Був час, коли історія стверджувала себе як наука, що володіє специфічним предметом і процедурою пізнання, і питання про дійсність історичних фактів історикам навіть не спадало на думку.
У ті часи історики сподоблялися дослідникам, які доклавшись оком до окуляру мікроскопу, тут же виявляли цілі розсипи фактів. Фактів які він повинен просто зареєструвати.
Підвищений інтерес до джерел віддзеркалював світові тенденції становлення історичної науки. Ще в середньовіччі, особливо в епоху Відродження, були започатковані археологічні розкопки, збирання, колекціонування і систематизація антикварних пам'яток матеріальної та духовної культури предків. Італійський історик Біондо започаткував наукові підходи до античних джерел, піддаючи їх певній критиці. Італійські гуманісти Петрарка і Лоренцо Валла з допомогою критичного методу переконливо довели факт підробки середньовічних грамот, зокрема так званого "Дару Костянтина", що утверджував вищість церковної влади над світською. Проте гуманісти не пішли далі зовнішньої критики джерел і базувалися здебільшого на текстологічних аспектах їх дослідження.
Певним продовженням "антикварного напряму" збирачів і коментаторів текстів доби Ренесансу можна вважати діяльність учених-ченців — болландистів та мавристів, завдяки яким було досягнуто великих успіхів у справі збирання, критики та публікації джерел.
За доби Просвітництва були започатковані спеціальні знання про джерела, їх пошук, вивчення та використання. Помітний внесок у розробку теоретичних засад вивчення історичних джерел та інтерпретації фактів зробили автори знаменитої "Енциклопедії", зокрема Д. Дідро, Ж. д'Аламбер, Вольтер. Вони значно розширили саме поняття джерела у таких статтях, як "Факт", "Достовірність", "Критика", "Історія". Енциклопедисти відійшли від середньовічних догм, піддали критиці абсолютизацію авторитету писемних джерел. До історичних джерел були зараховані й "перекази старців-очевидців", речові пам'ятки, предмети мистецтва. Дідро вперше зробив спробу поділити історичні факти на три класи: божественні діяння, явища природи та дії людей, вважаючи при цьому, що всі вони мають підлягати критиці. Він звернув увагу на складність, суперечливість та багатоплановість поняття "факт".
З середини XIX ст. розпочався новий етап у розвитку європейської історичної науки. Провідником нового напряму історичної думки виступив професор Берлінського університету Леопольд фон Ранке, якому вдалося створити унікальний напрям і наукову школу німецької класичної історії де було проголошено про вивчення подій так, «як це було насправді». Її представники проголосили основним завданням історіографії фіксацію історичних фактів, що містяться в "першоджерелах", створених очевидцями або сучасниками подій. Основна увага приділялася дослідженню документів зовнішньополітичних інститутів різних держав, а методика джерелознавчого аналізу зосереджувалася здебільшого на зовнішній критиці джерел.
Ідеї Школи Ранке справили значний вплив на західноєвропейських позитивістів, які також чимало зробили для опрацювання теорії та практики джерелознавства. До того ж, створена у 1884 р. Американська історична асоціація на своєму установчому з'їзді проголосила ідеї Ранке каноном для американської історіографії.
Важливою заслугою позитивістської історіографії, що базувалася на історіософських поглядах І. Тена й О. Конта, є визнання пріоритету джерел в історичному дослідженні, опрацювання теорії проблем джерелознавства, хоча самому визначенню поняття історичного джерела її представники не надавали особливого значення. Тен вважав, що джерело — це лише форма, подібна до реліктової мушлі.
Точніше й лаконічніше цю думку сформулювали Ш. -В. Ланглуа і Ш. Сеньобос у праці"Введения у вивчення історії", яка довгий час була настольною книгою кожного історика. Вони розуміли під джерелами сліди, залишені думками і діями людей.
Абсолютизація історичного факту, з одного боку, спонукала істориків-позитивістів до безмежної довіри до добутих фактів історії. Проте це не значить, що вони без застережливо вірили інформації, що містилася у джерелах. Навпаки саме в середині ХІХ ст. були розроблені прийоми, які дозволили відсіяти хибні свідчення від достовірних, встановити ступінь автентичності і дійсності джерела. Вважалося, що джерела, що витримали іспит дають певну суму фактів, які тотожні історичній реальності минулого. Завдання історика тому зводилося до сумлінного викладення добутих фактів, донесення їх читачеві у повному, точному виді, вільному від суб’єктивних інтерпретацій та оцінок.
