Злочинна поведінка та механізми її формування.

Особистість у психології — активний носій свідомості, який має індивідуально-типову структуру психологічних властивос­тей і якостей, вибірково ставиться до оточуючої дійсності та ви­конує певні соціальні ролі. Під психологічними особливостями особистості розуміють відносно стабільну сукупність індивіду­альних властивостей, що визначають типові форми її реагуван­ня та адаптивні механізми поведінки, систему уявлень про себе, характер міжособистісних відносин і соціальної взаємодії. Іна­кше кажучи, це внутрішній компонент особистості, що є віднос­но стійким та індивідуально неповторним і забезпечує особі ак­тивну поведінку в суспільстві.

Існують різні підходи до визначення структури особистості та ЇЇ елементів (підструктур]. Зокрема, відповідно до теорії О. Ковальова, в структурі особистості слід виділяти: основні ком­поненти (спрямованість, здібності, характер, систему управлін­ня «Я»), психічні процеси та стани. Концепція особистості, роз­роблена К. Платоновим, передбачає існування чотирьох підструктур: біопсихічних якостей, психічних процесів, досвіду особистості та спрямованості, на які накладаються загальні інтегральні особливості — здібності і характер, що начебто «вби­рають» у себе особливості окремих рис та підструктур взагалі.

Психологія особистості злочинця 61

Всі науковці як одну з провідних підструктур виділять спря­мованість — інтегральну властивість, що визначає вибіркове ставлення особистості до дійсності. Спрямованість детермі­нується соціальними умовами, формується та перебудовується у процесі соціалізації, під впливом навчання і виховання. Вона представлена сукупністю найбільш стійких, соціально значимих властивостей особистості (потреби, мотиви, інтереси, ідеали, пе­реконання, ціннісні орієнтації, світогляд тощо).

Система взаємопов'язаних структурних елементів, залежно від свого «наповнення», визначає психологічні особливості лю­дини. При цьому важливо відзначити, що стосовно особистості правопорушника не йдеться про наявність чи відсутність пев­ного структурного елементу, а про те, якої якісної характерис­тики набули ці елементи (підструктури).

Сама поведінка людини є системним явищем. Ця система організується певними вихідними принципами і позиціями осо­бистості, а саме — ієрархією потреб і мотивів, цілями і цінностя­ми, соціальними установками, спрямованістю. Людина не є па­сивним об'єктом, вона активно взаємодіє з оточуючим середо­вищем, «грає» певну соціальну роль, формуючи в певних межах умови свого життя, свою особистість. Соціальна роль як реаль­на суспільна функція людини зумовлена її становищем у системі суспільних відносин, приналежністю до певної соціальної гру­пи, взаєминами з іншими людьми та соціальними інститутами, вимагає від особи додержання певних нормативів поведінки. У випадку, коли особа не бажає чи не здатна виконувати ці вимо­ги, соціальне оточення піддає її моральному осуду чи визначає санкції (адміністративні, цивільно-правові, кримінально-пра­вові тощо).

1. Поняття особистості злочинця та основні детермінанти її формування

Особистість злочинця справедливо визначається як один із найбільш важливих і складних об'єктів вивчення в юридичній психології. Метою дослідження такої особистості є вивчення типових особливостей, притаманних досліджуваному об'єкту, причин та закономірностей їх виникнення та розвитку, шляхів

Тема З

виправлення. З огляду на мету, досить природнім є той факт, що, вивчаючи особистість злочинця, юридичні психологи намага­ються встановити те типове, що є в кожному з них.

Зазначене дозволяє запропонувати наступне визначення: особистість злочинця—свідомий суб'єкт, наділений сукуп­ністю біологічно обумовлених і соціально детермінованих властивостей, поведінка якого визначається антисуспіль-ною спрямованістю, що виникає під впливом певних сус­пільно-політичних, економічних та соціокультурних умов.

Центральним запитанням проблеми особистості злочинця є співвідношення наслідуваних (біологічних) та набутих (соціаль­них) властивостей у детермінації злочинної поведінки, і в зв'язку з цим—визначення можливостей та меж її корекції. Відповідь на ці запитання багато в чому базується на двох історичних напря­мах вчення про природу правопорушень — про роль біологічного та соціального чинників. Представники одного з них абсолюти­зують значення вроджених якостей, інші — визначають детер­мінацію злочинної поведінки виключно за рахунок соціального.

