Сучасна історична наука являє собою сукупність таких взаємопов’язаних галузей пізнання як:
Ø Археологія – наука, що реконструює побут та культуру стародавніх народів від палеоліту до пізнього середньовіччя виключно за викопними пам’ятками.
Ø Етнологія або етнографія – вивчає походження, розселення, особливості побуту та культури народів. Термін етнографія сформовано з використання грецького слова пишу, що трактувало науку як описову. Цим терміном іноді позначають статично-описова рання форма науки. Термін етнологія побудований з використанням грецького слова, що означало слово, поняття, вчення, а отже наука визначалася як теоретична. Можна визнати як динамічно-гносіологічна сучасна форма.
Ø Політична історія – історія державотворення досліджує виникнення передумов, утворення, складання та функціонування держави, державних інституцій і політичних структур.
Ø Економічна історія – вивчає історію господарської діяльності окремих країн, регіонів та людства в цілому.
Ø Теорія і методологія історії – вивчає ключові засади і базові принципи історичного пізнання, про, що йшлося у лекціях №№ 1,2.
Ø Історіографія – вивчає розвиток історичних знань та методи історичних досліджень.
Ø Історична антропологія – галузь історичної науки, для якої головним об’єктом дослідження є людина, а не окремі історичні події і процеси. Одним з найважливіших напрямків історичної антропології сьогодні є історія людської ментальності, тобто пануючої у суспільстві релігійних вірувань, моральних і правових норм, естетичних і етичних образів та уявлень. Дослідження ментальності дає можливість пояснити складний взаємозв’язок духовного і суспільного розвитку, причини як закономірних історичних явищ, так і унікальних подій-казусів.
Ø Спеціальні історичні дисципліни – біля 80-ти назв. Ці дисципліни спрямовані як на дослідження локальних історичних об’єктів (джерелознавство (розглядалося в лекції № 3), історична географія, архівознавство), так і на вивчення певного типу джерел (нумізматика — монети, сфрагістика — печатки, геральдика — герби тощо) або розробку спеціальних методів роботи з джерелами і вивчення окремих рис та елементів, притаманних джерелу, незалежно від його видової приналежності (палеографія — зовнішні ознаки писемних пам'яток, хронологія — системи літочислення тощо). Детально це питання буде розглянуто в темі № 7.
Археологія.
Термін археологія походить від грецьких слів стародавній і наука або слово і отже може трактуватися як наука про старожитності, що взагалі то не відбиває у повній мірі сутність цієї науки.
Виокремлення археології у самостійну науку було пов’язано з тим, що виключним джерелом для неї виступають речові джерела – рештки поселень, будівель, поховання, знаряддя праці, зброя, побутові речі, твори мистецтва і предмети релігійного культу. Враховуючи, що археологами досліджуються періоди, де ключовими джерелами слугують саме речові об’єкти хронологічні межі дослідження не піднімаються вище XV-XVI ст.
Проте в кінці ХХ ст. зародилася традиція археологічних досліджень більш пізнього періоду. Особливо це стосується життя суспільств ( козацтво,старообрядці тощо) і існування мікролокальних систем (військові поселення, гарнізони фортець) писемні джерела про які дають надто мало інформації.
Археологія вирішує широкі історичні проблем. Вона вивчає людину в усіх її іпостасях, починаючи від її фізичної будови і становлення до вияву форм суспільної свідомості. Для цього до археологічного дослідження долучаються результати багатьох суміжних (нумізматика, палеографія, сфрагістика) і несуміжних наук (палеоботаніки, палеозоології, фізики (радіовуглицевий метод), хімії ґрунтознавства, селекції тощо)
Речі, що археологи знаходять в похованн ях надають можливість дослідити світоглядні і релігійні уявлення, уявлення про загробне життя.
Речі знайдені на поселеннях і самі поселення потребують більш складної інтерпретації. Це пов’язано з тим, що чим більшим і довготривалішим є комплекс поселення тим значніші зміни і реконструкції відбувалися, чисельнішими є кількісні і функціональні ознаки об’єктів, складнішою інфраструктура, різноманітнішою інформаційна насиченість джерел тощо. Всі ці об’єкти в археологічній науці отримали назву археологічні пам’ятки.
Археологічні пам’ятки – вивчаються спеціалістами-археологами шляхом розкопок, а також лабораторного їх дослідження.
§ Складність пошуку і дослідження пам’ятки пов’язана з багатьма речами: топографією місцевості, ступенем збереження, глибиною залягання, характером ґрунту, розмірами тощо.
§ При розкопках важливо дотримуватися методик вилучення і отримання та збереження максимальної інформаційної цінності джерела.
§ Важливою складовою розкопок є завдання чіткої фіксації і стратифікації, що дозволять пізніше більш точно відтворити комплекс.
§ Однією з ключових проблем для археології є датування об’єкту та визначення його функціонального призначення.
§ Не менш важливою проблемою для археологів є питання визначення спорідненості археологічних пам’яток в межах певної археологічної культури та визначення ступіні її етнічної єдності. Не завжди спорідненість окремих археологічних предметів є свідченням належності до однієї етносоціальної спільноти, або певна відмінність речового комплексу є свідченням належності до різних спільнот..