Постановка проблеми і вироблення гіпотез для позитивістів була рівнозначною зраді. Вважалося, що історик який користувався цими засобами вводив «у священний град об’єктивності троянського коня суб’єктивізму».
Втім на рубежі XIX-XX ст. вплив позитивістської історіографії на розвиток джерелознавства був визначальним для всієї Європи, в тому числі й для Росії та України.
Англійський історик і філософ Робін Коллінгвуд ( праця «Ідея Історії», написана у 1943 р. надрукована у 1961 р., ), палкий критик позитивістів, вважав, що віра в те, що об’єктивна істина складається з фактів, що дані в джерелах, що пройшли процедуру суворого і прискіпливого аналізу на достовірність, є дитячою забавкою. Він протиставляв пасивному рухові за джерелом активну розумову діяльність дослідника, його інтуїцію. Історик, за його переконаннями, реконструює минуле на підставі, не стільки встановлення послідовності подій (що теж не мало важливо – Авт.), скільки проникненням в те, що стоїть за ними, - в свідомість історичних діячів.
Його тлумачення ролі факту. Приклад. Зовнішні події можуть бути представлені конкретними фізичними діями людей: бій під Крутами, прийняття IV Універсалу ЦР, поразка УНР. Проте ці події самі по собі не є предметом історичного знання. Вони цікаві історику тільки в тому ступені, в якій вони виражають думки: ідеологію національних сил України, характер міждержавних відносин, погляди на соціально-економічні пріоритети, зіткнення демократів і радикалів, тощо.
Коллінгвуд вважав, що «Історія думки» і є «вся історія». Її пізнання – не результат раціональної критики свідчень джерел, а акт «співчуття», «відтворення», «розумової реконструкції» минулого, яке є в, першу чергу, реальністю духовною, реальністю думки суб’єкту, що пізнає, тобто історика.
Німецький філософ В. Дільтей підкреслював активність дослідницької процедури в історії, визначаючи історичний факт як факт свідомості історика, факт свідомості суб’єкту, що пізнає.
Італійський вчений Б. Кроче надавав важливе значення ще одній обставині. Історик, що вивчає минуле, існує в сьогоденні. Минуле пізнається виходячи з сучасного і живе тільки в сучасному. Його головні думки були висловлені у визначенні – «Вся історія є сучасна історія, історія сучасності» і саме в цьому сенсі вона є наукою. «Історична наука, що пишається, що вона ґрунтується на фактах… живе у дитячому світі ілюзій. Історик добре знає, що сенс минулого треба шукати не в хартіях, залишках минулого. Його джерело – у власній особистості історика».
В цьому і полягав головний сенс дискусії – «великої суперечки» тих, кого прийнято називати позитивістами і ідеалістів. Аргументів останніх абсолютно достатньо, щоб засмутити оптимізм перших, що ґрунтується на ототожненні історичної реальності і історичних фактів. Якби так було насправді, то історія могла б рахуватися точною наукою, на кшталт математики чи фізики. Проте чим тоді пояснити досить часте звинувачення історії у наявності різних інтерпретацій і оцінок навіть ключових подій і процесів? Та саме це є для історії обов’язковою умовою, ознакою життя і симптом здоров’я.
Закрийте десять істориків у кімнаті і дайте їм однакові джерела і через певний час ми отримаємо десять різних висновків. Відповідь треба шукати в особливій природі історичного факту:
· в його суб’єктивному началі;
· суб’єктивності розумової діяльності самого історика.
Ця подвійна суб’єктивність в умах окремих людей формує думку про те, що історії треба відмовитися взагалі від пошуку істини. При такій подвійній суб’єктивності історія взагалі може сприйматися, у кращому випадку як род мистецтва, у гіршому – як форма прояву порожньої цікавості, що близьке цікавості побутової. Когось цікавить життя сусідів, когось життя королів.
Проте історія є наука і для неї факт – «це вузол, фрагмент, зв'язок об’єктивної реальності, незалежної у своєму бутті і значенні від суб’єкту, що їх пізнає» (М.А. Барг).
Факт – це об’єктивно існуючі елементи дійсності, що знаходяться у певних просторово-часових межах: події, процеси, явища як такі. Їх зміст не залежить від тлумачення. Вони інваріантні (незмінні від впливу зовнішніх умов).
· Історичні факти доступні історику тільки в якості фактів відбитих у джерелах.
· Вони надають інформацію про події, завжди неточну і неповну.
Структура історичного факту може бути представленою у такому вигляді:
· історичний факт як реальність минулого;
· історичний факт як реальність минулого, відображена у джерелах;
· історичний факт як результат наукової інтерпретації реальності минулого, відображеної в джерелах.