Оскільки кожна з наукових шкіл пропонує своє пояснення детермінації злочинної поведінки, і цей досвід є виключно важ­ливим, надамо стислу характеристику основним із них.

А. Біологізаторські концепції особистості злочинця

Антропологічний напрям у визначенні природи злочинця звичайно пов'язують із іменем італійського лікаря-психіатра Ч. Ломброзо. Однак ще у 20-х рр. XIX ст. Ф. Галль намагався вста­новити зв'язок між злочинами і відділами головного мозку, де кожен керує тією або іншою властивістю душі. Він вважав, що всі здатності і нахили людини вроджені і знаходяться в прямій залежності від будови і розвитку певного відділу мозку. Вправи можуть посилити діяльність того або іншого відділу, лінощі — послабити. Зазначене є основою для виховання, яке може (але в певних межах) змінити на краще розумові та моральні якості людини. Внутрішній і зовнішній боки черепа є точними відбит­ками поверхні головного мозку.

Але Ф. Галль не став родоначальником антропологічного на­пряму. Його започаткував Ч. Ломброзо, який за свою понад 30-річну професійну діяльність вивчив близько 11 тис. злочинців,

Психологія особистості злочинця 63

провів розтин тисяч тіл правопорушників і дійшов висновку: злочинець — атавістична істота, яка є носієм інстинктів первіс­ної людини і нижчих тварин. Оскільки в злочинці відроджуєть­ся дикун, він і за своїм зовнішнім виглядом повинен відрізняти­ся від законослухняного громадянина. Скляні, холодні, налиті кров'ю очі, великий, загнутий донизу ніс, розвинуті щелепи — це вбивця; особлива рухливість обличчя і рук, маленькі бігаючі очі, рідка борода, випнута, поставлена кутом вушна раковина, кривий, вдавлений ніс — крадій; блискучі очі, великі щелепи, припухлі губи, жіноча будова тіла — ґвалтівник. Пізніше під впливом критики Ч. Ломброзо пішов на деякі поступки і ввів поняття «випадкового злочинця».

Конституціональний напрям був заснований Е. Кречмером та У. Шелдоном. Розроблена система так званих «соматотипів» і виділені три основні типи будови тіла (пікніки, астеніки, атле­ти), що дозволяло класифікувати індивідів за будовою тіла, а потім використовувати одержані дані як базу для визначення особливостей темпераменту. В одній із своїх робіт У. Шелдон до­водив, що 200 молодих злочинців, які перебували на обліку в Бостонському агентстві з надання допомоги, відрізнялися за своїми тілесними характеристиками від незлочинців.

Генетичний напрям. Відкриття в галузі генетики оживили і загострили наукову дискусію щодо біологічних детермінант зло­чинності. На початку 50-х років у США в злочинця, якій вчинив декілька вбивств, при медичному обстеженні було виявлено на­явність додаткової хромосоми типу «У». Майже одночасно цю додаткову хромосому було виявлено також у злочинця, який вчи­нив вбивство у Франції. Було оголошено, що нарешті виявлено «хромосому насилля», «хромосому жорстокості».

Для перевірки цієї гіпотези в тюрмах США і Франції провели дослідження ув'язнених. За їх результатами, опублікованими в 1975 році Паризьким інститутом кримінології, наявність додат­кової хромосоми типу «У» було встановлено у 1,0-1,4% осіб, що відбувають покарання. У ФРН було обстежено декілька тисяч осіб із метою порівняння. Виявилось, що серед правопорушників відсоток осіб, що мають таке хромосомне відхилення, не вищий, ніж серед населення загалом.

64 Тема З

Фрейдизм. Жодне відкриття в сфері мотивації людської по­ведінки не залишало осторонь проблему протидії злочинності. Повною мірою це стосується вчення 3. Фрейда, австрійського психіатра і психолога, засновника психоаналізу. Він розглядав структуру особистості як таку, що складається з трьох інстанцій: «Воно», «Я», «Над-Я». «Я» людини пов'язане з свідомістю, від ньо­го надходить ініціатива щодо витіснення з свідомості слідів пси-хотравмуючих обставини. Однак всередині людини панує «Воно», яке сконцентровує неусвідомлювані потяги. Витіснення потягів супроводжується формуванням «Над-Я», яке є своєрід­ним цензором, містком, що поєднує «Я» і «Воно».

