідношення ринкового та державного регулювання у ринковій системі України, необхідно відзначити, що основне призначення антимонопольного (конкурентного) регулювання - стимулювати конкуренцію, попереджувати та припиняти протиправну діяльність учасників економічного процесу, яка несумісна з механізмом конкурентної боротьби.

Антимонопольне регулювання - цілеспрямована державна діяльність, яка здійснюється на основі і у межах, що регламентуються діючим законодавством, по встановленню та реалізації правил ведення економічної діяльності на товарних і інших ринках з метою захисту добросовісної конкуренції та забезпечення ефективності ринкових відносин.

Найважливішими напрямами антимонопольного регулювання у сучасних умовах мають бути нормативний та організаційний вплив. Нормативне регулювання проявляється у встановленні в нормативно-правових актах правил ведення господарської діяльності, а також у контролі за її здійсненням. У свою чергу організаційне регулювання складається із створення державою дієвих, антимонопольних органів, які спроможні зробити реальний і позитивний відлив на економічні відносини та забезпечити їх ефективність.

Таким чином, із проведеного дослідження можна зробити наступні висновки:

1. Діяльність держави з регулювання підприємницьких відносин можна класифікувати за об'єктним, галузевим та конкурентним підходами.

2. За характером впливу методи державного регулювання економічною сферою можна поділити на адміністративні і економічні. До адміністративних методів відносяться три елементи легітимації підприємництва (державна реєстрація, ліцензування, патентування). Примусові сертифікація, та антимонопольне регулювання.

3. Основним призначенням державної реєстрації має бути первинна легітимація учасників господарського обігу у цілому, що складається із державного обліку суб'єктів підприємницької діяльності, збору публічно-достовірних даних про їх правове, майнове та організаційне положення та здійснення контролю за законністю виникнення, зміни і припинення правового статусу підприємця. Ринкова економіка погребує від інституту державної реєстрації не дозвільного, а заявницького (інформативного) механізму легалізації, тобто такого, який дозволяв би при створенні нового суб'єкта господарювання лише повідомляти відповідні державні органи про своє заснування, сплативши при цьому певні кошти за реєстрацію.

4. Призначенням ліцензійного механізму є встановлення особливого державного контролю за здійсненням лише таких видів підприємництва, котрі в силу притаманних їм особливостей пов'язані з реалізацією найбільш важливих публічних інтересів. До них, перш за все, слід віднести забезпечення безпеки населення (суспільної, економічної, екологічної тощо). У всіх інших випадках держава не має обмежувати здійснення підприємницької діяльності, оскільки це негативно впливає на подальший її розвиток.

5. Суперечливість законодавства про ліцензування складає основу для довільного трактування посадовими особами тих чи інших нормативних актів, що приводить до свавілля у відомчому правовому регулюванні, безконтрольності діяльності ліцензійних органів. Існування невиправдано великої кількості підзаконних нормативних актів, які регулюють питання державної реєстрації та ліцензування нерідко у протиріччі із Законом України "Про підприємництво", а також відсутність взаємозв'язку та узгодженості, тобто системного зв'язку нормативних актів, викликає неповне та недостатнє регулювання процесу легалізації суб'єктів підприємництва.

6. Законодавство про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, ліцензування окремих її видів потребує систематизації не на рівні підзаконних актів, а на законодавчому рівні - необхідне прийняття спеціальних Законів України "Про ліцензування підприємницької діяльності", "Про реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності", де треба визначити взаємні права та обов'язки учасників процедур реєстрації та ліцензування, здійснити обґрунтування необхідності ліцензування конкретних видів діяльності, визначити процедуру та критерії визнання тієї чи іншої діяльності як такої, що підлягає ліцензуванню. Також необхідне продовження розробок у сфері методологічних і теоретичних засад систематизації підприємницького законодавства.

7. Ліцензування є самодостатнім методом для того, щоб держава могла здійснювати регулювання підприємницькою діяльністю з точки зору дотримання найбільш важливих публічних інтересів, і не потребує дублювання. Якщо ж розглядати примусову сертифікацію як необхідний метод адміністрування, то вона має стосуватися лише тієї продукції та послуг, які мають безпосередній вплив на життя та здоров'я людей.

8. Антимонопольне регулювання є одним із видів прямого державного впливу на економіку. Його основне призначення - стимулювати конкуренцію, попереджувати й припиняти протиправну діяльність учасників економічного процесу, що є несумісним з механізмом конкурентної боротьби. Найважливішими напрямами антимонопольного регулювання у сучасних умовах мають бути нормативний та організаційний вплив.

Нормативне регулювання проявляється у нормативно-правових актах правил ведення господарської діяльності, а також у контролі за її здійсненням. Організаційне регулювання складається із створення державою дієвих антимонопольних органів, які повинні зробити реальний і позитивний вплив на економічні відношення та забезпечити їх ефективність.

 

Висновок

Підводячи підсумок по лекції в цілому хочеться зазначити, що вам, як майбутнім юристам, потрібно бути обізнаними з чинним законодавством про адміністративні правопорушення, на його чітко регламентованій правовій базі, основу якої становить Кодекс України про адміністративні правопорушення. Нажаль, це законодавство, як і інші законодавства України, сьогодні нестабільне, досить мінливе і вимагає постійного стеження за змінами і оновленнями, які в ньому відбуваються.