На завершальному етапі роботи археолог виступає як історик, котрий використовує для своїх висновків писемні джерела (за умови наявності) і етнографічні матеріали, що надає можливість інтерпретувати речові об’єкти у конкретний історичний об’єкт в суспільно-політичному, соціально-економічному і культурологічному вимірах.
Етнологія або етнографія.
Довгі часи етнографія(як рання стадія науки описового формату) виступала як допоміжна історична дисципліна у складі або географії, або історії, або, навіть біології (в Англії у комплексі науки про людину). З середини ХІХ ст. набула статусу самостійної науки, сформувавши власну теоретичну та методичну базу.
Об’єктом вивчення етнографічної науки є народи світу. І тут етнографія у визначенні об’єкту дослідження споріднена таким наукам як історія і соціологія. Проте предмет дослідження у них різний.
Предметом дослідження етнології є вивчення і виявлення тих властивостей етносу, завдяки яким він виділяється серед інших етносів, що забезпечується комплексним вивченням усіх ознак, що надають повний образ етносу.
Носієм етнічної специфіки є традиційно-побутова культура – культура створена народом упродовж багатовікової матеріально-виробничої і духовної діяльності.
Конкретним предметом етнологічного дослідження є традиційні форми виробничої діяльності народу, домашні ремесла і промисли, знаряддя праці, господарські та житлові споруди, типи поселення, їжа, одяг і прикраси, сімейний і громадський побут, різні ділянки духовної культури: звичаї, обряди, вірування, народний календар, традиційні знання, пов’язані з господарською діяльністю, про навколишню природу, людину, суспільство, способи лікування, міри і ваги, морально-етичні норми, звичаєве право, народне мистецтво, усна творчість тощо. Всі ці складові можна поєднати у три головні групи: етногенез і етнічна історія, основні заняття і соціальна організація, матеріальна і духовна культура. Однією з базових сфер вивчення етносу виступає сім’я і сімейно-шлюбні відносини.
Етнологія тісно пов’язана з різними науками.
З археологією її пов’язує певна спільність джерелознавчої бази і можливості взаємо доповнення.
З історією культури етнологію зближують певні культурологічні проблеми у сфері специфічно-етнічних форм існування матеріальної та духовної культури.
Надзвичайно тісні зв’язки етнології з мовознавством, що дозволяє визначати належність до певної мовної сім’ї, процес саморозвитку і впливу інших мовних середовищ.
Не менш важливою сферою зв’язків є співпраця етнографії з антропологією – наукою, що вивчає походження і еволюцію людини та утворення рас.
Етнологічні дослідження потребують тісної взаємодії з географією, що дозволяє простежити процес формування етносу у просторі і визначити вплив середовища на його життя.
Політична історія.
На широкому тлі історії людської цивілізації політичній тематиці завждивідводилося окремішнє місце і належала неповторна роль.
Людство в його розвитку супроводжували різноманітні соціальні потрясіння: кровопролитні війни, повстання, революції, злети і падіння громадянського духу та суспільно-політичних ідеалів.
Аналіз писемних пам’яток і творів мислителів різних країн і народів, незалежно від часового, просторового і особистісного факторів чи форм їх втілення (релігійної, філософської, соціологічної та ін.), засвідчує звивистий, нерідко драматичний шлях організації політичного життя людей і народів.
Формування ранньої політичної історії як науки розпочалося в Італії в епоху Відродження. Саме тут прагнення подолати середньовічну релігійну традицію погляду на історію суспільного життя народжуються перші глибокі історичні розробкою однією з перших стала робота Нікколо Макіавеллі «Історія Флоренції» (1532 р.) в якій не тільки були відроджені аристотелівські республіканські ідеали, а і визнавалося рушійною силою історії політичну боротьбу. В дослідженні були запроваджені принципи пошуку
· через політику історичних закономірностей,
· глибинних причинно наслідкових зв’язків подій, незалежних від волі і бажання їх учасників.
Це стало початком виокремлення політичної історії.
Епоха становлення Нового часу означала створення владних структур, характерних для абсолютизму та політичне оформлення держав нового типу. Ці процеси супроводжувалися небаченими до тих пір революційними потрясіннями від Нідерландської до Великої Французької революцій. Вихід на авансцену історії королів, придворних і політичних діячів які вершили долі народів і всього світу – як писав Ле Гоффа – зачарувало тогочасних істориків. Публікація Вольтером своєї праці «Нові роздуми про історію» (1744 р.) легітимізувала політичні дії, роль панування і влади в історичному процесі, визначивши їх як ключові основи прогресу.
Як окрема наука політична історія оформилася в другій половині ХІХ ст. Своєї класичної форми вона набула в німецькій історичній школі. Увага історичної науки до політичної сфери була тоді пов’язана з підвищенням рівня національної самосвідомості в межах європейських національних держав. За цих умов політична історія була покликана відігравати виховну і ідеологічну роль. Головним предметом дослідження німецькі історики обрали державу і націю. Політика у творчості німецьких істориків набула характеру детермінанти у визначенні причинно-наслідкових зв’язків у межах соціально-історичного часу.