Сам 3. Фрейд не вивчав проблем злочинності, але його по­слідовники зробили чимало у напрямі пояснення причин зло­чинності, їхня думка полягає в тому, що в найпотаємніших над­рах свідомості людини є злочинні імпульси, які неможливо відок­ремити від нормальних, тобто людська істота приходить у світ як злочинець, соціально непристосованою.

Кожен переживав обставини, що травмували психіку. Спо­гади про них викликають страх, сором або інші неприємні по­чуття протягом років. їх намагаються забути, витіснити спога­ди про них з пам'яті. Іноді це вдається, але частіше це не вдаєть­ся і тоді свідомість витісняє їх в глибини несвідомого.

3. Фрейд вважав, що цивілізованому суспільству постійно загрожує небезпека дезінтеграції через первісну ворожість лю­дей один до одного. Інтерес до спільної праці тримає їх разом, але інстинктивні прагнення виявляються сильнішими за усві­домлені інтереси. На відміну від Ч. Ломброзо, він приписував ворожі інстинкти не лише злочинцям, а й кожній людині.

Аналітична психологія К. Юнга. Автор виділяв у несвідо­мому дві складові: особисте несвідоме і колективне несвідоме. Перше включає все, що людина прагне забути, витіснити із свідо­мості, але залишається як слід у несвідомому. Вміст колектив­ного несвідомого не набувається протягом життя однієї люди­ни, воно є вродженими інстинктами і первісними формами ро­зуміння — так звані архетипи або ідеї. Колективне несвідоме, на думку К. Юнга, дозволяє пояснити причини злочинності: вони є результатом досвіду людського співжиття, переживаннями минулого у підсвідомості.

Психологія особистості злочинця

Б. Соціологізаторські концепції особистості злочинця

Індивідуальна психологія А. Лдлера. Автор обґрунтував і іоложення про обумовленість психіки людини суспільними умо-нами існування. Згідно його теорії, у всіх духовно нещасних, по­гано вихованих або невротичних натур у дитинстві не було умов для розвитку соціальних почуттів, і тому їм не вистачає муж­ності, оптимізму, впевненості в своїх силах. Здатність до повно­цінних зв'язків із суспільством може бути набута лише у спільній грі, роботі, житті: людина стає корисною для інших, і це пород­жує стійке почуття власної цінності. Дитина, за А. Адлером, на власному досвіді пізнає властивості і можливості свого організ­му, прагне відчути власну цілісність, здатність подолати свою природну слабкість, труднощі у соціальних відносинах, відчути свою повноцінність. Якщо на шляху до вищого рівня розвитку з'являються перешкоди, формується почуття неповноцінності, і особа змушена вдаватися до компенсацій (заміщень) для пом'як­шення психотравмуючих переживань. Одним із варіантів такої компенсаторної поведінки є вчинення правопорушень (зло­чинів).

Теорія диференційного зв'язку Е. Сатерленда — в центрі її уваги знаходяться частота, інтенсивність і значення соціаль­них відносин, а не особливості особистості або характеристики оточення. В міських районах рівень деліквентності вищий, ос­кільки їх мешканці частіше зустрічаються зі злочинними моде­лями поведінки (теорія «поганої компанії»).

Запропонована Е. Сатерлендом теорія базується на наступ­них положеннях: злочинній поведінці навчаються, взаємодію­чи в процесі спілкування з іншими особами; навчання злочинній поведінці відбувається переважно в групах, де відносини мають безпосередній, особистий характер; специфічна спрямованість мотивів і прагнень формується на основі оцінок правових норм як прийнятних чи неприйнятних; особа стає деліквентом внас­лідок переважання в неї оцінок, сприятливих для порушення закону, над оцінками, що цьому не сприяють; процес навчання злочинній поведінці в ході контактів з моделями злочинної і не-злочинної поведінки включає в себе механізми, що діють в про­цесі будь-якого навчання.

66 Тема З

Теорія аномії Р. Мертона присвячена питанням відповід­ності світогляду індивіда існуючій в суспільстві системі соціаль­них цінностей. Аномія — стан дезорганізації особистості, що виникає внаслідок її дезорієнтації в складній соціальній ситуації (конфлікт норм, суперечливі вимоги тощо). Розвиток аномії зви­чайно розпочинається в родині: діти відчувають, а пізніше — ро­зуміють подвійну природу поведінки і нещирість батьків, які навчають чесності, а самі вдаються до обману. Перенесення бать­ками своїх амбіцій на дитину, бажання, щоб вона досягла успіху там, де вони зазнали поразки, також може сприяти розвитку аномії.