У ХХ ст. розвиток політичної історії відбувався одночасно і з її внутрішньою кризою. Це пов’язувалося з
· ускладненням суспільного і політичного життя,
· виникненням нових напрямків історичного світорозуміння, пов’язаних з опануванням економічної, соціальної, психологічної культурної, географічної та інших сфер суспільного розвитку, що потребувало переосмислення історії взагалі, в політичної, зокрема.
· Зміцнення засад політичної науки (політології) яка, формуючи власний предмет дослідження відбирала у політичної історії її тематику.
В сучасних умовах перед політичною історією стоять нові завдання.
v На тлі глобальних суспільно-політичних трансформацій порубіжжя ХХ і ХХІ ст. постала гостра проблема повного методологічного переосмислення і переоснащення політичної історії на поєднанні традиційноїй основиі – політизації суспільного життя і нової – пошуку сенсу життя на індивідуально-особистісному рівні..
v Переосмислення минулого, на ґрунті глибокого усвідомлення історичної правди з усіма її суперечностями, а такої його співвідношення із сучасністю.
Традиційні атрибути політичної історії складаються з наступних проблем:
Ø політичні процеси і їх суб’єкти,
Ø держава і механізми здійснення політичної влади,
Ø політична культура,
Ø політична ментальність,
Ø політична еліта та ін.
Плюралізм політичної історії – необхідна умова системного розуміння сучасних історичних процесів.
В сучасних умовах політична історія співіснує у надзвичайно згущеному просторі динамічного розвитку інших історичних субдисциплін та функціонування соціально-гуманітарних наук. Вона тісно пов’язана з археологією, джерелознавством, політичною психологією, політичною філософією, політичною соціологією, правознавством, економічною теорією, географією та ін. Найактивніше зв'язок політичної історії простежується з політологією (наука, об’єктом якої є політика та її відносини з особистістю і суспільством) яка живить її категоріями, поняттями і методологією пізнання політичних процесів у їх історичному розвитку.
Економічна історія.
Історія народного господарства виникла як самостійна наука у середині ХІХ ст. Предметом її дослідження є господарство країн світу в історичному розвитку, різноманітність форм його вияву.
Економічна історія через дослідження фактичного матеріалу надає можливість досліджувати технологічну сферу, господарські механізми і людський фактор, що тісно пов’язані між собою, взаємодіють і доповнюють один одного. На ці економічні процеси активно впливають політичні форми, ідеологічні явища у суспільстві, сповільнюючи або прискорюючи їх.
Для об’єктивної оцінки історико-економічного простору важливим є врахування своєрідної динаміки зростання економічних циклів, тривалих тенденцій у розвитку науково-технічного прогресу, умов праці, політики. Тільки за такого комплексного підходу можна всебічно осмислити конкретні проблеми господарського розвитку країн світу в певний період.
Економічна історія має тісний зв'язок з загальноекономічними науками які забезпечують її теоретичними надбаннями, а в свою чергу отримують фактичний матеріал, що становить для них джерельну основу.
Важливим напрямком історико-економічного аналізу є концепція розвитку галузей господарства, його інституцій і категорій. Їх вивчення забезпечує не тільки розгляд конкретних сфер економічного буття соціуму, а і відтворення загальної картини розвитку економіки як однієї з базисних систем суспільно-політичного життя.
Ця дисципліна допомагає краще зрозуміти сучасні господарські проблеми, прогнозувати їхнє наукове вирішення.
D. Економічна історія.
Історія народного господарства виникла як самостійна наука у середині ХІХ ст. Предметом її дослідження є господарство країн світу в історичному розвитку, різноманітність форм його вияву.
Економічна історія через дослідження фактичного матеріалу надає можливість досліджувати технологічну сферу, господарські механізми і людський фактор, що тісно пов’язані між собою, взаємодіють і доповнюють один одного. На ці економічні процеси активно впливають політичні форми, ідеологічні явища у суспільстві, сповільнюючи або прискорюючи їх.
Для об’єктивної оцінки історико-економічного простору важливим є врахування своєрідної динаміки зростання економічних циклів, тривалих тенденцій у розвитку науково-технічного прогресу, умов праці, політики. Тільки за такого комплексного підходу можна всебічно осмислити конкретні проблеми господарського розвитку країн світу в певний період.
Економічна історія має тісний зв'язок з загальноекономічними науками які забезпечують її теоретичними надбаннями, а в свою чергу отримують фактичний матеріал, що становить для них джерельну основу.
Важливим напрямком історико-економічного аналізу є концепція розвитку галузей господарства, його інституцій і категорій. Їх вивчення забезпечує не тільки розгляд конкретних сфер економічного буття соціуму, а і відтворення загальної картини розвитку економіки як однієї з базисних систем суспільно-політичного життя.
Ця дисципліна допомагає краще зрозуміти сучасні господарські проблеми, прогнозувати їхнє наукове вирішення.