При аномії нормативні стандарти поведінки та поширені в суспільстві переконання послаблені або відсутні. її наслідком стає відчуження — відхід індивіда від оточуючого світу або його недостатня внутрішня інтеграція. Зазвичай це проявляється у соціальній ізоляції чи протиставленні себе суспільству, в тому числі у вигляді протиправної поведінки.

Згідно теорії субкультур (Чикагська школа соціології та пси­хології), людина розвивається відповідно до цінностей і норм свого оточення, не сприймаючи чи слабко сприймаючи цінності культури в цілому.

Природа делінквентної субкультури обумовлена соціальни­ми цінностями нижчих прошарків суспільства. Прагнення до «стійкості» та «мужності» виявляється тут у неформальній уста­новці, що підліток повинен «нікому і ні в чому не поступатися». Такі переконання сформувалися в результаті спроб інтеграції іммігрантів, внутрішніх мігрантів з сільської місцевості в міста та з однієї частини країни в іншу до «широкого суспільства».

Теорія делінквентної субкультури базується на наступних положеннях: для нижчих прошарків суспільства характерні власні цінності, що помітно відрізняються від загальноприйня­тих у суспільстві; конфлікт цінностей призводить до того, що цінності нижчого класу автоматично призводять до порушення законів.

Концепція нейтралізації С. Сайкса та Т. Матзи полягає у висвітленні механізмів виправдання делінквентної поведінки. Автори вважають, що деліквенти мають достатнє уявлення про

Психологія особистості злочинця 6 7

соціальні норми, але виправдовують власну протиправну по-недінку за допомогою наступних різновидів нейтралізації: 1) за-і іеречення відповідальності (людина вважає себе скоріше об'єк­том дії, ніж її суб'єктом, вона — жертва обставин); 2) запере­чення шкоди (людина вважає, що насправді ніхто не страждає під її дій); 3) заперечення наявності жертви (спричинення шко­ди не розглядається як протиправне); 4) засудження засуджу­ючих (людина вважає всіх, хто її засуджує, лицемірами, замас­кованими девіантами, якими керують негативні почуття); 5) посилання на вищі обставини (порушення вимог суспільства нейтралізується тим, що людина робить це в ім'я відданості малим групам).

Теорія стигматизації спирається на положення, сформуль­овані Ф. Танненбаумом. Згідно їй, ніщо не є злочином, але сус­пільство визначає деякі вчинки як злочинні і таврує їх.

Виділяють наступні ознаки процесу стигматизації: 1) жодна дія не злочинна сама по собі, вона є такою в силу закону; 2) виз­начення того, що є злочинним, відбувається в інтересах паную-чиху суспільстві груп; 3) людина стає злочинцем не тому, що вона порушила закон, а внаслідок наділення її владою таким стату­сом; 4) у вчиненні злочинів викривають лише небагатьох, тоді як багато хто може бути винним не менше; 5) характеристики злочинця (належність до меншості, відсутність постійного місця проживання, освіта тощо) впливають на суворість покарання; 6) карна юстиція виходить із стереотипного уявлення про зло­чинця як про людину низьких моральних якостей, що заслуго­вує на засудження; 7) тим, хто одного разу був затаврований як злочинець, важко звільнитися від цього тавра, поновити своє становище в суспільстві.

Принципова позиція сучасної юридичної психології полягає у визнанні соціального і біологічного в людській природі, що не протистоять, тим більше не виключають один одного в поясненні поведінки людини, а перебувають у взаємозв'язку та взаємозалежності. Але при встановленні причин конкретної соціально значимої дії, у тому числі правопорушення, визна­чальним є соціальне. Воно активно впливає на індивідуальні особливості людини, детермінуючи зміст, сутність її поведінки.

68

Тема З

Біологічне — лише динамічний, функціональний аспект пове­дінки, тобто біологічні чинники є умовою дії соціальних причин.

Незважаючи на зрозумілість та логічність останнього поло­ження, проблема особистості злочинця залишається дискусій­ною вже понад сто років. До цього часу є спроби пояснити її з позицій вроджених властивостей. Чим можна пояснити таку живучість біологізаторства?

Перш за все — недостатньою вивченістю мотиваційної сто­рони вчинків людини, глибинних процесів формування її особистості, а також нерозмежованістю понять «злочин» та «поведінка людини, зумовлена розладом психіки, хворобливим станом» при аналогічних формах їх виявлення.

Правосуб'єктність як здатність осудної людини нести кримі­нальну відповідальність (тобто стати злочинцем) на рівні здоро­вого глузду, як правило, не сприймається. Тим часом формаліза­ція суб'єкта злочину за строго визначеними ознаками (віком, осудністю, іншими) має глибокий сенс. Неосудна людина, яка вчинила суспільно небезпечну дію, підлягає примусовому ліку­ванню (якщо у цьому є необхідність), осудна — покаранню. Вік визначає саму можливість кримінальної відповідальності, оскільки йдеться про здатність людини усвідомлювати соціальну значимість своїх вчинків, а відповідно — їх суспільну небезпеку та забороненість законом.

Здатність людини до вибірковості поведінки не є її біоло­гічною сутністю. Це — сфера свідомості особистості, її мораль­них та правових засад, причому ця здатність (як і кожна інша) може варіювати у досить широких межах. В одних випадках зву­ження її зумовлене нерозвиненістю (несформованістю) соціальних якостей особи, в інших — їх деформацією та форму­ванням антисуспільної спрямованості, причому в граничних проявах вона набуває форми готовності діяти злочинно, що при­таманне рецидивістам. Одна й та ж життєва ситуація сприй­мається й оцінюється кожною людиною по-різному. Було б ве­ликою помилкою не вбачати тут індивідуальних відмінностей. Особистість злочинця не виникає сама по собі. Вона формуєть­ся середовищем у широкому розумінні цього слова, тобто комп­лексом мікро- та макровпливів, що потрапляють на певну

Психологія особистості злочинця 69

біологічну основу, але остання не визначає ні змісту особистості, Ні особливостей її поведінки. Якщо суворо дотримуватися прин­ципу біологічної, наслідуваної детермінації злочинної поведін­ки, стає проблемним питання про вину і відповідальність осо­бистості, оскільки наука навряд чи винайде ефективні методи корекції людської природи.

У психологічних теоріях особистості біологічному надається сенс «платформи», першооснови. У процесі життєдіяльності, на­вчання та виховання людина набуває соціальних властивостей, що притаманні тільки їй, і стає індивідуально неповторною. Тоб­то біологічне — це умова розвитку людини як особистості. Люди розрізняються за своєю конституцією, типом нервової діяльності, задатками, а також внаслідок особливостей соціалі­зації, формування і становлення особистості та ін. Соціальне і біологічне являють собою інтегративну єдність, яку неможливо розділити.

Біологічні особливості можуть набувати значимості в окремих випадках, наприклад, у поведінці неповнолітніх. Наявність кри­тичних фаз розвитку, несталості емоційно-вольової сфери не мо­жуть не впливати на вчинки, а несформованість соціальних вла­стивостей особистості призводить до недостатнього самоконтро­лю. У результаті створюється хибне враження про виключну роль вікових особливостей при вчиненні злочинів. Насправді ж слід говорити не про вікові особливості як такі, а про відхилення у формуванні особистості, зумовлені різноманітними причинами.

Не менш важливим є правильне розуміння співвідношення соціального і біологічного стосовно межових станів психіки, зок­рема, психопатії в межах осудності. Відомо, що психопатія — аномалія характеру, у певних випадках зумовлена вродженими аномаліями мозку. У несприятливих умовах оточення притаман­на психопатам вибуховість, підвищена емоційна збудливість може призвести до вчинення злочинів. Але це не означає, що причиною злочину тут є саме хворобливий стан мозку.

Можна навести інший приклад, коли межові стани психіки набувають криміногенної значимості. Відомо, що серед неповнолітніх правопорушників чимало осіб із затримками інтелектуального розвитку. Вони формально досягай віку

70

Тема З

кримінальної відповідальності, осудні, але не здатні правильно оцінювати соціальну значимість своєї поведінки, прийняти пра­вильне рішення при виборі лінії поведінки в складній ситуації. Встановлення невідповідності біологічного і розумового віку може визначатися судом як обставина, що пом'якшує вину зло­чинця, у виняткових випадках — виключає можливість його кримінального покарання.